Тренер Костюк: «Впевненість у собі досягає піку»

Польська тренерка Сандра Заневська прокоментувала відрізок, на якому її підопічна Марта Костюк поступилася в 6 іграх поспіль:

«У тенісі все може змінитися всього за один тиждень.

Ви виграєте турнір і раптом підіймаєтеся на тридцять позицій у рейтингу, ваша впевненість у собі досягає піку, і сезон, який ще кілька днів тому здавався невизначеним, тепер здається сповненим можливостей. Зіграйте відмінний матч проти найкращого гравця в світі, і важко не повірити, що ви перетнули якусь невидиму межу – що версія себе, до якої ви прагнули, нарешті з'явилася.

Але теніс не цікавить твоя історія. Той самий тиждень, який може просунути тебе вперед, з такою ж легкістю може відкинути тебе в зворотному напрямку, і рідко коли ти можеш передбачити, що станеться.

Цього року наш грунтовий сезон почався з більшої кількості питань, ніж відповідей. Ми приїхали до Мадрида, коли Марта була злегка травмована і не була впевнена, чи зможе вийти на корт. Це була одна з тих ситуацій, коли всього кілька днів на відновлення могли вирішити все. До останнього моменту ми не були впевнені, але потім вона раптово вийшла на корт.

І як тільки вона ступила на корт, всі сумніви ніби розтанули. Вона чітко била по м'ячу, утримувала позиції в довгих розіграшах і грала з такою свободою, яку не завжди можна відчути, коли маєш справу з фізичними проблемами. У чвертьфіналі вона зустрілася з Аріною Сабаленко – першою ракеткою світу, яка грає так, що суперницям не залишається місця для маневру, – і Марта змусила її викластися на всі сто. Вона програла 7:6, 7:6, маючи сет-пойнти в обох сетах.

Найбільше мені запам'ятався не рахунок, а те, як вона поводилася в тому матчі. Терпіння в розіграшах. Прийняття рішень під тиском. Мова тіла між очками – спокійна, врівноважена, тихо впевнена. Ми пішли з таким почуттям переконаності, яке не часто зустрінеш у цьому спорті. Це була не просто надія чи бажання, це було відчуття, що щось клацнуло, що ми пройшли через двері, які довгий час були зачинені.

Через тиждень у Римі вони знову зіграли одна з одною. Цього разу в четвертому раунді. Марта програла перший сет 6:1, але другий сет був напруженим – таким, який міг переломитися на один-два очки. Вона не виграла, але рівень залишився колишнім, її настрій був рішучим, а енергія на корті була такою ж зарядженою, як і тижнем раніше. Вона програла, але ми поїхали додому з високо піднятою головою. Ми всі бачили і відчували, що щось клацнуло.

А потім настав Ролан Гаррос.

Перший раунд. Кваліфікаційна ракетка, що займає близько 150-го місця в світовому рейтингу. Поразка, яка застала нас зненацька і була важко пояснити в контексті попередніх тижнів. Це був не просто поганий день – це було повною протилежністю того, чого всі очікували.

Цю поразку було нелегко пережити, але ми списали її на один поганий день і повернулися до тренувань. Тренування йшли добре, настрій був правильним, але коли ми повернулися до турнірів – цього разу на траві – сталося те саме. Три турніри поспіль, три поразки в першому раунді.

Дивна річ у серії поразок – це те, як швидко вона починає здаватися нескінченною. Проходять дні і тижні, але останню перемогу здається, що виграли місяці тому. Ви починаєте вимірювати час матчами, які не виграли. Потім був Вашингтон – і знову перший раунд. Шість матчів поспіль без перемоги, розтягнутих майже на три місяці.

Одна справа програвати, коли знаєш, що граєш погано – принаймні, тоді є чітке розуміння, з чого почати. Але коли гра йде добре, тренування проходять на високому рівні, ти щойно бився з найкращими в світі, а перемоги все одно не приходять? Це зовсім інший виклик, і як тренер я зіткнулася з ним вперше.

Серія поразок оголює тебе донага. Вона забирає у тебе імпульс, який, як ти думав, був у тебе, і піднімає його на світло, змушуючи тебе сумніватися, чи був він коли-небудь насправді. Вона штовхає тебе в простір, де результати перестають підтверджувати твою роботу, і залишається тільки одне – чи зможеш ти продовжувати з'являтися без цього зовнішнього доказу.

Але, чорт забирай, як же важко продовжувати. По-перше, здається, що це триває вічно. По-друге, ти намагаєшся знайти рішення проблеми, яка ставить тобі мільйон різних питань. Чи могли ми зробити щось краще? Якщо так, то коли? Де? Невже форхенд не досить хороший, або, може, бекхенд? Може, справа в русі? А може, причина зовсім не на корті? Ти проводиш мозковий штурм, аналізуєш, вночі прокручуєш в голові очки.

Ти шукаєш закономірності, якусь опору, за яку можна вхопитися, щоб відчути контроль над ситуацією. Одне можна сказати напевно: навіть якщо ти не можеш знайти причину, твоє головне завдання як тренера в такі моменти – стояти за своїм гравцем, як міцна цегляна стіна. У тебе немає вибору.

Ти знаєш, що гравець сумнівається, і ти повинен врівноважити його. Ви повинні вірити, коли вони не можуть, не прикидаючись, що сумнівів немає.

І ось минулого тижня в Монреалі вона нарешті виграла матч.

Можна було б подумати, що це було як зняття величезного тягаря, і в деякому сенсі так і було – ніби ви видихнули, затримавши дихання на кілька хвилин. Але найдивніше було те, як швидко все закінчилося. П'ять хвилин по тому ми вже обговорювали наступний матч і те, як дивно, що він не здався нам таким важливим, як ми думали. Три місяці ми були як у тумані, борючись із сумнівами і невірою, що все може так обернутися. А коли все нарешті змінилося, це не було схоже на феєрверк. Це було схоже на те, що ми просто повернулися до тієї роботи, якою займалися весь цей час.

Озираючись назад, можливо, саме цьому нас і намагався навчити весь цей період. Після Мадрида було так легко дивитися вперед – вірити, що двері щойно відчинилися і шлях попереду буде виглядати певним чином. Ми так чітко бачили це: імпульс, відчуття, що ми прибули в нове місце. А потім настала реальність, і вона не відповідала картинці в наших головах.

Це не тільки теніс. Це коли починаєш нову роботу, переконаний, що знайшов своє ідеальне місце, а через півроку розумієш, що не впевнений, чи хочеш ти там залишатися. Це коли зустрічаєш когось і відчуваєш миттєвий зв'язок, уявляючи собі наступний розділ, ще не почавши перший, – а потім бачиш, як все зникає з причин, яких ти не передбачав. Це запуск проекту, в який ви вклали всю душу, і замість того, щоб злетіти, він просто... стоїть на місці.

Ми любимо мадридські моменти – прориви, ясність, коли «все стає на свої місця», – але вони обманюють нас, змушуючи думати, що майбутнє – це пряма лінія. А коли це не так, ми відчуваємо себе приголомшеними, ніби щось пішло не так.

Але справа в тому, що і в спорті, і в житті історія не слідує нашій часовій шкалі. Завдання полягає в тому, щоб залишатися в сьогоденні і грати ту партію, яка є, а не ту, про яку ви мріяли. Дозволити матчу, роботі або відносинам розвиватися, не намагаючись перескочити до тієї частини, де все складається.

У тенісі все може змінитися за тиждень. У житті теж. Але іноді зміни пов'язані не стільки з перемогою чи поразкою, скільки з тим, щоб послабити хватку на історію, в якій, як вам здається, ви перебуваєте, щоб ви могли дійсно жити тією, яка відбувається.

Раніше Костюк пояснила, чому знялася з престижного турніру WTA 1000 в Цинциннаті.