Гра по-крупному: розгромні перемоги Динамо

Стежачи по ходу сезону за київським «Динамо», звернув увагу на мізерницю крупних звитяг киян у чемпіонаті України, що назагал нехарактерно для динамівців. І цей сезон мав усі шанси стати другим за, так би мовити, крупним мінімалізмом у «Динамо». Та ось – дві поспіль перемоги киян із великим рахунком, і до невисокого, проте цілком робочого показника в пів десятки крупних звитяг залишилося не так уже й багато. Хай там як, а, зазирнувши до статистичних матеріалів, виокремив кілька періодів крупнорахункових взаємин «Динамо» з опонентами в чемпіонаті України.

90-ті: крупна двозначність

Контрасти лихих 90-х… На зорі незалежності було чимало побоювань щодо різних вагових категорій учасників першого чемпіонату незалежної України. Пам’ятаю, як мій товариш поцікавився в мене результатом кубкового матчу в Києві між стрийською «Скалою» і «Динамо». Й, не чекаючи відповіді, спробував вгадати: «Ймовірно, 15:0?». Яким же щирим-справдешнім було його здивування, коли я повідомив йому, що матч закінчився нічиєю 1:1. Хай там як, а в прем’єрному чемпіонаті кияни проігнорували перемоги з великим рахунком. А от уже в другому за ліком у добу незалежності спромоглися на 8, даруйте за таке порівняння, крупновузлових звитяжних збирань. Надто запам’яталися весняні виїзні 5:0 у Чернівцях (із дублем Павла Шкапенка) й у Сімферополі (з дублями Віктора Леоненка й Дмитра Топчієва). Прикметно, що в столиці Криму після першого тайму була нульова нічия, а для того, щоб п’ять разів уразити ворота господарів, киянам по перерві знадобилося 24 хвилини!

У половині 1990-х «Динамо» поступово набирало снаги, й у сезоні-1994/95 кількість великих перемог киян у чемпіонаті України вперше зайшла на другий десяток. У сезоні-1995/96 із 6-ти звитяг киян із великим рахунком не було жодної виїзної. Усі вдома! Що цікаво, серед декласованих були й 2-й, і 3-й призери того чемпіонату – відповідно «Чорноморець» (3:0 за майже аншлагу на стадіоні «Динамо» й із голами Ігоря Костюка, Юрія Максимова та Андрія Шевченка)) і «Дніпро» (5:1 спекотної червневої днини, надто зайшли в пам’ять другий гол у тій грі – естетське перекидання воротаря – незабутнього Сергія Перхуна – у виконанні Юрія Максимова, а також крапка в матчі, поставлена Андрієм Шевченко під час чудової комбінації, в якій щонайкраще виявив свої чесноти Дмитро Михайленко).

Ближче до кінця 1990-х, із поверненням до Києва Валерія Лобановського та затвердженням «Динамо» серед європейської еліти тогочасся кількість динамівських погромів безпорадних супротивників у національному чемпіонаті збільшилася і кілька років поспіль мала вираз у двозначному числі. Принагідно зауважу, що в союзних чемпіонатах кияни, попри те, що були рекордсменами в здобутті одного з призів великого футболу, що носив назву «Крупного рахунку» (11 разів ставали лавреатами, а з інших українських клубів по одному разу більше всіх крупних перемог у сезоні здобували «Зоря» та «Чорноморець»), жодного разу не здобували двозначної кількості великих перемог під час одного сезону (найбільше – 9 – було в «золотому» сезоні-1966). Та повернемося в пізні 1990-ті. Особлива вишуканість – звитяга з великим рахунком 6:1 (до того ж і вольова!) в матчі скудето в сезоні-1996/97 проти «Зірки-НІБАС». У тій грі надто мені запам’ятався своєю красою влучний постріл Юрія Калитвинцева з не надто близького стандарту. Ну, а наступного сезону підопічні Валерія Лобановського з нищівним рахунком 3:0 (із дублем Андрія Шевченка й голом Сергія Реброва!) удома завдали поразки «Шахтарю» – майбутньому віцечемпіону.

Нульові: розквіт внутрішньої конкуренції

У серпні 2000 р. в Тернополі динамівці виграли пам’ятний матч у «Ниви» з рахунком 7:3. Георгій Деметрадзе забивав і забивав, однак й оборона киян мала пробоїни.

Назагал на зорі ХХІ ст. рівень конкуренції у чемпіонаті України істотно підвищився. «Шахтар», пройшовши тернистий шлях у гранди, саме тоді почав періодично здобувати чемпіонство. Кияни ж упродовж того десятиліття жодного разу не змогли сягнути двозначної кількості крупних перемог у чемпіонаті України. Вочевидь, команди-учасниці чемпіонату підтягнулися за загальним класом, та й така дробиця, як стимулювання третьою стороною, надісь, стала відігравати певну роль. Цікаво: в сезоні-2003/04 жодної з 7-ми крупних перемог «Динамо» не одержало над аутсайдерами, а в сезоні-2004/05 усі крупні звитяги вийшли сухими!

Що характерно, на тому історичному етапі кількість розгромів ніяк не корелювала з місцем киян у чемпіонаті. Зокрема, найбільша кількість – 9 великих рахунків у матчах «Динамо» – була в сезоні-2007/08, коли команда посіла 2-ге місце. З того сезону заслуговує на згадування феєричний матч у Києві, коли динамівці, очолювані Анатолієм Дем’яненком, декласували «Карпати» на стадіоні «Динамо» імені Валерія Лобановського з рахунком 7:3 (до речі, за одним замахом знову вольовий успіх!). Тоді хет-триком за «Динамо» відзначився Ісмаель Бангура. А під завісу десятиріччя динамівці погожої листопадової днини забили в Києві три голи «Шахтарю» без відповіді (дубль Артема Мілевського й гол Андрія Ярмоленка, який і нині бере як гольову, так й асистентську участь у розгромах суперників «Динамо»), хоча за підсумками чемпіонату залишилися 2-ми.

10-ті: дві дев’ятки для розрядки

Це десятиріччя кияни розпочали з домашньої перемоги над «Шахтарем» із рахунком 3:0 (з диво-голами Андрія Шевченка та Олега Гусєва!), яка, втім, зрештою, знову не дала змоги випередити гірників у підсумковій турнірній таблиці.

Запав у пам’ять бенефіс Артема Мілевського (двобій з «Іллічівцем» на Гелловін у сезоні-2010/11 й нищівні 9:0!) й унікальне скандування трибун: «Де-сять! Де-сять!». Ту феєрію згадають, певно, не лише записні пам’ятайки, а й навіть зазвичай забудькуваті особи з украй короткою пам’яттю.

Безперечно, в контексті погромів суперників виокремлюється домашній матч «Динамо» проти донецького «Металурга» в назагал чи не найневдалішому для себе внутрішньому сезоні-2013/14 (4-те місце, скальковане 9 років по тому, – не жарти!). Тон тогочасних медіа: 9:1 – нарешті прорвало!

Пік крупнопереможного динамівського збирання припав на екватор тієї декади: в чемпіонському сезоні-2014/15 десяток разів суперники киян покидали поле з жахливими для себе цифрами на табло. Зверну увагу на те, що підопічні Сергія Реброва здобули 10 перемог із великим рахунком у 26-ти матчах (тоді в нашій прем’єр-лізі брало участь 14 команд) – понад 38%! Відзначу в епілозі того сезону дві поспіль звитяги киян із рахунком 6:0 (постраждали ужгородська «Говерла» й донецький «Металург»).

Наприкінці тієї декади динамівці дещо стишили великопереможну ходу. Прикметною була виїзна звитяга у вересні 2019 р. над «Ворсклою» 5:0 з дублем Карлоса де Пени. А ще згадався товариський матч навесні того року між цими самими командами, коли кияни також виграли з рахунком 5:0 (який же красень-гол поклав той самий де Пена ударом із лету після навісу з правого флангу Георгія Цитаїшвілі!). Щоправда, тоді гра відбулася в Києві.

20-ті: низхідна траєкторія?

*Чемпіонат не було завершено.

**За станом на 7 квітня.

Загальна тенденція 2020-х – поступове зменшення кількості крупних тріумфів «Динамо». Зовнішні обставини, сумні супутники цього десятиріччя – ковідна велепошесть (меншою мірою), повномасштабна орківська агресія (куди більшою мірою) – і відіграли, й відіграють свою негативну роль, не без того. Цей чемпіонат впродовж тривалого часу начебто й підкреслював цю тенденцію. Та ось повернувся на поле, відновившись після травми, Андрій Ярмоленко (максималіст за натурою та зв’язувальна ланка між визначними звитягами «Динамо» 10-річної давнини й сьогоденням!), й «Динамо» згадало про декласування суперників. Звісно, не лише чинник Ярмоленка відіграв тут вагому роль. Як на мене, позитивом є, хай поки що й невеличке, проте все ж таки повернення глядацької активності на трибунах. Уболівальник жене своїх улюбленців уперед, і навіть, коли ти граєш на виїзді, все одно певне підзаряджання енергетикою наявне. Звісно, нинішні наші трибуни – це не жерло вогнегори, якими вони були в довоєнні часи, проте фан-стихія так чи інак живить й амбіції гравців. І довести до зробу прагнення забивати якнайбільше куди легше з допомогою палких галасливих трибун.

Якщо ж твердити про інші чинники назагал малої кількості розгромів динамівцями своїх опонентів цього сезону, то не останню роль тут відіграє не надто надійна гра киян в обороні впродовж більшої частини сезону. Так, креативу начебто й вистачає, напад може забити ледь не чергові 4 голи (за забитими м’ячами, як, власне, й за xG «Динамо» впевнено веде перед у чемпіонаті), проте водночас захист примудриться двічі пропустити (несимпатики киян навіть вигадали визначення «діркуватий редут» щодо динамівських оборонців). Й численні 4:2 стали фірмовим рахунком киян цього сезону. Навіть аматорський «Денгофф» у контрольному матчі під час нещодавньої міжнародної павзи динамівці, що не дістали викликів до різних збірних, здолали з тим самим рахунком 4:2 (з дублем Андрія Ярмоленка!).

Іще одним чинником поточної малої кількості великих звитяг я би назвав, як на мене, задовгий період перебування на посаді головного тренера «Динамо» Мірчі Луческу. Ну, аж ніяк не відчували на старті сезону впевненості з цим наставником молоді динамівці! Нервовість занадто рельєфно проступала в їх діях за наявності румунського фахівця край поля. У цьому контексті мені видається важливим питання реакції іноземців на війну. Так, безперечно, як зазначив сам Луческу, він не з полохливих. Однак психологічно, хай як іноземець розписувався би в любові до України, її мальовничих краєвидів, борщу та галушок, а додому все ж таки тягне, коли мало не щоночі чуєш скажений гуркіт ракетно-дронових атак супостата. Надто, коли маєш вже солідний вік і виграв ти у футболі як тренер чималенько. Відповідний психологічний стан передається і підопічним. Тут уже не до звитяг з астрономічним рахунком, не до перетворення захисту супротивників на дрантя.

Хай там як, а, схоже, навесні динамівці змогли певною мірою полагодити крупнопереможний механізм. Звісно, в заключній частині сезону не завше траплятимуться декласування опонентів (про стимулювання андердогів третьою стороною не забуватимемо!), проте навесні кияни вже здобули більше звитяг із великим рахунком, ніж восени. Й далі все ж таки має бути!

Олексій РИЖКОВ