ГАСКЕ: «Для французького тенісиста це просто найвеличніший турнір у світі»

Французький тенісист Рішар Гаске зіграє свій 22-й і останній Ролан Гаррос. Чвертьфіналіст турніру 2016 року дав інтерв’ю Roland-Garros Magazine, у якому розповів про свою любов до турніру і його атмосферу, а також про страхи, пов’язані із завершенням кар’єри, та те, як він уявляє життя після тенісу.

– Питання, можливо, очевидне, але чому ви вирішили завершити кар’єру саме на Ролан Гаррос?

– Для французького тенісиста це просто найвеличніший турнір у світі. Це турнір Великого шолома, звісно, але я вважаю, що він стоїть над усіма іншими. Вдесятеро вище. На світлові роки вище. Тож цілком логічно завершити кар’єру саме тут. Коли я вирішив піти у жовтні 2024 року, коли відчув, що час настав, першою думкою був Ролан Гаррос.

– Який ваш перший тенісний спогад, пов’язаний з Ролан Гаррос?

– Це відеокасети, які мені давали батьки, коли мені було 6 або 7 років. Пам’ятаю турніри 1991 і 1992 років та неймовірний шлях Анрі Леконта до півфіналу. Я тоді був дитиною і переглядав ці записи по колу. Пізніше, у 8–10 років, дивився матчі по телевізору з друзями з тенісного клубу в Серіан’ї.

– Коли ви вперше побували на Ролан Гаррос наживо?

– Мені було 12 або 13 років. Я прийшов із батьком подивитися матч Марсело Ріоса на центральному корті. Я також рано почав тут грати: спершу в приміщенні в Національному центрі підготовки на турнірі Reebok Challenge, а потім – на чемпіонаті Франції до 14 років на корті №2.

– Яке місце на території турніру вам найближче?

– Найдорожчі мені ті куточки, яких уже не існує. Особливо старий Національний тренувальний центр і його гуртожитки. Ми там жили, і це особливе місце у моєму серці. І ворота №13 – туди надходили листи від уболівальників, і я ходив туди з мамою, щоб забрати пошту. Спершу навіть відповідав сам (усміхається). Ще був спортивний зал із вініловим покриттям під старим кортом №1, де ми з друзями грали у футбол. Усього цього більше немає, але це важлива частина мого підліткового віку. Ці спогади – особливі. Тепер усе стало сучаснішим, і це прекрасно. Наприклад, я обожнюю корт Сюзанн Ленглен. Тут немає «просто місць». Я люблю все.

– А які у вас найяскравіші спортивні спогади? 22-й і останній Ролан Гаррос – за плечима у вас чимало матчів...

– Звісно, перший вихід на турнір – це було неймовірно. Навіть зараз це все ще дуже особливий спогад. Це було у 2002 році, мені було майже 16. Я дивився матчі по телевізору, а потім раптом опинився на корті Сюзанн Ленглен проти Альберта Кости, який того року виграв титул... Це було божевілля. Я програв у чотирьох сетах, тож зіграв непогано. Того ж року я виграв юніорський турнір, але такі титули здаються менш важливими.

– У вас два титули на Ролан Гаррос – серед юніорів і в міксті з Тетяною Головін у 2004 році...

– Так, два титули, але не ті, що справді мають значення (сміється). Може, колись я виграю турнір легенд – і матиму вже три «марні» трофеї (усміхається). Якщо серйозно, то найбільш особливим був мій перший виступ. Найкращий результат – це чвертьфінал у 2016 році проти Енді Маррея. Тоді я дійсно вірив, що можу пройти далеко. У півфінал вийшов Стен Ваврінка – чудовий гравець, але це все ж не Надаль. Я виграв перший сет, програв другий на тай-брейку, а потім трохи здав. Шкода, але без жалю. Я не раз доходив до четвертого кола (п’ять разів). У роки, коли грав найкраще, мені діставалися гранди – тричі Надаль, двічі Джокович, Маррей, Ваврінка... Лише одного разу я справді втратив шанс – у 2007 році, коли завершив рік сьомою ракеткою світу і програв у другому колі бельгійцю Крістофу Влігену.

– Ви шкодуєте, що потрапили в епоху такої видатної генерації чемпіонів?

– Трохи... Думаю, між 1998 і 2005 роками можна було б досягти чогось великого – тоді планка була трохи нижчою. Хуан Мартін дель Потро, Стен Ваврінка і Марін Чіліч усе ж змогли виграти Шоломи після появи Великої четвірки (Надаль, Федерер, Джокович, Маррей), але пробитися було дуже складно. Це було жорстко. Але епоха була неймовірною – золотий вік тенісу. Була Велика четвірка і четверо топ-французів – Тсонга, Сімон, Монфіс і я. Думаю, публіка це цінувала.

– Що ви думаєте про 14 перемог Рафаеля Надаля на Ролан Гаррос?

– Чотирнадцять перемог. Чотирнадцять! Коли у тебе шість, як у Бйорна Борга – це вже щось. А тут – 14. Це просто немислимо. І в деякі роки він робив це так легко. Його гра, розуміння ґрунту, міць, техніка... Він був просто надто добрий. Як каток. Спочатку, коли я вперше зіграв із ним тут у 2005-му, я зовсім не відчував страху. За кілька тижнів до того в Монте-Карло я був близький до перемоги. Але на Ролан Гаррос він виніс мене в трьох сетах. Потім я взагалі відчував безсилля. Так, це було важко. Можливо, десь у 2045 році з’явиться гравець, сильніший за Надаля на ґрунті. Хто знає? Але поки що це малоймовірно.

– Як би ви описали атмосферу на Ролан Гаррос? Як ви готувалися до турніру?

– Тут справді відчуваєш справжніх фанатів, людей, які люблять теніс і живуть ним. Це приголомшливо – та пристрасть, та підтримка. Перші два-три роки мені було важко. Я був молодий, трохи скутий. Потім стало легше, і я почав отримувати задоволення від гри на Ролан Гаррос. Упродовж останніх чотирьох-п’яти років я відчував особливу підтримку публіки. Це мене зворушило. І досі зворушує. Це ще одна причина, чому я хочу завершити саме тут – перед трибунами, де сидять люди, яким приємно там бути, так само як мені – на корті.

– Чого ви очікуєте від свого останнього Ролан Гаррос? Чи є хвилювання?

– Перш за все, хочу добре зіграти. На останньому турнірі в Парижі (Rolex Paris Masters) мені було некомфортно. Хочеться пережити щось пам’ятне. І так, я хвилююся перед останнім м’ячем... Майже пів життя я був гравцем топ-100. Може настати момент «втрати особистості». Прокинешся наступного ранку – і не треба на тренування. Не треба готуватися до турніру. Це буде дивно. Вже було дивно, коли завершили Тсонга і Надаль. Але таке життя професійного спортсмена.

– Чого вам найбільше бракуватиме?

– Емоцій, публіки, великих кортів. У світі не так багато професій, де тобі так щастить. А от тиску, розчарування після поразок – точно не буду сумувати.

– Що б ви хотіли, щоб люди запам’ятали про вас і ваш Ролан Гаррос?

– Сподіваюся, я зміг викликати в них емоції. Щоб це запам’яталося. Теніс – це вистава, яку ми створюємо, почуття, які даруємо уболівальникам і глядачам біля екранів.

– Ваш бекхенд вважається майже ідеальним. Це ваш улюблений удар на Ролан Гаррос?

– Бекхенд кросом – так! Обожнював його. Його справді можна виконати тільки однією рукою. Я сумую за одноручним бекхендом – він майже зник із туру. Гравці зараз б’ють сильно, дуже сильно, грають на ранньому прийомі з дворуким, і майже немає різноманіття. Так грають майже всі. Я хвилююся, як теніс залишиться цікавим у майбутньому.

– Чи є молоді гравці, за якими вам подобається стежити?

– Мені дуже подобається дивитися на Карлоса Алькараса. Він відрізняється від інших. Але найбільше я люблю спостерігати за молодими французами. Артур Фіс, Джованні Мпеші Перрікар – вони можуть виграти великі турніри. Я в це вірю. У них є все, щоб це зробити.