Доля Олегів. Чому волейболіст Плотницький лицемірить

На тлі останніх успіхів найкращий донедавна волейболіст України Олег Плотницький знову вдався до маніпуляцій у публічній площині. Вочевидь результати в складі «Перуджі» надихнули: 28 очок у матчі проти «Трентіно», звання MVP в першому матчі Ліги чемпіонів. Поки Олег сидів на лавці на старті сезону в резерві, він скромно мовчав. А віднедавна завівся. Спершу екс-капітан збірної України посмакував чутками, що посаду головного тренера нашої національної команди може покинути аргентинець Рауль Лосано.

«Походу може статися, що подарунок з небес заберуть», - не без ноток в’їдливого самовдоволення відзначив волейболіст.

Коли інформація про відставку виявилася звичайною журналістською «качкою», Плотницький віджартувався: «Тренер на місці! Домашнє завдання: всім без виключень підготуватися до Ліги націй!» І наче трохи втихомирився.

До того часу, поки не з’явився в мережі резонансний пост олімпійського чемпіона зі спортивної гімнастики Олега Верняєва про ситуацію в його виді спорту і корупційний скандал навколо віце-президента профільної Федерації Стелли Захарової.

Плотницький зробив репост повідомлення Верняєва і написав: «Це що Олегам така доля випала у спорті? Чи то може збіг? Як я його розумію, правда, у нас без 6,6 мільйонів!»

Іншими словами, Плотницький прирівняв себе з великим гімнастом Верняєвим і приміряв на собі лаври борця та жертви. Ні одне, ні друге, ні третє йому, м’яко кажучи, не пасує.

Олег Верняєв – олімпійський чемпіон, чемпіон світу і семиразовий чемпіон Європи. Він зберігав вірність Україні навіть тоді, коли відтік провідних гімнастів з нашої держави отримав масовий характер. Олег колись розповідав, що мав пропозиції зокрема з рф. Проте ніколи не вагався, кого йому представляти.

Олег Плотницький, як найобдарованіший представник свого покоління в волейболі, теж допоміг молодіжній збірній України вийти в фінал Євроволею-2016, а пізніше вже з національною командою виходив у чвертьфінали чемпіонатів світу і Європи. Звісно, для ігрових видів спорту це досягнення. Але далеко не унікальне. Так, зважаючи на ту яму, в якій знаходився наш волейбол до 2015 року, тобто до приходу на посаду президента Національної федерації Михайла Мельника, за останніх вісім років здійснений вражаючий прорив. Але ми лише повернули позиції, на яких знаходилися в 90-ті роки минулого сторіччя. Тоді наша збірна теж була у топ-10 чемпіонатів Європи і світу.

Інша річ, що покоління, яке сам Плотницький охрестив gold generation, було здатне ці результати перевершити. Але замість того воно в час повномасштабної війни проявило дрібничкову сутність, погрузло в скандалах і масово відмовилося виступати за національну збірну в 2024-му, у відповідь на зміну головного тренера – місце латвійця Уґіса Крастіньша зайняв згадуваний вже аргентинець Лосано. При цьому є всі підстави говорити, що саме Плотницький, як лідер цієї генерації гравців, виступив головною рушійною силою заколоту і фактично розвалив команду, якій однієї миті симпатизувала вся країна.

Сьогодні, після всіх цих історій з преміальними та невдоволенням, що збори відбуваються у Варшаві, а не в Ризі, симпатії до Плотницького в Україні має хіба група журналістів та відвертих особистих фанатів. Бо ж час показав, що святе місце пустим не буває. Досвідчений тренер Рауль Лосано зібрав нову команду і не просто з нею не провалився, на що вочевидь розраховували заколотники, а виграв Золоту Євролігу і путівку в Лігу націй, де Україна досі не виступала жодного разу в історії.

І щодо Плотницького-громадянина. До початку повномасштабної війни його агентом був росіянин Антон Бобров. Стрічка на Instagram-сторінці Боброва багата спільними світлинами з українською зіркою. Сам Плотницький стверджує, що припинив співпрацю з росіянином після 24.02.2022. Замінив його на серба Джорджа Матіясевича, який є власником агентської контори LZ Sport Agency, тієї самої, яку представляє й Бобров. Зрештою, Матіясевич й сам не приховує симпатій до рф, є постійним гостем в країні-окупантці. Про це свідчить сторінка серба в Instagram. За офіційною інформацією, LZ Sport Agency співпрацює з 15-ма країнами, однією з яких є росія.

Але Плотницькому байдуже. Зрештою, навіщо дивуватися? Ще в жовтні 2019-го, після п’яти років з моменту вторгнення окупантів на схід і анексії Кримського півострова в інтерв’ю виданню «Главком» Плотницький сказав: «Не виключаю, що в майбутньому ще гратиму в росії». На запитання «Те, що це країна-агресор, вас не зупиняє?» Олег відповів: «Для мене спорт - то є спорт. До війни в росію чи білорусь ми їздили на ігри майже щотижня. Ви ж знаєте, що від Харкова до Белгорода рукою подати. Та й у Москві ми часто бували. Навіть так виходило, що двічі чи тричі там відзначав свої Дні народження». І додав: «Не хочу змішувати спорт із політикою. Нехай вони швидше розберуться. Мені дуже шкода людей, які страждають через дурні плани наших політиків».

А на завершення хотілося б повернутися до теми «долі Олегів». Крім Верняєва, до якого Плотницький трохи не дотягує в усіх розуміннях, був інший легендарний Олег Лужний. Той, для якого питання самоідентифікації і виступів за національну команду України не стояло взагалі, який би там тренер не був – Прокопенко, Сабо, Лобановський чи Буряк. Більше того, Лужний, як капітан і вожак, персон тренерів і керівників не обговорював просто ніколи. Він грав, викладаючись у матчах за Україну так, як не викладається ніхто. І спробував би хтось при ньому поводитися чи грати інакше. Лужний говорив мало, але коли говорив, тремтіли свої й чужі. При цьому Для Олега Романовича питання про змішування спорту і політики не стояло ні в 2004-му під час Помаранчевої революції, ні в 2014-му, в ході Революції гідності. Лужний в обох випадках публічно висловлювався і виступав зі сцени Майдану на стороні українського народу, а не загравав з ворогом і користувався послугами російських агентів під час війни, як один дуже успішний волейболіст.

Тому справа не в «долі Олегів». Справа не в імені і не в прізвищі. Ватажок бандформування «ЛНР» – теж Плотницький. Тільки є нюанси. Капітан – це не людина, яка розколює і сіє чвари. Капітан – вожак, який веде за собою. Зрештою, Плотницький теж вів. Але не рівнем гри (його статистика в матчах за збірну була, м’яко кажучи, не такою вражаючою, як в іграх за «Перуджу»), а постійними чварами і суперечками з керівництвом Федерації. В ситуації, коли щось не подобається аж настільки, справедливіше було б відкрито відмовитися виступати за національну команду «при цьому керівникові». І не вставляти після того свої п’ять копійок їдкими висловлюваннями тоді, коли комусь щось вдалося без твоєї участі.