Хейт на адресу Динамо: плюси й мінуси

Мої старші родичі розповідали, що в повоєння 1940-х – 1950-х любов Києва до своєї динамівської команди мала якийсь дбайливий характер. Якщо шпетили на всі заставки, то здебільша окремих гравців за окремі дії на полі, а от до команди назагал ставилися з розумінням. Надто близько в часі був морок війни. Ще один момент: у тогочасся до столиці України масово прибували нові й нові жителі (населення Золотоверхого швидко перетнуло мільйонну позначку) на відбудову міста й на пошук свого місця в житті. Й от ці неокияни вливалися в ряди динамівських уболівальників, попервах пристосовуючись до нової для себе реальності, дякуючи долі за можливість в принципі бути долученими до великого футболу, а відтак й економлячи критичні стріли до часів повноцінного обжиття на новому місці.

Поява нового гегемона радянського футболу в особі київського «Динамо» в 1960-ті засіяла насіння ревнощів у москві. Допоки архітектором київських успіхів був москвич Віктор Маслов, ці зернятка ще не давали сходів, а от із появою в половині 1970-х на тренерському містку динамівців столиці України яскравих представників саме київського футболу – Валерія Лобановського та Олега Базилевича – ревнощі вилилися в критику, а коли-не-коли й у відвертий хейт киян. Що закидали? Прагматизм, виїзну модель, договірнячки, знекровлення інших українських клубів, брак фантазії на футбольному полі, прихильність до наукового підходу. «Простіше треба», – волала московська преса. Водночас на щось подібне у виконанні московських клубів тамтешні медійники просто заплющували очі. Щось не пригадую критики «Спартака» за матч-скудето в 1979 р. проти ростовчан (в його договірному характері зізнався роки поспіль у своїй книжці Олександр Бубнов) або за цирк у ЛФК ЦСКА восени 1982 р. у матчі проти мінського «Динамо» (про це знову красномовно свідчить Бубнов), завдяки чому підопічні Едуарда Малофєєва вперше й востаннє дісталися чемпіонської вершини.

Втім, хейт із боку недругів – річ зрозуміла. Однак кияни зчаста стикалися й із хейтом із боку своїх уболівальників. «Будь-яка команда мріяла про нічию», – влітку 1983 р. один із відпочивальників у будиночках на приміській бази відпочинку під Києвом на березі Десни ностальгійно згадував 1975 р. після чергового невдалого матчу морозовського «Динамо». Робив він це в телезалі (відкрите повітря, але з навісом) на добрих пів сотні місць, із лавками на кшталт тих, що тоді були на верхньому ярусі Республіканського стадіону. Й далі співбесідники (а на телеперегляд рядового матчу «Динамо» кількадесят осіб стабільно збиралося) хто з більшим, хто з меншим завзяттям заходилися критикувати тогосезонну гру киян. Було за що, якщо відверто. Пригадую, як до чоловічої розмови долучилася й жіночка, яка визначила «Динамо»-83 як украй нестабільну команду.

В 1984-му згадане коло осіб уже доходило згоди в тому, що динамівці жахливо стабільні, адже демонструють погану гру впродовж усього сезону. Прийшов 1985-й. Здавалося б, ось воно «Динамо», за яким ностальгували вболівальники. Та ні, знов масовий перегляд домашніх матчів підопічних Валерія Лобановського проти «Дніпра» (0:0) та «Чорноморця» (0:1) посеред літа вже на іншій базі відпочинку під Києвом занурив уболівальників-відпочивальників в океан безвиході. Телезал так і був просякнутий скепсисом. Пригадую, що під кінець гри проти одеситів в інтершумі ясно почувся голосний саркастичний регіт із трибун: так тодішні скептики реагували на невдачі безпосередньо поблизу футбольного дійства. А, покидаючи телезал після перегляду матчу киян проти одеського клубу, вболівальники динамівців були категоричними: не бачити нам чемпіонства цьогоріч, мовляв. Нескептикам по закінченні сезону залишалося лише поблажливо посміхнутися, згадуючи те твердження. 1986-го якось критики взяли павзу зі зрозумілих причин, а 1987-го все почалося з новою силою. Іронізували з приводу частого посилання Лобановського на стамбульський снігопад, який завадив повноцінній підготовці до сезону. В ті часи журнал «Смена» критикував навіть відмову киян потиснути руку суперникам (Валерій Винокуров написав статтю з красномовним заголовком «Жест невипадковий – рук потиснення»).

Саме того часу Валерій Лобановський наголошував у книжці «Нескінченний матч»: «Потрібна культура непогодження. Честертон якось зазначив, що ненавидить сварку, адже сварка виключає суперечку. Одна з умов тієї відвертості й прямоти, яких потребує від нас час, не приймати незгодного за ворога. Проте для цього конче потрібна щира взаємоповага. З товариської критики я обов’язково зроблю висновки, злостиву ж, з якої стирчать вуха потурбованих уболівальницьких амбіцій, на дух не сприймаю, навіть якщо в ній є раціональне зерно. В нашій полеміці не вистачає справедливості, інтелігентності. Зникає почуття міри – у визначеннях, у зіставленні себе з людьми, які «роблять» футбол».

Далі прийшли 90-ті, злам епох, нова суспільно-політична формація (чи як її там кличуть…). Навіть «Динамо» критикувати було якось незручно: мовляв, якщо скрізь негаразд, то що казати про футбол. Менше з тим, пам’ятаю дошкульне зауваження одного вболівальника після нульової домашньої нічиєї киян із «Ксамаксом»: «Їм хіба худобу випасати, а не у футбол грати». Опісля – повернення Лобановського, нова команда-зірка, й критика якось вщухла. Однак поступово з появою потужного конкурента на внутрішній арені – «Шахтаря» (та його медіа-можливостей) – маховик закрутився на повну. Попервах здебільшого йшлося про суддівство. Надалі ж і гра команди стала спричиняти масу критичних стріл, а то й відвертого хейту. Ну, не витримувала нова команда порівняння з командою Лобановського! А планка ж зависока, годі й казати. З появою легіонерів хейт стосувався гальмування розвитку українських футболістів (мовляв, як уболівати за команду, де твоїх співвітчизників обмаль!). Надалі пішла критика за «динамівські серця», які буцімто послуговувалися «конспектами Лобановського». Ці два словосполучення стали чимось на кшталт мемів. Ще за деякий час – робота російських тренерів. Тоді сам факт їх залучення до Києва якось не спричиняв водоспаду критики. Втім, хвилю критиканства Юрій Сьомін вловив швидко, сказавши однораз: «Ми ще й на поле не вийшли, а нас уже критикують».

На межі 2000-х і 2010-х рр. довелося прочитати в одного поважного київського журналіста, що «зараз «Динамо» впало нижче плінтуса». Півфіналіст Кубка УЄФА, переможець ПСЖ і «Манчестер Сіті» – це нижче плінтуса? Серйозно? Складно взагалі-то змагатися з клубами, фінансові можливості яких необмежені та які збирають під своїми прапорами той чи інший варіант збірної світу. Як порівнювати з добосманівською епохою, то о ній, рідній, збірну світу навіть «Барса», «Мілан» чи «Баварія» не могли скласти: 3 легіонери – й усе, більше – зась! От і конкурувати з ними командам тих країн, які взагалі не випускали гравців грати за кордоном, було легше. Так, опоненти – з потужних гравців, але не збірні світу!

Та ближче до нашочасся. Свої вихованці без легіонерів – теж кажуть, що погано, адже власники шкодують кошти. Чільні місця за кількістю власних вихованців серед кількох десятків провідних національних чемпіонатів світу – та, що ви розповідаєте, знайшли чим пишатися. Трохи згодом ті самі критикани додають: не ті вже в нас тепер футбольні школи. Звернув увагу на те, що в сезоні-2024/25 хейт на адресу динамівців набув якоїсь перманентності. Поразки в Лізі Європи (чи коректно порівнювати з іноземними клубами команду без домашньої арени в єврокубках, без можливості швидко дістатися з рідного міста до місця проведення єврокубкового матчу літаком, без можливості якісно поповнити свій склад – хто поїде в охоплену війною і терористичними атаками мерзотників країну?) задали цьому тон. І помітив, що надалі навіть після рядового матчу чемпіонату країни (незалежно від того, виграло «Динамо» чи зіграло внічию, третього варіанта в чемпіонаті просто не було) хвиля хейту здіймалася дев’ятим валом: мовляв, де ж ви були, коли грали в єврокубках?! Жодної поразки в національному чемпіонаті – так само чомусь привід для іронії. Був відрізок сезону, коли, крім «Динамо», цим могли похизуватися ПСЖ, «Црвена Звезда», клуби з Гібралтару та Сан-Марино. Й от наявність у цьому списку двох останніх спричиняла просто якусь шалену хвилю збиткування. Нічия з «Галатасараєм» – ще один привід: знов, мовляв, де ви були раніше? Навіть рефрен «найкращий матч киян цього сезону в єврокубках» мав якийсь своєрідний характер. Тобто це свідчення того, що, скажімо, звитягу над белградським «Партизаном» 6:2 (або 3:0 над цим самим супротивником) на початку сезону (коли логістична складова ще не давала такої втомлюваності) коментатори геть забули. Цікавими, до речі, виглядали фрази на кшталт «Динамо» пробило дно» або «ніколи не було такого слабкого «Динамо» від уболівальників із Запоріжжя, Дніпра, Чернігова, Івано-Франківська, Луцька, Кропивницького, Вінниці тощо. Вибачте, а у ваших містах як справи з футболом, чи тішить місцева команда своїх прихильників, ба чи існує взагалі? Чи ототожнювати себе з командою-переможцем хочуть усі незалежно від географії, а за невдач в єврокубках від неї відвертаються та шукають інших, хай і ситуативних, але улюбленців?

Хейт від тролів на ставці? Це не найкраща ознака сьогодення, і, хай як би ти грав, він усе одно існуватиме. Кого найбільше критикують, приміром, в Італії? Звісно ж, «Ювентус» – найпопулярніший клуб країни. Та різниця з динамівською ситуацією є, адже «Стару Синьйору» здебільшого шпетять не її прямі вболівальники, а «інтеристі», «міланісті», «романісті» й усілякі інші «-істі». Хай там як, а «Динамо» було та залишається найобговорюванішим клубом в Україні. Мене навіть дивує, що такі знакові для УПЛ події, як виліт «Чорноморця» та «Ворскли» (ці знані команди й вигравали національний кубок, й були в призерах!) спричиняють менше хейту (сказав би навіть так: менше хевіхейту), ніж… 30-те чемпіонство киян. Так, навіть вигране «золото» дає привід критиканам: мовляв, а в Європі показали свій рівень. Плюси для «Динамо» за такої ситуації – медійність, адже популярність клубу не йде на спад (хоча, звісно, до ажіотажу золотих часів – дистанція величезного розміру, проте є змога порівняти з 2010-ми – початком 2020-х), стимул для гравців. Хейт (навіть крузерхейт, даруйте за чергове згадування боксерської термінології) змушує працювати на повну. Колись Лобановському достатньо було показати підопічним статтю, де проголошувалися переваги ЦСКА над київським «Динамо». Налаштування спрацювало: кияни виграли з великим рахунком. Нині цей психологічний захід цілком може взяти на озброєння Олександр Шовковський, адже довго хейт у динамівську адресу шукати не доводиться. Налаштування в такий спосіб цілком можна забезпечити. Мінуси хейту знову ж таки полягають у царині психології. Нищівна критика може знизити самооцінку, зламати того чи іншого гравця, змусити замислитися над тим, чи правильну життєву дорогу обрала людина. Й тут подолати ймовірну психологічну кризу може такт, поміркованість і відчуття моменту наставником.

…А культуру непогодження, про яку багато років тому писав Лобановський, плекати в собі усе ж таки потрібно.

Олексій РИЖКОВ