Костянтин СІМЧУК: «Найкращі матчі зіграв проти збірних США та Канади»

У другій частині інтерв’ю Sport.ua знаменитий хокейний голкіпер розповів, як стримував США та Канаду в найзірковіших складах на чемпіонаті світу, як потім на знак протесту не поїхав на світову першість-2007, за підсумками якої Україна вибула з топ-дивізіону і чому шкодує про цей крок. Костянтин згадав, як припинив існування «Сокіл» і як складно було відроджувати команду, як син Михайло мав мотивацію вижити через любов до хокею, а донька Марія закохалася в кінний спорт. Також Сімчук відповів на запитання, чи є в нього російський паспорт. Ця розмова, то, по суті, погляд авторитетної людини на український хокей часів незалежності крізь призму свого життя. Читайте, не пошкодуєте.

Читайте також:

Костянтин СІМЧУК: «У 19 років став директором, але уві сні ловив шайби»

– Костянтине, збірна України провела у топ-дивізіоні дев’ять років. І щоразу ми діяли з елітними суперниками за одним принципом: героїчна на грані з жертовністю гра воротарів при майже повній відсутності контргри. З висоти прожитих років і набутого досвіду скажіть, ми могли грати креативніше?
– Ні. Нам бракувало швидкості, індивідуальної майстерності. Натомість ми мали характер. У цьому компоненті могли дати фору будь-кому з суперників. В нас завжди були харизматичні лідери – Анатолій Степанищев, Валерій Ширяєв, а згодом вже Сергій Климентьєв, Вадим Шахрайчук, В’ячеслав Завальнюк, Василь Бобровников,Сашко Матвійчук, Юрій Гунько. Це особистості з характером. Так, вони не могли спокійно спостерігати за тим, як ми програємо. Тому виникали сутички. А у воротарів не було іншого вибору. Ми мали постійно тримати фокус і не могли собі дозволити махати ключками, з’ясовуючи з суперниками стосунки. Повторюся, свій потенціал ми використали повністю.

– Але не дарма ви говорили, що Анатолія Богданова вважали тренером із застарілими поглядами. Може, нам, аби повірити в свої сили, бракувало свіжості тренерської думки?
– У тому й річ, що після багатьох років праці в Фінляндії Анатолій Васильович став зовсім іншою людиною, з європейським менталітетом. Він вже не був диктатором. Саме тому на Олімпіаді перед матчем з латвійцями нам дозволили піти на закупки. Богданов якраз вносив у нашу гру і побут щось нове. А ми до цього нового не були готові. Майже всі ми грали в ерефії й за короткий час, протягом якого тривали збори перед чемпіонатом світу, не могли перелаштуватися під його вимоги.

– Свій найкращий матч ви зіграли на чемпіонаті світу?
– Я вважаю, що було немало яскравих матчів на різних чемпіонатах світу. Може, найбільше запам’ятався чемпіонат світу-2005 в Австрії. То був рік локауту в НХЛ і всі провідні хокейні держави мали змогу зібрати найзірковіших гравців. Спершу був поєдинок, у якому ми відіграли 1:1 з американцями. Цей матч запам’ятався булітом, який судді призначили наприкінці третього періоду за зсув воріт. Я частенько грішив такими справами. Буліт дали виконувати молодому проспекту НХЛ Закові Парізе, я його відбив і ми зіграли внічию.

А через добу – матч проти канадців, у якому поступилися 1:2. І зараз пам’ятаю той гол на останніх хвилинах третього періоду. Канадці нам забили в меншості. Рік Неш стояв на точці вкидання, навіть не дивився в бік воріт і кинув точнісінько в «дев’ятку». Я взагалі не бачив шайби. Повинен сказати, що з такими хокеїстами грати цікавіше, не так важко, як зазвичай, коли збірні США і Канади комплектувалися представниками нижчих північноамериканських ліг. Зірки НХЛ грають самі й дають грати супернику. В таких іграх є змога продемонструвати свою майстерність.

Правда, в матчі з канадцями однієї миті виникла ситуація, коли суперники не могли нам забити і почали в мене врізатися. Зі свого північноамериканського досвіду знав, що такий режим вмикається, коли нічого не виходить і тоді в хід ідуть всі засоби. Образно кажучи, суперникові намагаються «зламати хребет». У такій ситуації різниця між зірками і звичайними гравцями стирається. Не можеш проявити зіркових рис – врізайся у воротаря, на вкиданнях використовуй треш-ток, розмовляй, ображай суперника, виводь з себе. Після матчу до мене під’їхав голкіпер канадців Мартін Бродо. Запитав, де я граю і сказав, що мені треба грати в Північній Америці. Він запропонував мені свого агента, на що я посміхнувся і відповів: «Друже, я вже був там і, мабуть, вже трошки запізно».

– Найважче на чемпіонатах світу було проти фінів і шведів?
– Так. Бо що одні, що інші – хокейні машини. Вони проводять в одному режимі всі 60 хвилин. Лічені матчі були, коли ми поступалися їм небагато. Одного разу, пригадую, програли Фінляндії 0:3. Але за кидками фіни мали звичну перевагу – в межах 15 на 60. У середньому, 50 кидків ми отримували по своїх воротах щоматчу. Коли грали з шведами, в мене завжди був злий геній Даніель Альфредссон, який забивав мені майже в кожній грі.

Під таким натиском, який чинили скандинави, вдається встояти не завжди. Дуже важливо, в якому психологічному стані голкіпер. Не буду кривити душею, іноді приїжджав на чемпіонати світу психологічно виснаженим. І це впливало на гру. Під час останнього чемпіонату світу ми багато розмовляли з Едуардом Захарченком та Богданом Дьяченком про те, як треба готувати себе до таких змагань наприкінці сезону. Але ж це дуже індивідуально і не завжди можливо контролювати цей процес. Психологічна рівновага є для воротарів визначальною.

Та й Ігор Карпенко, вочевидь, також мав такі труднощі. Думаю, під час чемпіонату світу-2005 в Австрії Олександр Сеуканд виставляв на всі матчі мене, бо Ігор був виснаженим психологічно і фізично. У клубі Карпенко постійно боровся за найвищі місця. Після виснажливого клубного сезону зберегти сили ще й на збірну важко. Треба зазначити, що майже всі лідери нашої збірної грали лідерські ролі у своїх клубах і практично завжди проводили плей-оф до кінця. А плей-оф відбирає купу моральних і фізичних сил. Крім того, в клубах завжди є бюджет для відновлення і фармакології. Не кажу, що це були заборонені препарати, але без них відновлюватися важче.

– З Карпенком пліч-о-пліч ви провели майже всю кар’єру в збірній. Ви працювали, як єдина воротарська бригада чи кожен сам по собі?
– Ми з Ігорем ніколи не були найкращими друзями, але й проблем у стосунках у нас ніколи не було. У нас різні характери. Ми були партнерами за командою і не більше того. Власне, схожий формат стосунків зберігається понині. Бачимося – вітаємося. І все.

– Ви відіграли зі збірною України на п’яти чемпіонатах світу. Але з власної волі пропустили один, у 2007-му. Збірна України тоді вибула з елітного дивізіону і досі в нього не поверталася. Не дивно, що той неприїзд вам, Шахрайчуку, Касянчуку, Остроушку згадують понині…
– Почалося все зі збору в броварському «Терміналі». Йому передувала зміна керівництва Федерації хокею України. Олександра Омельченка замінив Анатолій Брезвін. І ми всі чекали на зміни, оскільки Сан Санич, обіймаючи 10 років посаду президента ФХУ, не побудував жодного льодового майданчику навіть у Києві, де він був мером. У нас були сумніви, що щось зміниться. В нас були питання стосовно окремих позицій, від яких залежало функціонування збірної. Я розумію, зараз це, може, виглядає неправильно, що гравці лізуть з якимись питаннями до керівництва, гравці повинні грати і робити свою справу. Але на той час ми вже були більш, ніж гравці. Ми виступали за кордоном і хотіли, щоб в Україні хокей розвивався як мінімум тими темпами, що в інших країнах колишнього СССР. Ми озвучили свої зауваження Василеві Фадєєву, менеджеру команди. Приблизно в такій формі: «Ми постійно приїжджаємо, виступаємо на чемпіонатах світу, а нічого не змінюється. Хочемо якоїсь конкретики». Конкретики не було. А якщо ні, то ми втомилися і зіграти не зможемо. «Я вас розумію», – відповів Василь Митрофанович.

Після того порозмовляти з нами прийшли генеральний секретар ФХУ Сергій Коваль і Євген Імас. Євген Вікторович – нова людина в хокеї, він прийшов разом з Брезвіним і тоді ми не знали його взагалі. Імас тоді сказав фразу, яка нас дуже зачепила: «Чому ви не їдете? Може, вам потрібні гроші?» Але ще більше нас тоді вразив сам факт, що на перемовини з нами відправили Коваля. Сергій Анатолійович був при керівництві ФХУ постійно. То була людина, яка не могла знайти спільної мови з хокеїстами. Все наше покоління вам відповість так само. Мова навіть не в тому, поважали ми Коваля чи ні, але контактувати з ним було важко. Тому нас і зачепило, що зі зміною керівництва ФХУ позиції Сергія Анатолійовича залишилися недоторканими. Ми зрозуміли, що до нас ніхто не дослухається від слова «взагалі». Це була остання крапля. Після того ми твердо вирішили не їхати на чемпіонат світу.

Чи помилка то була? Говоритиму за себе. Не думав, що після стількох років виступів одна відмова матиме такі наслідки. Звісно, шкодую, що тоді не поїхав. Зізнаюся, тоді заспокоював себе, що моя відсутність не матиме серйозних наслідків. Основним воротарем поїхав Карпенко. Також вважав, що непогану нагоду проявити себе отримають молоді воротарі Вадим Селіверстов та Олександр Федоров. Я не відчував, що когось підводжу. Думав, що достатньо одного Карпенка, щоб залишитися в топ-дивізіоні. Але в ході першої гри проти фінів Ігор травмувався. Добре пам’ятаю, як після після матчу зателефонував Слава Завальнюк зі словами «Костю, давай приїжджай. Все серйозно». Але я вже не був налаштований на гру. У мене в спеціальному рюкзаку сидів молодший син Гавриїл, котрому тоді було півроку, а зі старшим сином, чотирирічним Михайлом, грали в хокей. Я розслабився і не був готовий грати. «Якщо з м’ячика вийшло повітря, він не стрибає». Так можна охарактеризувати мій стан.

– Неучасть у наступному чемпіонаті світу, вже в першому дивізіоні – наслідок старих образ?
– Ні. Збирався грати. Навіть спілкувався перед чемпіонатом світу з тренером команди Володимиром Голубовичем, але у ході клубного сезону надірвав пах. Це була моя перша серйозна травма в професійній кар’єрі. Приїхав у Японію, де грала наша збірна, разом з дружиною, як турист. Хотілося ще раз там побувати, бо в останнє був там у 1990-му з юнацькою збірною СССР. Тоді ми, до речі, стали переможцями неофіційного чемпіонату світу серед збірних 1974 року народження, грали проти збірних Канади і США. За американців виступав Пол Карія, за канадців – Кріс Пронґер, майбутні зірки НХЛ. Я став найкращим воротарем турніру, а тренери збірної від себе подарували мені касету, збірник хітів 70-х, у мене вона й сьогодні є.

Але це спогади. В 2008-му їхав заодно підтримати хлопців. Там ближче познайомився з Анатолієм Брезвіним. Вже тоді збагнув, що Анатолій Іванович робить для національної команди дуже багато. Хлопці отримували преміальні, яких до приходу Брезвіна ми ніколи не бачили. Але вплинути на ситуацію вже було складно. Повітря не було вже не лише в м’ячиках окремо взятих гравців, а в команди загалом. То вже був не футбольний м’яч, а надувна кулька. Старше покоління тягнути команду не могло, а молодшому це завдання виявилося не під силу.

На чемпіонаті світу-2009, який відбувався в Польщі, я вже виступав. Там поступилися в матчі за вихід у топ-дивізіон 0:2 італійцям. Були сильнішими на голову, мали вигравати, але впродовж усієї гри не могли забити. Таке іноді буває. Голкіпер італійців Томас Траґуст творив у воротах чудеса. Та це теж наслідок того, що в нас закінчився magic.

Звісно, погано, що ми вибули з еліти. Але ми й так затрималися в топ-дивізіоні довше, ніж це було можливо. Білоруси, латвійці, казахстанці, австрійці, французи встигли по кілька разів вилетіти і повернутися, а ми трималися в еліті дев’ять років. Можна скільки завгодно дорікати, що ми жодного разу не потрапили бодай у чвертьфінал, але переконаний, що в комплексі ми зробили навіть більше, ніж могли.

– Мабуть, було б красиво й справедливо, якби вінцем для гравців вашого покоління став успішний виступ на домашньому чемпіонаті світу в 2011-му. Тоді, виступаючи на льоду київського Палацу спорту, Україна вважалася явним фаворитом. Але в підсумку посіла приголомшливе третє місце. Що сталося?
– Зараз важко передати наші почуття після того чемпіонату світу. Ми багато років чекали на те, щоб зіграти нашою бандою, як ми самі себе називали, вдома, у Києві, перед нашими глядачами, та ще й у Палаці спорту. Проте світовій першості передував клубний сезон, який чимало основних гравців провели в «Соколі». То – Климентьєв, Срюбко, Шахрайчук, я. Затримки по зарплаті в нас становили іноді по чотири місяці. Такий стан речей позитивно на людей не впливає. То м’яко кажучи. Моральний стан був не найліпшим. Комплекс негативних факторів накопичувався. Треба казати як є: ми були ображені на нашу систему, на відсутність змін. Хоча, повторюся, президент ФХУ Брезвін робив для збірної дуже багато.

– Власне, в тому й річ, що збірна і «Сокіл» – то різні речі…
– Воно наче й так, але це сприймалося як одне ціле. Перед самим чемпіонатом світу нам віддали зарплату. Брезвін знайшов гроші і розрахувався за Сергія Таруту… Нас також засмучувала відсутність належної уваги. Ми хотіли, щоб про нас говорили, щоб був ажіотаж. Ми ж стільки років грали в топ-дивізіоні, на Олімпіаді, а про нас ніхто не знав, що ми існуємо. Коли ми програли перший матч (3:5 британцям – авт.), я грав, м’яко кажучи, невпевнено. Команда – живий організм. Наша команда вже була старим організмом, який потребував лікування, а може, хірургічного втручання. На жаль, молодих органів, які б нас підтримали, забракло, тому й такий результат.

– Ви згадували про «м’ячик, який здувся». У цьому контексті згадується, що тренерів збірної й найперше Олександра Сеуканда звинувачували в тому, що він не підпускав до складу молодих хокеїстів, що старожили грали доти, доки в них «не постиралися коліна»…
– Кого, наприклад, можна було підпускати?

– Романа Благого, Сергія Бабинця, Олексія Войцехівського, Дмитра Німенка… Можна передивитися список прізвищ найталановитіших хокеїстів 1987-1989 років народження, які або не грали в збірній взагалі, або заграли там дуже пізно.
– Не згоден. Всі очікували на те, що прийде молодь. Коли всередині 90-х з’явився талановитий нападник Олександр Зіневич, Сеуканд відразу долучив його до складу збірної й «Сокола». Згадуваний вами Благий у той час теж уже був кандидатом у збірну, просто на чемпіонат світу не потрапив. Знаєте, як тренер і як директор хокейної школи нині нерідко стикаюся зі звинуваченнями, що не ставлять того чи іншого. Можу сказати, що немає такого тренера, який би не ставив на гру тих, хто справді талановитий. Усі, в кого є потенціал, шанс отримують. Буду говорити про себе. Мене не брали, бо не бачили потенціалу, не вірили в те, що я пройду весь шлях. Я не хотів пахати на тренуваннях, а воротарю втричі важче заграти, ніж польовому гравцеві. Воротар може заграти як у 17 років, так і в 25.

– Поговоримо про завершальний етап вашої кар’єри гравця. У «Сокіл», щоб догравати і закінчувати кар’єру, ви повернулися в 2009-му. Як у клуб з історією, який взяли під опіку серйозні, як тоді здавалося, інвестори на чолі з Сергієм Тарутою та «Індустріальним союзом Донбасу». Але на ділі вийшло, що «Сокіл» здобув репутацію клубу, який «кидає»…
– Якщо не помиляюся, повністю з гравцями і персоналом Тарута, який почав фінансувати «Сокіл» з 2007-го, тоді розрахувався лише за перший сезон. Потім вже почалися недоплати за преміальними, декому «обрізали» останню зарплату сезону. Коли в команду повернувся я, коїлося вже казна-що. Затримки на місяць-два-три стали звичним явищем. Пригадую, якось до нас прийшов хтось із керівництва. Почалися якісь виправдання, обіцянки. І в цю мить просто порвало зазвичай спокійного Сашка Побєдоносцева. Він зірвався і перейшов на крик: «Я щойно одружився. В мене маленька дитина. І я чотири місяці сиджу без зарплати. Як мені жити?»

– Тим не менш, чемпіонат України в ті роки ставав справді конкурентним і в 2012-му вже запам’ятався запеклим протистоянням «Сокола» і «Донбаса». «Сокіл» за іменами був вкомплектований набагато краще. Окрім топових українців Шахрайчука, Касянчука, Климентьєва, Литвиненка, Матвійчука, Олецького, Срюбка, Тимченка в команді виділявся росіянин Андрєй Ніколішин, за плечима якого була велика кар’єра в НХЛ. І в такому складі кияни примудрилися донеччанам програти. Злі язики навіть кажуть, що серію було продано…
– Треба згадати, що в тому сезоні «Сокіл» очолив молодий тренер Олександр Годинюк, який прийшов з дуже великим багажем професійного гравця. Помічниками були Василь Бобровников і Микола Майко. Нам було цікаво працювати. Та й сезон загалом був дуже цікавим. Не маю однозначної відповіді, чому ми програли. Забракло нас на весь шлях. Буду говорити про себе: команду я в фіналі не підтягнув. Якщо треба взяти всю провину за поразку в фіналі на себе, то я можу це зробити. Інших звинувачувати не буду. Як не стану шукати проблем усередині команди. В цьому немає сенсу.

Віддам належне «Донбасу». В тому сезоні в команди був процес становлення. Зі спілкування з хлопцями, які тоді виступали за донеччан, знаю, що як для українського хокею, вони отримували шалені гроші. В інших клубах такого не було ніколи. Ми тоді першою командою виступали у відкритому чемпіонаті білорусі, а в чемпіонаті України у регулярному чемпіонаті грав другий склад. Одного разу, коли «Донбас» приїхав грати проти «Сокола-2», їм за перемогу пообіцяли 200 тисяч доларів на команду. За чутками, бо мене там не було. Для нашого хокею – шалені гроші. Думаю, з допомогою матеріальних стимулів і завдяки грамотній підготовці тренер донеччан Олександр Куликов тоді зумів налаштувати найліпшим чином найперше молодих хокеїстів – згадуваних вами Бабинця, Благого, Німенка, Микиту Буценка, також була група непоганих легіонерів.У воротах гарно грав Вадим Селіверстов. Завдяки сукупності факторів ця компанія тоді спромоглася на диво. Ми програли, хоча за іменами були набагато кращими.

– Тема окремої розмови – крах «Сокола». У 2014-му найіменитіша українська хокейна команда призупинила існування, щезнувши з хокейної мапи на довгих шість років. Знаю, що восени 2013-го було гучне святкування 50-річчя клубу. А через місяць з’явилася звістка, що «Сокіл» на межі банкрутства…
– Клуб може існувати лише за наявності спонсорів. Ми чули, що у власника «Сокола» почалися проблеми з бізнесом. Наскільки ці проблеми серйозні, ніхто не знав. Так само, як не розуміли ми, наскільки Тарута переймається долею «Сокола». Прямого контакту з Сергієм Олексійовичем в нас не було, спілкування велося через віце-президента клубу Сергія Корабльова. Кошти виплачував теж він.

Будь-який професійний гравець найперше працює за гроші. Хлопці, які грали за кордоном, звикли до того, щоб все було професійно в контексті заробітної плати. Як я вже говорив, у Києві завжди щось не доплачували. Тарута був першим, хто почав у столиці вкладати в хокей серйозні гроші. Оскільки Сергій Олексійович ніколи з нами не зустрічався, на матчі не ходив, ми вирішили, що він або взагалі не знає, що відбувається в команді , або його дурять. Але нас це зовсім не цікавило, бо в команди є власник і він бере на себе відповідальність. Як гравці, ми багатьох тонкощів не розуміли. Розібрався в них, уже коли сам став функціонером, коли у перший після завершення гравецької кар’єри рік обійняв посаду спортивного директора «Сокола», а Завальнюк був генеральним директором.

– Тарута в інтерв’ю Sport.ua коментував це так: «Коли хлопці захотіли забрати «Сокіл», я їм і віддав»…
– Він нічого не залишив, а просто з листопада 2013-го взагалі припинив фінансування. В листопаді ми всі гроші до останнього витратили на виплату зарплат. Нам з Завальнюком грошей уже не вистачило. З тієї миті і до часу розпаду ми тягнули команду на принципах взаємодовіри. Хлопців не цікавило, де ми грали, за чиї гроші фінансується клуб. Людям треба годувати сім’ї. Не уявляєте, наскільки неприємно заходити в роздягальню команди, якій затримують на три-чотири місяці заробітну плату. Тому, відродивши клуб у 2020-му, відразу визначив пріоритет, що поряд з результатом маємо позбутися репутації клубу, в якому «кидають». Минуло чотири роки і можу сказати, що попри певні непорозуміння з директором клубу В’ячеславом Лецканом, нам вдається закривати всі зобов’язання перед хокеїстами і персоналом. В умовах українського хокею це навіть важливіше, ніж здобуття чемпіонського титулу.

– В той час, коли «Сокола» не було, ви працювали тренером у «Білому Барсі», в «Дженералз», але при цьому завжди залишалися головною рушійною силою в акціях, пов’язаних з відродженням «Сокола». Клубний патріотизм чи з «Соколом» вас щось пов’язувало?
– Одне й інше. Навіть працюючи з тими ж «Дженералз», я продовжував працювати тренером у школі «Сокола»: допомагав Владиславу Зозовському готувати хлопців 2002 року народження, приділяючи особливу увагу роботі з воротарями. Вважаю, шо відпрацював тоді дуже ефективно. В нашій групі було троє воротарів – Дмитро Кубрицький, Семен Майко і Ярослав Сулима. Всі встигли дебютувати на дорослому рівні, Кубрицький став чемпіоном України в складі «Сокола», грав за національну збірну на чемпіонаті світу. Майко був основним у молодіжних збірних. Ярослав через травму закінчив професійну кар’єру гравця.

Але повернуся до вашого питання. Залишаючись тренером школи «Сокола», постійно намагався перезапустити першу команду. За ці шість років перезустрічався на предмет фінансування клубу з усіма київськими олігархами. І не лише київськими. Але нікого цей проект не цікавив. Останній, з ким розмовляв – Гарік Корогодський. Я тоді ще обіймав посаду завуча, а директором ДЮСШ «Сокіл» був Віктор Чібірєв. Зустріч відбулася спонтанно. На той час ми почали розвивати соцмережі нашої школи і Гарік лайкнув один із наших постів, присвячених 55-річчю «Сокола». І навіть залишив якийсь коментар. Батько одного з наших хокеїстів мав виходи на Гаріка і на моє прохання запросив його відвідати нашу школу. Він провів для нас семінар. Після нього поговорили на предмет фінансування дорослої команди. «Ви – киянин, а «Сокіл» - один із брендів міста, - кажу, - допоможіть, на хокей в Україні не треба багато грошей». «Вибач, але мені це взагалі не цікаво», - сказав Корогодський. І додав, що йому цікавий теніс, що він фінансує молодих тенісисток. Відповідь усіх інших відомих людей була схожою.

У 2020-му я став директором школи «Сокіл». І відразу загорівся ідеєю, щоб заявити в чемпіонат України молодіжну команду на основі вихованців нашої ДЮСШ. Тодішній керівник департаменту молоді і спорту КМДА Вадим Гутцайт мою ініціативу підтримав, виділив певні кошти. Власне, під брендом молодіжної хокейної команди (МХК) ми влітку 2020-го й відродилися. І залучили двох спонсорів – «Європейський правовий захист» в особі В’ячеслава Лецкана і компанію «Санагро», яку очолює Дмитро Тихомиров, той самий, з яким ми починали займатися хокеєм у статусі воротарів. Ці люди залишаються з «Соколом» понині.

– Паралельно зі спробами відродити «Сокіл» ви у всі ці роки прагнули довести до пуття реконструкцію спорткомплексу «Авангард», місця, яке десятиліттями було головним центром підготовки українських хокеїстів. Але цьогоріч буде вже 14 років, як «Авангард» зачинився на реконструкцію. Нині об’єкт нагадує руїну…
– До мене директором спорткомплексу був В’ячеслав Завальнюк. У 2016-му він разом із сім’єю перебрався до Словаччини. Незадовго до від’їзду перейняти управління справами «Авангарду» Слава запропонував мені. Не тому, що ми друзі, а через те, що впродовж п’яти років ми разом з громадськими активістами, батьками юних хокеїстів вели постійну боротьбу за «Авангард» і врешті домоглися передачі споруди в підпорядкування Міністерства молоді і спорту. Наступним кроком мало бути відновлення діяльності спорткомплексу.

У статусі директора виключно льодової арени я пробув з травня 2016-го по червень 2017-го року. Баскетбольний і гімнастичний зали мені не підпорядковувалися, вони ще були в процесі передачі державному підприємству «Авангард». У нас були амбітні плани й тодішній міністр молоді та спорту Ігор Жданов їх підтримував. Він навіть презентував проект реконструкції спорткомплексу. Але впродовж того року, коли я обіймав посаду директора, фінансування на проект не було. В нас функціонував лише зал для гри в футзал, а Федерація хокею України орендувала приміщення під офіс. На отримані кошти купували буксидну смолу і рубероїд, щоб власноруч закривати дзюри і захищати будівлю від протікання.

– Чому ви пішли з посади директора?
– Бо відчував, що не на своєму місці. Я мав розбиратися в будівництві, розпоряджатися бюджетними коштами, виділеними на будівництво, розбиратися в тендерних закупівлях. Для цього мало мати хорошого юриста. Варто й самому мати юридичну освіту. Тому щойно з’явилася нагода, звільнився. Це не моє.

– Ви після завершення кар’єри здебільшого виконували роль асистента тренера чи працювали з воротарями. Перший досвід самостійної роботи з’явився лише в попередньому сезоні, коли перед чемпіонатом України в умовах війни очолили «Сокіл». В реаліях, коли неможливо запрошувати легіонерів, а найкращі українці роз’їхалися за кордон, сформувати команду складно. Щоб заповнити прогалини, кар’єри довелося відновлювати людям, які завершили грати доволі давно. Тому перед стартом у «Сокіл» не особливо вірили. «Кременчук» виглядав привабливіше в багатьох розуміннях. Однак сезон завершився для очолюваної вами команди чемпіонством…
– У випадку з тим нашим «Соколом» склався пазл. Повинен сказати, що після 2012-го, тобто відколи завершив гравецьку кар’єру, стати головним тренером мені пропонували неодноразово. То не дивно, адже коли грав, завжди був лідером, мене завжди було чутно. Підказував, навіть коли залишався на лавочці в ролі бекапа. Такий у мене характер. Проте головним тренером не відчував себе ніколи. Мене повністю влаштовувала роль асистента. Втім, своє бачення на діяльність у статусі головного мав завжди. Тому, обійнявши цю посаду в минулому сезоні, я не намагався нікого копіювати, а був самим собою.

Акцент робив на лідерах команди, на виконавцях, які здатні виконувати ті завдання, які ми перед собою ставили. Я акцентував увагу на мотивації хлопців. У підсумку мені вдалося домогтися, щоб лідери команди проявили свої найкращі риси. Досвідчених хокеїстів не треба тренувати з ранку до ночі. То з молодими треба повозитися, давати їм більше льоду, ігрової практики. А старожилів важливо правильно використати, створити їм такі умови, щоб кожен видав по 150% можливостей. Так і сталося.

– Залишити посаду головного тренера після чемпіонського сезону – ваше особисте рішення?
– Ми мали домовленість із директором клубу В’ячеславом Лецканом, що в разі, якщо в Україну повернеться Олег Шафаренко, з яким «Сокіл» відіграв два сезони до початку повномасштабного вторгнення , він очолить команду знову. Навесні, після чемпіонату світу, В’ячеслав Львович повідомив, що Олег повертається. Потім, коли почалася передсезонна підготовка, сказав Шафаренку: «Якщо я потрібен, буду працювати. У будь-якому статусі – асистента, тренера воротарів. Але ти головний, ти береш на себе відповідальність за результат і тобі вирішувати». Власне, так і є. Хоч я зараз не присутній на лаві «Сокола», але при потребі до роботи долучаюся. Кожен у нашому клубі має свою зону відповідальності. Після завершення сезону підіб’ємо підсумки того, хто як зі своїми обов’язками впорався.

– Водночас із посадою головного тренера в «Соколі» ви втратили посаду асистента головного тренера збірної України. В цьому випадку ви з Вадимом Шахрайчуком йшли не зовсім зі своєї волі…
– Є вище керівництво, яке приймає рішення. У цьому випадку це було бачення президента Федерації хокею України. Нашому звільненню з посади передували кількамісячні перемовини. Ми не приховували, що хочемо залишитися, бо вважаємо, що не довели до логічного кінця те, що почали. Але в підсумку Георгій Зубко наполіг на своєму. Ми домовилися, на яких умовах розійдемося і потисли, як дорослі чоловіки, один одному руки.

– Збірна України з тренерами Шахрайчуком і Сімчуком на чолі на двох чемпіонатах світу в дивізіоні 1В поспіль посідала другі місця, одного разу поступившись Польщі, а іншого - Японії. Якраз торішній результат керівництво ФХУ не задовольнив…
– На моє переконання, такий результат був нашим максимумом. Ми могли перемогти японців лише за однієї умови: якби наші воротарі стрибнули вище голови. При цьому не хочу сказати, що в поразці від Японії винні воротарі. Ні. Але остання позиція, яка може врятувати, це не оборонець, не нападник, а саме голкіпер. Якщо б Богдан Дьяченко чи Едуард Захарченко вийшли на magic, як то вони неодноразово робили в матчах за клуб і за збірну, то шанс виграти в Японії був. Тому друге місце відповідало нашому тодішньому рівню.

– Костянтине, давайте зачіпимо не дуже приємну для вас тему. Вже понад рік на не дуже авторитетних інтернет-ресурсах регулярно з’являється інформація про наявність у вас російського паспорта. Чутки чутками, але коментарів на цю тему ви уникали. Чому не даєте прямої відповіді?
– А кому її давати? Хто запитує? Уже понад два роки на мене регулярно на всеможливі силові структури надходять анонімки, мовляв, при звільненні Київської області знайдений російський паспорт громадянина рф, директора ДЮСШ «Сокіл», тренера збірної України Сімчука. З Київщини все почалося. Потім листи такого ж змісту надходили стосовно Запоріжжя, Харківщини, Сумщини, Херсонщини. І так кожні місяць чи два. Звісно, мене викликали на допит в СБУ. Я відповів на всі запитання. Скажу одне: я був, є і залишаюсь громадянином України і пишаюсь цим.

Водночас вдячний колишньому члену Ради Федерації хокею України Сергієві Ковалю. За те, що він зробив відповідний запит і в ФХУ. Як я вже говорив, з Сергієм Анатолійовичем ми знайомі з туалету в Румунії, тобто 30 років, а він досі не знав, чи є в мене російський паспорт. Пан Коваль закликав хокейну спільноту, щоб мене і ще кількох відомих українських хокеїстів, які колись виступали в росії, відлучити від будь-якої хокейної діяльності. Так, мені це було неприємно, але дякую Сергієві Анатолійовичу, що він розкрився і підняв цю тему напряму. Ліпше так, ніж писати щомісяця анонімки. На які я не вважаю за потрібне відповідати. Це по-перше. А по-друге, я б відповів хлопцям, які зараз воюють, колишнім хокеїстам Олександрові Матвійчуку, Олексієві Лазаренку, Сергієві Супруну, Олексієві Гриценку. Це ті люди, які мене знають дуже добре. Мені боятися нічого. Все моє життя – тут, на долоні, в Києві. Де б я не був, але завжди повертався сюди.

– Скажіть чесно: у вас є російський паспорт?
– Звичайно, немає.

– Коли з’являлися останні анонімки?
– На початку року в Нацполіцію і СБУ написали начебто батьки вихованців школи «Сокола». Лист відправлений під вигаданим підписом і з невідомої електронної скриньки. Анонімність аргументована начебто тим, що зараз війна і автор побоюється за власну безпеку. Але його обурює, що директор школи Сімчук, у якого є паспорт рф, погано впливає на дітей і поширює серед них ворожу пропаганду. Не знаю, яка в цих людей кінцева мета, якщо вони такі наполегливі.

– Давайте змінимо тему і поговоримо про ваших синів. Обидва вважалися одними з найобдарованіших у своєму віці в Україні і обидва зараз за океаном. Де, як мені здається, їхні хокейні справи останнім часом ідуть не найліпшим чином.
– Як вам сказати? Михайло, якому зараз 21, зараз навчається в Арізоні, в університеті Ґранд Кеньйон. Рівень хокею там не настільки високий, як би того хотів сам Михайло. Але він там багато грає, забиває, є лідером команди.

– Тобто, для хокею він ще не втрачений?
– Ні. Мишко хоче щось змінити і з наступного сезону перейти в сильнішу лігу, в інший університет, але з сильнішим рівнем хокею. Правду кажучи, я як батько був би задоволеним, щоб Михайло закінчив університет, а потім вирішував, чим займатися далі. І чи продовжувати хокейну кар’єру. Та Мишко – максималіст. Він хоче грати на якомога вищому рівні. Стримувати його не можу…

Мало хто знає, що в 11-річному віці в Михайла стався імунній збій. Впродовж чотирьох років він не те що в хокей не міг грати, а й навіть до звичайної школи ходити. Лише дім і лікарня. Але щойно лікарі дозволили Михайлові отримувати фізичні навантаження, як він уже через два тижні підтягувався на поперечині 24 рази. При цьому впродовж чотирьох років його стан був настільки жахливим, що він не міг присісти. Ми, як батьки, дуже хвилювалися. Зауважу, що до 11-ти років Михайло демонстрував непоганий потенціал, вражав хокейними інстинктами, розумінням гри. Було видно, що він може заграти на хорошому рівні.

Але можу сказати, що Михайло великою мірою поборов ті проблеми зі здоров’ям, бо мав величезне бажання грати в хокей. Ми живемо за містом. Тож щойно Мишкові дозволили відновити фізичну активність, він почав виходити на річку. Сам розчищав кригу від снігу, ставив ворота і очікував, коли я привезу з тренування Гавриїла. Потім вони ще години дві, до пізнього вечора, вдвох тренувалися.

Серйозніше тренуватися син почав, коли я проводив воротарський збір у Білій Церкві. Там його помітили Олександр Бобкін та Костянтин Буценко і десь через півроку після відновлення від хвороби запросили виступати за молодіжну команду «Білого Барса». Дружина була шокована, коли про це дізналася. Удома були скандали. Таня була категорично проти того, щоб син після такої важкої недуги повертався у професійний хокей. Але для Мишка хокей – то щось надзвичайне. Для нього повернення в гру було головною мотивацією для того, щоб вижити (а в якусь мить питання стояло саме таким чином).

– У Гавриїла, на щастя, серйозних проблем зі здоров’ям ніколи не було.
– Вихованням молодшого сина займалася бабуся. Так вийшло, що ми приділяли велику увагу маленькій Марії і хворому Мишкові, а Гавриїлом займалася бабуся. То вона впродовж двох років возила дитину на тренування на ковзанку на Оболоні в 5:45 ранку. Я почав приділяти Гаврові більше уваги, вже коли школа «Сокола» перебралася на Виставковий центр і ми там створили із хлопців 2006 року народження спецклас під керівництвом Андрія Савченка.

– Нині Гавриїл виступає в юніорській лізі Манітоби за «Дофін Кінґз». І грає в цьому сезоні не так багато…
– Так, хотілося б більше. Але Junior A – дуже непогана ліга. Там виступають хлопці 16-20 років. Гавриїл у своїй команді - один із наймолодших. Правда, тренер у міжсезонння, коли ми визначалися, де продовжувати кар’єру, обіцяв, що ігрової практики буде більше. Але вже як є. Зрештою, вважаю, що те, що зараз відбувається з обома синами – гарний життєвий досвід. Вони вчаться приймати самостійні рішення. Так, постійно радяться, багато спілкуються через відеозв’язок. Їм важко, вони скучили за домом. А мама скучила за синами. Та чого гріха таїти, як батько я ще сам з дітьми не награвся. З одного боку, хочеться, щоб діти грали на найвищому рівні. З іншого ж, хочу бачити їх поряд.

– Поки сини далеко, вся батьківська любов віддається доньці?
– Коли хлопці виїхали, Марія так і сказала: «Тепер я одна дитина в сім’ї». Донька, до речі, сильно захопилася кінним спортом. Ніколи б не подумав, що їй це так сподобається. Марійка марить спілкуванням з конями. Їй дуже непогано виходить їздити. Також Марійка займається вокалом, грає на фортепіано та співає в церковному хорі. То мама в нас дуже вимоглива, не дає Марії розслабитися.

Знаєте, як би не було добре за кордоном, але мені особисто завжди був найважливіший родинний затишок. Дружина зі мною була завжди, де б не виступав. Може, крім першого року в Америці, коли Тетяні не давали візи й вона мала шість відмов в американському посольстві. На самоті мені було так важко, що десь у середині сезону вирішив повертатися в Україну. В підсумку тренер «Такоми» Джон Олівер, щоб мене притримати, мотивував, організувавши тижневе тренування в клубі НХЛ «Фінікс Койотіс». З основним складом, оскільки у чемпіонаті тоді була пауза, пов’язана з участю гравців НХЛ в Олімпіаді в Наґано. Коли тренуєшся поряд з такими людьми як Кіт Ткачук чи Олег Твердовський, Ніколай Хабібулін – це щось особливе. Натхненний тим тижнем, я залишився до кінця сезону. А відтоді Тетяна зі мною постійно. Єдине, дуже хотів, щоб вона разом з Марією виїхала після початку повномасштабного вторгнення. Донька важко переносила звуки вибухів. Але Таня відмовилася виїжджати. Сказала, що не залишить мене одного, буде разом постійно. І я їй за це вдячний.

– Крапку в цьому інтерв’ю хотілося б поставити, почувши не про підсумки, а про плани. З урахуванням, що в наших реаліях щось планувати важко.
– Мене обнадіює ситуація в українському хокеї. Не дивлячись на те, що в Україні понад два роки повномасштабна війна, ситуація в нашому хокеї не така вже й погана. Федерація хокею України подбала про безпеку вихованців усіх хокейних шкіл, коли посприяла їм виїхати і влаштуватися за кордоном. Національна збірна України протягом цих двох років провела дуже багато зборів. І це дало результат: ми вже боремося не за виживання в дивізіоні 1В, а претендуємо на підвищення в класі. Середній вік гравців в збірній – 25-27 років. Це – пік кар’єри. У нас є дуже багато талановитих хокеїстів 2004-2008 років народження, які на підході для національної збірної і вже зараз виступають на дуже непоганому рівні за кордоном. Це обнадіює. Другий поспіль рік матчі чемпіонату України відбуваються в київському Палаці спорту. Це теж досягнення.

Стосовно нашої школи, то з початком повномасштабної війни ми опинилися в ситуації, коли чимало дітей виїхали за кордон. Це, найперше, наші старші групи. Декілька наших тренерів зараз також працюють за кордоном, а Олександр Матвійчук, Дмитро Коржилецький і Андрій Дворник воюють. Разом з тим, починаючи з групи 2009 року народження і по 2015-й у ДЮСШ «Сокіл» займається в середньому по 30 дітей. Це для України дуже непоганий показник. Також цьогоріч відбувається набір дітей 2016-2017 років народження, де також налічується в межах 50 хокеїстів. Оскільки дітей у школі багато, ми знову запускаємо ковзанку АТЕК, на якій до початку повномасштабної війни грали та тренувалися не лише діти, а й професійна команда. Я знайшов кошти, щоб погасити борги об’єкту за електроенергію та зробити капітальний ремонт всередині. Сподіваємося переїхати в АТЕК найближчим часом. Але, звісно, будувати якісь серйозні плани можна, лише коли закінчиться війна. Молимося, щоб це сталося якомога скоріше.

Іван ВЕРБИЦЬКИЙ