Інший Постекоглу та неефективний навісбол. 19 висновків після фіналу ЛЄ

Цікаво, а ось як би все склалося, якби Кейн не пішов з «Тоттенгема»? Імовірно, тоді б «Баварія» виступала у минулому сезоні ще гірше (хоча ніби куди вже гірше після фінішу поза топ-2 Б1?), бо не змогла б підписати круту та результативну «дев’ятку» на заміну Левандовському. Але важливіше інше: Кейн та «Тоттенгем» залишились би без трофея ЛЄ. І ні, тут нема жодних натяків на якесь прокляття Гаррі, просто минулого сезону «шпори» недобрали 2 бали для того, щоб зіграти у ЛЧ. Неважко припустити, що з Кейном були б хоча б трохи успішніші в АПЛ – і просто виступали б у ЛЧ замість ЛЄ цього сезону. Але все вийшло якнайкраще, так? Англійський форвард виграв свій перший титул у кар’єрі у Мюнхені, а його попередня команда – перший за 17 років у Більбао. І все тому, що вони розійшлись. Інколи навіть розставання – це на краще та початок чогось нового, не менш прекрасного. Якщо колись будете у цьому сумніватись – згадайте «Тоттенгем».

Більше думок саме про матч, а не алегорій на життя – у цьому тексті. Спойлер: фінал ЛЄ, як на мене, вдався та був вельми цікавим. Я не розчарований, тому забагато жалітися на низький рівень футболу не буду.

1. Перед поєдинком були дуже низькі очікування. «Тоттенгем» мав 6-матчеву серію без перемог в АПЛ, «МЮ» – 8-матчеву, тобто ще довшу. В останньому турі жодна з команд не забила, а на двох вони завдали 7 ударів по воротах своїх суперників. І це не у площину, а взагалі. Одна так позорилася запасними (однак навіть вони не знайшли мотивації грати у футбол), інша – основою (виконавці чесно спробували нав’язати конкуренцію, але не вийшло). Я навіть не знаю, що гірше. Зараз можу, звісно, притягнути за вуха, що Аморім не поберіг виконавців на фінал, але було 4 дні відпочинку – цілком достатньо, це як зіграти поєдинок чемпіонату у неділю, а наступний – у п’ятницю. Втім, головне не це: через жахливу форму команд я чекав на жахливий фінал. Або без моментів взагалі, або з привозами. Але вийшло трохи краще – тому я більш ніж задоволений грою. У порівнянні з моїми очікуваннями вийшло не те що непогано – навіть добре. Інколи бути готовим до гіршого корисно.

2. Перші хвилин 15 м’яч, за відчуттями, не проводив на полі 15+ секунд поспіль. То фол, то кутовий, то аут, то штрафний, то знову фол, то ще якась пауза – футболу не було. Зараз вас трохи залякаю статистикою. За кутовими у перші 15 хвилин – 3:2, за фолами – 4:2, а ще ж аути… Людина, яка не дивилась, за такими цифрами припустить, що старт поєдинку був багатим на події, і не буде права, бо тільки кутові та фоли – вже 11 пауз, разом із аутами (їх також було близько десятка, я майже впевнений) – щонайменше 20. Тобто більше однієї на хвилину. Для порівняння: протягом наступних хвилин, тобто 75 + додані до таймів, фолів було 26 (все ще багато, але якби продовжили як на старті, було б під 35), кутових – 4. Тобто стало краще. Але старт вийшов таким, як і очікували найбільші скептики: команди більше билися, аніж грали у футбол

Подій було настільки мало, що у якийсь момент я зрозумів, що встигаю робити не просто замітки про матч у блокноті, а ледь не повноцінні абзаци пишу. І я при цьому нічого не пропускав, адже вкладався у ці постійні паузи. І ось пишу я одне речення перед кутовим – подача – ще кутовий, знову пишу речення – подача – фол, побігли у зворотній бік, знову речення… От чесно, дуже зручно. Як блогеру, мені навіть жалітися нема на що. Але як глядач, я був дещо засмучений.

3. Старт поєдинку вийшов нервовим. Команди по одному разу невдало вибивали м’яч з власного штрафного (один оборонець не влучив по м’ячу, інший влучив у свого), «МЮ» втрачав м’яч на своїй половині поля, Онана невдало вийшов з воріт під час подачі – але його підстрахували, не давши пробити. І от знаєте, у цей момент я подумав, що переможе той, хто буде морально більш стійким. І я міг би написати, що вже тут я зрозумів, що «Тоттенгем» виграє кубок… Але ні. Я бачив безвольних «шпорів» у чемпіонаті та камбеки «МЮ» у ЛЄ, тож за такого сценарію я б скоріше поставив на «дияволів». Втім, я був неправий. Моральна стійкість не вплинула на результат. Хвилин за 20-25 після початку зустрічі команди стали помилятися значно менше. Десь тоді і почався футбол. Якщо раптом плануєте дивитись у записі – можете саме на цьому моменті стартувати.

4. «МЮ» навмисно підставлявся під пресинг «Тоттенгема», щоб вийти з-під нього – і втекти у швидку атаку. Ну, мені щонайменше здалося, що «дияволи» робили це навмисно, бо інколи вони самі себе заганяли у неприємні ситуації, коли до пресингу залучено багато футболістів «шпорів». Чи це працювало? Ні. Через центр м’яч не йшов, а найкращим способом доставки м’яча уперед були довгі паси на фланги, здебільшого на Доргу. Той отримував – та вішав. І вішав. А там хтось підбирав та прострілював. Я пізніше скажу про навіси «МЮ», бо буде така потреба, а тут просто зафіксую: план «дияволів» на м’ячі на перший тайм не спрацював.

5. Єдиний момент «МЮ» у таймі – наслідок нестандартної дії Діалло. Уявіть: всі на полі помиляються, нервують, поспішають, а тут після кутового м’яч відскакує до тебе, молодого гравця. Твої дії? Я впевнений, з 22-х футболістів на полі 21 бив би одразу в дотик. Що зробив Діалло? Прокинув м’яч собі вперед та пробив тільки після цього. Так, не влучив, але ніби знайшов спосіб створити момент для «МЮ» – це сміливе та навіть дещо нахабне рішення. Можливо, Амад був єдиним футболістом команди (або навіть команд), який не нервував. Або скривав свої емоції. Ментальний лідер колективу. Майбутню лінію атаки треба будувати навколо нього.

6. «Тоттенгем» мав доволі агресивний план на матч. Вже на 1-й хвилині футболіст «МЮ» забіг в офсайд по центральній лінії поля – отакою високою була оборона «шпорів» на старті поєдинку. Плюс, вони високо пресингували, навіть декілька разів відібрали та перехопили на чужій третині поля. Але у більшості випадків «Тоттенгем» починав зустрічати суперника трохи вище центру поля. Це працювало, а якщо раптом ні – команда фолила. Але, що важливо, робила це без грубощів. Рахунок за фолами – 22:10, за жовтими – 3:4. Тобто тактичний фол став справжньою зброєю «Тоттенгема». І навпаки: «МЮ» постраждав, адже не так часто порушував задля зриву атаки, але якщо робив це – майже завжди на жовту. Зловили себе на думці, що я описую стартовий план на фінал для великої команди? «Ман Сіті» так регулярно виходить.

7. Передачі «Тоттенгема» були небезпечнішими. Беру цифри на 30-у хвилину, тобто коли до голу навіть не було близько. Рахунок за пасами – 81 на 130, але за пасами уперед – 61 на 78. За відсотками це 75 на 60. Добре, але навіть веселіше за кількістю пасів у фінальну третину – 42 на 32. Більше 50% передач «Тоттенгем» виконував не те що уперед – прямо туди, в атаку. Це вау. А ви ще кажете, що той просто катає м’яч у поганих поєдинках. Це шалена вертикальність. А ще – наслідок крутого пресингу. Бо якщо відбиратимеш на власній третині, наприклад, то навіть щоб просто дійти до останньої зробиш хоча б декілька пасів. Але «Тоттенгему» не доводилося вести м’яч так довго, бо він відбирав його неподалік від воріт суперника. Моментів не створював, я погоджуюсь, але цифри не брешуть – він краще конвертував своє володіння у небезпеку.

8. Фол Діалло на жовту картку (тримав суперника за футболку) на 35-й хвилині – маркер того, що «МЮ» дещо не вивозив. «Тоттенгем» не домінував, але точно контролював гру. Фоли «шпорів» – далеко від їхніх воріт, тож не караються жовтими, фол Діалло – на вході у власну третину поля, тож це зрив небезпечної атаки. Тому рахунок за порушеннями 7:3, а перший «гірчичник» – «дияволам». Гол не назрівав, я не буду брехати, але знаки-вказівники, що він можливий тільки у ворота «МЮ», були.

9. Аморім не мав простих рішень щодо стартового плану на гру, всі доступні – компромісні. Ніби хочеш домінувати, але не можеш вийти з-під пресингу. Ніби є спокуса під пресингом відкатитися ледь не у низький блок, але тоді тебе можуть закидати подачами у штрафний майданчик (один тільки Порро виконає декілька радіокерованих). Ніби було б добре відбирати м’яч десь високо, але команда так просто не вміє. Ніби є крутий Фернандеш у центрі поля, але у центрі «шпорів» аж 3 «шістки»/«вісімки», тож створювати шанси через цю зону не варіант (до речі, «МЮ» проведете через центр тільки 21% своїх наступів – дуже мало). Треба було робити компромісне: пресинг на конкретному клаптику поля, періоди відкатів у низький блок, зміщення Фернандеша на фланг тощо. Могло б не спрацювати, звісно, але інакше ніяк. До речі, «Тоттенгем» також не мав нічого, що б точно спрацювало – і ухвалював половинчасті рішення («хочу домінувати, але не можу ефективно володіти, тому увімкну тільки пресинг»). І працювало. «Шпори» витиснули більше з того, що вміють. Анге витиснув.

10. У перерві Постекоглу сказав пережити перші хвилини другого тайму. Ну, я припускаю, що саме так, бо «Тоттенгем» певний час навіть у контратаку не намагався вибігти після перерви. Саме не намагався, бо міг: я дуже сильно сміявся, коли Порро після невдалого переводу м’яча суперником на його фланг просто вибив той далеко-далеко, хоча поруч не було нікого, тож він міг його спокійно прийняти та побігти кудись уперед… В мене навіть є спокуса сказати, що «Тоттенгем» грав на відбій, але ось дивлюсь середні позиції футболістів стартових складів команд, і виявляється, що у «шпорів» аж 3 гравці вище середньої лінії поля (у «МЮ», який нібито давив та володів м’ячем, тільки 5). Тоді який же ж це «на відбій»? На останніх хвилинах – так, але там вже навала була, тож інших варіантів не було.

11. Матч не був багатим на моменти. На 66-й хвилині один з коментаторів сказав: «Є сон». Ну, я подумки погодився. Враховуючи майже повну відсутність на полі якихось подій, альтернатива мала місце. Пізніше коментатори сказали, що сон вийшов на поле, і не збрехали: моментів у «Тоттенгема» забити після цього вже не було, лягати спати можна було ще до фінального свистка. Авжеж, я жартую та взагалі радію за Сона, але якщо я встигаю придумати жарт прямо під час того, як «МЮ» проводить атаку за атакою на ворота суперника у фіналі, то щось з цими атаками не так…

12. Найкращий момент «МЮ» у матчі – це наслідок боротьби Соланке. Боротьби з власним воротарем. Знаєте, я починаю трошки розуміти ось цих небагатьох тренерів, які забороняють нападникам йти у власний штрафний майданчик. Бо форварди не звикли допомагати команді тут, тому з більшою імовірністю припустяться помилки. «МЮ» виконав штрафний ледь не з центру поля, м’яч летів навісом у руки Вікаріо – а Соланке також намагався їм заволодіти, тому несвідомо нав’язав боротьбу воротарю. Той не зафіксував круглий, «МЮ» зміг пробити – ван де Вен врятував виносом з лінії воріт. Чи пощастило у цьому епізоді «Тоттенгему»? Так. Чи було б справедливо, якби «Юнайтед» тут забив? Зовсім ні, бо ви взагалі часто бачите, щоб форвард привозив гол у свої ворота у фіналі? Ну якийсь шалений форс-мажор. «МЮ» міг забити у грі, де не створював шанси та його план не працював. Але те, що за тих умов він так і не забив, більш ніж нормально. Ван де Вен – герой епізоду, але він рятував команду не від удару суперника, а від Соланке.

13. Аморім запізнився із замінами. Давайте чесно, ця фраза – це штамп, який використовують майже завжди. Мені він не подобається, але тут я щиро вважаю, що реагувати тренер повинен був раніше. Перший тайм провальний? Ну і добре, можна нічого не змінювати у перерві, тільки дати індивідуальні інструкції футболістам. Але ти виходиш на другий тайм і бачиш що? Що «Тоттенгем» просто вибиває м’яч. Ось як тільки Порро у вже згаданому мною моменті вирішив просто вибити круглий замість того, щоб вкотитися у володіння, Аморім повинен був все зрозуміти остаточно. Тоді б він виконав перші заміни на 56-й хвилині, а краще – раніше. А він чекав до 71-ї. На полі грає Хойлунд, стиль якого – забігання за спини. Куди бігти, якщо «Тоттенгем» з власної половини не виходить? На лаві є Зіркзе, якого купляли з «Болоньї» Мотти – команди, яка атакувала тільки позиційно. Той не біжить за спини, але круто рухається.

Як тільки вийшов, на першій же хвилині створив єдиний момент «МЮ» у матчі (!) після позиційної атаки: спустився під пас, повернув, але оборонець вже висмикнувся за ним – Фернандеш забіг у вільну зону та пробив головою. Ну ось бачите, як можна! І Зіркзе мав би на 15-20 хвилин більше на щось подібне, якби Аморім раніше випустив його на поле. Те саме з Маунтом, який може приносити користь, але якщо не потрапив у гру – все, -1 на полі. Гарначо можна було випускати раніше. Майну у якийсь момент можна було кидати одразу замість Каземіро, бо боротьби за центр поля більше нема, а хтось з першим пасом та свіжий потрібен. Та і Далот в навіси вміє непогано, тож як збився на них, то дай португальцю час. Аморім майже не дав. Я не впевнений, що заміни суттєво б допомогли «МЮ», однак після перерви нічого не працювало, тож залишати те, що було, не мало сенсу. Треба було хоча б спробувати зіграти по-іншому. Аморім до цієї думки йшов задовго.

14. Оборонці «МЮ» круто зупиняли контратаки суперника у підкатах. Так було декілька разів, і це вразило. Авжеж, підкати – це маркер того, що щось йде не так (бо тобі не треба відбирати в останній момент, якщо обороняєшся добре). Але якщо футболісти можуть грати так, то чому не використовувати радикально високу лінію оборони? Команда програла через подачу у штрафний майданчик, зате непогано зупиняла швидкі випади на власні ворота – складіть 2 та 2 і скажіть, яких ситуацій їй варто уникати. Я не кажу, що Аморім повинен був грати інакше, тут не про критику – це про ідеї на наступний сезон. Якщо команда може ось так, то чому це не використовувати? Якщо не у великих матчах, то в усіх інших. Як на мене, може допомогти.

15. Я нічого не маю проти кросів, але кроси «МЮ» – це абсолютна катастрофа. По-перше, їх було 30. 30, Карл! По-друге, точних – тільки 6. І от дивіться, я ніколи не був хейтером ані «Реала» Зідана, ані «Севільї» Менділібара, хоча там навісів було чимало. Однак перший тренер мав альтернативи, а команда другого була прямо-таки заточена під кроси. Що там з «МЮ»? Шалені 73% володіння м’ячем. Ну добре, ідей з ним нема. Так тоді вішай більше. Чого тягнути? Виконуй крос-два кожну хвилину, а не кожні 3. Ні, ну от серйозно. Десь захисник просто не влучить по м’ячу – і ось твій гол. Ван де Вен виносив з лінії воріт не після кросу, але після закидання у штрафний майданчик, коли не намічалася небезпека. Роби крос. Крос. Ще. І ще. Навіть з конвертацією у 20% матимеш якісь шанси. Можна виконати 40-50 за поєдинок. Навісбол може бути гарним планом, але вішати спонтанно після невдалої спроби позиційної атаки – погана ідея.

А можна виконувати менше, але підготувати подачу: стягнути більше футболістів на фланг, щось розіграти та вивести людину на комфорту точку для виконання кросу. А можна взагалі небагато, але ж нехай подають ті, хто може це зробити круто. Чому «Барселона» проти «Інтера» в ОТ віддає м’яч Ямалю, шоб той щось придумав, а «МЮ» не віддає у другому таймі фіналу Діалло? Той ментально в порядку і має гарну статистику кросів. Наприклад, у цьому сезоні він у топ-3 у команді за кількістю вдалих в АПЛ, хоча грав відносно небагато. Причому точних майже 50%, а у того же Фернандеша – навіть не 25%. До речі, на лаві запасних був Еріксен, який другий в АПЛ за точними кросами у складі «дияволів»… Так, він не біжить, але цього і не треба. Чому Мазрауі виконав тільки 2, якщо саме на його рахунку найкращий – на Фернандеша під удар того головою? Виводь найбільш продуктивних на подачі. «МЮ» не вивіз навіть гру у навіс.

16. В якийсь момент я почав вболівати за «Тоттенгем». Хоча спочатку сідав з думкою, що я б хотів перемоги «МЮ». Бо «дияволи» будуть когось зіркового купляти під ЛЧ, а «шпори» – скоріш ні. Хотів, щоб хоч одна команда з двох могла сильно додати влітку… Однак дивлюсь я поєдинок і бачу, що один з колективів просто сильніший за інший. В нього, по-перше, кращий стартовий план, а по-друге… А нащо «по-друге», якщо суперник не має навіть «по-перше»? «Манчестер» не запропонував опоненту взагалі нічого. Жодної складної задачі. І ось тоді, десь у середині другого тайму, я подумав: «А нащо мені підтримувати команду, яка настільки безпорадна у фіналі?» І далі вболівав, щоб «Тоттенгем» відбився. І це також маркер: за «МЮ» у його теперішньому стані нейтральному фанату просто навіть важко вболівати. І справа далеко не тільки у результатах.

17. Ромеро – рольова модель для Вінісіуса. Ось таким варто бути бразильцю на полі. Про що мова? Аргентинський оборонець спровокував Магуайра на останніх хвилинах поєдинку – той здійснив фол, отримав жовту, був вибитий з колії, а сам Ромеро полежав на газоні після порушення та потягнув таким чином час, ще й сам без «гірчичника» залишився. Вінісіус створює конфліктні ситуації на полі, Ромеро – теж. Але бразилець робить це для себе, щоб себе завести, а от аргентинець – щоб допомогти команді. Тим паче, ще й жовтих за такі витівки інколи уникає, на відміну від Віні. Я для чого це пишу? Насправді, між «провокатор, якого всі не люблять» та «корисний для команди провокатор» десь один крок. Просто футболіст повинен його зробити. Особисто в мене провокація Ромеро викликала позитивну реакцію, бо була розіграна круто та без якоїсь жорстокості. Якщо Віні навчиться робити так само, вийде на новий рівень та його полюблять. Сподіваюсь, він дивився фінал.

18. Цей матч та свою тренерську дуель програв Аморім. Або виграв Постекоглу, тут можете самі обирати. Мені більше до вподоби перший варіант, бо португальський тренер не запропонував взагалі нічого. Ані стартового плану, ані відчутних змін у перерві, ані вчасних замін. Я розумію, що тренер прийшов по ходу сезону, тож він має взагалі небагато інструментів (а працюючих – ще менше), але ситуація «Тоттенгема» – схожа. Там також тренер, який не може грати у свій футбол. Але той знаходить рішення та робить щось непритаманне йому, а от Аморім… А що він взагалі зробив? Тренера нема за що похвалити. Не працювало нічого із самого початку до самого кінця. Так, футболісти йому зовсім не допомогли, але і він їм – також. Чи залишати його у команді на новий сезон? Так, звичайно. Його робота у «Спортингу» – переконлива. Він заслуговує на повноцінний шанс, а не на цей обривок у вигляді частини сезону, ще й без трансферів. Однак досі тренер не побудував у Манчестері нічого – це навіть не засмучає, а насторожує.

19. Постекоглу заслуговує залишитися. І справа не у перемозі, а у тому, як її було здобуто. Яким приїзжав до Англії Анге? Догматиком. Найбільш радикальним тренером АПЛ. Його «Тоттенгем» у першому сезоні оборонявся у високому блоці та створював офсайдну пастку проти «Челсі» навіть тоді, коли залишився у 9-х. Він ніби викрутив повзунки «сміливість» та «пресинг» на максимум. А який він тепер? Тепер він тренер, який у фіналі відмовляється від володіння. Припарковує автобус біля воріт його команди на останніх хвилинах. Відхрещується від атаки заради оборони. Просить гравців грати вертикально, а не комбінувати. В кінці кінців, командує спростити гру і в атаці, і в обороні – і перемагає у ЛЄ завдяки цьому. І все це під шаленим тиском через невдачі у чемпіонаті. А він спокійний як удав і на вигляд, і у своїх рішеннях. А от точно від такого тренера треба відмовлятися? Від Анге зразка минулого сезону – можна, бо той негнучкий. А цей – точно інший. Якась інша людина. І такі зміни – заради команди.

Я не зрозумію, якщо «Тоттенгем» попрощається з тренером влітку. Але якщо навіть так – я буду за нього вболівати у його наступному клубі. Мені не близький стиль гри Постекоглу, але його робота у цьому сезоні заслуговує на визнання. А ще він зовсім не бреше: виграв трофей на другий сезон у Лондоні. Як і обіцяв у серпні.