Від Пайчадзе до Шенгелії: 7 кращих снайперів тбіліського Динамо

…Пам’ятаю незвичну адресу свого товариша за листуванням/обміном футбольною атрибутикою в 1980-ті, фаната тбіліського «Динамо»: «Тбілісі, Дигомський масив». Уже саме це надавало Грузії та її чарівній столиці якогось неповторного колориту. Фани-колекціонери з радянських міст у слов’янських республіках колишнього СРСР жили здебільшого на вулицях, названих на честь комуністичних ватажків (та й мій бульвар на київській Чоколівці тривалий час носив ім’я вождя світового пролетаріату, чого там), чергових з’їздів КПРС або ювілейних дат Жовтневого перевороту, а райони (а тим паче мікрорайони/масиви) в поштових адресах не зазначалися, водночас знерідка мали відповідні назви: Жовтневий, Ленінський тощо. А от Грузія вже тоді мала своєрідність, не поплямовану совком. Звісно, своєрідність, та ще й яку (!) мала й провідна футбольна команда кавказької республіки – тбіліське «Динамо».

В дитинстві я зачитувався книжкою Теймураза Мамаладзе «Танго Іспанія». Здавалося б, основна тема – мундіаль-82, однак як же майстерно та якою ж соковитою мовою (до речі, не рідною для себе) автор змальовує й атмосферу футбольного Тбілісі тогочасся. І коли бачиш ті картини, то розумієш: тбіліське «Динамо» о тій історичній порі просто не могло не дістатися вагомих успіхів як у внутрішніх змагах, так і в Європі. Надто вже атмосферно-футбольним містом була тоді столиця Грузії. І в добірці світлин до без перебільшення публіцистичної пам’ятки епосі «Танго Іспанія» важливу роль відіграє фотографія хлопчаків із м’ячем і підписом: «Тбілісі. Верхній двір».

1 вересня найпопулярніший клуб Грузії святкує своє 100-річчя. Це нині національна збірна кавказької країни складається з легіонерів, багато з яких не пройшло через школу столичної динамівської команди. А в радянські часи талановита футбольна юнь Грузії так чи інак опинялася в складі тбіліського колективу. Чимало видатних футбольних постатей грузинського футболу з гордістю носили літеру «Д» на своїх футболках, однак лише сімох із них було пошановано призом кращому бомбардиру чемпіонату СРСР. Ці майстри репрезентують різні часи, є форвардами різного плану, однак загальним для них є вибуховий темперамент і вміння швидко ухвалити нестандартне й слушне рішення на футбольному полі. А спостерігати за їх грою було справжньою насолодою для футбольного гурмана. Отже, згадаймо бомбардирську еліту тбіліського «Динамо».

Генералісимус

Борис Пайчадзе (1915–1990)

Людина-бомбардир (розділив пальму першості кращого снайпера чемпіонату СРСР 1937 р. з двома представниками московських клубів), людина-стадіон (на його честь названо найбільший стадіон у Тбілісі, де він обіймав посаду директора), людина без титулів (хоча його й було названо кращим гравцем Грузії ХХ ст., але жодного чемпіонства чи Кубка в складі тбіліського «Динамо» він не виграв – двічі 2-й призер, тричі 3-й, ще тричі – фіналіст Кубка, однак упродовж усієї ігрової кар’єри залишався відданим цьому клубу).

Видатний грузинський тренер Андро Жорданія так казав про Пайчадзе: «В нього було все: приголомшлива техніка, влучні та потужні удари, фізична сила, смак, пластичність, найбагатша уява». А знаний грузинський музичний критик та викладач і водночас відданий шаховий і футбольний уболівальник, автор книжок на шахову та футбольну теми Гулбат Торадзе назвав Пайчадзе ні багато, ні мало «Генералісимусом грузинського футболу». Й ще одне визначення від кандидата мистецтвознавства: «Пайчадзе – герой поколінь». Зверніть увагу: не однієї певної генерації, а саме «поколінь» у множині.

У чому ж секрет бомбардирських успіхів Пайчадзе? Річ у тім, що він власною грою фактично започаткував термін «форвард, що блукає». Тбіліський нападник повсякчас змінював позицію на полі, шукав м’яч, а не чекав подаяння від півзахисників і володів до того ж неабияким арсеналом технічних засобів.

Мабуть, доля кращого бомбардира радянського сезону-37 і не могла скластися по-іншому. До провідної команди Грузії він потрапив за бажанням Лаврентія Берії, а батько нападника, бригадир бригади портових вантажників Соломон Пайчадзе, помер у ГУЛАГу – тій жахливій острівщині сталінщини.

Баса за тридев’ять земель

Автандил Гогоберидзе (1922–1980)

Кращий бомбардир чемпіонатів СРСР 1951 й 1953 рр. захищав кольори тбіліського «Динамо» з повоєння до початку 1960-х. Є рекордсменом клубу за кількістю незабитих пенальті: таких на його рахунку добрячий десяток. Став першим спортсменом Грузії, який за допомогою знаного журналіста Гаруна Акопова поділився своїми спогадами в жанрі спортивної мемуаристики. Зазначу, що спомини Гогоберидзе здебільша стосуються зарубіжних поїздок зі своєю командою. Й назва відповідна: «З м’ячем за тридев’ять земель». Окремі сентенції нині спричиняють посмішку. Наприклад, «німецький футбол ніколи особливо не котирувався на світовій арені». Закид на адресу всього німецького – це, певно, обов’язкова програма того повоєння. Однак цікавими є суто футбольні моменти. Зокрема детальний опис англійської ігрової стилістики як в обороні, так і в нападі. Цікавим є такий пасаж: «Не всі нападники однаково агресивні, але, здається, всі однаково небезпечні».

Гогоберидзе також не здобував «золота» й не вигравав Кубок, призером чемпіонату ставав трохи більше, ніж Пайчадзе, адже провів у команді більше часу. З дитинства мав прізвисько Баса, позаяк змалечку не вимовляв звук «з» й напис «овочева база» прочитав як «овочева баса». На жаль, у 45-річному році потрапив до серйозної автрощі й упродовж багатьох років був прикутий до ліжка.

Європейський лавреат

Заур Калоєв (1931–1997)

Корінний тбілісець має найкращий середньоматчевий показник забитих голів в історії «Динамо». Двічі поспіль став кращим бомбардиром чемпіонату СРСР у 1959 й 1960 рр. У другому з цих сезонів відзначився 4-ма голами у ворота талліннського «Калева» (а загальний рахунок – 9:2). У складі збірної СРСР став переможцем першого Кубка Європи в 1960 р. Закінчив кар’єру гравця після чемпіонського для тбілісців сезону-1964, однак золотою медаллю його пошановано не було, адже кількість матчів, зіграних Калоєвим у тому чемпіонаті, була невеликою. Кубок СРСР він здіймав над головою, та тоді був гравцем московського «Локомотива».

Шеварднадзе надає охорону

Ілля Датунашвілі (1937–2022)

Уродженець Батумі став у складі тбіліського «Динамо» чемпіоном СРСР 1964 р. й кращим бомбардиром чемпіонату СРСР 1966 р. У 1964 р. в Ташкенті вирішальному матчі за чемпіонство проти московського «Торпедо» Ілля відзначився дублем (загальний рахунок – 4:1). Згодом бомбардир згадував: «Щойно закінчився «Золотий матч», ми одразу зі стадіону вирушили на базу «Пахтакора» – там ми зупинялися перед матчем із «Торпедо». Ми не святкували чемпіонство, зібрали валізи та поїхали до аеропорту. Там, у залі очікування аеропорту, ми зустріли стільки грузинів, що я подумав, що потрапив до Тбілісі! Вони були фанатами «Динамо», а ми летіли спецрейсом, та всі хотіли поїхати з нами. Пам’ятаю, коли ми зайшли до ресторану аеропорту, весь зал був сповнений грузинами – люди випивали по 11 келихів за нашу звитягу!».

В сезоні-66 Ілля видав справжню гольову феєрію в матчі проти «Арарата», забивши 5 голів у ворота принципових для тбіліської команди опонентів. Більше в тій грі не забивав ніхто! Додам, що на все про все в Датунашвілі пішло менш як пів години! Ілля Ілліч згадував: «Після тих п'яти голів уболівальники укидали всілякі жарти. Я пам'ятаю, як мої брати у вірменських сім'ях Тбілісі казали: «Алло, це квартира Датунашвілі?». Кілька друзів розповідали мені, що в Єревані лякали неслухняних дітей моїм ім'ям: іди спати, або прийде Ілля Датунашвілі». А Едуард Шеварднадзе (тоді був міністром внутрішніх справ Грузії) жартома (але в кожному жарті є й більша чи менша частка серйозу, чи не так?) сказав: «Виставте охорону біля будинку Датунашвілі на кілька днів, щоб вірмени нічого не зробили».

5 пробоїн у Крилах Рад

Георгій Гавашелі (1947–1997)

Уродженець сонячної Гагри разом із гравцем ташкентського «Пахтакора» Берадором Абдураїмовим забили більше за всіх інших у союзному чемпіонаті 1968 р. Помітили, що в тріумфальних для київського «Динамо» під орудою Віктора Маслова сезонах у другій половині 1960-х двічі кращим снайперами ставали тбіліські гравці? Певною мірою, це закономірно, адже, на відміну від киян, кавказькі нападники тяжіли до індивідуальної гри. Подейкували, щоправда, що кращим снайпером Гавашелі став не дуже чесно, адже в останніх трьох матчах забив аж 8 голів, причому у ворота команди «Крила Рад» із тодішнього Куйбишева (нині – Самара) цілих 5! Проте, хай там як, а в історію Георгій Григорович увійшов. Та й до його суперника у боротьбі за титул кращого бомбардира були питання. Гавашелі, на жаль, захищав кольори «Динамо» якраз між двома чемпіонствами грузинського клубу, й своєї золотої медалі не здобув. А до виграшу Кубка СРСР 1976 р. мав опосередкований стосунок.

Шукач нетривіальних шляхів

Гіві Нодія (1948–2005)

Кращий бомбардир чемпіонату СРСР 1970 р. Нодія мені особисто більше запам’ятався гравцем «Локомотива», на завершальному етапі ігрової кар’єри. Наче музикант наприкінці виконання музичного твору, він намагався емоцією підсилити враження від своєї гри. Однак кращим бомбардиром і №1 у списку 33-х кращих футболістів сезону він ставав на межі 1960-х – 1970-х, будучи гравцем тбіліського колективу. Невисокий (168 см) прудконогий дриблер вмів знайти нетривіальний шлях до воріт суперників. На старті сезону-70 він відзначався забитим голом у 6-ти із 7-ми перших матчів. Забив зокрема й київському «Динамо» в домашньому двобої, засмутивши Євгена Рудакова. А в 2-му колі Нодія видав хет-трик у матчі проти «Спартака» з тодішнього Орджонікідзе (нині – Владикавказ). За рахунку 2:2 в 2-му таймі форвард тбіліського клубу впродовж 15-ти хвилин тричі змушував кіпера північноосетинського клубу Володимира Олійника виймати м’яч із сітки воріт. У 1973 р. в матчі Кубка УЄФА проти софійської «Славії» Гіві Нодія та Георгій Гавашелі видали справжню феєрію, забивши кожен по голу ще до перерви, ті гольові надба зумовили й остаточну перемогу тбілісців.

Єдиний, хто двічі

Рамаз Шенгелія (1957–2012)

На честь чемпіона СРСР 1978 р., володаря Кубка СРСР 1979 р., володаря Кубка кубків 1981 р. (як пише сучасна грузинська преса, «він був одним із тих, хто подарував нам ніч 13 травня» – йдеться про перемогу в Кубку кубків), кращого бомбардира чемпіонату СРСР 1981 р. було названо стадіон у його рідному Кутаїсі, звідки він у 20-річному віці перебрався до столиці. В 1981 р. в голосуванні за Золотий м’яч посів 7-ме місце. Крім того, Рамаз був єдиним грузином, якого двічі визнавали кращим футболістом СРСР. Найкращим захисником, проти якого грав, Шенгелія називав Філа Томпсона з «Ліверпуля», а на внутрішній арені виокремлював киянина Сергія Балтачу: «Він не був грубим, просто добре боровся за м’яч».

Шенгелія був дуже скромною людиною і секрет свого бомбардирства вбачав у ювелірних передачах Давида Кіпіані: «Дато так подає й так дає мені м’яч, що мені залишається просто забити гол, ухилитися важче». Та серед висловлювань Рамаза виокремлю інше: «Для хлопців мого покоління «Динамо» (Тбілісі) означало набагато більше, ніж просто футбольна команда». Як на мене, дуже влучне визначення!

***

Пам’ятаю палке вболівання з батьком за тбіліський клуб у фіналі Кубка кубків-1981. Як ми тішилися від єврозвитяги грузинської команди! А невдовзі 97-тисячна авдиторія Республіканського стадіону столиці України (нині – НСК «Олімпійський») влаштувала шалену овацію Нодару Ахалкаці та його підопічним під час динамівського дербі… Не лише дерева тоді були великими, а й імена в складах обох команд уособлювали велич! Так, колись-заколись тбіліське «Динамо» вибивало з єврокубків «Інтер», «Наполі», «Ліверпуль», «Вест Хем», «Феєнорд», та, власне, тішилося здобуттям євротрофею – Кубка кубків. А в 2020-ті історичний грузинський гранд зазнає нищівної поразки від команди, яка репрезентує Фарерські острови. Той самий «Кайрат», який у союзному чемпіонаті котувався куди нижче тбіліського «Динамо», гратиме в Лізі чемпіонів, а знаний грузинський клуб таким досягненням похизуватися не може й близько. Хоча Грузія і надалі виховує чимало вправних майстрів шкіряного м’яча, однак практично всі вони, ледь ставши на ноги, їдуть за кордон, і не завше до найсильніших ліг. А вболівальники тбіліського «Динамо» змушені жити спогадами про славне минуле й споглядати малоприємне сьогодення, перемкнувши фокус свого позитиву на національну збірну. Та, як на мене, успіхи пострадянських клубів (йдеться не лише про «Кайрат», а й про «Карабах», «Астану», «Шериф» тощо) рано чи пізно змусять і босів тбіліського «Динамо» всерйоз стати до справи. Дотепники кажуть, що задля цього потрібен неабиякий євроуспіх вірменського клубу (приміром, «Ноа», що, вибивши словенську «Олімпію», гратиме на основному етапі Ліги конференцій) – тоді, мовляв, ревнощі візьмуть своє, і в грузинській столиці відродять знаний колектив. Може, жартівники й мають рацію, хтозна. В усякому разі талановитої молоді в грузинському футболі вистачає, та от навряд чи для сучасних молодиків «Динамо» (Тбілісі) означає щось набагато більше, ніж просто футбольна команда.

Та хай там як, а свято є свято. З ювілеєм, динамівці! Ренесансу!

Олексій РИЖКОВ