ФФУ/УАФ – 33. Спогад про час, коли ми повернули не туди

Сьогодні Українська асоціація футболу святкує день свого народження. 33. Саме 13 грудня 1991-го, через 12 днів після референдуму про відновлення Української держави, наші провідні футбольні функціонери зібралися в стінах Міністерства молоді, спорту і туризму на Еспланадній у Києві, щоб проголосувати за вихід з Федерації футболу СССР і створити свою, незалежну Федерацію. Це була заключна фаза процесу, який був запущений невдовзі після того, як парламент 24 серпня того року ухвалив Акт про державний суверенітет. Через лічені тижні футбольні чиновники України задекларували наміри від’єднатися від Москви, у жовтні відбувся візит Віктора Баннікова до Швейцарії, в штаб-квартиру УЄФА, де заручився підтримкою тодішнього керівника органіації Леннарта Йоганссона. А вже 13 грудня колишній голкіпер київського «Динамо» став першим президентом незалежної Федерації футболу.

Наших, не дуже готових до таких історичних змін чиновників усіх мастей, несли за течією хвилі часу. Вони б, можливо, трохи сповільнилися, зачепилися за якогось каменя та перепочили, але надто вже стрімкою виявилася стихія. Та на мілину в цьому стрімкому потоці наші перші управлінці все ж заходили. І добре, коли мова була про спорт, участь чи не участь у змаганнях у статус незалежних команд. Гірше, коли колишні комсомольці, які опинилися на чолі держави, ухвалювали доленосні для наступних поколінь рішення і підписували Будапештський меморандум.

На цьому тлі безхребетність чи поступливість спортивних діячів виглядає дрібничками. Приміром, тодішній керівник Держкомспорту і голова Національного олімпійського комітету України Валерій Борзов пояснював через роки відсутність принципової позиції щодо участі України в Олімпіаді-1992 в статусі незалежної команди наміром піти на зустріч організаторам, які були не готові до розширення складу учасників. Відмовка, звісно, хороша міна при поганій грі.

Як і відвертим дипломатичним фіаско футбольних функціонерів виглядала неспроможність відстояти позиції України щодо участі у відборі до мундіалю-1994. Так, москалі тоді мали суттєве лобі у вигляді присутності на посаді віце-президента ФІФА В’ячеслава Колоскова. Лобі, яке допомогло їм отримати статус футбольної країни-правонаступниці СССР, а Україну і решту колишніх країн-представниць тюрми народів залишити ні з чим. І дарма, збірна союзу на Євро-1988 була представлена більш ніж половиною українських футболістів з тренером Лобановським на чолі.

Біда у тім, що до влади на всіх рівнях в Україні після здобуття незалежності прийшли чиновники, які мали менталітет провінціалів, звиклих до того, що всі важливі рішення приймає Москва, і нічого від них не залежить. Це були люди, які, звісно, любили Україну. По-своєму, специфічно. Як жителі села, які заглядають до рота місту. Тому в епоху великих перетворень вони виявилися не готовими до рішучих кроків, які могли істотно вплинути на майбутнє нашої держави. Леонід Кравчук тоді любив повторювати мантру, що незалежність нам дісталася безкровно і що важливо уникати конфліктів, щоб воєн надалі не було. Хоча час показав, що саме тоді, коли імперія з пияком Єльциним на чолі була надто слабкою, ми мали історичний шанс вилізти з-під її впливу. Так, як це зробили країни Балтії. Валерій Борзов завжди був кумиром української діаспори за океаном, але при цьому волів, відстоюючи національні інтереси, не вступати в суперечки з Самаранчем, старим іспанцем на чолі Міжнародного олімпійського комітету, який ще з часів Олімпіади-1980 відзначався симпатіями до совка, і, попри реакцію цивілізованого світу на вторгнення в Афганістан, не наважився відібрати Ігри в Москви. Тому й Україна дебютувала на Іграх не в перший рік після отримання незалежності. А лише в Ліллегаммері-1994.

Банніков теж декларував відстоювання національних інтересів лише вдома. В той час Україна втратила відразу одинадцятьох найталановитіших футболістів, які почали виступати за росію. Олександр Помазун, Юрій Никифоров, Ілля Цимбалар, Віктор Онопко, Андрій Канчельскіс, Владислав Тернавський, Сергій Юран, Сергій Мамчур, Ігор Ледяхов, Сергій Щербаков, Володимир Татарчук… І то ще не враховуємо народженого в Пітері Олега Саленка, який ідентифікує себе як українця досі, а також етнічного абхазця Ахріка Цвейбу, котрий перед тим, як дебютувати за росію, відіграв товариський матч у складі збірної України.

З мовчазної згоди тодішніх футбольних чиновників ми втратили ціле покоління футболістів, з якими мали всі шанси грати у фінальних частинах світового і європейського форуму. Ні, звісно, ніхто не збирається виправдовувати мерзотників на кшталт Юрана, який своє запроданське єство проявляє понині, підтримуючи так звану «есвео». Проте добре пригадуються події тих часів, коли тренери лише знизували плечима у відповідь на питання, чому з англійського «МанЮнайтед» не запрошується та товариські матчі в збірну Канчельскіс, з іспанського «Лоґроньєса» - Саленко, з португальських «Спортінґа» і «Бенфіки» - Щербаков і Юран. Самі футболісти говорили, що ніхто їх грати за Україну не кликав. Чи так це? Цілком імовірно, бо не дуже кликали попервах із грецького «Олімпіакоса» Олега Протасова, а з шотландського «Рейнджерс» - Олексія Михайличенка та Олега Кузнєцова. Тільки на першого москалі вже не розраховували, а Олексій і Олег проявили принципову позицію, і пропозицію прийняти російське громадянство відхилили.

Кажуть, що українці повернули не туди, коли на перших президентських виборах проголосували не за дисидента й патріота В’ячеслава Чорновола, а за старого комуніста Кравчука. Бо банально побоялися рішучих змін і віддали перевагу теплій ванночці замість революційних реформ.

У тодішньому футбольному середовищі свого Чорновола, звісно, не було. Для тих часів Банніков виглядав постаттю найоптимальнішою. Технократ, який розвивав незалежний футбол на тому рівні, на якому йому дозволяли управлінські навички. Можливо, з іншим керівником на чолі держави рішучіше поводився б і Віктор Максимович. Натомість, через невеликий проміжок часу, коли Баннікова на чолі ФФУ замінив майбутній прем’єр-міністр Пустовойтенко, футбол в Україні перетворився на інструмент державної політики. Політики, яка тривалий час, фактично до початку російського вторгнення на українські землі в 2014-му, мала чітко чи приховано проросійський вектор. Зрештою, після 2014-го теж. Інакше б не підтримував українець Суркіс у статусі віце-президента УЄФА кандидатури рф на право проведення мундіалю-2018.

З Днем народження, ФФУ/УАФ! Сподіваємося, тепер ти нарешті українська.

Реакція Sport.ua не завжди розділяє думку і позицію автора матеріалу.