Ребров втримався, але суті це не змінює

«Навіть якщо ми будемо у фіналі чемпіонату Європи, критика буде завжди», – після вирішального матчу проти збірної Албанії сказав головний тренер національної команди України Сергій Ребров. Мені здається, в такий спосіб Сергій Станіславович «пожурив» ​​усіх тих, хто не вірив в успіх його команди в Лізі націй. А заразом і тих, хто методично вказував на помилки наставника «синьо-жовтих», закликаючи його подати у відставку.

Після матчу останнього туру Ліги націй головний тренер збірної України уникнув найменшого натяку на відставку і отримав можливість поквитатися з усіма. Хто б міг подумати, що так вдало можуть скластися зірки.

Я вже неодноразово наголошував раніше, що головне у зовнішньому вигляді будь-якого тренера – присутність результату. А ось відсутність цього результату дратує найбільше.

Так сталося, що під керівництвом Сергія Реброва в ЛН його команда провела лише один переконливий поєдинок – якраз останній за ліком. І навіть не весь поєдинок, а першу його частину. Але цього з лишком вистачило для того, щоб із бруду вибитися у князі. Результат за фактом є, значить Ребров має рацію.

І якщо ви думаєте по-іншому, дивіться в пункт перший.

Бо всі слова про неправоту Реброва здаватимуться відмазкою. Так чи інакше, але після стартового провалу нашої збірної була вдала смуга. Вдала насамперед у тому сенсі, що наша команда більше не програвала. І в найнеобхідніший момент, приперта до стінки, наша головна команда здобула те, що й мала здобути – перемогу.

Підсумкове друге місце, шанс поборотися за вихід у дивізіон А. Здається, справді все добре. Навіть більше, ніж добре, якщо врахувати той самий провальний старт. Ребров не провалився, Шевченко має рацію, що не зробив різких рухів і не звільнив свого друга. Так виходить?

Мабуть.

Але ніхто не скасовував і такого затертого поняття, як «все пізнається в порівнянні». І ось у цьому розділі до Реброва знайдеться багато запитань. І, я підозрюю, не лише в мене.

До того ж, кожен бачить те, що хоче бачити. Ребров у першу й останню чергу бачить фінішний матч своєї команди, результат якого і дозволив йому уникнути подальшої конфронтації з уболівальниками. І, за великим рахунком, Сергій Станіславович має право на свою думку. Бо він не миттям, то катанням, але видав на-гора результат.

Так, його слова про критику навіть у разі виходу у фінал континентальної першості бачаться блюзнірством, адже його команда не вийшла навіть із групи на Євро-2024. Але в даному випадку головне завдання він же вирішив.

Однак праві будуть і ті, хто, окрім вдалого першого тайму проти збірної Албанії, побачать хаос і плутанину у п'яти попередніх поєдинках нашої національної команди.

Я себе зачисляю саме до цієї категорії громадян. Для мене особисто Ребров та його команда за визначенням виступили невдало у нинішній Лізі націй. Якщо говорити загалом, то навіть успішний матч у Тирані не можна вважати повноцінно класним, адже команди Сергія Реброва знову не вистачило на весь поєдинок.

Що тоді говорити про решту поєдинків.

Як на мене, навіть у Олександра Петракова у Лізі націй справи йшли краще, ніж у його змінника на посаді тренера збірної. За подібні муки попереднього тренера «синьо-жовтих» уже давно б закидали камінням. По-справжньому закидали. Бо він, бачте, «фізрук».

Нинішньому «не фізруку» - шана, повага й свіже повітря. Так, уболівальники здебільшого його не дуже шанують, проте з боку нашої футбольної асоціації підтримка фундаментальна.

Завдяки цій підтримці Сергій Станіславович і утримається на своїй посаді щонайменше до кінця відбору на ЧС-2026. Ну, а за що його звільняти, адже він не вилетів у дивізіон С.

Тільки ось і залишати його на чолі головної команди країни практично нема за що. Євро-2024 він провалив, у далеко не найсильнішій Лізі націй теж добряче начудив.

На жаль, але футболу як такого у виконанні його підопічних протягом цього року було дуже мало. Це не футбол. Це муки. І я дуже сумніваюся, що надалі підопічні Сергія Реброва більше гратимуть, а не мучитимуться.

Але Сергій Ребров залишиться. І робитиме те, що йому вдається не дуже.

І ми залишимося. І теж продовжимо робити те, що вміємо найбільше – вболівати за своїх. Навіть якщо цим нашим часом не вистачає ні гнучкості, ні фантазії.