Микола ПАВЛОВ: Що тренуватиму збірну України, почув по новинах від Дерепи

Нині він насолоджується життям у компанії дружини, з якою прожив півсторіччя, дітей і внуків, які нещодавно повернулися в Україну після того, як покинули країну через початок повномасштабної війни. 71-річний Микола Павлов не пропускає жодної футбольної трансляції українського чемпіонату, смакує розмовами на футбольні теми. І, звісно, не забуває про ще одне захоплення – голубів. Їх в одного з найавторитетніших футбольних тренерів часів незалежності – 70 пар.

Тож гість «Старої школи» - Микола Павлов. Двогодинна розмова з Миколою Петровичем минула непомітно. Він в усіх фарбах розповів Sport.ua про яскраві сторінки життя, згадав, як намагався знімати Прокопенка в Одесі і як в Маріуполі спробували зняти його, як дізнався з новин, що очолив збірну України, розповів про єдиного кувейтця в українському футболі, гарні стосунки з представниками кримінального світу, батюшку Лазаренка, чемпіонство з «Динамо» і Кубок з «Ворсклою». Але почали ми нашу розмову з того, що кожного українця зараз турбує найбільше.

«Не вірю в щирість слів Малофєєва»

- Війна – наша спільна біда, - бере слово Микола Петрович. – У нас на Осокорках буває так само гучно, як і будь-де у Києві. В страшному сні не міг уявити, що застану в своєму житті війну. Я ж народився в повоєнні роки, в мене двоє дідусів під час Другої світової загинули. Тато теж воював, але, на щастя, повернувся цілим, помер 78-річним, у 1991-му.

Сучасна війна для мене почалася не 24 лютого 2022-го, а в 2014-му, коли працював у Маріуполі. Всі події відбувалися на моїх очах. Власне, ті події вплинули на рішення про завершення тренерської діяльності через рік потому. Протягом двох місяців у Маріуполі було гаряче, точилися бойові дії, ворожі елементи розбомбили будівлю МВС, серед загиблих були хлопці, з якими був добре знайомий. Ми їх ховали… Але одначе весь цей час залишалися в місті, продовжували тренуватися. Інша річ, що два тренери – Кварцяний і Григорчук – відмовилися приїхати до нас. Через них нам довелося їздити в Дніпро і під час цих поїздок команду залишили провідні гравці, яких вся ця невизначеність втомила.

Але чому було не їхати? Ситуація в Маріуполі тоді була контрольованою. Ці незрозуміло хто з автоматами наперекіс захопили два райони міста, але далі їх ніхто не випускав. Через два місяці наші воїни вибили їх. 13 червня з того часу вважався днем визволення Маріуполя. Відтоді і до 2022 року я щороку свій День народження, який припадає на 20 червня, починав святкувати з 13 червня у Маріуполі і продовжував аж до 20-го числа. Люблю я це місто. У мене там залишився будинок на узбережжі Азовського моря. З ним понині все гаразд, бойові дії його не зачепили. Ворог заходив зі сторони Ялти, тої, що на Донеччині. Це трохи інша сторона. Зараз за будинком доглядають мої знайомі. Підтримують порядок. Сподіваюся, ще зможу туди колись повернутися. Якщо не жити, то хоча б приїжджати. Як у Маріуполь, так і в Крим, який теж дуже люблю.

А 24 лютого я вже був пенсіонером. Історія з Великою вітчизняною повторилася. Прокинувся вдома о четвертій ранку від вибухів. З того часу життя мов перевернулося. Точніше, після Маріуполя сприйняв події більш-менш спокійно. А ось сім’я сильно злякалася. Поряд були два маленьких онуки. Через три-чотири тижні прийняли рішення, щоб донька зі внуками виїхали за кордон. На щастя, їхати було куди. Друзі, колишні футболісти посприяли. Зараз, буквально місяць тому усі вже повернулися, ми знову разом.

- Після 24.02.2022 люди з росії і білорусі, яких вважали друзями, виходять на контакт?
- Продовжую спілкуватися лише з Анатолієм Байдачним, який живе в білорусі. Але виключно про футбол. У нас просто дуже великий етап життя був спільний. Ми разом грали три роки за мінське «Динамо», потім два роки ділили кімнату, навчаючись у Вищій школі тренерів у Москві. Ми їли один хліб, жили від зарплати до зарплати. Іноді дозволяли собі погуляти. Потім разом трохи працювали у Херсоні. Не збираюся тепер розривати цих стосунків. Та й це не в моїх силах.

- З Едуардом Малофєєвим ви теж ці три роки в мінському «Динамо» працювали. Потім він вас викликав у збірну СССР. Як сприймаєте його висловлювання про те, що при владі в Україні фашисти і він би сам пішов проти нас воювати, якби був молодшим?
- Едуарда Васильовича треба знати. Ще коли я грав, а він був моїм тренером, наслухався чимало історій про те, яким він був футболістом і який він сильний патріот білорусі, де знайшов себе як тренер, хоча й народився в росії. Тому не дивуюся тому, що він розповідає зараз. Я в щирість цих слів не вірю. Едуард Васильович говорить і не думає що. Знаю, що Малофєєв віруюча людина, він хоче, щоб ніхто нікого не чіпав і не вбивав. Багатьох речей, які він говорив, я не розумів ще 40 років тому. Він мене Колюшкою називав. І казав, що слухаю його з відкритим ротом. А ми над ним просто сміялися. Власне, з 80-х років ми й не спілкуємося. Хоча коли вчився у Вищій школі тренерів, вважав, що маю набратися в Малофєєва, який тоді тренував московське «Динамо», досвіду. Я відвідував тренування, які він проводив, спілкувався і після них, добре знайомий з дружиною і дітьми Едуарда Васильовича. Потім сідав на останнє метро. Якби не Малофєєв, мене в такому стані на ескалатор вже б не впустили.

При цьому можу сказати, що саме три роки, які провів у складі мінського «Динамо», вважаю найкращими в своїй гравецькій кар’єрі. Мені подобалися люди, які мене оточували. Хрестив там одну дівчинку, з якою підтримую стосунки понині. Коли в 2020-му в білорусі були революційні події, вона разом з чоловіком і двома доньками потрапила в «чорний список лукашенка». Їх сім’я змушена була тікати з дому. Певний час, два чи три місяці вони жили у мене в будинку у Києві. Вчотирьох. На жаль, батьки цієї дівчини вже неживі: тато помер від раку, мама загинула. Поки вони були живі, теж постійно в нас гостювали – і в Києві, і в Ялті. Пізніше, коли батьків не стало, а ми їздили у Крим на збори, оплачував дітям проїзд і проживання, щоб була змога більше поспілкуватися і люди могли відпочити. Зараз вони у Литві живуть. Власне, після початку повномасштабної війни вже похресниця з родиною посприяли, щоб моя донька з внуками пожили там перших півтора місяці, а звідти переїхали спершу в Манчестер, а потім у Лондон.

«Здраствуй, Николай! Я за тобой слежу с 1967 года!»

- Миколо Петровичу, ви – корінний киянин, але народилися на лівому березі, який чимало мешканців правобережжя по-снобськи називало передмістям столиці. Зрештою, зараз лівобережжя вже густо забудоване багатоповерхівками. Яким воно було в часи вашого дитинства?
- Я народився в 1954-му, а вперше на правий берег потрапив, коли запустили 29-й маршрут трамваю, в 1964-му чи 1965-му. Поїхав туди лише тому, що будучи вихованцем школи «Восход» на Дарниці, мав запрошення від Анатолія Молотая з «Динамо». Два чи три тижні їздив на тренування. А до того максимум куди виїжджав, то це на Ленінградську (нині Дарницьку – авт.) площу, з батьками за покупками перед школою чи на Новий рік. А так правобережжя мене не цікавило. Та я й досі туди їжджу лише на виконком УАФ чи якщо маю якусь зустріч. В інший час лівий бік мене повністю влаштовує.

- Десь читав, що ви й у «Динамо» тому не затрималися, що було далеко добиратися.
- Все набагато банальніше: «Восход» не дозволив мене заявити за «Динамо» навіть на першість міста. Питання обіцяв залагодити особисто Віктор Маслов, тодішній тренер основного складу «Динамо». Віктор Олександрович поїхав на засідання Федерації, виступив там, що хоче бачити мене в «Динамо». Але відмовили навіть Маслову. Він потім довго дивувався, чому так сталося. Це мені Молотай розповідав. А я йому іншу історію згадав. Це коли ми в 1976-му разом з «Крильямі совєтов» їздили на збори в Сочі. Віктор Олександрович туди приїхав разом з дружиною в статусі інспектора. Сиджу на лавочці поруч з готелем «Жемчужина», коли бачу, що йде Маслов. Знітився, бо ніби непристойно вітатися з людиною, яка тебе не знає. Але Віктор Олександрович здивував, коли привітався першим: «Здраствуй, Николай! Я за тобой слежу с 1967 года!»

- Вам у 1967-му 13 років було.
- Отож. Тому кому не розповідаю про це, ніхто не вірить. Лише Молотай, поки був живий, підтверджував: «Він за тобою постійно слідкував».

- Ви з дитинства грали в обороні?
- Ні. У «Восході» грав і під нападниками, і в нападі, і крайнім півоборонцем. Я був атакувальним гравцем. В оборону мене перевели у дорослому футболі.

- Вийшло, що в Україні ви як футболіст грали відносно недовго. А дебютували на професійному чи тоді ще майстрівському рівні у білорусі. В армію туди забрали?
- Ні, коли покликали в Брест, де грав спочатку за «Спартак», потім за «Буг» і «Динамо», мені було лише 17. Коли ж виповнилося 18, мене призвали в Уруччя під Мінськом, де проходив службу в спортбатальйоні. Взимку служив, а навесні мене забирали грати за команду другої ліги СКА з Мінська, а також на першість Збройних сил за команду військового округу. А в Брест мене запросили після того, як виступив за «Трудові резерви» в першості СССР у Кисловодську. Погодився відразу. Брат купив мені за 10 рублів квиток, за дві години прилетів з Жулян у білорусь.

- Не поспішили? Може, залишся вдома, отримали б шанс заграти вже не в «Динамо» Маслова, а в «Динамо» Лобановського?
- Не знаю. Тут тоді була така команда, що пробитися було складно. Я проти них грав, знаю, про що кажу. З багатьма динамівцями того часу ми багато років дружили чи дружимо. Скажімо, з Володимиром Мунтяном. Ми з ним постійно на зв’язку. Коли розмовляємо по телефону, Володимир Федорович каже, що почувається погано, що розмовляти йому важко. Але за кермом одначе досі їздить.

З Блохіним ми взагалі, можна сказати, сусіди, обоє живемо неподалік від стадіону «Лівий берег». Але Олег Володимирович рідко виходить з дому. Ми його з Миколою Лавренком і друзями самого Блохіна якось намагалися запросити на матч «Лівого берега». Навіть організували іменну футболку, збиралися оголосити на стадіоні, що Олег Володимирович живе поряд. Але в день гри Блохін зателефонував і сказав, що прийти не зможе. Востаннє я його бачив ще на щорічному Конгресі УАФ.

«Дивимося один на одного: «Що за Ататюрк?»

- Блохін – найсильніший з нападників, проти кого вам довелося грати?
- В чемпіонаті СССР – так. Хоча хороші форварди були в кожній команді, скажімо, тбілісці Кіпіані та Ґуцаєв, єреванець Андреасян. Чемпіонат СССР тоді входив до топ-5 європейських чемпіонатів.

- Грали проти когось зі згадуваних нападників персонально?
- Ні. Мені пощастило, що тренери мінського «Динамо» та «Дніпра» не практикували персональної опіки. Точніше, коли виступав у «Крильях совєтов», проти Андреасяна і Оґанесяна персонально діяв. Віктор Кірш, який тренував команду, був прихильником того, «щоб ні тебе, ні їх не було». Я з завданням впорався – і вірменських зірок закривав, і Сашка Тарханова з ЦСКА.

- У 1982-му ви на один сезон потрапили в «Чорноморець». І застали час тренерського дебюту Віктора Прокопенка. Здається, тоді стосунки у вас не дуже склалися.
- Помилки молодості. Ми тоді надумали Віктора Євгеновича знімати. Десь півкоманди до керівництва ходило, зокрема Ігор Бєланов, Петро Чілібі, Сашко Кулішевич, воротар Валик Єлінскас. Насправді мене в «Чорноморець» кликав Сергій Шапошников. Я йшов до нього, але обставини склалися так, що Сергій Йосипович поїхав, а замість нього призначили молодого Прокопенка. Він був початківцем і певні питання в нас виникали. Зрештою, надалі ми з Євгеновичем гарно спілкувалися, ніхто ні на кого образ не тримав. Власне, ми й тоді не стільки проти Прокопенка були, скільки хотіли, щоб нас відпустили.

- Врешті, ви опинилися в «Дніпрі», з яким відразу стали чемпіоном СССР. Про те чемпіонство і його закулісся досі складають легенди…
- Багато вигадок. Скажімо, що хтось комусь віддавав. Приміром, мали ми грати в чемпіонському сезоні з «Чорноморцем». За три тижні до матчу всі писали, що одесити матч нам матч віддадуть. Але я знаю «Чорноморець», Одесу і цих керівників. Знаю, які стосунки в них були, скажімо, з Нікітою Симоняном, який ще до мого приходу очолював «Чорноморець», а в 1983-му керував російським футболом. У підсумку одесити нас, як кажуть, «кинули» (перемогли 2:1 – авт.). Стосовно того, чи існувало якесь штучне стримування з Москви, керівництво в особі Володимира Ємця і Геннадія Жиздика нам футболістам не розповідало нічого. Так, між рядків у їх спогадах щось можна прочитати. Але не більше того.

- Яким був тренером Володимир Ємець?
- Не можу розглядати Володимира Олександровича окремо від Геннадія Жиздика. Вони в моєму сприйнятті завжди були одним цілим. Це був тандем, який доповнював одне одного. В футбольних нюансах більше розбирався Ємець, але там весь тренерський штаб був фаховий. На жаль, багатьох вже немає серед нас, хотілося б ще багато чого розпитати. Ось з Анатолієм Азаренковим не можу зв’язатися. Він займався функціональною і емоційною підготовкою команди. Також, на щастя, живий Леонід Колтун, з яким регулярно спілкуємося. Ємця, Жиздика, Євгена Жучкова з нами вже немає.

- З керівником «Південмашу» Олександром Макаровим ви як капітан команди колись спілкувалися?
- Одного разу. Але то була зустріч з командою. Невдовзі після того, як ми стали чемпіонами, мали їхати в Туреччину. Олександр Максимович приїхав до нас на базу. Виступав перед нами, постійно згадував «якогось» Ататюрка. Ми ж в СССР тоді погано знали керівників інших держав. Дивимося один на одного: «Що за Ататюрк?» Хтось із лікарів чи масажистів пояснив, що це президент Туреччини.

- «Дніпро» 80-х у моєму розумінні був командою суворих чоловіків. Як ви знаходили спільну мову?
- В тому «Дніпрі» зібралися люди, які до того не мали серйозних досягнень. Хіба Валера Зуєв, який був у київському «Динамо» 1975 року. А, скажімо, Олег Таран, який мав великий потенціал, до «Дніпра» себе ні в «Динамо», ні в ЦСКА, ні в «Чорноморці» не знайшов. Олександр Погорєлов теж де тільки не був, а до того, як потрапити в «Дніпро», два роки взагалі провів за першоліговий «Колос» з Нікополя. Багато років вже грали Володимир Устимчик, Олег Серебрянський. Довго в «Дніпрі» грав Петро Кутузов. Поряд з ними – молоді Олег Протасов, Геннадій Литовченко, Володимир Лютий. З цієї компанії в Україні, можна сказати, майже не грав лише я.

Ми фактично й не дружили одне з одним, гуртувалися невеличкими групками. Зрештою, керівництво й не було зацікавлене, щоб ми дружили. Бо дружити – означає зустрічатися, гуляти, випивати. Навіщо їм це? Нас, мабуть, так з різних сторін і зібрали, щоб ми не змогли об’єднатися, чогось не видумали і їх не зняли з роботи (сміється).

«Ні Біба, ні Лобановський, ні Трошкін, ні Матвієнко такої честі не удостоїлися»

- Тренер Павлов у майбутньому навпаки намагався, щоб в його командах був гарний колектив.
- Все тому, що тренерську діяльність я розпочинав у 1988-му, коли СССР розпадався. Тоді тих важелів, які дозволяли керувати командою в часи моєї гравецької кар’єри вже не було. Власне, в Нікополі, Сімферополі і Херсоні я нічого особливого й не досяг. Перші серйозні досягнення припали на перші чемпіонати України, коли прийняв «Дніпро». Великою мірою, той успіх пов’язаний з тим, що команда була вкомплектована хлопцями, яких підготували місцеві тренери. Приїжджих там майже не було. Якщо з них не ліпити колективу, то нічого б і не вийшло. Грошей там особливих теж не було, машинами й квартирами, як у совєцькі часи, стимулювати футболістів теж не міг. То пізніше почав такі варіанти вишукувати, залучаючи людей з Дніпра, які любили і розуміли футбол.

А я, до слова, став єдиним футболістом за всю історію «Дніпра», який за три роки виступів за команду отримав дві автівки. Ні Біба, ні Лобановський, ні Трошкін, ні Матвієнко такої честі не удостоїлися. Мені першу машину дали в чемпіонський рік, а другу у 1985-му, коли почав відновлюватися після операції, приїздити на базу, тренуватися і намагатися потрапити в команду. Керівництво це відзначило, викликало мене. «Хочемо на твоєму прикладі показати, що за таке ставлення до роботи після трьох чи чотирьох операцій у 30-річному віці можна отримати винагороду», - кажуть. А машина тоді ж була не просто засобом для пересування. Її можна було продати і забезпечити сім’ю на кілька років наперед. Власне, в майбутньому я теж по-особливому піклувався про футболістів, які мені важливі і заслуговують, з моєї точки зору, на якісь блага. Перейняв цю рису в керівників «Дніпра» 80-х.

- Зараз тренери вже не мають не те що таких важелів, а навіть повноважень.
- Я й у свої часи був, мабуть, єдиним тренером в Україні, який тримав у своїх руках все: розпоряджався грішми, видавав зарплату, сам знаходив спонсорів, підписував з гравцями контракти. Президенти лише ставили підпис, а умови обговорював я. Агентів тоді ж ще не було. Власне, коли вони з’явилися, то теж розмовляли лише зі мною, а не з власниками клубів.

- Прийнято вважати, що кар’єру ви закінчили після травми, яку отримали в зіткнення з німцем Руді Фьоллером у своєму єдиному матчі за збірну СССР. Але після неї ви відіграли ще майже весь сезон…
- Травма була складною, але ми ж готувалися до Олімпіади в Лос-Анджелесі. Малофєєв, який мав везти команду на Ігри, сказав, щоб операції не робив, грав на уколах, бо він на мене розраховує. Едуард Васильович вважав, що навіть якщо не буду здоровим, то принесу користь, знаходячись у колективі. Він мене бачив лідером роздягальні. Вочевидь за три роки в Мінську він у мені багато чого побачив. А в «Дніпрі» після того, як Погорєлов і Устимчик з різних причин не грали і капітанську пов’язку довірили мені, я ці лідерські риси лише розвинув.

«Найголовніше, що дружина ніколи не ходила на футбол»

- Покинувши грати, відразу зрозуміли, що продовжите діяльність у статусі тренера?
- Рішення, що закінчую грати, прийняв під час літніх зборів у Євпаторії. Мене все боліло, почувався погано. Підійшов до Ємця і Жиздика, повідомив їм про своє рішення. Сказав, що втомився відновлюватися, що операції мене вимучили. Володимир Олександрович і Геннадій Панасович безперестанно палили. Жиздик, затягуючись, після паузи питає: «Колю, хочеш уже приймати команду другої ліги в Дніпроджерджинську? Ми ці питання вирішимо. Є ще як варіант Павлоград. Але з Дніпродзерджинськом питання треба закривати вже, бо вони погано грають». Тоді ж ліцензії були непотрібні, достатньо рекомендації обкому.

Запропонували ще один варіант – побути до зими в «Дніпрі», а після того мене відправлять на навчання у Вищу школу тренерів. «Який з мене тренер?» - сміюся. Ємець і Жиздик майже в один голос відповіли: «Якщо не ти, Колю, то хто?» Вони за мене все вирішили. А я до тренерської роботи не готувався взагалі. Якщо й записував щось для себе, то виключно речі, які цікавили для підтримки фізичної форми, скажімо, як виходити після порушення режиму.

- Була така проблема? Бо ж не таємниця, що чимало футболістів того часу, закінчуючи грати, не могли себе знайти поза футболом і спивалися.
- Мене це не турбувало тому, що був одружений. І найголовніше, що дружина ніколи не ходила на футбол, завжди стежила за порядком вдома. Скоро буде 50 років, як ми разом. Мені пощастило, що дружина розуміла, якщо я кудись пропадав, приймала будь-кого, хто в нас гостював. Завдяки тому розумінню ми, мабуть, стільки років тримаємося разом. Нещодавно прочитав інтерв’ю одного відомого тренера. Він відзначив, що 70% футболістів після завершення кар’єри розводяться. Все просто. Граючи в футбол, хлопці оформляють куповані квартири, машини та інші цінні речі на дружин, її родичів. Усе тому, що самі часу на оформлення документів не мають. Поки людина грає в футбол і прибутки високі, це нікого не бентежить. Щойно кар’єра завершується, як ті дівчата, які виходили заміж з корисних мотивів, чоловіків покидають. Залишаючи зароблене ними собі.

- Ви вже частково сказали про те, що не обмежували тренерську діяльність власне роботою на тренуваннях і під час матчів. У 90-ті це було непросто ще й з огляду на те, що футбол був тісно переплетений з криміналітетом…
- Так вийшло, що завжди мав з такими людьми повне порозуміння. І маю донині. Був особисто знайомий з такими легендами кримінального світу як Рибка, Пуля. Зустрічався з ними у Києві, а Пуля до мене приїздив разом зі своїми друзями і в Дніпро. Рибка приїздив до мене, коли перебував на зборах у Ялті. На Дні народження до мене приїжджали. Так само, як Юра Довгаленко, Антонич. Він, на щастя, живий, допомагає нам зараз у «Лівому березі» з розвитком інфраструктури.

«Гусіна добряче тоді висварив»

- На початку 90-х ви входили в розширену тренерську раду, котра формувала національну команду України. Навіть у трьох матчах відзначені у ролі головного тренера. Як всі ті процеси відбувалися?
- Нас збирав Віктор Банников (тодішній президент ФФУ – авт.), а його заступник Євген Котельников все вирішував (сміється). Тоді все просто було. Що таке виконком, я дізнався, лише коли ФФУ очолив Григорій Суркіс. До того всі рішення приймалися стихійно, регламент по кілька разів змінювали по ходу змагань чи навіть у перервах матчів, через що «Дніпро» в 1993-му власне й не став чемпіоном. Так само неконтрольовано призначали і звільняли тренерів. Я дізнався, що буду головним тренером збірної в матчі проти білорусів у Мінську, коли дивився новини по телевізору. Сергій Дерепа, здається, про це повідомив у прямому ефірі.

- Ви хоч склад визначали?
- Якщо не помиляюся, це теж зробили за нас з Леонідом Ткаченком з «Металіста», якого тоді так само призначили моїм асистентом. Ми приїхали за викликом до Києва так само, як футболісти. Зрештою, більшість найсильніших футболістів тоді одначе виступали за «Дніпро» й відповідно грали під моїм керівництвом за клуб. Я тоді в Мінську навіть запропонував Ткаченку провести установку. Кажу: «Більшість тут мої, вони все знають. Говори ти, а я додам».

Але мої хлопці з «Дніпра» були суворими, могли й відповісти, якщо щось не подобається. Так було, коли ми поїхали в Корею на два товариських матчі проти цієї збірної восени 1994-го. Це було відразу після невдалого старту збірної у відборі до чемпіонату Європи-1996, коли українці програли в Києві литовцям. Після того матчу Олега Базилевича зняли з посади, а в Корею команду довірили везти тренерові молодіжки Володимирові Мунтяну і мені. Лише тому, що на нас були готові документи. Формально головним вважався я, але відразу сказав Котельникову, що працювати зі збірною не планую, в мене є клуб. «Нехай керує Мунтян. Він тренер молодіжки, так буде правильніше. Я буду помагати», - сказав. Так і було. Склад на обидва поєдинки визначав Мунтян.

В ході матчу Володимир Федорович був на лаві енергійним, але щойно команда пропустила, знітився, присів. Котельников мене штовхає: «Хай керує, що він сидить?» Я підказую: «Федоровичу, керуйте». Одному з футболістів «Дніпра» він пообіцяв, що той вийде на другий тайм. Хлопець у перерві розминається, а його не випускають. Пізніше Мунтян зібрався гравця випустити, а той відмовився розминатися. Я нічого не знав, нагрюкав: «Що ти собі дозволяєш? Чому тренера не слухаєш?» Для мене як для киянина Мунтян – визначна фігура. Той побіг розминатися і врешті вийшов на поле.

Після матчу Анатолій Бишовець, який тоді тренував корейців, покликав нас випити по 50 грамів. Посиділи, поспілкувалися, а коли повертався в готельний номер, зауважив, що мене чекає той футболіст. «Хочу вибачитися і розповісти, як було», - каже. Я спершу розізлився: «На х… мені тебе слухати? Повернемося до Дніпра і я тобі дам!» Але хлопець таки випросив, щоб я послухав його. Розповів про те, що йому Мунтян пообіцяв перед матчем. «У вас такого ніколи не було», - каже. В мене – ні. Я міг за місяць чи за рік щось пообіцяти і не забував. Скажімо, 17-річному Гені Морозу під час запрошення сказав, що поставлю його на матч з київським «Динамо» і слова дотримався.

Ще один інцидент у Мунтяна тоді в Кореї виник з Андрієм Гусіним, єдиним, кого на той виїзд відпустили з «Динамо», котре в той самий час грало в Лізі чемпіонів зі «Спартаком». Федорович Андрієві в перерві щось розповідає, а той огризається. Мунтян – людина м’яка і зі сторони це виглядало не дуже гарно. «Петровичу, вмішайся», - каже мені Котельников, котрий теж знаходився в роздягальні. Я Гусіна добряче тоді висварив. Пізніше, коли вже працював у «Динамо», в нас з Андрієм були гарні стосунки. Він хотів грати за першу команду, але Сабо його не ставив. Гусін намагався через мене якось вплинути, тато і мама теж мені телефонували. Але Йожеф Йожефович мав своє на думці – казав одне, робив інше.

«В мене є батюшка, він прийде і допоможе вам перемогти»

- Про «Динамо», точніше, про те, коли з киянами працювали ви, поговоримо трохи пізніше. А спершу давайте згадаємо «Дніпро» початку 90-х, команду, яка тоді закохала в себе всю Україну, але чемпіоном через маніпуляції з регламентом так і не стала. Як на мене, головним вашим як головного тренера досягненням для того часу було те, що ви змогли втримати цих хлопців у команді, не дали їм роз’їхатися.
- Це було непросто, адже матеріальних важелів впливу в мене, по суті, не було. Втім, найголовніше, що в цих хлопців були прекрасні батьки. З ними всіма був знайомий особисто, в різний час гуляв у всіх футболістів на весіллях, потім давав їм квартири. Далося взнаки і правильне виховання дитячих тренерів. Особливо тих, кого підготував Ігор Вєтрогонов. Їх було близько половини, а інших долучав поступово. В більшості це теж були дніпряни. Школа там була хороша тоді і залишається досі, хоча й професійної команди місті вже два роки немає. Не дивлячись на це, дніпряни 2007-2008 років народження зараз потрапляють до заявок команд Прем’єр-ліги U19.

Повертаючись до спогадів про перші чемпіонати, підтверджу, що чимало футболістів дійсно сиділи на валізах. Особливо ті, хто вже грав у вищій лізі чемпіонату СССР – Валерій Городов, Андрій Юдін, Вадим Тищенко, Володимир Горілий, Микола Кудрицький, Євген Шахов, деякі інші. Вони були, але їх не було. Хтось їхав за кордон, а хтось чекав свого часу, щоб поїхати. Ніхто не розумів, що то буде за чемпіонат. Молоді Сергій Дірявка, Євген Похлєбаєв, Андрій Полунін, Сергій Коновалов, Дмитро Михайленко звикли заглядати вище переліченим у рота, а тут вийшло, що роль лідерів треба виконувати вже їм самим. І вони впоралися.

Після того ж, як ми в Кубку УЄФА перемогли австрійську «Адміру Ваккер» та на рівних зіграли з німецьким «Айнтрахтом» з Франкфурта, російські клуби влаштували за цими хлопцями справжнє полювання. ЦСКА, «Спартак», московське «Динамо», «Торпедо» ходили за гравцями «Дніпра» по п’ятках. Юрій Максимов вже навіть підписав контракт з Ніколаєм Толстих і мав переходити в московське «Динамо». Але з умовою, що в разі, якщо Юру покличе «Динамо» київське, москвичі відступлять. Коли Максимов отримав пропозицію від Суркіса, слова Толстих, до його честі, дотримав. Можна сказати, тоді ми зберегли Юру не лише для киян, а й для українського футболу.

- Але спочатку був матч, у якому Максимов став головним героєм. Матч, у якому «Дніпро» за переповнених трибун «Метеора» переміг 1:0, а єдиний гол у ворота Кутепова провів саме Юрій.
- Почнемо з того, що глядачів на тій зустрічі було тисяч на десять більше, ніж на вирішальному матчі чемпіонату СССР-1983, у якому «Дніпро» переміг 4:2 «Спартак». «Метеор» вміщував 40 тисяч глядачів. Перед матчем проти «Динамо», який тоді сприймався як фінальний, хлопці з фірми «Самсон», які після розмови зі мною зголосилися допомагати «Дніпру» своєю продукцією, вирішили викупити всі квитки і зробити вхід на трибуни безкоштовним. Та ще й морозивом «Самсон» тоді частував вболівальників безкоштовно. Люди спершу навіть не вірили, що таке можливо. А потім забили не лише трибуни, а й всі місця, з яких поле проглядалося хоч трохи, навколо стадіону. Тисяч 50 тоді зібралося точно. В чашу прийшли ті, хто раніше прийшов.

Перед матчем мене набрав майбутній прем’єр-міністр України, а тоді губернатор Дніпропетровщини Павло Лазаренко. «В мене є батюшка, він прийде і допоможе вам перемогти», - каже. Я поставився скептично, але проігнорувати пропозиції Павла Івановича не міг. Зустріли батюшку мої асистенти. В роздягальні він спершу прочитав молитви, ми поцілували ікони. А потім батюшка говорив. Не пам’ятаю, що саме, але слова були настільки сильними, що навіть мене затрясло. Про двох чи трьох глибоко віруючих хлопців з команди годі й говорити. Я ж навіть не знав, яку руку цілувати. Думаю, Боженька нам тоді й поміг. Шкода тільки, що після такої перемоги нам завадили стати чемпіонами, змінивши регламент. Зрештою, зважаючи на тодішній стан справ у «Дніпрі», як велися фінансові справи, організаційні, побутові, як ми самотужки їздили на «Південмаш» заправляти літаки, припускаю, що потрапивши в Лігу чемпіонів, ми б туди не долетіли. Просто не оформили б документів.

- Так командою ж опікувався особисто Леонід Кучма.
- І що з того, якщо від заводу «Південмаш» після розпаду СССР вже нічого не залишилося? Леонід Данилович, до речі, тоді вже був прем’єром і знаходився в Києві. Після матчу ми відразу поїхали відзначати перемогу. Коли отримуємо дзвінок. «Миколо Петровичу, вас хоче привітати Леонід Данилович». За мною відправили автівку, відвезли на територію «Південмашу» і там мене Кучма вже після 22:00 вітав. Він тоді, обіймаючи керівну посаду в державі, ще залишався президентом «Дніпра».

«Або віддаю борги, або поріжуть на шматки»

- Врешті, мине трохи більше року і п’ять лідерів вашої команди – Михайленко, Беженар, Максимов, Похлєбаєв і Коновалов – за вашого зокрема сприяння опинилися в Києві. У Дніпрі вам, здається, цього не пробачили.
- Не пробачили ті люди, які нічого не розуміють. Ті, хто все розумів, мене підтримали. У Києві хлопцям запропонували всі умови. «Дніпро» не міг протиставити взагалі нічого. Зароблене в нас могли виплачувати м’ясом, картоплею, хлібом. «Південмаш» не платив взагалі. Запитайте будь-кого з тієї команди, хто їм давав гроші. Всі скажуть: «Павлов». Де я їх знаходив? Шукав спонсорів, де тільки міг. Тодішній мер Дніпра Іван Куліченко підказував: «Цей завод має такий прибуток, цей такий. Там директор – вболівальник, там – ні». Мер телефонував, попереджував, що я приїду.

Я зустрічався з людьми, розмовляв. Дарував директорам заводів костюми. Перед тим ми створили за сприяння Куліченка і його юристів фонд допомоги головному тренеру, відкрили банківський рахунок. Гроші приходили на рахунок, ми їх переводили на депозит. Тоді це було вигідно, прибутки становили 200-300% річних. Такий робили бізнес. Потім приходив у банк, писав розпорядження на футболістів, платив за квартири і лікування дружинам покійних Ємця і Жиздика тощо. Розпоряджався тими грішми так, як вважав за потрібне.

Але колись ці кошти закінчуються. Мені сприяли друзі зі США, але в них сталася криза, після якої допомога припинилася. Впродовж двох місяців я ще у друзів кошти позаймав, а далі зупинився. Бо або віддаю борги, або поріжуть на шматки. До слова, саме представники кримінального світу й допомогли сплатити заборгованість. Через два місяці приїхав до Києва і Григорій Михайлович розрахувався за всіма моїми боргами по «Дніпру». Про це ніхто не знає, але саме Суркіс повернув футболістам і персоналу «Дніпра» зарплати за два місяці. Не лише тих, хто перейшов у «Динамо», а всім.

Корпорація «Республіка» Ігоря Бакая не випадково ж опинилася в «Дніпрі» саме після того, як я залишив команду. Тренер Павлов їм був не потрібен. Їх більше влаштовував глухонімий німець (Бернд Штанґе – авт.). Потім вони півчемпіонату купили. Німець поняття не мав, що виграє не він, а виграють замість нього. І при цьому «Дніпро» залишився на тому ж третьому місці, яке посідав на ту мить, як я залишав команду.

- Суркіс пообіцяв вам роботу в «Динамо» в обмін на сприяння в переході п’ятьох футболістів?
- Перемовини про мій перехід у «Динамо» велися ще задовго до того. Я ж не претендував на роль головного тренера. Ми домовлялися про посаду начальника команди. Я ж розумів, що є Лобановський, що він повинен повернутися, що я молодий тренер і робота в «Динамо» стане для мене великим досвідом. Мені було цікаво, як функціонує такий клуб, як працює команда. Ми відразу домовилися з Сабо, що буду йому допомагати. А вже потім пішли футболісти, в послугах яких був зацікавлений Йожеф Йожефович.

«Якщо будете працювати проти Сабо, значить це буде й робота проти мене»

- Але в підсумку Сабо тоді залишив посаду, її прийняв Володимир Онищенко, а після нетривалого часу Володимира Івановича замінили ви…
- Щось не виходило і мене поставили перед фактом: «Треба, цих футболістів ви знаєте». Я погодився, але з умовою, що одначе повернуся на роль начальника команди. Сабо був у мене радником. Ми стали чемпіонами, я поїхав відпочити на Кіпр. Футболісти почали атакувати мою дружину. Хотіли, щоб погодився залишитися головним. Лужний і компанія це підтвердять. Коли повернувся з відпустки, мав розмову з Григорієм Михайловичем. «У нас є кандидати, але ти став чемпіоном. Як дивишся, щоб залишитися на посаді?» - питає. Я відмовився, висловив побажання, щоб команду знову очолив Сабо. «Він не захоче», - каже Суркіс. Але минає п’ять хвилин і заходить Йожеф Йожефович. Ми випили по 100 грамів коньячку і Сабо погодився знову стати головним.

Представляти Сабо команді приїхали медведчук і тодішній керівник МВС Юрій Кравченко. Суркіса не було. Всі були, м’яко кажучи, здивовані. «Ото Гриша видумав», - каже медведчук. «Вікторе Володимировичу, дайте мені слово, я все розповім», - говорю. Той дав. «Ось головний тренер, - кажу. – Прошу всіх добросовісно працювати. Якщо будете працювати проти Сабо, значить це буде й робота проти мене».

- За нетривалий період вашого тренерства в «Динамо» трапилася непересічна подія: в команді за рекомендацією Лобановського дебютував молодий кувейтський футболіст Насер Аль-Сюги. Для того часу це була велика екзотика. Розкажіть, як він опинився в команді.
- Випустив цього юнака на поле в матчі проти «Миколаєва» за рахунку 4:0. Мініатюрний хлопець, але розумний, зі світлою головою. Річ у тім, що тоді Лобановський вже приїжджав у Київ, зустрічався з Григорієм Михайловичем. Потім Валерій Васильович захотів зустрітися зі мною і з Сабо. З Йожефом Йожефовичем вони розмовляли десь годину. Я був у Лобановського у межах п’ять годин. У нього вдома. До того ми спілкувалися лише по телефону. А Аль-Сюги з’явився незадовго до цієї зустрічі. Подзвонив Суркіс і сказав, що Валерій Васильович рекомендує футболіста. «Питань немає, - відповідаю. – Подивимося». Почалося все з того, що у вихідний день Насер грав зі мною, Сабо і Дем’яненком у квадрат. До слова, саме після того матчу з «Миколаєвом» ми достроково стали чемпіонами.

- Чому Аль-Сюги більше за «Динамо» не грав?
- Не пригадаю. Приїхав і поїхав. Керівництво домовлялося. Чому вони не домовилися – не знаю. Тим паче, потім я знову став начальником команди і це питання мене цікавило меншою мірою.

- Одна з найтемніших історій тогочасного «Динамо» - ситуація з Євгеном Похлєбаєвим, який ледь не помер, підхопивши рідкісну хворобу – герпетичний енцефаліт. Євгена ви знали задовго до того, як він опинився в Києві. Маєте якесь пояснення, чому з ним сталася така біда?
- Мене тоді в команді вже не було, тому всіх деталей не знаю. За моєю інформацією, проблеми почалися на тлі навантажень. Не уявляєте, як сильно я тоді хвилювався. Женю покинула дружина з дитиною. А мама, яка доглядала сина, через роки, приїхавши з Євгеном на якусь подію в Дніпро, сказала мені, що після того, як сталося це лихо, взяла на себе гріх і проклинала мене. За те, що це з моєю допомогою Женя перейшов у «Динамо». Але через сім років потому ця надзвичайно віруюча жінка змінила думку і вибачилася переді мною. «Якби це трапилося в «Дніпрі», Жені, мабуть, вже не було б, - сказала вона. – А Григорій Михайлович нам досі платить ті ж гроші, які Євген отримував, коли грав у футбол. І допомагає з усім необхідним». Власне, скільки ми з Суркісом спілкуємося, я йому постійно дякую за Похлєбаєва. З Женею, до слова, ми теж час від часу спілкуємося. Мама дає синові трубку. Євген пам’ятає, що я наполягав на контролі ваги. «У мене нормальна вага», - каже він.

Справді, навіть страшно уявити, що було б, якби Євген захворів, будучи гравцем «Дніпра». Згадую приклад Олексія Саська, який загинув в автокатастрофі разом з футболістом «Динамо» Степаном Бецою. Поки я був тренером «Дніпра», ми возили мамі Льоші продукти і все необхідне. Вона ж залишилася з молодшим сином, батько помер. Потім, коли переїхав до Києва, просив, щоб навідувалися до жінки Дірявка чи Полунін, передавав гроші. А з часом, коли ці хлопці покинули Дніпро, до Саськової мами не їздив вже ніхто.

«Подіставав людей з архіву і вони одначе грали краще, ніж ті, що були»

- Найтриваліший час у своїй тренерській біографії ви працювали в Маріуполі. Ви дійсно опинилися в 1997-му в тоді ще «Металурзі», який ледь вийшов у вищу лігу, спонтанно, замінивши на посаді головного тренера після скандальної історії з побиттям суддів Юрія Погребняка?
- Так. Після тої історії мені зателефонував тодішній мер Маріуполя Михайло Поживанов, з яким ми досі дружимо, всі дні народження разом святкуємо. Запропонував роботу, хоча я тоді мав незакриту історію з «Таврію». Михайло Олександрович пообіцяв закрити всі питання, пов’язані з тим, що Сімферополь я покинув раніше, ніж завершувався контракт. Через тиждень все було виплачено.

«Металург» був у катастрофічному стані, перші три матчі програв з загальним рахунком 2:15. Але в мене виходу теж не було, адже на отримані в «Таврії» підйомні купив тещі в Києві квартиру. Витратив усе. А потім через три місяці залишив посаду. Кримські хлопці попередили: «Колю, гроші з общака, треба вертати». «Знаю, - відповів, - але дайте два-три місяці». За цей час попродавав усе, зокрема нове тещине житло. Залишилося, здається, тисяч 100 доларів віддати.

А команди в Маріуполі, коли туди приїхав, не було взагалі. Була банда. Як керівник поводився, так й підопічні. Складно уявити, як може тренер прийти і побити в готелі суддів. Ось і футболісти в нього були такі ж. Коли я впровадив дворазові тренування, вони пішли до віце-президента клубу Павла Розумного. Безпосередньо у прийомну на заводі. Мені про це сповістила якась дівчина: «Тут ваші футболісти. Запитую, навіщо вони прийшли – не кажуть. Може, ви скажете? Треба щось Павлові Кузьмичу говорити, коли він звільниться». А вони жалілися, що не так їх треную, що їх болять ноги, вони втомилися. «Це взимку треба ганяти, а не зараз», - казали.

«Що з ними робити?» - питає трохи згодом Поживанов. «Запрошуйте всіх, хто там був, до себе, - відповідаю. – Поговоримо у вашій присутності. Тільки ви будете мовчати, а я розмовлятиму». Я ж розумів, що хлопці прийшли мене знімати. В підсумку говорили ми десь годину. Питання були унікальні. На кшталт: «Зріст Марадони 170 см, а важить 80 кг. Чому ви мене за один зайвий кілограм сварите?» Де ти і де Марадона… Після того залишаємося втрьох – Поживанов, Розумний і я. «Миколо Петровичу, ви не поїдете? Їх треба виганяти. А якщо поїдете й ви, то з ким ми залишимося?» - питають. «Як я можу поїхати?» - перепитую. «Тоді робіть, що вважаєте за потрібне».

- Так як сезон вже розпочався, не боялися залишитися біля розбитого корита?
- Те саме: хіба був вихід? Я ж не знав, що люди взагалі не готові тренуватися як потрібно. Довелося згадати старі контакти. Скажімо, відновили на моє прохання кар’єри брати Віктор і Олександр Червоні, які вже працювали у Дніпрі на заводі «Локомотив». Подіставав людей з архіву і вони одначе грали краще, ніж ті, що були.

Подобалося мені в Маріуполі: місто затишне, море, хороші люди. Розумів, що навіть якщо доб’юся результату частково, це будуть плоди моєї роботи. Коли очолюєш «Динамо» чи «Шахтар», за будь-яких обставин нижче другого місця не впадеш. Це тільки трохи згодом обставини почали змінюватися і «Динамо» при Блохіні та Луческу ставало четвертим і третім. А в 90-ті це було нереально. Власне, коли ми в сезоні-2000/01 стали четвертими, поступившись лише «Динамо», «Шахтарю» і «Дніпру», а також вийшли у півфінал Кубка, зрозумів, що вище стрибнути просто неможливо. Особливо в ситуації, коли мером Маріуполя замість Поживанова, котрий дбав про команду, став Юрій Хотлубей. Цей не давав взагалі нічого, лише ходив на футбол і красувався. Всі витрати покривав завод імені Ілліча. Коли побачили, що всі результати – моя заслуга, просто виділяли мені гроші, а я щомісячно звітував про витрати. Подавав приблизний кошторис, мені його погоджували і на ці гроші купував футболістам на свій розсуд квартири, машини.

- Пізніше тим самим четвертим місцем і півфіналом Кубка з маріупольцями відзначився вже Іван Балан, з яким ви тривалий час попрацювали разом…
- Це відмінний фахівець і надзвичайно порядна людина. Я йому повністю довіряв. Іван Дмитрович не просто розставляв фішки. Йому довіряв бути в свою відсутність повноцінно головним. Власне, що це сильний фахівець, знав і до нашого знайомства часів роботи в Сімферополі, а ось таких людей справді зустрінеш рідко. Пізніше, коли після інциденту в 2004-му, після якого на два роки залишився без футболу, мав намір завершувати тренерську діяльність, саме тому й повернувся, що безробітними залишилися Балан, Дірявка і Андрій Торохтій. Хотілося їм допомогти. З радістю взяв їх до свого штабу спершу в Полтаву, а потім знову в Маріуполь. З Іваном Дмитровичем ми регулярно спілкуємося, він зараз у Грузії працює. На минулому тижні його дружині виповнилося 75. Дзвонив, вітав.

«Річну зарплату мав $1 200 000. Навіщо відмовлятися?»

- Згадуваний інцидент, після якого ви отримали тривалу дискваліфікацію, справді виглядає нестандартно. Чому ви тоді проявили таку принциповість?
- Бо суддівство Андрія Шандора в матчі проти «Металіста» в Харкові не залишило вибору. Нас просто вбили. Сказав про це прямо. Наступного дня зателефонував Олександр Бандурко (перший віце-президент ФФУ – авт.). «Розумію, погарячкували, зі всіма буває, - каже. – Вибачтеся і дискваліфікації не буде». Справа була не в грошах, адже мене оштрафували на $2000. Але сказав, що про вибачення не може бути мови. Штрафу я, до речі, теж не платив. Коли починав працювати у «Ворсклі», Сергій Стороженко вперся: «Поки не буде штрафу – не заявимо». Ось «Ворскла» за мене цей штраф і виплатила.

- І не дарма ж, адже після чемпіонства з «Динамо» ви через 14 років виграли свій другий трофей у кар’єрі.
- Насправді, очоливши «Ворсклу», я навіть особливо нічого в ній не міняв. Додав Олега Краснопьорова і Дмитра Єсіна, а інші гравці вже були в Полтаві. Зокрема чотири легіонери, які розмовляли тією ж мовою, що й всі інші в команді. Ще дев’ять іноземців мені виявилися непотрібні. Втім, та «Ворскла» - то найперше президент Олег Бабаєв. Такого керівника клубу в мене більше не було. Хіба Поживанов, але з ним працював вкрай мало.

- Легіонерами в тій «Ворсклі» були лише балканці. В один момент їх було шестеро – хорватів, албанців, серб, македонець. Суміш, яка може бути вибуховою.
- Непорозуміння іноді виникали між албанцями Армендом Даллку та Дебатіком Цуррі і сербом Йованом Маркоскі. Викликав цих хлопців до себе і говорив, що не розбираюся, що там у них відбувається, між ким була війна, що непорозуміння треба відкинути в сторону. Як на мене, якраз те й допомагало, що я часто розмовляв з футболістами віч-на-віч. Без різниці, молодий то гравець чи досвідчений. Коли бачив, що цей футболіст для мене цінний, знаходив час, щоб з ним поговорити. Власне, завдяки цьому я й досяг успіху з такими складними персоналіями, як Сергій Закарлюка, Олександр Рикун, Сашко Механошин та багато інших.

- Фінал Кубка України-2009, у якому «Ворскла» перемогла «Шахтар», вочевидь один із найзнаковіших поєдинків у вашому житті. Що згадуєте через 16 років після цієї події?
- Найголовніше, що ми грали в Дніпрі. Ще коли за півроку дізнався, де буде фінал, у моєму серці щось тьохнуло. Розраховував, що після історії 15-річної давнини, про яку ми говорили вище, коли мене оббрехали, Бог має мені віддати борг. Я вірю в такі речі. Так і сталося.

Переконаний: якщо в житті щось дано, то це обов’язково станеться. Судіть самі. Я вже казав, що найкращі роки гравецької кар’єри провів за мінське «Динамо». Уявіть мій стан, коли у 1982-му я перейшов у «Чорноморець», а мінчани стали чемпіонами СССР. Я ж у Малофєєва був незамінним гравцем основи, пропускав матчі лише через перебір карток, а травм тоді практично не отримував. І тут – «Динамо» стає чемпіоном, а я в Одесі. Ледь з розуму тоді не зійшов, пити почав. «Чорноморець» той сезон завершив десятим, а «Дніпро», в який перейшов у 1983-му – дев’яте. Найцікавіше, що також дев’ятими в 1981-му стали мінські динамівці ще зі мною у складі. І після того вони – чемпіони.

Через два роки історія повторилася: тепер з дев’ятої позиції на першу піднявся «Дніпро». Мінчани в тому сезоні здобули бронзу. І ось у 1984-му білоруси приймають нас у заключному турі. Вони йшли на третьому місці і щоб здобути бронзу могли зіграти навіть внічию. Нам, щоб їх обійти, треба було лише вигравати. Мінське «Динамо» в тому сезоні вдома не програло жодного матчу. А «Дніпру» поступилося 0:1. Я був травмований і на цей матч мав би не їхати. Але попросився з командою, бо і матч важливий і з Мінськом багато що пов’язувало. І ось вийшло, що ті самі золото і бронзу, які міг отримати, якби залишився з «Динамо», виграв з «Дніпром». Після того чимало разів переконувався, що від долі не втечеш. Щоб зі мною в футболі не траплялося, розумів, що це заслужив.

- Миколо Петровичу, якби не війна в 2014-му, ви продовжили б тренерську діяльність?
- Думаю, так. У мене ще було два роки контракту. І річну зарплату мав $1 200 000. Навіщо відмовлятися? Але тоді пішов, чимало пропозицій відхилив і в підсумку прийняв рішення завершити кар'єру. Хоча надалі мав пропозиції стати вже не тренером, а начальником команди.

- Покидаючи цю посаду в київському «Динамо» у 1996-му, ви сказали, що її треба ліквідувати.
- Я сказав, але кияни досі її для мене тримають (сміється).

- Скільки у вас зараз пар голубів?
- Десь 70. Вони зі мною ідуть завжди по життю. З дитинства. Мав голубів у всіх містах, у яких працював – і в Полтаві, і в Маріуполі. Купував там голуб’ятні і за птахами слідкували мої водії. Водії, до слова, теж у мене були всюди. Окремі заробляли в мене більше, ніж футболісти. Не дивуйтеся, бо це ж не просто люди, які відповідали за мою безпеку, а ще й годували і слідкували за моїми голубами. Власне, саме водії, коли я повертався до Києва, моїх голубів собі й залишали. І в Маріуполі, і в Полтаві.

Читайте також:

Ігор ЖАБЧЕНКО: «У 90-ті гроші ми забирали мішками»