Ірина НАДЄЄВА: «Ніколи не знаєш, який саме камінчик зрушить лавину»

Сезон 2024 став знаковим для світового та українського мотоспорту - вперше пройшов жіночий чемпіонат світу з кільцевих мотоперегонів WorldWCR і в першому його сезоні взяла участь українська гонщиця Ірина Надєєва.

Про досвід участі у WorldWCR, український мотоспорт та свій шлях у ньому Ірина розповіла в ексклюзивному інтерв'ю Sport.ua.

Про сезон 2024 та чемпіонат світу WorldWCR

– Розкажи трохи про підсумки сезону 2024 для тебе?

– Сезон був по-справжньому стресовим, що не дивно, враховуючи, що це зовсім інший рівень змагань, де треба адаптуватись швидше, постійно працювати та підвищувати кваліфікацію.

Підсумків багато:

По-перше, тренувальний процес. Нам періодично не вистачало підготовки, десь якихось запчастин, десь були логістичні помилки чи проблеми із документами. Це дуже багато дрібниць, про які потрібно знати наперед. Крім того, за цей рік ми познайомилися з чудовими фахівцями, з якими я планую працювати і далі. Мотоспорт – командний вид спорту та від людей навколо тебе залежить половина успіху. Насамперед це телеметрист, інженер та спеціаліст з налаштування підвіски.

По-друге, гоночні вікенди. Це перший чемпіонат такого рівня для більшої половини пелотону нам усім було складно. Величезна кількість нових треків, іноді у тебе немає можливості зробити тест на треці заздалегідь і в тебе є одна 25-хвилинна сесія, щоб вивчити трек, зрозуміти як їхати швидко і які необхідні налаштування. Це дуже мало, а другий виїзд уже кваліфікаційний. Це про те, що треба дуже сильно пушити себе і дуже швидко адаптуватися.

Цей сезон ще раз показав мені, наскільки важливо вкладати 100% роботи в кожен день, незалежно це гонки, тренування або загальне реабілітаційне фізо.

– Чи всі завдання на сезон вдалося виконати? Чи щось не вийшло?

– Дивлячись правді у вічі – нічого не вийшло. Сезон був не вдалий для мене, я досить серйозно травмувалася на тестах і була змушена пропустити половину сезону. Думала, що встигну відновитись до фіналу, але все одно не змогла пройти медичну комісію. Але це нормальні ризики, ми всі їх розуміємо і потрібно прийняти, що так буває. Зараз активно займаюся реабілітацією, щоб встигнути прийти у найкращу форму перед сезоном 2025 року.

Крім того, перед сезоном було незрозуміло чого очікувати, ми не знали якого рівня дівчата, не розуміли як працювати з Ямахою Р7. В якомусь плані мені було найскладніше, тому що я всю свою кар'єру змагалася в класі STK1000 і пересіла на мотоцикл кардинально іншої кубатури, тоді як усі дівчатка прийшли до чемпіонату з малокубатурних класів. Це зовсім інший світ та інші гонки. Доводиться дуже швидко вчитися їздити у великій групі пілотів, максимально використовувати сліп-стрім, відчувати оберти та мотоцикл.

Цей сезон був скоріше перевіркою себе та своєї конкурентоспроможності. Попереду дуже багато роботи, щоб досягти поставленої мети.

– Сподіваюся, що ти повністю відновилася після травми на тестах?

– Поки що ні. У мене був подвійний перелом ноги і розрив ахілового сухожилля. Мені прооперували гомілку місяць тому і попереду ще місяць у гіпсі, потім реабілітація. Велике дякую нашим хірургам, все йде чудово

– Щодо кубатури. У Ямах Р7 об'єм 700 кубів. Виходить, ти перейшла з більшої кубатури на меншу, а решта дівчаток – з меншою на більшу. Правильно?

– Так, у Ямахи Р7 700 кубів, але 2 циліндри, це 69 кінських сил на 180 кг ваги. За фактом цей мотоцикл трохи потужніший за 300-ку, але набагато важче. Специфічний мотоцикл, найближче він до 300 кубового класу.

– Можеш пояснити для «непосвячених» різницю у переході на такий байк із більшої кубатури та з меншої?

– Відмінностей дуже багато. Великі мотоцикли їдуть іншими траєкторіями, так би мовити, кутами. Тут головна ідея, що мотоцикл потрібно ефективно зупинити, розвернути та розігнати. Він добре тягне з низів, менш вимогливий до обертів.

Маленький мотоцикл це зовсім інша історія: більш плавні та розгонисті лінії, немає швидкості на прямій, але він дозволяє занести набагато більшу швидкість у поворот. Крім того, мотоцикл розганяється в невеликому діапазоні оборотів і не пробачить тобі «перегальмовування» (коли на гальмуванні оберти впали нижче необхідного значення).

Ну і дуже великі відмінності під час гонки. Чим більша кубатура – ​​тим сильніше розтягується пелотон. У літрових класах я рідко бачила групи понад троє людей. Зазвичай ти або утримуєш позицію, або борешся з одним, максимум двома пілотами. Чим менше кубатура, тим щільніше їдуть пілоти. Іноді можуть бути групи по 15-20 людей, де в кожному повороті відбувається мільйон обгонів, і ти можеш втратити десять позицій за один поворот. Малокубатурні класи контактніші, ви завжди боретеся в натовпі.

– Пам'ятаю, для мене стало великою приємною несподіванкою, що українка виступатиме у першому сезоні жіночого чемпіонату світу. Розкажи, як ти потрапила до WorldWCR?

– Чесно, для мене це також стало несподіванкою. 2023 року я їхала Кубок Іспанії та після фіналу до мене підійшла знайома, яка показала оголошення на сайті FIM, де писали про новий чемпіонат і куди подавати анкети. Я відправила анкету і забула про це, не розраховувала, що заявку приймуть. Коли мені в лютому прийшло підтвердження моєї участі, я була м'яко кажучи в шоці: намагалася зібратися і зрозуміти, що робити далі, як готуватись, над чим треба працювати.

– Я так розумію, що й часу було майже впритул? Зокрема на знайомство з новим байком

– Було досить складно. Дякую хлопцям із київської Yamaha, які змогли знайти мені мотоцикл у короткі терміни, та моїй українській команді MPS.RT, яка максимально швидко підготувала мотоцикл для тренувань. Я поїхала до Іспанії одним днем: зібрала речі, завантажила мотоцикл у причіп, взяла свого собаку та поїхала тренуватися. Було ніяково – їхала одна 4000 км до незнайомої країни ще й із мотоциклом. Мій тренер на той момент не міг виїхати із країни.

– Раз з тобою був собака - значить ти вже була не одна. А тренер зрештою виїхав?

– Так, це точно. Мій собака – це мій найкращий друг і партнер. Ми проїхали разом усю Європу, пережили мільйон пригод і завжди справлялися з усім. Я офіційно в збірній України з шосейно-кільцевих мотоперегонів і Міністерство спорту робить виїзди під гонки та тести. Але це все займає дуже багато часу.

– А як плануєш провести міжсезоння?

– Мій ідеальний план це зняти гіпс та поїхати тренуватися до Іспанії. У мене набагато менше досвіду, ніж у суперниць, і мені треба тренуватися настільки багато, наскільки я можу.

– А наступного сезону які завдання та плани?

– Це залежить від багатьох чинників. По-перше, я чекаю на списки пілотів на наступний сезон WCR. Якщо мені запропонують місце, це буде круто і за підсумками минулого року зрозуміло, над чим працювати. Якщо ні, то я поїду кілька іспанських чемпіонатів, змагатимуся, підвищуватиму майстерність і пробуватиму через рік.

Про мотоспорт в Україні та Україні в мотоспорті

– Ти цього сезону виступила у WCR, Ілля Михальчик став чемпіоном німецького IDM і показує хороші результати в чемпіонаті світу на витривалість EWC, Євсевій Ковальов став віцечемпіоном світу з юніорів у супермото, Назар Парницький – чемпіоном Європи серед юніорів зі спідвею. Це підйом українського мотоспорту чи…?

– Мені дуже цього хотілося б. Це складний шлях. Кілька років тому ми всі змагалися на Чайці та навіть не могли собі уявити, що конкуруватимемо на європейському та світовому рівнях. Для нас не було прецеденту, було не зрозуміло, як це працює, з чого починати і як туди потрапити.

Крок за кроком кожен із нас будує певну систему: підготовка, команда, обслуговування, документи, ліцензії, страховки тощо. Кожному наступному спортсменові буде легше. Особисто я була б дуже рада, якби хтось з українських дівчат захотів змагатися. Я допомогла б усім, чим можу. Їй не довелося б повторювати моїх помилок і зі старту було б набагато легше.

Коли я виїжджала з Іспанії, я бачила українських юніорів, які приїхали змагатися на чемпіонат з супермото. У такі моменти я особливо вірю, що все не дарма і колись ми побачимо українського пілота в MotoGP.

– Так, теж сподіваюся, що колись побачимо… Взагалі, чого не вистачає українським райдерам, щоб виступати в MotoGP та WorldSBK?

– Найбільша проблема України у відсутності тренувальної інфраструктури. Нашим молодим пілотам просто нема де тренуватися. У наших реаліях єдиний шлях успіху, щоб молодий пілот їхав якомога раніше в Іспанію, де можна отримати потрібний рівень, змагальний досвід і репутацію.

Я багато говорю про цю країну, але я не бачу альтернатив у всьому світі для мотогонщиків. В Іспанії це національний вид спорту, безліч треків будь-якого рівня, шкіл, тренерів, змагань. Мотосезон цілий рік. Іспанські пілоти не дарма найкращі у світі та ділять пальму першості лише з сусідами з Італії.

– Чотири іспанки на перших чотирьох місцях чемпіонату WCR 2024 – показово. І не лише вони. Ти казала, що бачила наших юніорів у Іспанії. У нас є пілоти, які можуть зрости до рівня MotoGP?

– Важко сказати. MotoGP – це найвища ліга. Тут мало мати неймовірний талант і працездатність. Кожен юний чемпіон мріє про місце у MotoGP. Крім того, ми говоримо про дітей, де ще більше різних факторів. Хтось виросте надто високим, у когось поміняються пріоритети, хтось просто не захоче рухатися далі у цьому напрямі.

– Щоб потрапити до автоспорту, починають у дитинстві з картингу. А з чого і в якому віці треба почати, щоб потрапити до мотоспорту?

– Як і в автоспорті. Починають із трьох років із маленьких покетбайків. У Європі є багато змагань для зовсім дітей. Я мільйон разів бачила дітлахів, які ще невпевнено ходять, але вже на повну силу дзижчать по треку. Поступово із віком кубатура збільшується: супермото, маленькі прототипи. Є багато дитячих змагань, вони не дуже дорогі та часто є різні гранти, які допомагають дітям фінансово.

– Якщо порівнювати вартість покетбайку та картингу (поріг входження у спорт) – що дешевше? Чи плюс-мінус однаково? В Іспанії, Італії та у нас

– Мені складно порівняти ціну входу для дітей, тому що я особисто не проходила дитячий шлях і уявляю собі загалом, але на рівні Чемпіонату України картинг точно був дорожчим за мотоспорт. Чисто інтуїтивно мені здається, у дитячих дисциплінах картинг теж виходитиме дорожче, але конкретних цифр у мене немає.

Що я знаю точно, це те, що чотири колеса створюють у людей хибне відчуття безпеки. Я бачила кілька абсолютно моторошних аварій у картингу, падіння на мотоциклі відчуваються і виглядають не так страшно.

– Я так розумію, що у провідних світових країнах (Іспанії, Італії) все саме так і відбувається? Спочатку покетбайк, а далі – по зростаючій?

– Так. Для нашої культури це дивно віддати малюка до мотоспорту. Люди не сприймають мотоцикли як спорт, вважають це дивним та небезпечним захопленням. Практично всі наші юніори потрапили в гонки, тому що батьки були або є мото- або авто спортсменами і розуміють, як це працює насправді. Що це далеко не так небезпечно, як здається на перший погляд, що це про фізичну витривалість, неймовірну форму, концентрацію, дисципліну, характер та силу волі.

– Я бував в Іспанії та Італії на початку нульових та бачив, що там дуже багато мотоциклів на вулицях, на них їздять у повсякденному житті. Це також впливає на розвиток мотоспорту?

– Звичайно, ставлення до мотоциклістів лояльніше. Плюс у Європі інша система дорожнього руху та мотоцикл не вважається настільки небезпечним транспортом як у нас і не пов'язана з такою великою кількістю негативних асоціацій. Але за моїми спостереженнями люди, які використовують мотоцикли як транспорт, рідко добре їздять. А у топових гонщиків рідко коли відкрито категорію А в правах.

– А в тебе категорія А у правах відкрита?

– У мене так. Я починала з міської їзди та потім прийшла підвищувати кваліфікацію на трек.

– Є такий вислів: «Навіть шлях тисячу кілометрів починається з першого кроку» (Лао-цзи). Для того, щоб український мотоспорт і мотокультура взагалі почали розвиватися, яким має бути цей перший крок? І хто має його зробити?

– Думаю, що це комплекс дій, коли кожна зацікавлена ​​людина робить якісь вчинки, які вона може зробити: написати статтю, показати другу легендарну гонку MotoGP, відвести дитину на пробне тренування, підтримати подругу з отриманням категорії у права, розповісти знайомим хто такий Валентино Россі та Марк Маркес і так далі. Ніколи не знаєш, який саме маленький камінчик зрушить лавину.

– Як привернути увагу українців, аудиторії українських спортивних медіа до мотоспорту?

– Чесно кажучи, взагалі не уявляю. Це надзвичайно красивий видовищний спорт, яким у нас цікавляться одиниці. Ніхто не знає про наших спортсменів, Іллю Михальчика впізнають на вулицях у Німеччині, але не в Україні. Коли українець – чемпіон Німеччини, круто ж! Мені здається, що масово ситуацію могло б змінити телебачення Трансляції перегонів з українськими коментарями, може, якісь новинні сюжети. Ну і звичайно дуже чекаємо на серіал від Нетфлікс. Мені здається, що саме ці хлопці підняли популярність сучасної Формули-1.

– А що можеш сказати про Міжнародну федерацію мотоспорту (ФІМ)? Чи підтримують вони Україну та український мотоспорт?

– Чесно кажучи, мало перетиналася, але ФІМ однозначно виконує титанічну роботу з просування цього спорту та підвищення безпеки пілотів. Ну і ФІМ не пускає спортсменів із країни-агресора, що також важливо.

– А що можеш сказати про роботу Федерації мотоспорту України, Міністерства молоді та спорту щодо мотоспорту, інших наших спортивних органів?

– У нас зараз чудовий міністр спорту. Він справді готовий допомогти та допомагає спортсменам. У мене була ситуація цього року, я в мене вкрали документи за тиждень до етапу у Британії, паспорт із візою відповідно був також загублений. Я в лоба змогла додзвонитися до Міністра Спорту і попросити допомоги з тим, щоб потрапити до Британії. Це хороша історія і для мене справді зробили все можливе.

Про свій шлях у мотоспорті

– А розкажи про себе? Як ти познайомилася з мотоциклами, як потрапила до мотоспорту?

– Я колись просто хотіла їздити містом, купила мотоцикл, здала на права. Відчувала, що мені не комфортно і не вистачає навичок, пішла вчитися далі на «Чайку». Якби хтось сказав мені тоді, що через 5 років я поїду чемпіонат світу, я покрутила б пальцем біля скроні. Потім була моя перша гонка, і це стало точкою неповернення.

Мотоцикли – неймовірно емоційний вид спорту. Особисто я жодного разу в житті не відчувала таких емоцій, такого безмежного щастя та азарту, як у ті моменти, коли я стою на гріді та гаснуть вогні світлофора. Це пристрасть та любов, від цього дуже складно відмовитися.

– І як далі розвивалося твоє життя у мотоспорті? Розкажи про свій шлях та успіхи до WCR?

– Успіхи у будь-якій справі рухаються синусоїдою. Ти починаєш з нуля, підіймаєшся і потім переходиш на новий рівень, де знову починаєш з нуля. Я дуже азартна і дуже вперта. Коли мене зачепили перегони, я дуже багато тренувалася. Рівень конкуренції в Україні не дуже високий. у 2020 році я була віцечемпіонкою серед жінок. У 2021 році я вже була першою серед жінок та стала другою серед чоловіків у класі STK600.

Потім я поїхала на перший іспанський виїзд і дуже швидко зрозуміла, що тут починається зовсім інший спорт. Я тренувалася на Ямасі R1 і знову впала в кінець турнірної таблиці. Я була трохи кращою за пенсіонерів, які раз на рік катаються на треку «для себе».

За 2 роки в іспанії на літровому мотоциклі я впевнено закріпилась у найшвидшій групі на треку і почала виступати у Чемпіонатах класу Кубка Іспанії. І ось цього року на новому мотоциклі на трек днях я знову починала з практично найповільнішої групи на треці і поступово пробиваюся вгору. Але зараз і ставки вищі та навичок потрібно більше

Я дуже добре усвідомлюю, що мені дуже пощастило опинитися в потрібному місці, у потрібний час. Це все казка, моя особиста історія Попелюшки. За жодних інших обставин дівчисько, яке розпочало спортивну кар'єру у 25 років, не могло опинитися у найвищому класі, конкуруючи з 24 найкращими у світі.

– Крута історія! Можливо, колись по ній знімуть фільм. А як твої рідні, близькі, друзі ставляться до твоєї пристрасті, мотоциклів та мотоперегонів? Відмовляти не намагалися?

Для гарної історії мені ще потрібний титул! А це дуже-дуже багато роботи та удачі.

Батьки довго не знали, потім сприйняли в багнети. Спочатку були сльози, вмовляння, трохи шантажу. Через якийсь час вони прийняли, і я покликала їх на «Чайку» на свою першу гонку. Але, я не знаю жодної людини, у якої перші перегони пройшли б добре і я не стала винятком. Я впала не доїжджаючи першого кола в повороті глядачів (єдиний, які бачили батьки) буквально їм під ноги. Маму потім відкачували валеріанкою пів ночі.

Нині родина мене сильно підтримує, дивляться, хворіють, переживають. Я дуже ціную, що вони прийняли мій вибір.

– А що б ти сказала чи порадила батькам дітей, які захотіли займатися мотоспортом чи навіть просто їздити на мотоциклі?

– Я відповіла б твоїм же висловом: «будь-який великий шлях починається з першого кроку». Треба тільки зробити цей крок: записатися на перше тренування, наприклад. А якщо це ваше, то і шлях буде чарівною і захопливою пригодою.

– Вислів тільки не мій, а Лао-цзи. Яка Іра поза мотогонками? Чи маєш якісь ще захоплення, чи хобі?

– Я мала на увазі, що ти вже в цій розмові згадував цей вислів. Ти знаєш, я майстер спорту з гуртків та секцій. Якби я могла собі це дозволити, а в добу було як мінімум 70 годин, я займалася б усім, чим тільки можу. Я обожнюю гори: походи, трекінг, велосипеди, сноуборди та лижі. Ходила колись на Монблан, їздила в скелі на скелелазку, п'ять років життя стрибала на батуті (я навіть подвійне сальто можу зробити), спортзал, розтяжка, танці, бокс, повітряна гімнастика – я пробувала себе абсолютно скрізь, доки не розпочала цю історію з мотоперегонами. Зараз основний пріоритет це гонки, у вільний час досі прогулянки у горах та велосипеді.

– Круто! А за якимись іншими видами спорту стежиш? У сенсі як глядач?

– Дивлюся, що у Формулі-1 відбувається. Перегони цілком не дивлюся, але результати кваліфікацій, хайлайти з перегонів, основні командні зміни й таке інше. Якщо чесно, цього року у мене не вистачало часу стежити за чимось, окрім перегонів: було моїх шість етапів, у Тимура Костіна вісім у Чемпіонаті Іспанії та шість у Кубку Іспанії. Спостерігала за Junior GP, NTC, IDM, EWC. Кожний вікенд був вікенд.

Ще хайлайтами спостерігаю за X-Games та про олімпіаду читала, але те, що виносить твіттер у стрічку.

– І наприкінці нашої розмови маєш можливість звернутися до читачів. Що б ти сказала їм?

– Я хотіла б усім нагадати, про те як важливо мріяти та що мрії все-таки збуваються. Мабуть, якось так.