Іван ПУЗИРЕВИЧ: «Шайба пробила шолом і проламала Шундрову скроневу кістку»

Сьогодні в «Старої школи» нестандартний гість. Іван Пузиревич – легенда українського хокею, хоча на ковзанах він ніколи й не стояв. Гострим гумором і кмітливістю Івано Санича, як його називають усі хокеїсти, захоплюється вже не одне покоління гравців. Він з’явився в київському «Соколі», який тоді ще іменувався «Динамо», на початку 70-х і залишається затребуваним й понині. Достатньо згадати, що в статусі сервісмена національної команди України на збір у Румунію наш гість виїздив на початку цього місяця, а взагалі відпрацював на посадах масажиста, лікаря, точильника ковзанів і адміністратора в «Соколі» і збірній понад 50 років.

Іван Пузиревич – жива історія українського хокею, постать, яка уособлює собою зв’язок між поколіннями. Ті історії, які він пам’ятає і ті подробиці, які збереглися в його пам’яті можна вважати літописом внутрішнього життя українського хокею. І сьогодні, 21 лютого, в день 77-річчя Івана Санича Sport.ua ділиться цією надзвичайно багатою на веселі, каверзні, пікантні, сумні й іронічні історії розмовою зі своїми читачами. Водночас це інтерв’ю буде своєрідним спогадом до 40-річного ювілею здобуття «Соколом» бронзових нагород чемпіонату СССР. Тій команді наш співрозмовник приділив левову частку уваги.

«Грязьові ванни, щоденні масажі, тут є гарний масажист, Ваня»

– Іване Олександровичу, як ви опинилися в хокеї? – починаю нашу розмову.
– До «Сокола» я протягом чотирьох років працював на швидкій, у протишоковій бригаді, на Леніна, 37. Ми виїздили на поїздні, трамвайні аварії, ножові поранення, вбивства. На кожне моє чергування припадало по одному-два трупи. Оклад у нас був смішним – 65 рублів. Я влаштувався на півтори окладу, мав близько 100 рублів на місяць. Окрім того, намагався працювати в святкові дні. Бо оплата за них була в подвійному розмірі. Час був, тоді ще не одружився.

Мусив якось крутитися. Народився я на Хмельниччині. А в Києві опинився після армії. Поступав у медінститут, на стоматологію. Члени комісії побачили мій диплом фельдшера і хотіли відправити на іншу спеціальність. Думали, що хлопець з села, не розуміє. Останній іспит – фізика. Перед тим, як тягнути білет, назвав прізвище. Ці витягли з шухляди список, почали водити пальцем. Навпроти мене – прочерк. Мені все було видно. Завалили вони мене в підсумку, поставили за фізику «двійку». Хоча на «трійку» я здав ґарантовано. Не пустили в інститут. Нічого не поробиш, влаштувався у бригаду швидкої.

А трохи згодом пішов на курси масажу, у водолікарню на Подолі. Півроку ми займалися по три рази на тиждень. Після медучилища нічого складного в тих курсах не було, бо анатомію знав добре. Пройшовши навчання, залишився масажистом у тій же водолікарні. Нас, масажистів, там було двоє, мали приблизно по п’ять масажів на день. Заробіток був помітно ліпший: окрім окладу 80 рублів, щодня мав додаткових 10-15 рублів зверху за додаткові масажі.

У наш заклад люди зазвичай приходили на відновлення після травм плеча. Одного разу в нас опинився Анатолій Рябиченко, тодішній оборонець хокейного «Динамо». Коли курс закінчився, питає: «Можна ще, бо мені мало?» Звичайно, можна. Це ж копійка – за масаж ми тоді брали три чи п’ять рублів. Ходив Толик до мене щодня. Одного разу провідати його прийшов тренер Дмитро Богінов. Рябиченко розповів, як відновлюється: «Грязьові ванни, щодення масажі, тут є гарний масажист, Ваня».

Богінов почув і вирішив зі мною поговорити. «Хочеш у команду?» – запитує. До мене масажистом у «Динамо» працював Петро, котрий теж їздив у бригаді швидкої допомоги. Ми були знайомі, я знав, що він у хокейній команді. Тільки мене це не сильно цікавило, бо на хокей не ходив жодного разу. Тому й до запрошення поставився прохолодно. Заробляю ж непогано, навіщо від добра шукати добра? Але вирішив поговорити з Петром. Знайшов його домашній телефон, набрав. «Непогано мені в команді, – розповів Петя. – Тільки втомився з тими постійними поїздками. Я ж одружений». То ще за умови, що в процесі підготовки до матчів хокеїсти після тренувань у Палаці спорту чи на «Крижинці» ночували не вдома, а на базі «Динамо» на Трухановому острові. Масажист теж мав бути постійно поряд. Відповідно Петро бідкався, що дружини майже не бачить. А мене не тримало нічого. «Іди, якщо пропонують. Ти холостий, а я до весни і звільняюся», – каже Петро.

– Заробляти, мабуть, почали більше, ніж у водолікарні?
– Навряд чи. Оклад був таким же – 80 рублів. Плюс – 10-15 рублів преміальних за кожну перемогу. Бувало, в місяць ми вигравали й по десять матчів. Хоча коли команда знаходилася внизу таблиці, було не так весело.

Тоді що «Сокіл», що футбольне «Динамо» входили в одне спортивне товариство – «Динамо». Нас, коли я починав працювати в «Соколі», роки на три підхопив авіазавод Антонова. Водночас команда перейшла від правоохоронного відомства в профспілкове – «Зеніт». Незадовго до того, навесні на прохання тренера мене набирає Рябиченко. Так як я жив у сестри, напряму зі мною зв’язатися змоги не було. Тому Толик шукав мене, зателефонувавши у водолікарню. Мене покликали: «Богінов просив, щоб ви підійшли до нас на тренування в Палац спорту». Приїхав. Тренер запропонував роботу. «Погоджуєшся?» – питає. «Можу, але не маю де жити. Якби була змога поставити мене на чергу, щоб отримати квартиру», – відповідаю. «Зможемо, – каже Дмитро Миколайович. – Через місяць-півтора, коли відбудуться всі пертурбації, зустрічаємося». Коли цей час минув, приходжу. «Що ти вирішив? У нас з дня на день вирішується, буде команда чи ні, тому маємо розуміти, чи на тебе розраховувати», – говорить Богінов.

Надалі ми контактували через Анатолія, лікаря команди, з яким раніше перетиналися, коли працювали на швидкій допомозі. Богінов у «Соколі» працювати відмовився, здається, тому, що в нього була міліцейська пенсія по лінії «Динамо». Згадуваний мною лікар Анатолій теж невдовзі звільнився, тому два роки я виконував одночасно функції і лікаря, і масажиста. Все тому, що нового лікаря знайти не могли. Якось взяли медика з Жовтневої лікарні – гарний спеціаліст, хірург, травматолог. Два місяці в нас протримався. Але пішов. «Я всіх друзів через ваш «Сокіл» втратив», – каже. У нас же вихідних не було взагалі. Перед матчами заїздили на базу. Після ігор додому відпускали лише щоб переночувати. А той чоловік – мисливець, рибалка. Про все це довелося забути. Я ж, поки був холостим, з усім цим мирився. А коли одружився, то обіцяної квартири з допомогою «Сокола» не дочекався. Жили ми в однокімнатній квартирі на Подолі, яку отримала дружина. Роки два, поки будинок не вирішили знести. Отримавши квартиру на Лівобережній, купив собі в кредит меблі «Жанна». Два роки фактично всю зарплату віддавав, щоб погасити борг.

«На ліжку хтось натягує одіяло. Люська помітила і кинулася туди»

– Після Богінова і до Богданова тренери в «Соколі» затримувалися ненадовго. Ви зі всіма вживалися?
– Замість Богінова з Москви приїхав Володимир Єгоров, котрий до нас тренував «Крилья совєтов». Помічником він собі взяв Валентина Уткіна. Через три роки його на цій посаді замінив інший росіянин і теж Єгоров, але Анатолій. Той тривалий час працював у Польщі. Завдяки зв’язкам тренера мали виїзд у Польщу. Грали там товариські матчі з чемпіонами країни – «Подгале» з Нового Тарґа. Це був 1976-й, «Сокіл» ще виступав у першій лізі чемпіонату СССР. І ось після першого періоду ведемо, здається, 5:0. Єгоров, який любив випити, заходить і видає: «Хлопці, більше не забивайте, бо нас перестануть сюди запрошувати».

В підсумку так і сталося, але за кордон ми не виїздили з іншої причини.

По дорозі назад, метрів за 300 до кордону, в нашому львівському автобусі спорожніли баки. Зупинилися. Добре, що водій Толик Зуєв мав у запасі каністру бензину. Яка стояла безпосередньо в салоні автобуса, бо всі багажники були зайняті. Але ліпше б ми туди не доїхали. Коли добралися до кордону, прикордонники почали оглядати речі. За нас тоді виступав рижанин Боря Пономарьов, сильний нападник, один із лідерів команди. Він поскуповував перуки, гребінці до них. І порозкидав по два хлопцям у баули. Збирався їх продавати вдома, рублів по 150 за штуку.

Коли почався огляд, Боря підходить до голови українського товариства «Зеніт» Усенка: «Вибачте, я вас підвів». Чому – дізналися пізніше. Коли прикордонники почали виявляти парики, зчинився скандал. Хлопців, у яких перук було по одній-дві, ще пропускали. В кого більше – завертали. В підсумку нас затримали на кордоні, поки з Бреста не приїхала спеціальна комісія. Після вияснення деталей Борю арештували. Форму, правда, повернули. Всіх інших оглядали повторно. Поки це відбувалося, ще дві перуки знайшли у сміттєвому бачку в туалеті. Хтось злякався і викинув. «Чиї це?! Заберіть негайно!» – зарепетували митники.

Після повернення почалися розбірки. До нас приїхали представники райкому комсомолу і райкому партії. «Я навіть шнурка зайвого не купив, а ви…», – журив нас Усенко. Але в нього були зв’язки в райкомі партії. Усенко пішов на лікарняний, а відповідати за все випало Єгорову. В підсумку на два наступних роки «Сокіл» став невиїзним.

…Всі тоді щось возили. Інший нападник Володя Клопов, який родом із Горького, з тієї ж поїздки у Польщу віз 200 жіночих трусиків. У той час якраз пішла мода на нейлонову білизну. Володя їх поскручував і позаховував собі в одяг, двома «ковбасками». Прикордонник помітив. «Давай, – каже, – будемо рахувати». Клопов розв’язав сховок і через якусь мить, коли згортки розмоталися, невеличкого на зріст Вовки за трусами вже не було видно. Але за це покарання не було.

А Єгоров, якого за підсумками історії на кордоні постійно викликали на килимок у райкоми і міськкоми, сильно настраждався. Дні через три-чотири після повернення з Польщі іду вранці на тренування на «Крижинці», це вгорі над Республіканським стадіоном. Чую хтось ззаду: «Ваню». Оглядаюся – нікого. Йду далі. Знову: «Ваню!» Озираюся – з-за стовпа визирає Єгоров. З хустинкою в руці, тримається за вухо. «Що сталося, Анатолію Олександровичу?» – питаю. Він відкриває, а обличчя подряпане, мочка вуха відірвана і кровить. «Поїхали зі мною додому, тренування проведе Уткін, я про все домовився», – каже. Він тоді жив у службовій двокімнатній квартирі на Білоруській, неподалік від станції метро «Лук’янівка». Сіли в службову «Волгу» Єгорова, поїхали.

Вдома він про все розповів. У Анатолія Олександровича в Москві була дружина Люся і два сини, один із них був відомим тенісистом. Люся хороша була русачка, лайлива, але справедлива. Єгоров їй розповів, у яку халепу потрапив під час поїздки в Польщу. «Мене всюди викликають. Мабуть, доведеться повертатися в Москву», – сказав. А невдовзі після того привів додому дівчинку, секретарку одного з наших начальників. Привабити мав чим, бо привіз з Польщі дефіцити – пудри, помади, духи. В нас того всього не було. Відпочивали на квартирі, ввімкнули гучно музику. Було вже пізно, година 11-та вечора. Стукає сусідка: «Можете зробити тихіше? У мене дитина». Без проблем. Єгоров збавив звук і продовжив відпочивати. Але через деякий час знову дзвінок у двері. Єгоров думав, що то знову сусідка. Виходить у трусах: «Я ж прикрутив». А то його Люська. Піддата, з пляшкою шампанського. «Ой, Толічка!» і полізла обійматися. Коли помічає, що на ліжку хтось натягує одіяло. Люська кинулася туди. Жінки щепилися. Єгоров почав їх боронити, після чого Люся переметнулася на нього. Вочевидь зубами чоловікові мочку вуха відкусила, а коханка за цей час схопила речі і втекла.

Виявилося, що Люся на роботі в Москві святкувала чийсь День народження. У процесі подруги її почали підколювати, мовляв, поки ти тут сидиш, твій чоловік «хохлушок» водить. Люся посперечалася, а потім на емоціях і напідпитку поїхала в аеропорт. Літаки з Москви до Києва тоді ходили часто. Купила квиток, полетіла і приїхала з Борисполя до Києва на таксі. Зробила Єгорову сюрприз. Після чого розвернулася і полетіла назад у Москву. А Єгорову на роздряпаному обличчі на ранок повиступала цукровиця. Найгірше, що він мав на чергові розбірки в райком йти. Добре, що жінки розбіглися, а подарунки з Польщі залишилися. Я тими рідкими пудрами позатирав рани, зробив їх максимально непомітними. Вухо заклеїв пластирем. Через тиждень Єгорова справді розрахували.

«Кого ловили вперше, штрафували на 100 рублів, на третій раз могли вигнати з команди»

– Ось за яких обставин, виявляється, «Сокіл» очолив Анатолій Богданов, котрому судилося стати найзнаковішою в історії нашої команди постаттю.
– Анатолій тоді був капітаном команди, тому й вибір випав на нього. Він до нас з Саратова приїхав, ще до моєї появи в «Соколі». Українців у нас тоді не було взагалі. Приїздили росіяни, в основному ті, хто вже закінчував грати, на той час – 25-27-річні. Зокрема Богданов і Олександр Сеуканд, майбутні тренери «Сокола». Оборонець Сеуканд, правда, не стільки грав, скільки був присутнім на льоду. Він мав специфічну манеру катання, коли їхав, чомусь постійно стукав однією рукою ключкою об лід. «Та примотайте йому ту ключку до другої руки, щоб він припинив стукати!», - іноді нервувався Єгоров.

– Які в гравців тієї команди були зарплати?
– У найкращих – 120 рублів, наступна категорія – по 100, далі – по 80. Плюс преміальні – по 20 рублів за перемогу. Скільки кому платити, визначав тренер. Сильніші і молодші гравці до нас почали їхати, вже коли команду очолив Богданов. Тоді хокеїсти окрім згадуваного вище окладу, отримували доплати від авіазаводу. Гравців там фіктивно влаштовували токарями чи слюсарями. Тож у нас почали з’являтися хокеїсти не лише з російської глибинки, а з цивілізованіших регіонів, не лише з росії, а й з Латвії, з Риги.

Богданову, до слова, не відразу довірили посаду головного. Спершу був граючим, йому років 28 чи 29 було, а заміну паралельно підшукували. Врешті, через кілька місяців Анатолій Хорозов настояв: «Навіщо когось шукати, нехай Богданов працює». У нас гравців, яким під 30, вистачало. Більше 30-ти було лише Льоші Андреєву, кремезному оборонцеві з «Крилець». Недовго він у нас протримався: прийшов, трикімнатну квартиру отримав і пішов. У помічники собі Богданов взяв того ж Уткіна і Жору Юдіна, який виконував функції тренера-селекціонера. Але він не більше року попрацював. Гравців Богданову допомагав підшукувати Анатолій Кострюков, тренер другої збірної СССР. Впливовий був у Москві чоловік. Ось з його допомогою Богданов поступово й омолоджував склад. З урахуванням, що всіх найкращих забирали найперше в московські клуби – ЦСКА, «Спартак», «Динамо» і, меншою мірою «Крилья совєтов». Нам і ризькому «Динамо» діставалися ті, хто не підходив москвичам.

Гравці до нас тоді охоче йшли ще й тому, що всім давали квартири. Погодьтеся, жити у Києві престижніше і комфортніше, ніж десь у Пензі, Томську чи Іжевську. Нині вже, на жаль, покійний Сашко Менченков говорив: «У Києві я вперше побачив справжню полуницю».

– Договірні матчі були звичним для спорту того часу явищем. «Сокіл» такі матчі грав?
– Мені ж не все розповідали. Згадаю історію ще з тих часів, як ми виступали в першій лізі. За два чи три тури до завершення чемпіонату приїжджає до нас усть-каменогорське «Торпедо», яке боролося за виживання. Казахстанцям потрібна була перемога, ми знаходилися на сьомому місці і ні на що не претендували. Перед матчем Хорозов отримав дзвінок з Москви, мовляв, «Устинка» в Федерації про все домовилася, потрібно, щоб «Сокіл» програв. Хорозов викликав Богданова і передав інформацію. «А ти вирішуй, що робити», – додає. Богданов зібрав п’ятьох провідних хокеїстів і почав радитися з ними. Тоді Анатолій Васильович ще не вирішував жодних питань одноосібно, радився. Хокеїсти вирішили не віддавати гри. Проте їх волі ще було мало. Матч приїхав судити московський рефері Нікульцев. Гра відбувалася на «Крижинці». Так суддя відпрацював матч, не підіймаючи голови. Ми постійно грали втрьох-учотирьох. А «Устинка» на його лихо не могла забити. В підсумку ми тоді двічі перемогли, «Торпедо» вилетіло.

– Про спортовців тих часів любили говорити: «Вони вміли і грати, і пити».
– Пити вміли. Всі. Популярні в ті часи Михайлов, Петров і Харламов якось вляпалися. Гуляли, потім вирішили зняти повій у готелі «Турист». Повернулися назад в «Україну», а на вході їх не пускають. Петров швейцару і дав по зубах. Приїхала міліція. О другій ночі дзвінок Митрофановичу (Василю Фадєєву, адміністратору «Сокола» - авт.): «Визволяй».

Наші теж пили. Проте мали розуміння, що треба боротися за результат. Тоді чемпіонат був дуже сильний, на медалі претендувало багато команд. У нас зібрався дружній колектив. Якщо пити – то добу разом п’ємо, потім разом відновлюємося в лазні і до наступної паузи, яка наставала через місяця півтора, лише граємо і тренуємося. Та ще й Богданов стежив за тим, як гравці притримуються режиму, дуже прискіпливо, купив міліцейський «Пегас», пристрій, з допомогою якого визначається рівень сп’яніння. Того, кого ловили вперше, штрафували на 100 рублів, вдруге – на 200, а після третього разу могли й вигнати. Але тут все залежало від того, наскільки важливий хокеїст для команди. Доводилося вдаватися до хитрощів. Скажімо, хлопцям на ранок після споживання алкоголю радили випивати чвертку олії.

А ще один варіант знайомі даївці нарадили. Тоді ж хокеїсти були вельми популярні. На матчі проти московських команди неможливо було дістати квитків. Щоб зайняти чергу, люди вночі приходили, розпалювали багаття, щоб не змерзнути, поки чекають. Так ось, даїшники порадили всунути в той «Пегас» проспиртовану ватку. Пристрій стояв у Палаці спорту в тренерській. Поки тренерів не було, вдалося все зробити. За це тестування відповідав Олександр Фадєєв, помічник Богданова. Він мав звичку перед тим, як кликати гравців, задувати сам. Дує – червоне. Хоча й не пив. Кличе іншого асистента тренера Броніслава Самовича: «Броню, давай ти». Самович ніколи не пив не лише тому, що вів здоровий спосіб життя, а й через жадність. Та тут дує – червоне! Самович клянеться, що не пив. Лише десь через місяць дізналися про цю диверсію.

«Ой, ні-ні-ні! У нас по чоловіках є інший масажист»

– Вище ви вже дали зрозуміти, що тоді виїзди були зокрема й нагодою купити щось дефіцитне. Які поїздки в межах совка були найулюбленішими?
– З Москви ми тоді возили апельсини, мандарини, молоко.

– Сухе?
– І звичайне теж. У мене тоді вже з’явилися діти, а в Києві молоко було дефіцитом. У нас на Лівобережній п’ять-шість бідонів молока завозили вдосвіта. Щоб купити, доводилося займати чергу о шостій ранку. Магазин при цьому відчинявся о восьмій. Також дефіцитним був бензин. Хлопці постійно з Москви його возили, хоча це й було заборонено. За умови, що ми туди потягом добиралися. Каністру зав’язували у целофановий мішок – і в баул з формою чи чимось іншим. А Міня (Менченков – авт.) одного разу мішка не взяв. Зайшов у купе, бензин почав протікати. Попросили, щоб виніс, бо ж спати неможливо. Так Сашко додумався поставити каністру в тамбурі поруч із пічкою, в яку кидають вугілля і опалюють потяг. То добре, нічого не спалахнуло і що курили ми з іншого боку вагона.

А взагалі Міня дуже жінок любив. Якось проводжає його на потяг дружина Люба. Сидить на пероні, обіймає, цілує. Кохання! І щойно потяг рушив, ще до першого моста не доїхали, Сашко до провідниці: «Давайте познайомимося».

Міню до Києва з Новокузнецька привезли. Георгій Джанґірян, тодішній начальник «Сокола», показав йому місто, мости. Після Новокузнецька Сашко був вражений. «Що тобі треба, щоб виступати за «Сокіл»?», – питає Хорозов. «Квартиру». «За рік отримаєш, а поки на службовій поживеш». І поселили на Татарці. «Але є ще одне прохання, – каже. – У моєї дружини така спеціальність, що їй непросто знайти роботу». «Яка?» «Розумієте, вона кранівниця», – ніяково говорить Менченков. «Та ми їй особистий кран подаруємо!» – відповів Хорозов.

Або були одного разу збори в Черкасах. Ми туди років п’ять поспіль їздили на передсезонку. Переїжджаєш Дніпро через міст – направо і в лісі є готель «Турист». Ми туди й вселялися. Перший рік ще сяк-так, а потім роззнайомилися і вже знали одне одного з персоналом готелю. Дівчата-покоївки там усі молоді, 30-35 років. Якось одна каже Менченкову: «Щось у мене спина болить. У вас є масажист?» Міня не розгубився: «Я масажист». Ну й щось він їй там м’яв. За мною намагався повторювати. Дівчина ж не сильно розбиралася в тонкощах, просилася на наступні сеанси. А одного разу каже: «У мене в батька проблеми зі спиною. Міг би ти подивитися?» «Ой, ні-ні-ні! У нас по чоловіках є інший масажист», – і переадресував до мене.

До слова, збори в Черкасах були справжнім випробовуванням. Тренери тоді один перед іншим хизувалися, хто дасть більші навантаження. Але й це ще не все. Хокеїстів ставили в екстремальні умови. Скажімо, під час кросів не дозволяли пити води. Валєра Голдобін добігав 25 кілометрів, а на вусах і підборідді піна стояла. Хлопці були раді навіть калабані на шляху – бо була змога змочити губи. Навантаження були такими, що хлопці кров’ю мочилися.

Ранок на зборах у Черкасах починався для хокеїстів з десятикілометрового кросу, після якого виконували комплекс вправ з загально-фізичної підготовки. Далі – сніданок, година відпочинку і нове тренування. На ньому – фартлек (легкий біг чергується з прискореннями – авт.). Ввечері – заняття зі штангою й ігрове тренування, як правило, гандбол за хокейними правилами. Якщо ця частина тренування минула без крові, Олександр Фадєєв казав, що погано попрацювали. «Чому?» – питаю. «Ніхто ні з ким не побився». І так щодня з понеділка по п’ятницю.

В суботу зранку був 50-кілометровий велокрос на велосипедах «Україна», на ширпотребі, на якому постійно то ланцюг злітає, то колесо, то педалі заклинює. До Сміли і назад. Богданов очолював групу попереду на «Волзі», а Зуєв замикав автобусом ззаду. При цьому мало було проїхати – треба вкластися в час. Хто не вклався – залишався відпрацьовувати тренування в неділю, тоді як решта команди поверталася до Києва і отримувала вихідний. На збір ми брали величезну банку з вазеліном. Хлопці під час цих велотренувань натирали собі між ногами і сідницями до крові. Мастити було що.

Ось чому Юри Шундрова, Анатолія Дьоміна, Сергія Давидова, Олега Синькова вже з нами немає? Ці навантаження не минають безслідно. Дьоміна з Ухти до нас Жора Юдін привіз. Класний центральний нападник, він був у нас капітаном команди. Після сезону в «Соколі» Толика забирав до себе «Спартак». На передсезонному міжнародному турнірі він навіть шайбу за москвичів закинув. Але наші тренери провели роботу з дружиною Анатолія Тетяною, вона родом із Запоріжжя. Врешті Дьомін повернувся до Києва.

– Після таких зборів на тренерів ніхто не кидався з кулаками?
– Ніколи. Бодай тому, що тоді була величезна конкуренція – чотири ланки і п’ята в глибокому резерві. І всі працювали за щось. В ході сезону у Богданова теж були додаткові важелі мотивації. Квартири гравцям давали, а меблі в них треба було купувати. І це теж дефіцит. Замовляли через клуб, списки затверджував особисто Богданов. Тому – кухню, тому – спальню, тому – передпокій. Хто грає в складі, той отримує меблі безкоштовно.

«Торт і пляшку горілки з перцем і вимінював на тюбик фіналгону»

– Яка історія у вашій хокейній біографії найекстремальніша?
– Якось їдемо на виїзд в Уфу. Мені тоді довірили перевозити гроші, за які мали купувати квитки на спарений тур (після Уфи мали відправлятися в Саратов). Зазвичай адміністратор команди-суперниці бронював нам квитки заздалегідь. Так було й цього разу. Команда пішла на розкатку. Я зустрічаюся з адміністратором. Той передає квитки, я лізу до куртки, щоб віддати гроші. А їх немає. Тисяч 5-6. Це «Жигулі». Я ледь не посивів. Від Льодового палацу ми жили кілометрах у двох по лінії трамваю. Швидко назад. Не дочікуючись трамваю, бігом. Гроші в номері, на щастя були. Вилетіли на ліжко з кишені, коли кинув куртку. Потім згадав, що зі сніданку забіг у номер, щоб забрати сумку. То був якраз період, коли одночасно виконував ще й функції лікаря. Боявся, щоб нічого не забути, а перед виходом ще й забіг у туалет.

– У «Сокола» тоді були незручні суперники?
– Тоді зі всіма було важко грати. ЦСКА – то збірна СССР, у «Спартаку» теж чимало збірників. Трибуни Палацу спорту на матчах із ними завжди були забиті, ревіли так, що мурашки бігали по шкірі. За такої підтримки ми час від часу чіплялися – вигравали чи грали внічию. «Ви що на допінгу?», – лютував після матчу тренер ЦСКА Віктор Тіхонов. А лікарем у нас тоді був Володимир Леман, кандидат наук, дуже кваліфікований хірург. Він розробив спеціальний відвар на вівсі. Купували кілька мішків вівсу на іподромі, привозили в «Авангард» і «чаклували»: ввечері заливали 20-літровий баняк десь до половини і ставили на газ. Починає кипіти – вимикали, накривали кришкою, щоб настоювалося. А вранці додавали в кашу глюкозу, аскорбінку, шипшину, смородину, мед, варення, якісь вітаміни. Для смаку, бо чистий овес трохи нудотний. А з добавками виходив немов компотик. Хлопці після тренування з задоволенням пили. По кілька стаканів.

А овес же підвищує гемоглобін. Ось Тіхонов і думав, що то за допінг у нас, що ми такі витривалі. Тож коли грали на виїзді, в Москві, після матчу кількох наших хокеїстів забрали на допінг-контроль. Звісно, що все було чисто. Який допінг, якщо нам найпотрібніших ліків бракувало? Коли грали з тим же ЦСКА, привозив їх лікарю торт і пляшку горілки з перцем і вимінював на тюбик фіналгону. Тоді то був страшенний дефіцит.

Були й інші ситуації. Поїхали на передсезонний турнір до Іжевська. Перед матчем з ЦСКА на вулиці розминаємося. Богданов натягнув гумку, через яку хокеїсти стрибали. У цю мить проходять суперники. Петров і Михайлов регочуть: «Ну что, х***ли, бой дадітє?» «Так!» Виходимо і на самому початку попускаємо чотири. Валєра Голдобін тоді у воротах грав. Вже й не знав, куди йому діватися – все заходило. 0:9 тоді поступилися. Дали бій, називається.

А нам найважче було з московським «Динамо». Здебільшого їм програвали. Одного разу за лічені секунди до початку матчу з динамівцями помічаємо, що їх голкіпер Мишкін тре ключкою поруч з ворітьми. Значить, щось із льодом. Коли гра почалася, секунд через 20 хтось із наших кидає здалеку – гол! Та одначе потім програли.

Не уявляєте, наскільки всі хокеїсти були заряджені в сезоні-1984/85, коли ми здобули бронзу! Коли перспектива медалей стала реальністю, гравці віддавали на льоду все, що в них було і навіть більше, стелилися під всі шайби. Судді нас плавили, але це одначе не допомагало.

– Після цієї бронзи «Сокіл» вперше став по-справжньому цікавим на міжнародному рівні.
– Про Кубок Шпенґлера, матчі з клубами НХЛ ви знаєте. Я б хотів згадати історію, коли невдовзі після бронзи нас запросили в турне по німецьких містах. Ми жили в Швейцарії, на прикордонні з Німеччиною і щодня їздили в інші міста, проводили там матчі. За кожну гру нам платили по 80 марок кожному, великі на той час гроші. Часу ми дарма не втрачали, покупляли собі різні дефіцитні речі – мікрохвильовки, телевізори, магнітофони, радіоприймачі, одяг дітям і дружині, кросівки. Я ось у тій мікрохвильовці, що тоді привіз, зараз канапки розігрівав.

А ще дехто з нас підібрав собі машини: я – «Тойоту», Серьога Лубнін – «Форд», Раміль Юлдашев – «Фольксваґен». Також з нами в цьому брав участь рижанин Віталій Самойлов. Вартість машин дозволяла – у межах 800 марок. Днів за п’ять автівки вже стояли біля нашого готелю. Всіх, крім Юлдашева. Раміль забрав машину десь через дві доби після нас. При цьому водити він не вмів зовсім, хоч вже подав у Києві на права. Юлдашев розраховував, що автівку йому допоможе перевезти Валера Ширяєв. Але той втомився. Каже: «Я полечу з командою». У Роми відвисла губа. Вмовити не вдалося. Після передостанньої гри приїжджаємо в готель о 11-й вечора. Після вечері вся команда пішла спати, а Самойлов і Лубнін вчили Юлдашева водити. З нуля. Наступного дня знову граємо, а вранці в команди літак на Москву. Богданов ввечері збирає нас і каже: «Акуратно в дорозі. І пам’ятайте: завтра о п’ятій вечора тренування. Як хочете, але маєте бути».

Одним словом, відразу після вечері, тобто після 23:00 вирішили виїжджати. Зібрали свої речі і покупки деяких інших хлопців. Салони автівок виявилися забиті речами – від одягу і техніки, до ящиків з фантою і кока-колою та блоками жувачок для друзів. Виїжджаємо на автобан. Перед тим домовилися, що Юлдашева на дорозі будемо тримати в центрі між нашими трьома машинами. Їхали понад годину, коли почалася злива. Така сильна, двірники не справлялися. Їдемо, а вздовж дороги одна аварія, інша, машина злетіла в кювет. Рома як побачив поліцію, різко дав по гальмах. Я їхав ззаду і вся вода, яка здійнялася після гальмування, була на моєму лобовому склі. Вдарив своїм бампером Юлдашеву в фару. На щастя, тільки її й розбив.

Доїхали до Польщі і, враховуючи дефіцит на пальне у нас, вирішили заправити баки. Грошей вже особливо не було. Перед кордоном долили літрів по 10-15. Зауважили, що потрібне ще масло. Скинулися, купили п’ять літрів і подоливали в усі машини потрохи. Залишився Юлдашев. Віддали йому каністру. «Що, залив?» – питаємо. «Щось не розумію, – каже він, – Залив, вилив усе, а рівень який був, такий і є». Дивимося, а Рома залив масло туди, де антифриз. Що робити? Грошей більше немає. І зволікати не можна, бо о п’ятій тренування. В’їхали на Львівщину, десь о третій ночі почав зморювати сон. А це була пізня осінь, моросів дощ. Дивлюся: траса почала блистіти. Я теж водій не видатний. Мигаю хлопцям, щоб зупинялися. Виходимо, а на асфальті – крига. Домовилися не набирати швидкості більше 40-50 км/год.

Надодачу в дорозі Лубнін ще й пробив колесо. Добре, що запаска була. Але де клеїти о п’ятій ранку? І бензин теж закінчувався. Це зараз заправки на кожному кроці. Доїхали до найближчого шиномонтажу і чекаємо до сьомої ранку. Поки він запрацює. Коли ж поїхали далі, даївці, мов показилися, на кожному кроці зупиняли. Бачили, що іномарки, вочевидь, тому й зупиняли. Даємо тому жувачку, тому пепсі, тому ще якусь дрібницю, аби відпустили. А під Житомиром у нас ще й вирішили перевірити права. Юлдашеву свої дав Ширяєв. Добре, що даївець не приглядався, просто побачив чотири документи і відпустив. Їдемо далі – знову зупиняють. І питають: «Ну, чим ви нас пригостите?» Тут Лубнін і не витримав: «Ви нас заї***ли! Вже нічого немає! Треба було там стояти!»

Коли приїхали до Києва, пішов сніг. Попереджуємо Рому: «Не їдь, ти ще недосвідчений, зараз небезпечно». Він ніби й послухав. Але була субота, кудись треба було дружині. Поїхали. Спускалися по бульвару Шевченка, Рома каже, що набирав не більше 60 км/год. Але йшов сніг, поруч з собором виїжджав тролейбус. Чи його занесло, чи що, але Юлдашев газанув. І влетів у паркан. Автівка ремонту не підлягала.

Тренування було на базі в Пуща-Водиці. Всі на тренуванні, а Роми немає. З’явився лише наприкінці, з перебинтованою головою. «Я потрапив в аварію», – каже.

«Док, пішли, поки вони не передумали і назад не забрали»

– А ще в другій половині 80-х «Сокіл» уперше поїхав за океан…
– Також майже щодня тоді проводили матчі з університетськими командами. А там рівень такий, що різниця з матчами чемпіонату СССР невелика. Ми тоді навіть не встигали зрозуміти, де знаходимося: граємо матч – поїли – сідаємо в літак і летимо в нове місто. Поспали, а потім за тією ж схемою: новий матч і новий переїзд. Всі гарно вдягнені: у костюмах, нейлонових сорочках, у дубльонках, шапках. Десь перед Новим роком прилетіли у Флориду. А там – +30! Всі у шортах і ми в дубльонках.

З Америки теж намагалися щось привезти. Телефоную перед виїздом Колі, масажисту московського «Спартака». «Ти вже літав у США. Що туди можна брати?» – питаю. «Кролячі шапки, значки і хокейні майки», – каже він. Рваних майок нині покійний Гриня (адміністратор «Сокола» Григорій Грушецький – авт.) штук п’ять дав. Позашивав лікті та й по 10 доларів поперепродував. А значки в магазині виміняли разом з Володимиром Леманом на годинники. Десь по три-чотири пари. «Можна ще? На сувеніри», – кажемо. Ще по одних виміняти вдалося. «Док, пішли, поки вони не передумали і назад не забрали», – кажу.

Виходимо і починаємо сперечатися, в яку сторону йти. Володимир Павлович у той час саме активно зайнявся вивченням англійської. Лежить, дивиться касету і старанно повторює. Ось і вирішив скористатися знаннями. Щось пояснює перехожим, а ті нічого не розуміють. «Туди!», – в підсумку каже. Ми і йдемо. Це якраз після обіду було, через три години мали їхати на ковзанку. Виявилося, що пішли не в той бік. На вулиці спекотно, а ми ще й вдягнені в темно-сині нейлонові сорочки. Спітніли до нитки. Ледве той готель знайшли. До речі, жили тоді на 28 поверсі. До того хмарочосів не бачив ніколи. Так як і вперше дізнався, що є таке поняття, як пульт від телевізора.

А ще вперше побачили порно. Але як? 30 секунд показують, а далі за гроші. Пішли по номерах. В один номер стукаємо – нікого немає, в інший – те саме. Нарешті відкривають. Хлопці всі в одному номері зібралися, скинулися по 50 центів і дивляться порнуху. Яскраво те все коментуючи. А в нас тоді ж за зберігання і розповсюдження порно була кримінальна відповідальність. Добре, що Костик, оператор нашої команди тоді брав записи матчів і водночас – касети з порно. Лікар Леман особливо любив те все дивитися. Візьме пачку «Прими», всядеться на кріслі близько до телевізора і переглядає. Спати хочеться, кажу: «Павловичу, досить вже». А він: «Ще одну серію подивлюся і все». І так до четвертої ночі, «Прима» одна за однією.

– Правильно казати, що головною зіркою того «Сокола» був Юрій Шундров?
– Вони для мене всі однаково зірками були. А Юра хорошою людиною був. Дівчат теж любив. Вадік Сибірко якось ретельно стругав собі ключку. Перед розкаткою в Палаці спорту хизується: «Ох, зараз полетить!» Доходить до вправи, коли гравці вишиковуються на синій лінії і один за одним кидають по воротах. Коли кинув Сибірко, Шундрік ще не встиг розвернутися після кидка з іншого боку. Шайба влучила Юрі прямо в скроню – пробила шолом і проламала скроневу кістку. До артерії був якийсь міліметр. Відвезли Шундрова в інститут, витягнули цю кістку.

Був у нас у команді Вовка Полежаєв, грав небагато, в четвертій ланці, за сезон не більше однієї шайби закидав. Хлопці жартують: «Вова, кому ти забив?» «Не пам’ятаю». «Як, одну забив і не пам’ятаєш?» Шундрик з нього сміявся. «Давай, – каже, – я стану у воротах, ловушкою закрию очі і тільки ключку виставлю. І ти мені булліту не заб’єш. Споримо на віджимання». З п’яти, може, один і забив.

Ще у Вови були інциденти з Менченковим. Володя дьорганим був. На «Авангарді» в нас був більярдний стіл. Щоб пограти, треба дочекатися своєї черги. Хто програє – поступається місцем наступному. Всі хлопці досвідчені, а Полежаєв – молодий. Грають Сашко Менченков і Серьога Горбушин. Менченков виграє, заходить хтось інший. «Я займав за ним чергу!», – втручається Полежаєв. Міня у відповідь замахнувся києм. Та так, що штир вилетів влучив Полежаєву в голову. Замастили, заклеїли.

Іншого разу виходить Сашко на тренування. Відкриває хвіртку і помічає, що Полежаєв поклав на лаву ключку. Міня її й підбив. «То ох***їв?» – обурюється Вова і хапає Менченкова рукою. Той за руку і перекидає Вову за борт. Вивих плеча, тріщина наче була. Але то був кінець сезону, ми поїхали відпочивати в Болгарію. Через клуб придбали путівки та й поїхали. Володя якраз одружився, поїхав з молодою дружиною. Але ж фарцовщиком страшенним був. «Купи-продай» у нього завжди було на першому місці. Ось він приїхав у Болгарію з однією рукою в гіпсі. І бігає по магазинах весь день, шукає, де й що дешевше. Якось приходить на сніданок весь подряпаний. Дружини інших хокеїстів розуміють, що то жінка подряпала. І починають виясняти. Як виявилося, поки Вови не було, його кохана гостювала в номері Андрєєвих. Поспілкувалася, а коли повернулася, Вовка її приревнував. Влаштував скандал. А в нього ж одна рука прив’язана. Дружина цим скористалася і надавала чоловікові по писку. Доля Полежаєва, до речі, склалася трагічно. Він потім повернувся до Норільська і його там убили.

«Нагулявся? Давай, приходи назад»

– У кого з хокеїстів «Сокола» були особливі причуди?
– Володя Бабашов, у нього прізвисько Джуді було. У нього була ключка з загином, немов гак! А тоді ж ключки були мукачівські, дерев’яні. Вранці гравець отримував по чотири-п’ять. У Пуща-Водиці я встановив лещата, з допомогою яких кожен гравець робив зручний для нього загин. Граємо з якоюсь закордонною командою. Бабашов став на вкидання. Суперник показує судді: «В нього зламана ключка!» Поки показував, суддя зробив вкидання, Бабашов відпасував на когось із наших і ми повели в рахунку. У Володі була божевільна швидкість. За гру він міг по п’ять разів виходити один на один. У них була гарна зв’язка з Володею Андреєвим. Вони мали фірмову комбінацію: Андреєв отримує шайбу за ворітьми, Бабашов тим часом набирає швидкість, пробігає поруч і в цю мить Андреєв вкладає йому шайбу точно в ключку. Завдяки цьому загину і швидкісним даним Бабашов відразо опинявся сам на сам з воротарем. Проблема лише в тому, що реалізовував Володя приблизно один момент з десяти.

Згадую також Толика Ніколаєва на прізвиська Ґанц. То ще було, коли я щойно прийшов у команду, днів три-п’ять працював. Ранкове тренування в Палаці спорту. Ми з лікарем Анатолієм стежимо за процесом з лави. Все як зазвичай: вихід на лід, пару кіл за ворота, «помахали крилами». Під’їжджає Ніколаєв: «Толю, в мене щось ковзани проковзують. Можеш провести пару разів?» – «Добре». Ковзани у нас тоді точив Володя Клопов, але лікар не відмовив, підточив. Приносить, Ґанц взувається, повертається на лід, заїжджає за ворота, коли в нього вискакує нога. Толік на повному ходу влетів у борт. Лежить. Ми біжимо. «Що сталося?» «Зачекайте. Ще сам не знаю».

Потім, у процесі роботи зауважив, що Ніколаєв мав таку слабкість – приносив точити ковзани після кожного періоду. До слова, з часом точити ковзани довелося навчитися й мені. У «Сокола» в ті часи постійно було по три традиційних закордонних виїзди – у Братиславу, в місто-побратим Києва Тампере і в Новий Тарґ. Представники комсомолу, ЦК партії і кагебіст – традиційно в складі делегації. Брали ще якогось кореспондента. Місць в автобусі бракувало. Гравців Богданову відчепляти не хотілося, лікар теж потрібен. Хто зайвий? Масажист. Тиждень, мовляв, без масажів потерпимо. Так я три чи чотири виїзди й пропустив. Мені привозили солідні презенти, але ж хотілося світу побачити. Питаю Богданова, чи не можна якось вплинути. «А замість кого я тебе візьму? – відповідає Анатолій Васильович. – Хіба вчися точити ковзани. Без точильника я теж не можу». Річ у тім, що після Клопова в нас ковзани точив капітан команди Сергій Горбушин. Його це, звісно, відволікало, але більше ніхто не вмів. Чи не хотів. Тоді й почав я. Голдобін спершу показав як, потім Шундров. І пішло.

– Ви їздили з нашою національною командою на єдину для українського хокею Олімпіаду – в Солт-Лейк-Сіті-2002. Чим запам’яталися ті Ігри?
– Найперше – божевільними перевірками. Це ж було невдовзі після теракту 11.09.2001, коли терорист-смертник спрямував літаки у вежі-близнюки в Нью-Йорку. І, звісно, власне хокеєм, змогою вперше вживу побачити таких легенд, як Маріо Лем’є. Та що казати – ми снідали і вечеряли, можна сказати, по сусідству, набирали страви з одного шведського столу.

На чемпіонаті світу-2005 у топ-дивізіоні наша роздягальня знаходилася по сусідству зі збірною США. Грали ми тоді в австрійському Інсбруку. Американці модні, красиво вдягнені, всі жують жувачки, з роздягальні пахне парфумами. Проте що вразило, так це гора ізоленти різних кольорів на столі. Тоді як у нас кожен хокеїст витягував свій моточок з-під баула і хвилювався, щоб вистачило на весь турнір. В американців тоді ковзани точив хлопчина родом із Латвії. Ми з ним порозумілися. Попрохав пару мотків стрічки, то він дав десяток. Я теж мав чим поділитися: після матчу, аби зняти стрес, накапаю трохи чемергесу в пластмасовий стаканчик, махну рукою, він підійде і вип’є.

Врешті, грали наші команди між собою. Американці висять на наших воротах, а забити ніяк не можуть. Ми навіть повели в другому періоді. В підсумку матч завершився нічиєю 1:1. Після матчу команди вже поїхали в готель, а я залишився наводили лад у роздягальні. З американців залишилися адміністратор команди і той латвієць. Покликав їх, розлив по 50 грамів. Тоді адміністратор помітив, що я постійно кидаю погляд на ту стрічку. Через латвійця запитав, у чому справа. Той пояснив. Так мені той адміністратор повну коробку ізоленти дав. «Дивіться, Митрофаничу, що я роздобув», – показую зранку. Митрофанович пересипав у свій баул, повіз до Києва. Кілька мотків на команду, правда, виділив.

– Покоління гравців початку 2000-х відрізнялося від хлопців, які грали у 70-80-ті?
– Старші були жаднішими до перемог. І дружнішими. Хороших гравців серед молодих було немало. Але вони вже були іншими. Може, фінансові реалії на хлопців так впливали? Сан Санич Омельченко, можливо, щось і виділяв гравцям збірної, але до команди майже нічого не доходило. Лише годинники. У будь-якому разі, байдужих не було. Андрія Срюбка, пригадую, якось ледве заспокоїли. Завівся на льоду, зчепився з суперником і не вгомонився, вже змінившись. Стоїть і приговорює: «fucken, fucken». «Заспокійся, – кажу, – нащо воно тобі?»

– На початку 90-х ви покидали хокей. Чому?
– У мене родич тоді займався бізнесом. Я до нього пішов. Не скажу, що був бідною людиною, але зібрати якихось грошей не міг. Проїдали все, що заробив. Навіть поїхати кудись за кордон відпочити вже було складно. Тому й вирішив щось змінити. Років п’ять був бізнесменом. А потім якось Митрофанович телефонує: «Нагулявся? Давай, приходи назад». Повернувся. Проте вже лише в збірну України. В «Соколі» після мене Толик Шкура почав працювати. Так і працював у різних командах – від національної до юнацьких – до 2019-го. Пішов, можна сказати, на переможній хвилі, коли юнацька збірна України під керівництвом Олега Ігнатьєва в 2019-му виграла у Києві чемпіонат світу в дивізіоні 1В. З того часу допомагаю нашим командам лише в разі крайньої потреби. Скажімо, коли Толикові Шкурі щось не виходить, або коли заходи збігаються і потрібні додаткові люди. З одного боку, радію, що маю змогу надалі залишатися в хокеї. З іншого відчуваю, що вже не такий швидкий, як був раніше, не можу сам носити важке. Це трохи пригнічує, але нічого не поробиш.

Читайте також:

СІМЧУК: «На ОІ-2002 грала найсильніша збірна України в історії»