Найсильніше Динамо в історії. 50 років тому кияни виграли Кубок кубків

Сьогодні, 14 травня, визначна для українського футболу дата. Саме цього дня 50 років тому київське «Динамо» перемогло на стадіоні «Санкт-Якоб Парк» у швейцарському Базелі угорський «Ференцварош» і вперше в історії здобуло євротрофей – Кубок володарів кубків. Команду, яка тоді виступала під керівництвом тренерського дуету Лобановський – Базилевич, понині вважають найзірковішою за всі часи нашого футболу. Згадуємо про неї і про перемогу 50-річної давнини на основі спогадів безпосередніх учасників, окремих з яких вже немає в живих.

Народження легенди

Насправді створення колективу, який написав історію, розпочалося з гучної поразки. 10 жовтня 1973-го «Динамо» в фіналі Кубка СРСР зустрічалося з «Араратом». Домінувало повністю і вело 1:0 завдяки голу з пенальті від Віктора Колотова. Кияни контролювали хід гри аж до тієї миті, поки тренер Олександр Севідов за лічені хвилини до завершення основного часу не вирішив замінити лідерів команди – Олега Блохіна і Леоніда Буряка. Мета нині виглядає банально: Валерій Зуєв і Віктор Кондратов виходили на поле, щоб отримати звання майстрів спорту. Втім, локальні заміни виявилися фатальними: на 89-й хвилині Левон Іштоян рахунок зрівняв, а в екстра-таймі приніс вірменам перемогу.

Організаційні висновки були раптовими.

«Сан Санича навіть не пустили після гри з «Араратом» в роздягальню і не дозволили повернутися разом з нами до Києва. Більше ми його теж не бачили», - розповідав оборонець Віктор Матвієнко.

Новим тренером через нетривалий час призначили Валерія Лобановського. 36-річний спеціаліст був креатурою першого секретаря Комуністичної партії України Володимира Щербицького, під патронатом якого 29-річний Лобан власне й розпочав тренерську діяльність у «Дніпрі». Кажуть, що Щербицький, який у 1968-му ще був головою Ради міністрів Української РСР, був прив’язаний до Лобановського не лише через захоплення його тренерськими ідеями, а й тому, що Валерій, будучи великим інтелектуалом, мав величезний вплив на сина головного комуніста України. Щербицький-молодший страждав від наркотичної залежності і лише з допомогою Лобановського, який був для нього другом і авторитетом, на певний час відходив від цієї звички.

Лобановський, який вивів «Дніпро» до вищої ліги, роботу з «Динамо» почав як сторонній спостерігач. Сезон-1973 кияни завершували на чолі з Михайлом Команом і Віктором Терентьєвим.

«Лобановський їздив з командою, приглядався, але в тренувальний процес не вмішувався, - розповідає оборонець Стефан Решко. – Перше тренування Валерій Васильович провів напередодні матчу-відповіді Кубка УЄФА проти німецького «Штутґарта». Вдома ми перемогли 2:0, мали шанси виходити далі. Лобановський нас за добу до матчу добре поганяв, навантажив наприкінці сезону швидкісною роботою. На ранок прокидаємося – страшенна крепатура. Згоріли 0:3. На мій погляд, Валерій Васильович цю поразку спровокував свідомо. Щоб почати 1974 рік з нуля. Лобановський разом з Базилевичем збиралися втілювати свої програми, науковий підхід. З підготовкою до єврокубків форму довелося б форсувати. Іншими словами, тренери зробили все, щоб «Штутгарт» ми не пройшли. Також тоді заморозок був, слизьке поле. Підігріву газону тоді ще не було, а ми мали лише по одній парі бутсів. Це ускладнило завдання. Суперники вийшли на прилипках, а ми – на шипах. Німці ліпше трималися на ногах».

Старого друга Базилевича, з яким свого часу разом починали в «Динамо», йшли з команди через непорозуміння з Віктором Масловим і завершували кар’єри у наслідок конфлікту з Олегом Ошенковим у «Шахтарі», Лобановський повернув до Києва з Донецька. А вже Олег Петрович залучив до тренувального процесу науковця Анатолія Зеленцова, напрацюваннями якого користувався, будучи тренером «Шахтаря».

Гра на виживання

«З приходом Лобановського в «Динамо» впорядкувалося клубне життя, - казав Віктор Матвієнко. – Системність у роботі з’явилася. До Валерія Васильовича ніхто ні за що не відповідав. Тренувальний процес у нас як будувався? Подивився тренер на небо: «Погода хороша? Будемо займатися так». Ніхто не складав ні міжігрових чи тижневих планів, ні не конспектував проведеної тренувальної роботи».

«Два тижні після матчу в Штутґарті перепочили – й до роботи, - згадує Стефан Решко. – Незвичним було все – інтенсивність, навантаження, об’єм. Лобановський з Базилевичем перед кожним тренуванням робили установку, наче перед грою. Коли виходили, то вже знали, що будемо робити й для чого. Раніше такого не було. «Шість на шість», «гра один в один», «робота над швидкістю», «робота над витривалістю», «силова витривалість» тощо. Звичайно, попередні тренери теж складали план занять, але нам ніхто нічого не пояснював.

Лобановський спершу казав, що будемо працювати над швидкісними якостями. Щоб їх відшліфувати, треба докласти максимальних зусиль впродовж коротких, на п’ять-сім секунд ривків. Вправи на витривалість – навпаки затяжні й виконувалися на фоні втоми. Для нас це була велика школа».

На перші міжсезонні збори в Ґаґрах у санаторії четвертого управління взимку 1974-го Лобановський і Базилевич взяли понад півсотню найталановитіших, з їх точки зору, українських футболістів з різних команд. В команді, без перебільшення, залишилися лише найстійкіші і найвитриваліші.

«До зборів ще були заняття в залі у Києві. Носитися ми почали вже тут, - розповідав Матвієнко. - Вже тоді ми зрозуміли, що таких навантажень не переносили ніколи. Та взагалі ніхто не переносив. Таких навантажень у футболі тоді не існувало. Особливо силових вправ з важкоатлетичними млинцями. Для нас незвичним був сам комплекс вправ, які жодного стосунку з футболом не мали. Ми дивувалися, бо з «Динамо» Лобановський пішов саме тому, що не сприймав навантажень від Маслова, також конфліктував на цьому ґрунті з Олегом Ошенковим. Але ставши тренером, Валерій Васильович сам зрозумів, що просто тримати м’ячик на вухах – то заняття для бразильців на пляжі.

Професійний футбол – важка робота. Думаю, великий вплив на тренерську філософію Лобановського мало його захоплення голландським футболом. Валерій Васильович збирав записи матчів за участю «Аякса» і «Феєнорда», дивився їх сам і нам показував. Окрім того, собі в команду Лобановський взяв Мішу Ошенкова, котрий був у нас одночасно і перекладачем, і відеооператором. Той моніторив усю іноземну футбольну літературу. Діставав її і перекладав для ознайомлення Васильовича. Пізніше, коли грали міжнародні матчі особливо з німецькими клубами і збірною, почали розуміти, що усі вправи у нас однакові. Вочевидь саме із західнонімецької літератури Лобановський почерпнув варіанти для тренувальних вправ. Він їх не сам видумав».

Взявши за основу голландський шаблон і наукові напрацювання Зеленцова, Лобановський і Базилевич загалом ішли методом проб і помилок. Не дивно, що чимало людей, пройшовши через «Динамо»-1974, завершили кар’єру.

«Лобановському ж іноді не футболісти, а легкоатлети були потрібні, - казав Володимир Лозинський, який брав участь у перших зборах у Ґаґрах, а заграв у «Динамо» вже після 1975-го. – Взяти Пашу Яковенка чи Вітю Хлуса, який у футбол не грав взагалі, 800 метрів бігав. Наші перші збори під керівництвом Лобановського і Базилевича пригадую з жахом. Особливо – біг п’ять по 300 метрів. Юра Ковальов тоді не витримав. Впав перед лавкою на спину, піна з рота йде. Відкачати ніхто не може. "Да е* вашу мать, вы своими экспериментами человека убили!» – кричав на правах старшого Толя Коньков. Ледве Юрка відкачали. Потім ще змусили його пояснювальну писати, мовляв, бігав з температурою, нікому нічого не сказав. Інакше б тренерам світила кримінальна справа».

«Усе тому, що був набір вправ, але ніхто чітко не орієнтувався, скільки серій потрібно робити, - пояснював Матвієнко. – Чи, приміром, тривалість вправи складала 30 секунд, а Васильовичу цього здавалося замало і він розтягував її до хвилини. Потім навпаки скидав. Наукового супроводу попервах не було зовсім. Наукові бригади і біохіміків почали залучати лише в ході роботи. У нас після кожного заняття брали кров на лактату і вже виходячи з цього формували навантаження на тренувальний день.

Адже можна планувати роботу над одним компонентом, а тренувати насправді інше. Приміром, тобі здається, що тренуєш швидкість, а насправді тренується швидкісна витривалість. Швидкість у таких випадках навпаки пригнічується. Лобановський зі своїм тренерським штабом тоді чимало експериментував, бо досконало не знав ні дозувань, ні об’ємів тренувальної роботи. У переведених Ошенковим книжках цього не писали. Як і не вказували тривалість пауз між вправами. Ми виконували, а тренери використовували інформацію методом проб і помилок.

Перші паростки наукового підходу в совєцькому спорті з’явилися лише під час співпраці Валентина Петровського з Валерієм Борзовим. Але то ж легка атлетика, циклічний вид спорту, робота з одним спортовцем. Тут тривалість вправ і пауз розрізнити простіше. Командні види спорту в цьому аспекті знаходилися на зачатковому етапі. Рівноцінне навантаження треба дати мінімум 16-ти спортовцям одночасно. І то якщо не враховувати індивідуальних особливостей організмів. Не дивно, що люди на тренуваннях втрачали свідомість. Тренери діяли за принципом: «Виживеш – добре. Не виживеш – візьмемо інших».

Серед тих, хто вижив, був зокрема півоборонець Леонід Буряк, який ніколи не виділявся видатними атлетичними даними і в юні роки важив трохи більше 50 кілограмів.

«Думаю, що для молодого футболіста важливіша не вага, а те, що в нього в голові, - каже Леонід Йосипович. – Все можна натренувати, м'язи, витривалість. Я фанатично любив футбол. Крім того, займався у секції легкої атлетики, ходив до тренажерної зали. Поки не став на ноги, не виграв тричі чемпіонат Союзу, не знав, що таке алкоголь – перший раз спробував роки в 23-24. Досі не знаю, що таке цигарки. Я розумів, що нічого саме по собі ніколи не прийде. Наголошували на моїх фізичних суперкондиціях, і кроси бігав, і відрізки... Я знав, що під час матчу Блохіну повертатися не треба, мені ж потрібно було це робити неодноразово».

«Не виключаю, що на початку нашої роботи Лобановський з Базилевичем ще не до кінця розуміли, що з того вийде, - додає нападник Володимир Онищенко. – Як і не було певності, мабуть, в Анатолія Зеленцова, який працював на кафедрі Інституту фізкультури у Валентина Петровського, тренера видатного спринтера Валерія Борзова. Безперечно, то був експеримент. Але експеримент з футболістами з хорошою футбольною освітою, які вміли достатньо для того, щоб при добротній організації процесу вистрелити на цьому рівні».

Якщо молоді та менш статусні футболісти найчастіше мовчали то старожилів команди нововведення обурювали і вони цього не приховували.

«Мені тоді сам Бог велів не мовчати. Бо ж одним з найстарших у команді залишився, старшим за мене лише Євген Рудаков був. Ми з Женькою вже встигли по чотири рази чемпіонами стати, - каже півоборонець Володимир Мунтян. – І тут приходить людина і змушує робити щось таке, чого досі не робили ніколи. Ми ж були впевненими, що й при Олександрі Севідові грали гарно. В цьому контексті згадується турнір в іспанському Вальядоліді, наш матч проти уругвайського «Пеньяроля». Вийшли на розминку і ледь не обімліли – суперники всі високі, з м’ячем дива творять. «Що ж ми з ними робити будемо?» – перекидаємося словами в роздягальні. Але вийшли на поле і як понеслися, то уругвайці м’яча не бачили взагалі. Їхня техніка виявилася просто непотрібною. Зім’яли «Пеньяроль» 3:0. І після того у цю команду приходить тренер, який змінює повністю все?

Невдоволення від роботи Лобановського і Базилевича тривало доти, доки не почалися перемоги. Перемоги легкі і невимушені, як у найліпші роки при Маслові. Ми змітали суперників на одному диханні. В Союзі достойних собі суперників ми не бачили. І відповідно зрозуміли, що та важка робота, яку проводили на зборах, ефективна».

«Ще навесні 1974-го ми розуміли, що команда заграє, - каже Віктор Матвієнко. – Найголовніше, що ми перестали бігати по полю без потреби. До Лобановського ми виходили на поле, не маючи чітких обов’язків. Коли виступав серед юнаків, то й узагалі тренер говорив: «Сьогодні граєш оборонця». Що я маю робити? А що тренерові в цю мить спало на думку. То не було якоюсь потребою. А що потрібно – не розуміли ні тренери, ні гравці. Ми ж навіть порівнювати не мали з чим. З нечастих телетрансляцій на той час зробити якісь висновки було складно. А з Лобановським ми дуже багато часу займалися теорією. І на макетах, і переглядаючи відеозаписи матчів різних клубів. Заняття носили тематичне спрямування. Приміром, розбирали гру півоборонців.

Мене як крайнього захисника цікавила взаємодія оборонців з хавбеками, підстраховка крайніх беків центральними і навпаки. Коли вимагалося щось уточнити, прохали Васильовича розжувати детальніше. Лобановський зупиняв відеозапис і аналізував те, про що його запитали.

В 1974-му Лобановський давав Міші Ошенкову завдання, аби той знімав на відео наші тренування. «Мішо, заховайся кудись і зніми мені роботу, приміром, Матвієнка. Хочу подивитися, скільки він зробив ривків, скільки дотиків до м’яча зробив під час вправи». Ми не знали, а Міша з-за автобуса проводив зйомку. Васильович, аби не бути голослівним, ці записи потім використовував під час теоретичних занять. Хтось сперечається, а Лобановський вмикає: «Ось що ти робив». Спершу було смішно, а потім, подивившись, задумувалися. Скажімо, замість прискорення 60 метрів виходить менше».

Шлях до євровершини

«Футбольні люди не уявляють і не прогнозують, а займаються своєю справою, - казав ліберо «Динамо»-1975 Михайло Фоменко. - Стратегія програмується таким чином, щоб вигравати не лише кожен наступний матч, а турнір у цілому. Якби цього не було, ми б до фіналу не дійшли. Хоча до мети треба йти покроково. Маємо суперника, приміром, «Айнтрахт». Його треба перемогти. Проводиться детальне вивчення, враховуються всі слабкі й сильні сторони суперника. Виходячи з цього, будується стратегія на конкретно взяте протистояння. Виходячи на поле, футболіст має цю установку виконувати».

«До Лобановського над вивченням суперників ніхто в нашому футболі голови собі не ламав, - стверджує Віктор Матвієнко. – Про що говорити, якщо, скажімо, в 1973-му ще при Олександрі Севідові ми виходили в чвертьфіналі Кубка чемпіонів проти мадридського «Реалу», не маючи поняття проти кого граємо. З преси знали про окремі прізвища – Амансіо, Сантільяну, Піррі. При Лобановському ж практикувалися виїзди когось з тренерів навіть на матчі чемпіонату СРСР. Суперників вивчали прискіпливо. Як мінімум, відеозаписи з іграми майбутніх опонентів під рукою були завжди. До того ж виходили на поле, не знаючи навіть складу суперників. «Дід», Віктор Маслов перед матчем з московським «Спартаком» каже: «У них там зліва бігає такий маленький, як його? Чебурідзе». «Та не Чебурідзе, а Сілаґадзе» - виправляємо. «Нехай буде Сілаґадзе». Про те, хто за якою системою грає, хто там нападник чи оборонець, навіть мови не було. По пам’яті орієнтувалися. «Пам’ятаєш, торік з ними грали? Гешка Логофет справа, Жека Ловчев зліва».

Турнірний шлях у Кубку кубків-1974/75 «Динамо» почало з прагматичних перемог над софійським ЦСКА. В обох матчах кияни перемогли по 1:0 завдяки голам Олега Блохіна.

Прийнято вважати, що найскладнішим на шляху до трофею суперником був німецький «Айнтрахт» з Франкфурта, з яким кияни зустрілися в 1/8 фіналу.

«Коли пройшли німців, прийшло розуміння, що можемо виграти кубок, - каже Стефан Решко. - Перемогу над софійським ЦСКА сприйняли як належне. Так, шість збірників, хороша команда, але теж, як і ми, соцтабір. «Айнтрахт» - то два чемпіони світу Юрґен Грабовскі і Бернд Гельценбайн, то німецька Бундесліга. Власне, коли журналісти питали Гельценбайна про очікування від матчу, він відповідав, що «Айнтрахт» переможе вдома 4:0, щоб до Києва поїхав, хто захоче. Точніше, навіть не до Києва, а в росію. Вони нас тоді всіх так сприймали.

Але виходимо на поле. Щойно пройшов дощ, слизько. І щойно матч розпочався, як Бернд Нікель пробив зліва – 1:0. Перша хвилина. У цю мить згадав про висловлювання німців, які нам читали перед матчем. «Точно буде штук п’ять», - подумав. Заповнений стадіон реве, горять фаєри – десь аж моторошно стало. Але поступово з шокового стану вийшли, ще в першому таймі Володя Онищенко рахунок зрівняв. Коли ж у другому таймі суддя призначив пенальті за те, що я притримав Гельценбайна, проти якого грав персонально, ми залишалися спокійними, хоча й вдруге в матчі програвали. Наприкінці гри навіть перемогу вирвали завдяки голам Блохіна і Мунтяна. Володя тоді гарно здалеку приклася. М’яч ковзнув по мокрому полю і увійшов у ворота.

Перемогли 3:2 й оскільки рейсовий літак додому відправлявся наступного дня, очікували на реакцію ранкової преси. «Ми не знали, що в Союзі є такий футбол» - писали німці. По Штутґарту 1973-го нас не запам’ятав взагалі ніхто. Ми активно використовували забігання. Голландський варіант, в СРСР так не грав ще ніхто.

Вдома ми перемогли «Айнтрахт» вже спокійніше, хоча той матч запам’ятався мені казусом на початку другої половини. Після першого тайму вели 2:0, а на перших хвилинах другого не порозумівся з Рудаковим. Віддавав воротареві назад, у руки, але в стулку воріт. А Женька вибіг на зустріч і з м’ячем розминувся. Томас Рорбах фактично забіг з м’ячем у ворота, хоча той залетів би за лінію вже й сам. Тоді кожен хотів забити. Після того Лобан дав команду: «Назад, ризикувати не треба, контратаки». Тоді совєцька преса називала такі дії раціонально-прагматичним футболом. Ми перемогли 2:1 (обидва голи на рахунку Онищенка – авт.)».

У чвертьфіналі «Динамо» зустрічалося з турецьким «Бурсаспором».

«Ми мали побоювання, що важко буде у чвертьфіналі, - каже Володимир Онищенко. – Бо ж взимку ігрової практики немає, а виснажливі збори втомлюють не лише фізично, а й емоційно. З відновленням офіційних матчів доводилося втягуватися. Тому зраділи, коли жереб обрав нам у суперники не клуб із Західної Європи, де чемпіонати не припиняються, а не надто сильний «Бурсаспор». Навесні то був один з найоптимальніших варіантів».

У Бурсі кияни завдяки голу Онищенка перемогли 1:0, а в Києві закріпили перевагу звитягою 2:0 – забивали Віктор Колотов і Володимир Мунтян.

В півфіналі «Динамо» зустрілося з нідерландським ПСВ з Ейндговена.

«То було чимале випробовування, - згадує Стефан Решко. – У ті роки на провідних ролях були німці та голландці, через те «Ейндговена» перед півфінальними матчами ми побоювалися. Пригадую, під яким враженням від суперників був наш лікар Віктор Берковський. Заходить у роздягальню перед першим матчем у Києві і розповідає: «Вони там на розминці так жонглюють, так м’яч зупиняють, швидко перепасовуються. Що зараз буде?» Технарі страшенні, особливо на нашому тлі. Ми, граючи у «квадрати», робили прості передачі, носилися як несамовиті. А суперники працювали з м’ячем стоячи, витончено. Професори проти селян – не інакше».

«Напередодні протистояння з ПСВ на перегляд суперників їздили Базилевич і Морозов, - говорить Онищенко. – Обоє відмовчувалися. Лобан теж не знав, показувати нам фрагменти з матчів ейндховенців чи ні. Бо вони тоді ганяли всіх – що вдома, що на виїзді. Коли почали допікати Валерієві Васильовичу, той непевно відповів: «Ну, непогана команда, але можна грати». Але проговорився Морозов: «Хлопці, там така банда, що якщо голову вбережемо, то буде велике диво». Потім тренери все ж наважилися показати нам нарізку. З матчу 1/8 фіналу поточного Кубка кубків, де ПСВ у Хожуві розкатало місцевий «Рух» 3:1. Враження було неймовірне. Ще більше воно підсилилося, коли вперше побачили голландців вживу. Всі рослі, здорові.

Проте вийшло, що Вітя Колотов і я швидко забили гостям два. Відразу після перерви Блохін провів третій м’яч. Та коли хвилин за 20 до фінального свистка ПСВ ввімкнулося на повну, ми не знали, де діватися. Моментів гості створили чимало, в одному з епізодів м’яч вдарився в обидві стійки і вилетів у поле. Голландці наступали з божевільним завзяттям, але м’яч у ворота не ліз. Чи треба дивуватися, що після 3:0 удома ми перед грою-відповіддю не були впевнені, що вийдемо до фіналу?»

«Наприкінці матчу вони нас прихопили серйозно, - додає Решко. – І стійка була, і м’яч забили. Правда, суддя положення «поза грою» зафіксував. Не знаю, було воно там чи ні. У ці миті ми відчули, що таке голландський футбол, сповна. Вели 3:0 і почали утримувати рахунок, трохи «запара» з’явилася в діях».

«Володя трохи перебільшує, - коментує слова Онищенка Володимир Мунтян. – У Києві ми зіграли дуже грамотно. А 3:0 після першого матчу зазвичай для загального успіху достатньо».

«У ПСВ тоді хороша компанія була: справа у нападі Рене ван де Керкгоф, у центрі – його брат Віллі, плюс здоровенний швед Ральф Едстрем, - додає Віктор Матвієнко. – Крім того, у голландців були дуже сильні захиснички. Добре, що ми тоді швидко відкрили рахунок: Володька Трошкін промчав правим краєм, навісив, а Вітя Колотов забив у падінні головою. Після того голландці мусили розкриватися, а нам це було на руку. Другий ми забили після того, як Володька Мунтян вдарив зліва, воротар відбив, а Онищенко зіграв на добиванні».

«В Ейндговені тиск на наші ворота був божевільний, - говорить Онищенко. – Пропустили швидко – після виконання стандарту Вітя Колотов не втримав Ральфа Едстрема. Впродовж усього наступного часу ми були на грані, оборона тріщала по швах. Та трималися, а наприкінці матчу Льоха Буряк на контратаці забив єдиний у своєму житті гол головою. Мабуть, спіткнувся після того як Троха (Володимир Трошкін – авт.), проскочивши, зробив передачу з флангу. Насправді жартую, бо удар у падінні головою вийшов красивим. А суперники після того зупинилися. Вони були деморалізованими, розуміли, що врятуватися вже неможливо. І хоч наприкінці матчу Едстрем забив вдруге, ілюзій не було вже ні в кого. То був найскладніший наш матч. До фіналу ми пробилися дивом».

Фінал

«Динамо» (Київ, Україна) – «Ференцварош» (Будапешт, Угорщина) – 3:0

Голи: 1:0 – Онищенко (18). 2:0 – Онищенко (39). 3:0 – Блохін (67)

«Динамо»: Рудаков – Трошкін, Фоменко, Решко, Матвієнко – Мунтян, Коньков, Буряк, Колотов (к) – Онищенко, Блохін. Тренери – Валерій Лобановський і Олег Базилевич

«Ференцварош»: Ґеці – Мартош, Медьїші, Патакі, Раб – Ньїлаші (Онхауш, 60), Югас, Муча, Ф. Сабо – Мате, І. Мадяр. Тренер – Єньо Дальнокі

Суддя: Девідсон (Шотландія)

14 травня 1975-го. Базель (Швейцарія). «Санкт-Якоб Парк». 10 897 глядачів

«Ми угорців зовсім не боялися, - стверджує Віктор Матвієнко. – Передивилися в ході підготовки кілька матчів за їхньою участю і зрозуміли, що проблем бути не повинно. Ми тоді з Володею Трошкіним кімнату ділили. Я був абсолютно спокійним. «Володю, мінімум двічі заб’ємо точно, - казав тоді. – Мадяри занервують, у них знову розпочнуться спогади про 1956-й, про те, як їх окупували. Почнуть матюкатися, бігати, щоб вщипнути і спровокувати». Розумієте, після ПСВ ми були впевненими у перемозі майже стовідсотково».

«Чому ж Вітя тоді, в 1975-му мені цього не сказав? Може, я хвилювався б поменше?», - сміючись, - коментує слова Матвієнка Мунтян. - Насправді всі ми розуміли, що здатні перемогти. Точніше, не допускали думки, що можемо програти. Готувалися, думали про цю гру. А думки про перемогу перед матчем, з моєї точки зору, треба відкидати. Бо якщо виходиш на поле, відчуваючи себе переможцем – чекай біди».

Читайте також:

10 особливостей тріумфального для Динамо розіграшу Кубка Кубків–1974/75

«Володя Веремєєв той матч пропускав через перебір попереджень. Тож з угорцями під нападниками грали ми з Мунтяном. Саме в наявності універсалів була сила команди. А сама гра вийшла нервовою, - каже Леонід Буряк. – У нас була велика перевага, хотілося швидше забити, через що трохи метушилися. Але в результаті забили «Ференцварошу» тричі і ще не використали безліч моментів».

«Запам’яталися радше спроби мадярів тиснути на нас морально, - каже Стефан Решко. – Вони ж нас сприймали як совдепію, як поневолювачів. 1956-й закарбувався в пам’яті кожного угорця назавжди. Тому наслухалися під час матчу від гравців, а коли здійснювали коло пошани, то змушені були лише до півполя добігти. До тих воріт, за якими сиділи фанати «Ференцвароша», вирішили не приближатися. Там вочевидь сиділи в основному націоналісти, які після совєцької окупації змушені були тікати з Угорщини. То щойно ми до них трохи приблизилися, в наш бік полетіли банки, різні речі, фрукти. Добре, що є що кидати. За нашими мірками то були дефіцити. Ми ще дивилися – підняти б кинуті з трибун банани (сміється). У ті часи в наших магазинах легше банку ікри було купити, ніж банан. А то ж капіталісти, вони гнили-прогнивали тоді й продовжують загнивати зараз (усміхається).'

Ми ж навіть саму перемогу стримано сприймали. Отримали медальки, випили шампанського з кубка. То Петрашевський потурбувався, ще до матчу підготував ящик чи два «мускатного». Федерація футболу СРСР преміювала, давши по 500 інвалютних рублів, еквівалент, здається, 705-ти доларів. Якби програли, то отримали б по 300 рублів. Там же, в Швейцарії ті гроші швидко й витратили. Купили в основному техніку. Але ж сильно не накупишся. Техніка тоді була дорогою. Скажімо, відеомагнітофон коштував 2000 доларів. Тому купували в основному телевізори вартістю 500-600 доларів. Я придбав програвач і магнітофон «Панасонік». Працює по нинішній день.

Усе те добро могли везти без проблем, бо Володимир Щербицький вперше виділив нам спецрейс, окремий літак. До того ж, як правило, добиралися з пересадками, через Італію чи Іспанію, звідти – до Москви й лише потім до Києва. Звісно, всі ці колонки, телевізори й магнітофони носити-виносити було б незручно. Втім, прилетівши до Києва, додому не заїжджали взагалі. Відразу пересіли в автобус і поїхали на базу, адже через три дні мали проводити важливий з точки зору боротьби за перше місце у відборі до чемпіонату Європи-1976 матч зі збірною Ірландії...»

…Вочевидь у довготривалій перспективі Лобановський з Базилевичем таки дали маху. Потенціал «Динамо» середини 70-х точно не обмежувався здобуттям Кубка кубків і Суперкубка УЄФА. Втім, то вже тема іншої історії.

Читайте також:

До ювілею не дожили шестеро. Хокейний Сокіл святкує 40-річчя бронзи