«За Ісмаїлі я бігав, а не він за мною»: Старенький – про свою кар'єру

Найстарший футболіст першої ліги, яким був Сергій Старенький, завершив професійну кар'єру у віці 40 років. Про це екс-півзахисник «Десни», «Львова», «Олександрії», «Арсеналу» та «Діназу» повідомив кореспонденту Sport.ua. Також у цьому ексклюзивному інтерв'ю читачі нашого сайту дізнаються про нинішні справи вишгородського «Діназу», де Старенький працює директором. А ще Сергій розповів про свій футбольний шлях, який тривав у нього на професійному рівні 20 років.

– Сергію, після закінчення нинішнього сезону ви в 40-річному віці завершили кар'єру. Прагнули якогось рекорду чи просто отримували задоволення від футболу, тому так довго виступали?
– Ні за якими рекордами я не гнався. Просто хотілося допомогти молодим партнерам набиратися досвіду, який вони отримували в першій лізі. Звісно, в мене вже був не найкращий вік для професійного футболу (усміхається), але фізично я себе почував на рівні.
Коли 2022 року я прийшов сюди працювати директором, у мене з'явилася мрія, щоб у «Діназі» виступало якомога більше місцевих вихованців.

– Чув, що ви хочете організувати прощальний матч. Якщо так, то хто в ньому братиме участь?
– Хочу зібрати хлопців з «Олександрії», «Десни», «Діназу», зробити такий мікст. Хоча поки це більше на рівні розмов. Але взагалі хочемо зробити такий благодійний матч. Якщо вдасться це втілити в життя, то спробую задіяти в ньому і якихось вітчизняних зірок.

– Хто тренуватиме команди?
– У будь-якому разі я запрошу і Володимира Шарана, і Олександра Рябоконя, і Олександра Головка. Тих людей, з якими я найбільше пропрацював.

– За підсумками сезону ваш «Діназ» опустився в Першу лігу. Прощання з великим футболом вийшло на мінорній ноті?
– Я не сильно засмучений. У будь-якому разі потрібно було закінчувати. Розумів, що потрібно більше часу приділяти організаційній роботі. А що стосується вильоту «Діназа», то дива не сталося. У нашій команді виступала більшість хлопців, які раніше навіть на професійному рівні не грали. Футболісти отримали великий досвід і для них це вже успіх, оскільки за часів мого перебування гравцем, таких шансів не давалося.

– Одразу не можу не запитати у вас, як у директора клубу. Які подальші перспективи команди?
– «Діназ» існуватиме, це однозначно. З фінансуванням мені допомагають мої друзі, але хочеться трохи більше допомоги, шукаємо інвесторів. У найближчому майбутньому продовжуватимемо виступати виключно нашими вихованцями.
А взагалі хочеться в Лютіжі побудувати базу зі стадіоном, оскільки в нашому районі достатньо охочих займатися футболом, приїхало багато переселенців, але є одне але. Найталановитіших висмикують імениті клуби. А все тому, що в нас поки що немає інфраструктури. Тому для мене це завдання номер один.

– Тобто, перед «Діназом» не стоятиме завдання кров з носу повернутися до першої ліги?
– Абсолютно вірно. Ось коли вдасться втілити в життя те, про що я вже сказав, ось тоді будемо будувати більш грандіозні плани. Сподіваюся, що незабаром завершиться війна, і тоді інвесторів буде знаходити трохи простіше.

– Тренерський штаб у «Діназі» залишається?
– Будемо розмовляти з Олександром Головком. Так, він поки що залишається. Я взагалі дуже вдячний Борисовичу, оскільки його авторитет дуже впливає на виховання молодих футболістів. І це при тому, що в нас поки що умови одні з найнижчих серед команд першої та другої ліг.
Ми з Головком працюємо вже чотири роки, і якби не він, то тут був би хаос. Цей наставник знає, як потрібно працювати з юними гравцями. Це людина і наставник з великої літери.

– Повернемося до витоків вашої кар'єри. Ви й починали свій футбольний шлях у Вишгороді, тоді ще в Чайці. Які плани будували для себе в юному віці?
– Моїми першими тренерами були Володимир Кожухов та Олександр Король, завдяки яким я вже у 15-річному віці виступав на аматорському рівні. Я там зачепився завдяки наполегливим тренуванням. І через деякий час опинився в потрібному місці в потрібний час.
Коли я навчався в аграрному університеті, то приїхали агенти подивитись на одних футболістів, а зрештою обрали мене, бо я добре себе проявив на змаганнях, забивши чотири м'ячі.

– Без професійної школи на початку 2005 року ви опинилися у вищій лізі Білорусі, погравши в жодинському «Торпедо», а потім і в «Сморгоні». Що скажете про цей період кар'єри?
– Це був безцінний для мене досвід. З «Торпедо» ми боролися за потрапляння до єврокубків, а в «Сморгоні» пощастило попрацювати під керівництвом Георгія Кондратьєва, легендарної особистості, як для СРСР.

– Повернувшись в Україну, ви підписали контракт із «Десною». Тоді в чернігівському клубі з фінансуванням усе було гаразд?
– Я провів два тренування і поставив підпис під контрактом. Я потрапив у той період, коли «Десною» керував відомий всім Олексій Савченко. Тоді з фінансуванням було все нормально. Я навіть не очікував, що в першоліговій команді можуть бути такі умови. Але коли Савченко залишив клуб, почалися проблеми і я пішов.

– Наступною вашою зупинкою була «Олександрія», з якою ви вийшли в еліту.
– Так, але спочатку я трохи пограв у Львові. На один із матчів «Десни» приїхав Віталій Первак подивитися на мене й Андрія Гітченка. Зрештою, Гітченко поїхав в «Олександрію», а я вибрав «Львів», вирушивши туди за Олександром Рябоконем.

– Але там теж було не все гаразд із фінансуванням. Вам залишилися винні?
– Так, але я написав заяву, що не маю претензій до клубу і взимку 2011-го вирушив до Туреччини на збір до «Олександрії». Так із другої спроби я й опинився у Володимира Шарана.

– У тому ж сезоні команда вийшла у вищу лігу. Пам'ятаєте свій перший матч в еліті?
– Звичайно. Ми на виїзді обіграли «Ворсклу» з рахунком 1:0. Я відіграв повний матч, хоча перед зустріччю легке хвилювання було присутнє, все-таки це був мій перший поєдинок на такому рівні. Єдиний гол тоді забив Давід Таргамадзе. Інтригуючою вийшла та гра, оскільки з 58-ї хвилини ми грали в меншості після вилучення Андрія Гітченка. А під завісу поєдинку Юра Паньків потягнув удар із пенальті від Сергія Закарлюки.
Мені пощастило пограти в УПЛ у той час, коли цей турнір був, напевно, найсильнішим за своїм рівнем в історії.

– А взагалі, який матч або матчі в еліті були для вас найбільш пам'ятними?
– Один складно назвати. Це, найімовірніше, поєдинки, коли вдавалося відбирати очки в наших грандів – «Динамо» і «Шахтаря». Також досі в пам'яті протистояння з БАТЕ в Лізі Європи, коли ми віддали, здавалося, вигране протистояння і не змогли вийти в груповий раунд.

– Під керівництвом Володимира Шарана ви провели найбільше матчів. Вам було комфортно з цим наставником?
– Дуже. Хтось психологічно не витримував, але це були проблеми самих футболістів. У Володимира Богдановича була чуйка на гравців, кого запрошувати в команду. Це давало результат. Для «Олександрії» – це легендарна особистість. Цей наставник приніс багато користі команді та клубу.

– Свій перший сезон у вищій лізі (2011/2012) «Олександрії» не вдався, команда вилетіла. Чому?
– Можливо, нам не вистачило досвіду. До того ж, я вважаю, що не потрібно було знімати Володимира Шарана по ходу чемпіонату. Точніше, якщо я не помиляюся, сам тренер захотів піти, але його не втримали. Команда тоді не була на вильоті. За всієї поваги до Леоніда Буряка, у мене з ним хороші стосунки, але наставника потрібно призначати вчасно. Десь нам і фарту не вистачило.

– А хто навесні 2013-го вас покликав до «Арсеналу»?
– Юрій Бакалов. Ми тоді зібралися буквально за три тижні до старту чемпіонату й одразу поїхали до Туреччини на збори. Пам'ятаю, що В'ячеслав Шарпар і Мілан Обрадович перед першою весняною грою проти «Дніпра» приїхали прямо на передігрове тренування, футболістів підписували, як то кажуть, на стрічці.

– Ваше столичне відрядження виявилося нетривалим. Що сталося?
– Усе просто – фінансування. Тоді ще відбувалася зміна власника клубу. Але мені це було нецікаво, я вже йшов назад в «Олександрію». Я так і не зрозумів, що це було. Це я про час, проведений в «Арсеналі».

– Потім, напевно, настав ваш найкращий період у кар'єрі. Згодні?
– У кожного футболіста є своя команда, ось такою стала для мене «Олександрія» з 2013 року. Думаю, за свою роботу мені було не соромно перед Володимиром Шараном.

– Наставник штрафував футболістів?
– Не особливо. Він не прихильник цих методів. Але якщо щось і траплялося, ти повинен був своєю грою виправити провину. Вигравали гру, і тренер усе прощав (усміхається). Володимир Богданович – емоційна людина, але він швидко відходив.

– Ви перейшли в «Олександрію», коли власником клубу вже був Сергій Кузьменко. Фінансові питання не стояли на чолі кута?
– Ні. За весь свій час, скільки я виступав у цій команді, що при Миколі Лавренку, що при Сергієві Кузьменку, всі зобов'язання перед футболістами виконувалися. Це люди свого слова. Якби в Україні були такі керівники, то наш футбол тільки прогресував би.

– Які, до речі, найбільші преміальні ви отримували у своїй кар'єрі та за що?
– За вдалі матчі проти «Динамо» і «Шахтаря». Не пам'ятаю сум, вони точно не були космічними, але й не можу скаржитися (усміхається). Прикро було, коли ми 2017 року не пройшли БАТЕ, нам тоді були обіцяні хороші бонуси?

– Які?
– Можна було б квартиру купити.

– У Києві?
– Або під Києвом (усміхається).

– Виступаючи за «Олександрію», ви вперше і сама команда в сезоні-2015/2016 пробилася в Лігу Європи. Емоції переповнювали?
– Звичайно. Не щороку вдається домогтися таких результатів. Це інші матчі, інший адреналін, інша відповідальність. Одним словом було круто. Шкода тільки, що ми недовго там пограли.

– «Хайдук» був на голову сильнішим?
– Я не сказав би. Нам не вистачило досвіду, можливо, потрібно було трохи по-іншому діяти. Весела гра вийшла в Олександрії. Ми атакували, але отримували голи у свої ворота. І якби ми зіграли обережніше, то й результат міг би бути іншим, а так – 0:3, і в Хорватії матч перетворився, по суті, на формальність.

– Утім, залишилася гордість за те, що ви стали автором історичного першого голу олександрійців у єврокубках?
– Приємно, звичайно, але це, напевно, збіг обставин (посміхається).

– На початку сезону-20182019 ви покинули «Олександрію», яка згодом стала бронзовим призером.
– Я міг залишитися в команді, я був останнім, хто не підписав контракт. Прийняв рішення переходити в «Десну». Володимир Шаран сказав, що не буде мене утримувати, вмовляти, раз я вже вирішив, щоб мені потім не довелося шкодувати.
У Чернігові підібралася тоді дуже сильна команда за виконавцями. Зараз би той склад міг боротися за найвищі місця.

– Було засмучення, коли «Десні» 2020 року не вистачило одного голу, щоб піднятися на п'єдестал?
– Так, ми тоді у вирішальному матчі за бронзові медалі зіграли із «Зорею» внічию, а нам потрібна була перемога. Але що засмучуватися, це футбол. Значить, десь недопрацювали. Ми тоді і з «Вольфсбургом» гідно зіграли в третьому кваліфікаційному раунді Ліги Європи. «Десна» хоч і програла – 0:2, але шанси на прохід далі в нас були.

– За свою кар'єру ви провели майже півтисячі матчів. Якому із захисників на вашому правому фланзі було найскладніше протистояти?
– Ісмаїлі та Івану Стриничу. Хорват був чіпким, непоступливим, дуже складно було його пройти. А Ісмаїлі брав іншим. Доводилося більше за ним бігати, а не йому за мною (сміється).

– А з ким із захисників вам було найкомфортніше діяти?
– Із Павлом Пашаєвим та Андрієм Запорожаном.

– Які ваші найближчі плани, коли вам вже не потрібно їхати збори, тримати, так би мовити, себе в тонусі?
– Як я і сказав на початку розмови, що є велике бажання звести гідну інфраструктуру, щоб «Діназ» виховував своїх хлопців, які б потім прославляли наш клуб.