КОЛБ: «Часто звучать відомі кричалки на адресу ху*ла»

Українська тенісистка з Євпаторії Надія Колб, яка посідає п’яте місце серед українок у парному рейтингу WTA, дала інтерв’ю українським ЗМІ.

– У 2022 році ви зіграли у фіналі турніру ITF. Яким був цей досвід для вас?

– Це було дуже приємно. Я відчула неймовірну підтримку України. Ще до фіналу знала, що готують виконання гімну. Люди виявляли інтерес, надсилали донати, ділилися інформацією. Дійти до свого першого фіналу після перерви в кар’єрі, на тлі всього пережитого – це було щось особливе. Це надихало, давало відчуття, що ми на своєму місці і робимо те, що повинні.

– Який момент ви вважаєте найкращим у своїй тенісній кар’єрі?

– Насамперед згадується зимовий чемпіонат Європи. Грати за країну – це завжди щось особливе. А ще – перші перемоги після повернення: спершу в Польщі, потім в Іспанії. Також – перемоги на турнірах WTA: у Гонконзі торік і в Мексиці цього року. Є ще один маловідомий, але важливий епізод: ми з Мариною представляли Львівський університет на студентському чемпіонаті Європи. Формально це був виступ за університет, але ми грали в українській формі, як представниці країни. У фіналі перемогли сильну команду з Португалії, а вирішальний матч виграли в парі. Коли підіймали прапор України – це було справжнє щастя. Навіть якщо це не професійний, а аматорський рівень, там були гравці з WTA. Але головне – ми відчували, що виступаємо за свою країну. І коли виграєш під українським прапором – це завжди найособливіші моменти.

– Чи вистачає вам призових з турнірів ITF, щоб покривати витрати на поїздки?

– Зараз ситуація значно покращилася. Турніри категорії від 60 тисяч доларів вже включають проживання – якщо ти в основній сітці, а ми з Мариною завжди граємо в основній сітці парного розряду, то організатори забезпечують місце в офіційному готелі. Це дуже полегшує участь у турнірах. Ми стали частіше брати участь у змаганнях вищої категорії, і тепер у більшості випадків або виходжу «в плюс», або принаймні повністю покриваю витрати на тиждень. Тож це дійсно стало моєю роботою – поєднання тренувань і турнірів, яке дозволяє мені жити і оплачувати рахунки.

– Ви п’ять разів грали проти Марини. Якими були ці матчі?

– Якщо чесно, вони були досить складними – не лише технічно, а насамперед емоційно. Є сестри, які не так тісно спілкуються, не живуть і не тренуються разом постійно. У нас усе навпаки – ми дуже близькі, завжди разом, завжди підтримуємо одна одну. І коли граємо одна проти одної, я переживаю не лише за себе, а й за Марину, її емоційний стан. І вона – так само. Бували моменти, коли вона вже була дуже близька до перемоги, але думала про те, як я це сприйму, як це на мене вплине. Іноді через це втрачається сенс самої гри – надто багато емоцій. Тому, звісно, ми ніколи не радіємо, коли жереб випадає так, що доводиться грати одна проти одної.

– А як це відбувається організаційно? Ви їдете на турнір разом чи окремо? Спілкуєтеся перед матчем?

– Ми завжди їздимо разом. Живемо разом, розминаємося разом. Часто просимо одну кімнату. Навіть коли знаємо, що будемо грати одна проти одної, нічого не змінюємо. Виходимо на корт і просто граємо, намагаючись не зачепити одна одну емоційно. Звісно, переможниця радіє, але та, що програла, завжди трохи засмучена.

– Статистика показує, що у вас п’ять матчів і п’ять перемог над Мариною. Це так?

– Це міжнародна статистика. Але я програвала Марині на дорослому чемпіонаті України, коли вона у Львові отримала звання майстра спорту – тоді ми зустрілися в півфіналі. І на тренуваннях усе буває по-різному. Але так, на міжнародних турнірах я справді виграла всі матчі. Думаю, свою роль грає те, що я старша і маю більше досвіду саме в одиночному розряді. Можливо, на Марину десь і тисне, що вона молодша.

– А якби не теніс, чим би ви займалися?

– Дуже люблю футбол. Коли отримала першу освіту як психолог, хотіла працювати саме в командному виді спорту, наприклад, у футбольному клубі. Коли мої брати займалися футболом, я теж хотіла якось долучитися. Навіть подавала заявки, коли шукали спортивного психолога в академії. Можливо, якби не теніс, я б серйозно спробувала себе у футболі. Але в жіночому футболі поки що менше можливостей. Психологія також важлива для мене. Під час навчання отримувала справжнє задоволення, багато дізналася про себе. І навіть зараз, під час кар’єри, хочу розвиватися в цьому напрямку.

– Є улюблений футбольний клуб?

– Вболіваю за всі українські команди. Брат дуже любив Манчестер Юнайтед – і я теж до них прикипіла, хоч і не все там зараз ідеально. Підтримую Динамо, але коли Шахтар грає на міжнародній арені – вболіваю і за нього. А за збірну України – безумовно. Торік були на матчі проти Бельгії, а до того – на іграх проти Португалії, Іспанії, Німеччини.

Я хотіла би також відзначити латвійську команду РФС. Це клуб, в академії якого зараз грають мої брати – Стас і Ілля. Їх дуже добре прийняли, допомагають чим можуть. На матчах чоловічої команди завжди є український прапор серед уболівальників, і часто звучать відомі кричалки на адресу ху*ла. Торік РФС вперше виступав у Лізі Європи, і я завжди із задоволенням відвідую їхні матчі, коли перебуваю в Ризі.

– А улюблений гравець є?

– Із великих зірок завжди більше симпатизувала Роналду. А в збірній України – всі хлопці заслуговують на повагу. Дуже подобається Довбик, також Забарний. Ярмоленко – теж красень.

– Що б ви сказали собі 16-річній?

– Сказала б: не переймайся через дрібниці. Легше сприймай маленькі невдачі. Але водночас – ніколи не зраджуй своїм принципам. Мати принципи – дуже важливо. Навіть якщо складно, залишайся вірною собі.