Тривале відлуння Ейзеля

«Забуття – це жадібний людожер, який також ковтає сумління
Доменіко Лаудадіо, автор мультимедійного музею пам’яті жертв «Ейзеля»

40 років тому, 29 травня 1985 р. відбулася подія, якій судилося ввійти до футбольної історії як «найтемніша година в історії УЄФА». Фінал Кубка чемпіонів «Ліверпуль» – «Ювентус» на брюссельському стадіоні «Ейзель» перетворився на криваву драму, під час якої загинуло 39 осіб: 32 італійці, 4 бельгійці, 2 французи та 1 ірландець.

Що спричинило трагедію? В заворотних секторах Х та Y розташувалися фани «Ліверпуля», а сектор Z (поруч із сектором Х) віддали нейтральним уболівальникам. І туди здебільшого потрапили прихильники «Юве», але без ультрас-бекграунду. Й коли ліверпульські хулз стали добуватися на їхній сектор, більшість прихильників «Юве» кинулася навтьоки. На заваді стала стіна стадіону. В якийсь момент вона не витримала вболівальницького огрому й впала, затиснувши собою людей. Крім загиблих, налічувалося ще близько 600 поранених. А от радикальна частина ювентійських тифозі, яка розташовувалася за протилежними воротами, побачивши те, що коїться, зажадала помсти, й численні біло-чорні ультрас намагалися вдертися до ліверпудліанських секторів. Однак цим намаганням запобігла поліція. Зрештою, матч було вирішено зіграти, аби не провокувати безладу надалі, «Юве» мінімально переграв «Ліверпуль» через сумнівний пенальті, а суто спортивний підсумок того матчу відійшов на останній план.

Надалі 14-х фанатів англійської команди було визнано винними в ненавмисному вбивстві й засуджено на 3 роки позбавлення волі. Всі англійські клуби дискваліфікували з єврокубків на 5 років, а, власне, «Ліверпуль» – на 6 (повернулися до континентальних турнірів представники Туманного Альбіону лише на початку 1990-х). Прикметно, що в другій половині 1980-х чемпіонами Англії ставали винятково команди з Ліверпуля: поперемінно «Евертон» і «Ліверпуль». Й, як сказав мені київський уболівальник «ірисок», саме фани «червоних» своїм дикунством завадили чудовій команді «Евертона» другої половини 1980-х вибороти Кубок чемпіонів: мовляв, бухарестський «Стяуа» обіграли б, чого там. Чоловік, імовірно, має певну рацію, адже «Евертон» виграв Кубок кубків у 1985 р. (попередник київського «Динамо» в списку лавреатів того турніру), був пошанований титулом найкращої команди світу-85, за версією World Soccer. Крім того, саме цей клуб виграв чемпіонат Англії у сезонах-1985/86 і 1987/88. До першого з цих чемпіонств прямий стосунок мав Гарі Лінекер, знаковими гравцями того «Евертона» були жорсткий правий оборонець Гері Стівенс і шотландський нападник Грем Шарп.

Жертви

Джузеппіні Конті було лише 17 років. Життєрадісна юнка, студентка-відмінниця проживала в містечку Ригутино неподалік Ареццо, обожнювала футбол і зокрема «Ювентус» та обіцяла своїй матері, вирушаючи до Брюсселя, обов’язково привезти жаданий трофей. Та сталося непоправне: Джузеппіна загинула в натовпі під уламками стіни, а батько дівчини Антоніо, який так само був на тому матчі, не зміг врятувати доньку, адже сам постраждав та опинився в лікарні. Згодом було знайдено фотоапарат Джузеппіни з плівкою, яку вони з батьком встигли відзняти в день матчу. На фото – дівчина-вболівальниця з прапором улюбленого клубу й у передчутті євротріумфу команди Джованні Трапаттоні. Маріза Белардіні, мати Джузеппіни, було шанованою людиною в «Юве»-середовищі. Як вона сама стверджувала, жахливу трагедію їй допомогла пережити віра у Всевишнього й підтримка «Ювентуса», а також підтримка «Ювентусом». Свою футбольну пристрасть, як, власне, і вся ця родина, (а в Джузі ще є два брати, які згодом виїздили зокрема й на фінали єврокубків, у яких брав участь «Юве»: Джованні та Франческо) вона пронесла крізь усе життя (відійшла в засвіти 6 років тому в 75-річному віці). І кривава чаша Кубка чемпіонів, яку таки вибороли «б’янко-нері» в 1985 р., мала для сеньйори Белардіні особливу цінність.

Власнику магазину біжутерії Беніто Пістолато з Барі на момент ейзельського жаху було 49. Через роки після того, що сталося, до свого дідуся, якого він не застав, дуже тепло звернувся онук, подякувавши тому за пристрасть, яка осяює його життя. «Футболка об’єднує нас поза межами крові та моєї пам’яті», – підкреслив хлопець у соцмережах. І ще він наголошує на тому, що бабуся й через 30 років по тому не могла стримати сліз, згадуючи той день.

Для 57-річної Барбари Луші з містечка Сестрі-Поненте, що неподалік Генуї, виїзд до Брюсселя став першим закордонним вояжем у її житті (після Брюсселя в планах був Париж). На жаль, й останнім. Барбара та її чоловік П’єтро Сальваторе Марджотта (співробітник італійської нафтової групи Agip) були відданими вболівальниками «Старої Синьйори» й членами фан-клубу «Ювентуса», що базувався в Самп’єрдарені – районі Генуї, знаному зосередженням там фан-активу «Сампдорії». Барбара загинула внаслідок руйнування стіни стадіону, а П’єтро Сальваторе тривалий час провів у лікарні Брюсселя зі зламаними ребрами.

…А, власне, сам клуб «Ювентус» на похороні пані Луші репрезентував форвард Массимо Бріаскі, який за рік до того перейшов до «Юве» саме з «Дженоа», тому для нього це місто не чуже. Нападник «Старої Синьйори» підтримав доньку загиблої Донателлу, яка на момент трагедії уже мала 3-річну дитину й була вагітною. На похороні Барбари Луші Бріаскі зокрема сказав: «Це як знову пережити жах тижневої давнини. Я не можу знайти слів, щоб висловити те, що відчуваю. Проте я хочу наголосити одне, немов клятву: ніколи більше не буде такого лиха, як у Брюсселі; ми всі маємо боротися, щоб вигнати отруту з футболу».

Так, більша частина загиблих були відданими вболівальниками «Старої Синьйори». Однак свою смерть під стіною «Ейзеля» знайшли й 41-річний бельгійський бодибілдер Віллі Чільєнс із Руселаре, який був головою місцевого фан-клубу «Брюгге», й без малого 24-річний власник трикотажної крамниці в Пескарі Ніно Черулло, чиєю улюбленою командою був «Інтер». Загинули на фіналі Кубка чемпіонів і ще два «інтеристі»: 42-річний підприємець Маріо Ронкі з Бассано-дель-Граппи та 49-річний Тарчізіо Сальві – власник піцерії у Брешії, який проживав у Бельгії.

Зазначу, що почуття родичів жертв дуже влучно передано у художньому фільмі міланського режисера Марко Тулліо Джордани «Побачення в Ліверпулі», що вийшов на великий екран у 1988 р. Героїня Ізабелли Феррари – 20-річна донька загиблого на «Ейзелі» вболівальника з Кремони. Британський інспектор поліції, сповнений рішучості притягнути до відповідальності всіх винних, через кілька років знову викликає її до Ліверпуля як свідка, позаяк відкрилися нові факти. Дівчина впізнає вбивцю, ліверпульського таксиста, але воліє мовчати, щоб знайти чоловіка в його рідному місті й помститися…

Свідки

Власне, інші учасники того матчу, яких можемо визначити як свідків тих подій, висловлювалися з того приводу неоднораз і незрідка вельми суперечливо. Так, 4-разовий володар Кубка чемпіонів тодішній капітан «Ліверпуля» правий захисник Філ Ніл навіть поглузував із кореспондента The Guardian, який на 20-річчя трагедії звернувся до нього за коментарем: «Я б волів забути ту ніч, це було випробування. Однак коли люди запитують мою думку, вони мають за неї платити. Чому я маю допомагати тобі сплачувати іпотеку?»

Лівий захисник мерсисайдців Алан Кеннеді висловив свою версію того, що трапилося: «Я переконаний, що те, що сталося, якось пов'язане з подіями в Римі попереднього року. Тоді вболівальники «Роми» закидали наших уболівальників камінням, цеглою та пляшками (тому могла виникнути напруженість між уболівальниками «Ліверпуля» та вболівальниками «Ювентуса», ще однієї італійської команди). Коли команда прибула на стадіон «Ейзель», ми помітили, що поліції було вкрай мало. Тоді я відчув, що те, що немає сегрегації, може бути проблемою. Проте гравці були в гарному настрої. Ми підійшли до вболівальників «Ліверпуля», нам перекинули м'яч через огорожу, й ми разом із ними кидали його туди-сюди. Наша роздягальня була поруч із сектором Z. Я тоді був не у формі, тому за перших же натяків на проблеми гравці попросили мене з’ясувати, що трапилося. На секторі панував хаос! Стіна обвалилася, і люди намагалися вибратися. Ніколи не можна забути смерть людей. І мій найголовніший спогад досі пов'язаний із тією жахливою сценою, де люди гинули. Представник УЄФА зайшов до роздягальні та повідомив нам, що початок матчу буде перенесено, що четверо чи п'ятеро людей загинули. Досвідченіші гравці просто не звертали на це уваги. Вони сказали: «Послухайте, нам потрібно зосередитися на грі». Інші казали, що матч не слід проводити. За таких обставин грати матч, мабуть, було важко для всіх».

Учасник того матчу з туринського боку Збігнев Бонек: «Я не знав усіх масштабів того, що сталося, до початку матчу. Та дозвольте мені сказати відверто: гравці не хотіли грати. Влада наказала нам це зробити. Вони вважали, що це може запобігти війні між уболівальниками. Проте весь вечір був жахливим… Я бачив, як тіла забирали зі стадіону. Неприємно грати у футбол, коли навколо тебе гинуть люди».

Славнозвісний чемпіон світу-82 півзахисник того «Ювентуса» Марко Тарделлі стверджував: «З усіх нагород, які я здобув на клубному та міжнародному рівнях, я не пишаюся перемогою над «Ліверпулем» у фіналі Кубка європейських чемпіонів у Брюсселі. Це був дуже поганий вечір! Справді, це матч, який варто забути, хоча нелегко забути те, що сталося. Гра не мала відбутися, але це не було рішенням гравців. А коли матч розпочався, брати в ньому участь було нелегко. Тієї ночі я не до кінця розумів події, бо був у роздягальні. Гравці знали, що на стадіоні були проблеми, але не те, що загинуло так багато людей. Озираючись назад, я вважаю, що бельгійська поліція зробила велику помилку, не відкривши огорожі в секторі Z і не давши людям змоги втекти від тисняви. Після матчу я не повернувся до Італії, а поїхав із національною командою до Мексики. Лише там по телевізору я побачив, що насправді сталося, і був шокований. Після фіналу Брюс Гроббелар підійшов до тренера «Ювентуса» та вибачився за хуліганів. Та насправді це не була провина ані «Ліверпуля», ані «Ювентуса». Чи може подібний інцидент колись повторитися? Що ж, коли трапляються жахливі події, ми лише згодом виснуємо, що їх можна було уникнути. Тож насправді ви не можете знати напевно. Проте я сподіваюся, що цього не станеться».

Лідер «Ювентуса» та автор єдиного голу в фіналі Мішель Платіні писав у своїй книжці «Життя як матч» про власні відчуття після того, що сталося: «Єдине питання, що стоїть перед нами: як же грати такий матч? «Ейзель» усе ще залишається жахливою пороховою діжкою, де палахкотять ненависть і бажання помститися. Я кажу собі: лише гра може охолодити ці розпалені пристрасті. Проте я чую відчайдушні крики тих, хто зазирнув смерті в обличчя: «Заради Бога, благаємо вас, не грайте! Який сором! Адже загинули люди! Не грайте!». Я повертаюся до роздягальні, сідаю на лавку та занурююся в свої думки. Я, звичайно, розгублений, але я твердо знаю: потрібно грати. Якщо ми не гратимемо, то біля виходу зі стадіону розв'яжеться нова бійня між п'яними хуліганами та нашими тифозі, спраглими помсти. Навіть важко уявити, чим це все закінчиться. Нехай краще пристрасті вщухнуть під час матчу. Це дасть змогу уникнути найгіршого».

А надалі Платіні стверджує: «Після того трагічного матчу все в мені зламалося… Драма на стадіоні «Ейзель» і привиди мучеників, що загинули, повсякчас переслідують мене». Втім, туринську «десятку» чимало критикували за надмірне святкування вирішального голу з пенальті (ту сцену назвали «сюрреалістичною») на тлі того, що сталося, а партнери по команді навіть відхрестилися від тієї ейфорії.

Сором, дихотомія та померла частка

Хто винний? Хулігани (порушили важливий принцип фан-зіткнень – моб на моб, натомість посунули на мирних прихильників футболу), брюссельська влада, організатори матчу, УЄФА (а пропонували його очільникам перенести матч зі старенької арени, де складнувато дотриматися норм безпеки, на зручніші стадіони в Мадриді або Барселоні), топменеджмент самої спортивної арени, поліція? До трагедії призвів комплекс причин, і на всіх перелічених вище категоріях так чи інак лежить провина. Знаний британський дослідник фан-теми Дугі Бримсон згадував, що під час ейзельської трагедії він перебував на військових навчаннях якраз у Бельгії. Навчання НАТО передбачало участь у них представників різних країн, зокрема й військових із Німеччини, Бельгії, Італії тощо. Хлопці збиралися разом подивитися матч, фанат «Уотфорда» Бримсон не приховував своїх симпатій до мерсисайдців. Однак, побачивши жахливі сцени на ТБ, він вийшов із приміщення, де розташовувався телевізор, ще до початку гри. «Єдиний раз у житті мені було соромно через те, що я англієць», – писав він згодом у книжці «Марш хуліганів». «Для багатьох фанатів події на «Ейзелі» стали сигналом тривоги, – стверджував Брімсон. – Вони раптом зрозуміли, що їх захоплення може обернутися абсолютно безглуздим масовим убивством». І в Англії після цього було вирішено покінчити з організованими хуліганським угрупованнями. Поліція заслала до них своїх агентів під прикриттям і поступово витіснила одіозні формування з трибун англійських стадіонів.

«Турин – дихотомію чітко окреслено: є ті, в кого є квитки на «Ліверпуль» – «Ювентус», а є ті, в кого їх немає. Згідно з цим розподілом усе зароджується та гасне – щастя, радість життя, гордість, почуття влади. Ті, хто заволодів квитками, покидають штаб-квартиру «Ювентуса» з виглядом племінних шаманів», – так описав тодішній передматчевий ажіотаж британський дослідник історії «Ювентуса» Гербі Сайкс. А надалі він наводить слова одного з хлопців у біло-чорному шалику, який був у Брюсселі: «Там померла якась частка мене…».

…«Ейзель» – «Ліверпуль» – таким криком у тисняві під час виходу зі шкільного актового залу якийсь недолугий жартівник вирішив пришвидшити процес руху, прочитавши в тодішній спортивній пресі про подібне скандування на британських трибунах. Ці слова я чув особисто в половині 1980-х у своїй рідній школі, щоправда, з тим «дотепником», хто таке вигукував, знайомим не був (кілька класів різниці), однак ступінь пофігізму оцінив. Той розумака на «Ейзелі» не був, і взагалі бельгійська столиця для пересічного радянського школяра була чимось іншопланетним. Той фінал навіть не намагалися показати по радянському ТБ. Та через деякий час на наших теренах завирувала перебудова, й поступово ми припинили стояти осторонь загальносвітового порядку денного. Інша річ, що ми, нинішні, потребуємо більшої залученості світу до нашого жахливого сьогодення. З недолугими траблмейкерами 1980-х британці впоралися (і через 20 років після ейзельської трагедії фани «Ліверпуля» виклали на трибунах «Енфілда» напис Amicizia («Дружба») на матчі проти «Ювентуса»). З допомогою цивілізованого світу обов’язково впораються з кремлівськими геноцидмейкерами й українці!

Олексій РИЖКОВ