Кейс Осімхена. Звідки у турецьких клубів гроші на трансфери світового рівня

Якщо ви з якоїсь причини пропустили майже усі новини поточного трансферного вікна в європейському та світовому футболі, а тепер раптом просто відкриєте таблицю із найдорожчими угодами, то, поза сумнівом, ви будете дуже здивовані. Ні, у топ-5 найдорожчих угод станом на сьогодні все стабільно: там представлені чотири переходи у два англійські клуби – «Ліверпуль» та «Манчестер Юнайтед». Однак той єдиний, п'ятий, який не пов'язаний із Туманним Альбіоном, не має жодного відношення ані до чемпіонату Іспанії, ані до чемпіонату Італії, ані навіть до першостей Франції чи Німеччини, як хтось міг би собі уявити…

Четверте-п'яте місця у списку найдорожчих переходів літнього трансферного вікна-2025 з Бріаном Мбемо наразі ділить Віктор Осімхен, котрий перебрався в останній день липня із «Наполі» у «Галатасарай» на повноцінній основі за... 75 мільйонів євро! Космічні гроші для турецької Суперліги – чемпіонату, який представляє асоціацію, що посідає поточне дев'яте місце у таблиці коефіцієнтів УЄФА. Звичайно, дев'ята позиція – це не так і низько, проте ще до початку повномасштабної фази російсько-української війни десь на таке ж місце претендувала і Україна, але уявити трансфери для УПЛ із сумою в 75 мільйонів євро неможливо, навіть якщо вести мову про найбагатший клуб країни – донецький «Шахтар»…

Безумовно, трансфер Осімхена дуже виділяється у турецькій Суперлізі, але загалом останніми роками у цьому чемпіонаті зафіксовано чимало знакових переходів. Когось підписували вільними агентами, але із високими сумами підйомних, когось брали в оренду з опцією чи зобов'язанням викупу, а когось просто відразу викупили. Судіть самі: останнім часом турецька Суперліга поповнилася такими зірковими іменами як Лерой Сане, Джон Дуран, Юссеф Ен-Несірі, Едсон Альварес, Оркун Кекчю, Вілфред Ндіді, Мілан Шкріньяр, Теммі Абрахам та інші.

Найдивовижніше в цій історії те, що клубний турецький футбол, за ідеєю, в наш час мав би бути на межі краху. Ще зовсім нещодавно передбачалося, що ситуація цілком може прийти до подібного: у 2021 році три найбільші стамбульські клуби – «Бешикташ», «Фенербахче» і «Галатасарай», – а також «Трабзонспор», за який нині виступають три українські легіонери (Арсеній Батагов, Олександр Зубков та Данило Сікан), мали сукупний борг в 1,7 мільярди євро. Саме ці клуби інвестують найбільшу кількість коштів, причому не лише у трансфери новачків, а й у інші сектори турецької економіки.

Колишній президент Турецької футбольної федерації Йилдирим Демірорен, який очолював організацію із 2012 по 2019 роки, кілька років тому публічно заявляв: «Турецькі клуби фінансово вкрай нестійкі». Тим самим функціонер ніби відкривав очі вболівальникам та усім, хто займається розвитком футболу в країні, на серйозні економічні проблеми. Справа в тому, що зараз турецька ліра торгується на рівні 48/1 по відношенню до євро, в той час як ще п'ять років тому за одну одиницю європейської валюти давали всього 9 лір.

Обвал економіки призвів до того, що багато клубів турецької Суперліги зіткнулися із дуже серйозною проблемою: зарплати більшості їхніх футболістів у контрактах були обумовлені в євро або доларах, тоді як значна частина доходів, що отримуються від продажу квитків або мерчандайзингу, надходила в лірах, із усіма наслідками, що з цього випливають…

Два роки тому авторитетне видання The Athletic вийшло з інтерв'ю одного із провідних європейських футбольних агентів, у якому той, характеризуючи стан справ у клубному турецькому футболі і не побажавши розкривати особистість, заявив наступне: «Потяг зійшов із рейок, бо вони збожеволіли. Я не знаю, звідки вони мають такі гроші».

Насправді турецька Суперліга не може похвалитися великими заробітками від реалізації телевізійних прав, які є основними джерелами доходів для усіх ключових чемпіонатів континенту. Навпаки, якщо подивитися дослідження, можна помітити закономірність: в останнє десятиліття рівень доходів від телетрансляцій елітарного дивізіону чемпіонату Туреччини незмінно знижувався. Рік тому Суперліга уклала нову трирічну угоду на організацію внутрішніх та міжнародних трансляцій турніру із компанією BeIN Sports. За оцінками експертів, за це туркам вдалося виторгувати лише трохи більше 300 мільйонів доларів, що на невеликі відсотки більше, аніж за попередньою угодою.

Так звідки у турецьких клубів гроші для таких значних інвестицій на трансферному ринку, якщо тільки один перехід Осімхена вартує майже стільки ж, як і сукупний річний дохід усієї Суперліги від реалізації телевізійних прав? Якщо відповідати коротко, то суть у багатовекторності доходів та використанні ситуації, що склалася.

Гранди турецького футболу використовують свою популярність для укладання нових спонсорських контрактів. Наприклад, «Галатасарай» влітку минулого року уклав трирічне партнерство на суму 15 мільйонів євро із Socar, азербайджанською державною нафтовою компанією, яка тепер є їхнім титульним спонсором у європейських змаганнях. Також стамбульські «леви» перепідписали контракт із титульним спонсором – компанією з прокату автомобілів Sixt – на 20 мільйонів євро на рік. І, звичайно ж, «Галатасарай» не міг не використати можливість отримати прибуток від продажу назви свого стадіону. Арена, яка у всьому світі відома як «Алі Самі Єн», має офіційну спонсорську назву «Рамс Парк», за що «леви» отримують додатковий прибуток. Його розмір залишається невідомим, а ось «Трабзонспор» не приховує, що отримує від продажу назви на домашній стадіон (офіційно це «Папара Парк», хоча вболівальникам звичніше називати арену як «Стадіон Шенола Гюнеша») по 10 мільйонів євро на рік, згідно із контрактом, укладеним на п'ять сезонів.

Не гидують турецькі гранди і вигідно продавати своїх футболістів, маючи на цьому додатковий та вельми пристойний прибуток. До прикладу, «Фенербахче» лише за останні роки продав у топ-чемпіонати молодих Кім Мін Дже, Еліфа Елмаса та Арду Гюлера – погодьтеся, це зовсім не той список, який можна очікувати від ліги, котру часто називають цвинтарем слонів.

Втім, жодна із цих фінансових стратегій не дає такої однозначної відповіді на питання, як дорогі трансфери у нинішньому турецькому футболі взагалі можливі, як його зв'язок із політикою. Ще у 2019 році Марко Беллінаццо написав в Il Sole 24 Ore цікаву думку про те, що «республіканський патріотизм Кемаля Ататюрка у сучасній Туреччині трансформувався у войовничий націоналізм». Футбольні та ідеологічні амбіції президента держави Реджепа Таїпа Ердогана насамперед знайшли відображення у будівництві стадіонів. У період із 2009 по 2017 рік уряд Туреччини інвестував один мільярд євро у будівництво 21 нового футбольного стадіону. У наступні шість років відкрили ще 21 арену! Стамбул приймав фінал Ліги чемпіонів 2023 року (місто виграло право провести вирішальний матч турніру ще у 2020-му, але тоді через пандемію Covid-19 матч був зіграний у Лісабоні), у той час як країна в цілому кілька разів претендувала на проведення чемпіонату Європи, поки, нарешті, не виграла конкурс на організацію турніру у 2032 році, який проведе спільно з Італією.

Очевидно, що сучасні турецькі політики вкрай спантеличені тим, як виглядає рівень футболу в їхній країні, намагаючись захистити його імідж, оскільки цей вид спорту певною мірою впливає на рівень та градус настроїв у країні. Наразі турецький футбол та його вищий дивізіон не можуть дозволити собі крах: ані спортивний, ані економічний. Саме тому політики його всіляко підтримують.

«Футбол у Туреччині настільки популярний, що ніхто не ризикнув би піти на банкрутство клубу, особливо з числа так званої «Великої трійки» («Галатасарай», «Бешикташ», «Фенербахче»), – писала раніше газета The Athletic, яка щільно вивчала питання розвитку клубного футболу в Туреччині із тамтешніми експертами та фахівцями. – «Усі великі клуби країни є публічними компаніями та котируються на фондовій біржі, але якби це були інші компанії, вони оголосили б про банкрутство багато років тому».

У гірші роки економічної кризи, коли баланси великих клубів досягли свого роду критичної точки, а уряд перестав поповнювати їх скарбницю, він змусив клуби почати платити за боргами. Але навіть тоді «Велика трійка» отримала пільги, про які інші компанії на їхньому місці могли лише мріяти: їхні борги часто «реструктуризувалися» державними банками під вигідні відсоткові ставки.

З іншого боку, ситуація виглядає такою, що зайшла у глухий кут. Поки політики стурбовані соціальними та політичними наслідками негативних сценаріїв навколо найвідоміших та найпопулярніших футбольних клубів, керівництво останніх переконане, що якою б складною не виявилася ситуація, а уряд все одно обов'язково прийде їм на допомогу. Просто тому, що вони стали надто значущими, аби доводити справу до банкрутства.

Коли ж у підприємця геть-чисто відсутнє поняття настання негативного сценарію, розвиток бізнесу йде зовсім не за прогресивним шляхом. Саме тому, незважаючи на великі інвестиції, турецька Суперліга загалом не демонструє суттєвого прогресу на тлі топових ліг Європи, і продовжує сприйматися багатьма як чемпіонат, куди можна поїхати, щоб заробити на безбідну старість, причому особливо не напружуючись.

Останній гучний успіх турецького футболу на клубному рівні, як і раніше, датований вже достатньо далеким 2000 роком, коли «Галатасарай» сенсаційно у серії пенальті виграв Кубок УЄФА в «Арсеналу». З тих пір у світі футболу змінилося багато чого, проте турецька Суперліга, навіть незважаючи на свої колосальні інвестиції у новачків останніми роками, для переважної більшості європейських футбольних експертів все одно не виглядає більш сильним чемпіонатом, ніж нідерландська Ередивізі, бельгійська Про Ліга або ж португальська Прімейра. Це все одно свого роду периферія великого футболу, і далеко не факт, що навіть після плину часу, нинішній підхід, якщо йому судиться зберегтися, принесе позитивні результати та дозволить туркам на рівних виглядати хоча б із французькою Лігою 1, яку її недоброзичливці нерідко називають «лігою фермерів»…