Сергій Ребров не ризикнув, і програв

Бельгія залишається у дивізіоні А, Україна – у дивізіоні В.

Якщо міркувати на цю тему з абстрактної позиції, тобто, виходячи із ситуації до 20 березня цього року, то все виглядає закономірно. Незважаючи на помітну кризу «червоних дияволів», саме вони були фаворитами у протистоянні із «синьо-жовтою» командою. Причому фаворитами очевидними.

Проте пізно ввечері 20 березня ця закономірність зазнала серйозних змін.

Збірна України виграла перший поєдинок проти бельгійців із хорошим запасом – 3:1. Так, було б чудово, якби наші забили ще один м'яч, про що я нарікав після гри. Але не забили.

Проте навіть такий аж ніяк не слизький рахунок давав команді Сергія Реброва непогані шанси на підсумковий успіх.

Але Сергій Ребров своїми ж руками позбавив команду і всіх нас цього успіху.

Не хочеться вкотре зловтішатися, але за фактом виходить так, що головний тренер нашої національної команди зробив все, що від нього залежить і навіть більше, щоб його підопічні не вирішили турнірного завдання.

П'ять захисників плюс два опорники - вісім осіб (з воротарем) грали винятково на руйнування, тоді як мінімум стільки ж людей у ​​протилежній команді грали на творення.

Атака зрештою побила захист. Побила насамперед тому, що наш захист не виглядав грамотним. Не виглядав зубатим, контратакуючим. Головне – просто винести м'яч подалі від своїх воріт. Все одно, куди, головне – подалі. Головне – винести. Отакий був план у Сергія Реброва. Тому що з боку розрізнені у своїй однаковості дії його підопічних виглядали саме так.

Проте у першому таймі нам вдалося встояти. Вдалося відскочити. Але біда в тому, що за такого інтенсивного «плану» на гру від футболістів потрібна виняткова фізична готовність. А про таку не доводиться навіть мріяти.

Бо, з одного боку, занадто багато енергії витратили наші гравці в першому поєдинку, а з іншого – не зуміли за мізерні два дні відновитися.

З іншого боку, бельгійці, які провалили першу зустріч, провалили, за словами Гарсії, і психологічно, і фізично, зуміли налаштуватися на зустріч у відповідь. Вийшли якщо і не на останній бій у своїй кар'єрі, то вже принаймні не на «більше товариську гру».

Плюс до всього – знову запізнілі заміни від Сергія Станіславовича.

Тренерська впертість, що межує з нігілізмом, втома футболістів, що підкосила їхню мотивацію, і водночас ігрова легкість опонентів – це й визначило підсумковий рахунок.

І ми розсипалися після першого пропущеного м'яча, як глиняний колос. Власне, наша команда ніколи не вміла припарковувати автобус у власному штрафному майданчику. Вона звикла грати у розумніший футбол. Навіть якщо той футбол і був захисним. Але ж є серйозна різниця між примітивним і контратакуючим футболом.

Не припаркували належним чином автобус ми й цього разу. Фактично гол Де Кейпера став вирішальним у всіх сенсах. Після першого пропущеного м’яча наші викинули білий прапор.

Ну, а як інакше можна говорити про те, що три голи ми пропустили всього за 16 хвилин. Як інакше це ще можна назвати?

Першу гру проти бельгійців із нашої «спільної» легкої руки поспішили назвати «найкращим матчем збірної України під керівництвом Сергія Реброва». Ну, якщо цю тему розвивати і далі, то зустріч у відповідь треба назвати найгіршим матчем збірної України під керівництвом Сергія Реброва.

Так, особисто я саме так і вважаю. Тому що навіть ганебна поразка румунам на Євро-2024, по суті, була не така беззастережна, як безпросвітна поразка в Генку. Тоді за бажання можна було спихнути все на недбайливого Луніна. Але цього разу до Андрія не може бути таких серйозних претензій.

А ось до Сергія Реброва таких претензій – віз та цілий візочок. І, уважно прочитавши післяматчеві слова Сергія Станіславовича, я, зізнатися, так і не зрозумів, за рахунок чого він мав намір досягти прийнятного результату.

І справа тут не тільки в моїй пересічності.

І річ тут не в програші як такому. Власне, програють усі. Це аксіома. Але з таким тренером ми напевно не зможемо вирішувати серйозних турнірних завдань, оскільки він не здатний, на мій погляд, в екстрених ситуаціях прищепити команді розумний футбол.

Так, під рукою у Реброва немає гравців рівня Де Брюйне, Лукаку чи Доку. Так, немає Мудрика, не у формі Циганков та Довбик. Але так було, і так буде завжди. Але саме нинішнє покоління нашої національної команди називають «золотим».

Навіщо тоді намагатися з цього золота відливати корита для сараю?