Костянтин СІМЧУК: «У 19 років став директором, але уві сні ловив шайби»

Наш сьогоднішній гість – ціла епоха в українському хокеї, людина, яка з перших років і понині не випадала з гри ані на мить. Впродовж 20-ліття Костянтин представляв Україну спершу як обдарований, а потім як головний воротар країни, був причетний до періоду найвищого злету нашого хокею. Нині Сімчук – тренер і директор школи «Сокола», людина, яка привела найіменитішу команду України до чемпіонства в першому сезоні в умовах війни.

26 лютого Сімчуку виповнилося 50. Напередодні цієї дати ми зустрілися, щоб записати це надзвичайно відверте інтерв’ю. В якому колишній голкіпер розповів, як став директором ресторану у 19 років, був виставлений на глум Сеукандом і після того виїхав у Канаду, чому не зміг заграти в НХЛ і як заробляв собі авторитет в Україні. Детально Костянтин зупинився на єдиній для нашого хокею Олімпіаді, а також виступах українців на чемпіонатах світу в топ-дивізіоні. Ці спогади приперчені яскравими історіями та бувальщинами про туалетне знайомство з відомою для українського хокею постаттю, специфічний норов Шундрова і про вокзальних гопників. Не обійшли ми тем скандального неприїзду Сімчука на чемпіонат світу-2007, російського паспорта, розпаду і відродження «Сокола». Але про все по черзі. Цю розмову ми розділили на дві частини. І почали з привітання з ювілеєм.

– На 50 не почуваюся, – бере слово Костянтин. – Але кілька тижнів напередодні ювілею багато про це думав, розмовляв з дружиною. Багато вже пережито. Але як є, так є.

– Хокей у вашому житті, здається, був постійно.
– Спершу все ж був футбол. Займався в школі «Динамо» на Нивках. Потрапив туди після того, як друг батька побачив, як я граю з м’ячем. Сказав, що в мене непогано виходить і треба йти в секцію. І допоміг мені, першокласнику, влаштуватися в динамівській школі. Директором якої був легендарний футболіст Анатолій Бишовець. Нашу групу хлопців 1974 року народження він тренував особисто. Займався футболом приблизно рік. Покинув, бо було складно добиратися. Прямого тролейбусного сполучення від Індустріального моста, в районі якого ми жили, не було. Оскільки заняття відбувалися в денну пору, тато не завжди міг мене відвозити. Допомагав друг сім’ї, дядько Павло. Як правило, на тренування мене возив якраз він. Але теж не завжди мав на це час. Врешті, з футболом довелося зав’язати.

Хокеєм захопився з дев’яти років. Завдяки трьом однокласникам, які вже відвідували хокейну секцію. Поїхав з ними, подивився. А після того зайшов у магазин спортивної атрибутики, який знаходився між Індустріальним мостом і заводом «Більшовик». На перші гроші, зекономлені від дня народження, купив собі за 29 рублів ковзани і за 8 рублів – жовтий шолом «Сальво». Також придбав рукавиці, дерев’яну ключку і прийшов у школу «Сокола» у спорткомплексі «Авангард», до тренерів Віктора Чібірєва і Леоніда Шафаренка. Хлопці, які там були, вже займалися доволі тривалий час – хтось рік, хтось трохи більше. Правда, нещодавно Леонід Шафаренко розповів, що набір дітей у той час проводився з нуля. Спершу група 1974 року народження була лише в «Крижинці» поруч з Республіканським стадіоном. Але згодом новий набір проводився уже на «Авангарді». Втім, хлопці, поряд з якими починав заняття хокеєм, вже щось вміли. Мені ж для початку довелося вчитися стояти на ковзанах.

Найталановитішим у нашому наборі був нині, на жаль, покійний Олексій Ємельяненко. У 21 рік від наркотиків помер. Він вважався одним із найобдарованіших хокеїстів у СССР, їздив на перші збори юнацької збірної Союзу. Мою кар’єру Олексій теж розвернув на 180 градусів. На одному з тренувань він «клацнув» мені шайбою в груди. Сильно. У мене забилося дихання. Не знав, чи плакати мені, чи дихати. До мене під’їхав Віктор Чібірєв. І запитав: «Може, ти будеш воротарем?» Я погодився. Мені видали якусь амуніцію і так потрохи я почав грати у воротах. На ту мить у нас вже був перший голкіпер, Ігор Павленко. Грав він дуже непогано, але до дорослого хокею не дійшов.

Повинен сказати, що в «Крижинці» серед хлопців 1974 року народження було багато талантів – Вадим Шахрайчук, Іван Вологжанінов, нині вже покійний Ігор Шуст, оборонець Юра Піддубний, Рогач. У нашого «Сокола» з ними завжди заруби були. Показово, що на перший збір юнацької збірної СССР, який у ті роки традиційно проводився в зруйнованому російськими ракетами сіверськодонецькому льодовому палаці, запросили відразу п’ятьох вихованців «Сокола» і «Крижинки». Вже коли Союз розпався, нас п’ятьох теж викликали виступати на представницькому турнірі «Viking Cup» у Канаді – мене, Славу Завальнюка, Вологжанінова, Сашка Алексєєва і Бодю Савенка.

Для розуміння. Три хокеїсти «Сокола» 1974 року народження були задрафтовані в НХЛ: Алексєєв – у «Вашингтон Кепіталз», Вологжанінов – у «Вінніпеґ Джетс», Савенко – в «Чікаґо Блекгокс».

– До того, як отримати перше запрошення з юнацької збірної СССР, ви розглядали хокей як майбутню професію?
– Не розглядав навіть тоді. У той час мені здавалося, що існувати за рахунок спорту нереально. То зараз приклади зірок з їхніми зарплатами доступні. Тоді було по-іншому. У нас тоді професіоналів, як співав Висоцький, не було. Професіонали – в Канаді. А ми – любителі. Тому навіть коли з 15-ти років їздив на збори юнацької збірної, не думав, що хокей – то надовго. Ми тоді бачили, що різниця в рівні життя між СССР і, скажімо, Швецією чи Фінляндією, величезна.

– У вас ніколи не виникало бажання під час міжнародних виїздів «загубитися» і почати нове життя?
– Ні. Навіть не уявляв, що так можна. Мабуть, то батьки виховали мене так, що був прив’язаний до тих місць, де народився. Взагалі, за весь час, що ми тоді виїздили, з нашої делегації за кордоном під час останньої поїздки в 1991-му залишилася лише одна людина – масажист, який вирішив жити в Канаді. Ми тоді зібралися в автобусі, мали їхати в аеропорт Едмонтона. Той масажист, який ділив номер з одним із помічників головного тренера, зайшов у салон, зі всіма попрощався і сказав, що залишається. Поруч чекала автівка, на якій він і поїхав. Традиційно з нами був представник КДБ. Він почав зривати хлопців з місць: «У мене в плащі є ремінь. Давайте вибігаємо, хапаємо його, в’яжемо, кидаємо в автобус. Головне – довезти його до Едмонтона. А далі я все вирішу». Та ніхто, звісно, не вибігав. Цікаво, що років через п’ять той масажист повернувся в рф. У Канаді він так і не прижився.

– Ваше хокейне становлення припало на буремні 90-ті. Якими залишилися принади того часу у ваших спогадах?
– Цікаві часи. Маю сказати, що багато було вихованців школи «Сокіл», які б могли б виступати на високому рівні, не залишилися в хокеї через наркотики чи тому, що пішли в силові структури. Юрій Піддубний та Сергій Чумак були дуже талановитими оборонцями, вважаю, вони повинні були робити собі професіональну хокейну кар’єру. Але обрали інший шлях. Таких прикладів було багато майже в кожному з наших випусків.

А ще ми на вокзалах бігали від банд, щоб не залишитися роздягненими. Приміром, добиралися в якесь російське місто з кількома пересадками. Доїжджаємо до Ярославля, між приїздом і відправкою потягів – дві-три години. Скидаємо баули всередині вокзалу, залишаємо кілька людей їх сторожити. Віктор Чібірєв роздавав добові і ми шукали якусь привокзальну «Пельменну», щоб поїсти. Велике щастя, коли по дорозі тебе не роздягнуть. Навіть у Москві. А в Казані ми з готелю до ковзанки просто бігали. Ми знали, що на нас чатують і ховали шапки та інші речі, які можуть зацікавити. Я тоді вже їздив за кордон, придбав собі зелену шапку «Бостон Селтікс». Такі речі були, мов мішень. Власне, на київському вокзалі теж було небезпечно. Я ж у той час вдягався по-модному і виділявся на загальному тлі: костюм «СССР», кросівки, джинси Lewi’s. Був постійною мішенню для різних борців та боксерів. І боротися в ті часи з тим було неможливо. Пізніше, коли такі випадки кілька разів повторилися, ходили групами, з кимось зі старших.

– Після розпаду СССР перед вами стояла дилема – яке громадянство приймати?
– Тривалий час ми продовжували жити з паспортами СССР. Якось перебирав старі речі і здивувався, коли його знайшов. Понад 20 років не бачив того паспорта. Вже й забув про нього. Зауважив, що у 16 виглядав один в один так, як зараз виглядає син Михайло.

У мене були пропозиції з московських клубів. Скажімо, з молодіжної команди ЦСКА, де в той час виступав Валерій Буре, молодший брат зірки НХЛ Павла Буре, а також Сєрґєй Брилін, у майбутньому триразовий володар Кубка Стенлі. Грали за них ще кілька непоганих хокеїстів, але на той час в нас у «Соколі» команда була не гірша. Для соколівських команд 1971-1974 років народження ЦСКА взагалі був не суперник. Тоді ми на юнацькому рівні взагалі не помічали жодного з московських клубів. Єдиним суперником, з яким ми постійно рубалися за перші місця, було казахстанське «Торпедо» з Усть-Каменогорська. Тому не бачив сенсу кудись їхати. Я – киянин не в одному коліні, жив у столиці, тоді ще були живі мої батьки. Також тоді ми познайомилися з майбутньою дружиною Тетяною. Навіщо кудись їхати і жити десь на базі?

Думки, що в разі переходу кар’єра склалася б по-іншому, з’явилися згодом, через кілька років. Коли відбувся драфт НХЛ. У юнацькій збірній СССР я завжди був першим номером. З першого збору й до останнього. При цьому не пропустив впродовж трьох років жодного збору. Другий номер постійно змінювався. Приїжджали хлопці з Череповця, з Ярославля. Зокрема – Євгєній Рябчиков. З його боку особливої конкуренції не відчував. Але через два роки, впродовж яких Україна не мала змоги виступати на найвищому рівні, Рябчиков у складі збірної рф себе зарекомендував і його задрафтував «Бостон Брюїнз». Йому дали 300 тисяч доларів підписних. Для того часу то були космічні гроші. Я ж залишився у Києві. Звісно, тоді собі докоряв, що дарма не пішов. Нині дивлюся на ті події прагматичніше і ні про що не шкодую.

– Для вас як для вихованця «Сокола» головним орієнтиром серед воротарів був Юрій Шундров?
– Так. Але при цьому повинен сказати, що Юрій Санич в ті часи взагалі був недосяжним. Треба знати його характер. Шундров був дуже гордою людиною. Інших воротарів взагалі для нього не існувало. Навіть ровесників, не кажучи про нас, молодих. Мало хто знає, але поки Шундров грав, він до останнього нікого з молодих голкіперів не вчив. Навіть наприкінці кар’єри, коли Олександр Сеуканд говорив, щоб Юрій брав під опіку під час літніх зборів когось із молодих, той казав: «А якщо я його чомусь навчу, а він моє місце займе? Ні». Він цікавим був персонажем.

– Олександр В’юхін був іншим?
– Ми в «Соколі» небагато перетиналися. Прийшов до нас із харківського «Динамо» разом із Андрієм Бущаном і Костянтином Буценком. Я тоді розраховував на місце в команді, пройшов виснажливі літні збори у Пущі-Водиці, але тренер Олександр Фадєєв обрав не мене, а Євгена Бруля. На емоціях вирішив залишити хокей. Я був високої думки про себе. Амбіції були вражені. Я ж вважав себе найкращим на теренах колишнього СССР, а в «Соколі» мені не давали жодного шансу. Підійшов до Фадєєва і кажу: «Якщо я не потрібен, то мені теж все це нецікаво. Закінчую». Тренер тоді на зібранні перед командою сказав образливі для мене слова: «Тут до мене прийшов Сімчук. І сказав, що хоче у батька на заводі плитку на стінках класти. Якщо хочеш, то йди».

Я завівся ще більше. Мене відмовляв Віктор Чібірєв, але я вперся на своєму. Коли залишив спорт, тато поставив мене директором відкритого разом з друзями ресторану та італійського супермаркету на вулиці Білоруській, на Сирці. А мені ж 19 років! Круто! Проте себе ж не обдуриш. Уві сні я ловив шайби, залишався воротарем. Тому коли навесні 1995-го отримав від Сергія Журавльова пропозицію зіграти за київський «Політехнік» у чемпіонаті України, погодився. До того за рік не провів жодного тренування. Просто біг від хокею, жодного разу не взув ковзанів. Визначальним виявився матч проти «Сокола». Я тоді зіграв непогано, зробив певну кількість сейвів. Після матчу підходить Сеуканд: «Давай повертайся». Тоді я вже одружився. Порадився з дружиною, з татом і вирішив прийняти пропозицію Олександра Юрійовича. Гроші мене особливо не цікавили. Зарплати тоді були невеликі – 200-300 доларів. На батьковому бізнесі я заробляв більше. Тому й з Києва їхати не хотілося.

Коли повернувся в «Сокіл», туди вже повернувся Шундров і був Ігор Карпенко. Спершу основними були вони, а з наступного сезону, коли Ігор поїхав у Канаду, я грав уже доволі багато. І грав непогано.

– Дружина якось впливала на ваші рішення?
– Тетяна не є класичною жінкою хокеїста чи спортовця, яка постійно слідкує за статистикою свого чоловіка. Таня найперше дбає про сімейний затишок, є моїм тилом і матір’ю з великою літери. Всі 34 роки, протягом яких ми разом, вона завжди була моїм мотиватором і підтримувала всі рішення. Познайомилися ми з Танею на Різдво, 7 січня 1991-го. Вперше ми зустрілися біля кінотеатру «Нивки». Неподалік, на Щербакова, мешкала Тетянина подруга. Максим Сидоров, Слава Щербаков, Льоша Ємельяненко запросили мене: «Є хороші дівчата, давайте з ними сходимо в кіно». Я ж саме приїхав з Бостона, нарядився у всеможливі атрибути. Приїхав на метро «Нивки», мов сніговик. Того дня ми познайомилися і більше не розставалися. Одружилися в 1993-му, 29 жовтня. Пізніше того ж дня народилася донька Марія.

– З хокею ви йшли вже після того, як вивели молодіжну збірну України в топ-дивізіон чемпіонатів світу…
– Мало хто знає, але наша складена з гравців 1973-1975 років народження збірна України U20 не програла жодного матчу. При цьому починали з самого дна. На чемпіонат світу ще мусили відібратися крізь турнір за участю збірних з колишнього СССР. Цей турнір відбувався в Мінську. Білорусів ми тоді за суперників не вважали. Ми їх обіграли 3:0, але за Білорусь тоді грала наша п’ятірка гравців «Крижинки». Ті, хто не потрапляв у збірну України. Білорусам гравців бракувало навіть фізично. А найважчим був матч зі збірною Казахстану. Як я вже говорив, на рівні з «Соколом» у них в «Устинці» тоді була найкраща школа на теренах колишнього СССР. 1975 рік народження в них тоді взагалі був найсильнішим у Союзі. За кілька років до того ми в фіналі чемпіонату СССР у Новосибірську «Торпедо» поступилися. Очний матч, правда. Завершився 2:2. Решту суперників «Сокіл» переміг. А другими ми стали лише тому, що програли останній команді, збірній Поволжя.

Достатньо сказати, що воротарями у казахстанців були Віталій Єремєєв і Євґєній Набоков, два перших номери в збірній СССР 1975 року народження. На турнірі в Мінську Набокова з якихось причин не було. Грав Єремєєв. У нашому матчі казахстанці мали перевагу за кидками у межах 15 на 50. За грою ми поступилися повністю. Але перемогли 1:0. Я тоді грав у воротах, а єдиний гол провів Олександр Сухенко, який зараз працює дитячим тренером у школі «Крижинки». Він вийшов два в один і заколупав своєю ключкою-пропелером шайбу у ворота.

Але то було не все. Щоб потрапити у найнижчий дивізіон чемпіонату світу, мали зіграти ще один матч, проти збірної Латвії на її льоду. Поїхали в латвійську столицю на автобусі безпосередньо з Мінська. На цей матч зібрався повний Палац спорту місткістю 5000 глядачів. Латвійці для нас теж завжди були незручним суперником. Матч вийшов дуже напруженим. Ми перемогли 2:1. Першу шайбу закинув Сухенко, а переможну – Дмитро Підгурський, якому передачу з-за воріт віддав Віталій Семенченко. У воротах теж грав я. Після матчу, коли ми стояли на синій лінії, а Підгурський поїхав отримувати приз, один із вболівальників стрибнув на нього з трибуни і почав лупцювати.

І лише тоді був чемпіонат світу в Данії. В групі С. Де нашими суперниками були представники країн, які до того ніколи не вважалися хокейними. Ми виграли всі матчі, а через рік так само впевнено виграли чемпіонат світу в групі В у Румунії. Єдиним пристойним суперником тоді були японці, яких переграли 3:0. Останній матч проводили з господарями. Румуни тоді зайшли до нас у роздягальню, принесли ящик апельсинів і пожартували: «Програйте нам, щоб ми не вилетіли». Ми посміялися і перемогли з великим рахунком. Я в тій зустрічі не грав. У воротах був Дмитро Тихомиров, нині власник компанії «Санагро», яка є одним зі спонсорів «Сокола». Після другого періоду, коли ми вели, здається, 6:0, заходжу в туалет. Саме там випало познайомитися з Сергієм Ковалем, котрий на тому чемпіонаті працював суддею. Тоді взагалі не знав Сергія Анатолійовича. А він мені каже: «Сімчук, випити хочеш?» «Хочу», - відповідаю. Сергій Анатолійович дав відкорковану пляшку білого вина. Я зробив три чи чотири ковтки. Стало тепліше, настрій покращився. А після матчу мені вручили приз найкращого гравця турніру.

– У 1997-му ви почали виступати за океаном. Як виник цей варіант?
– Це теж був свого роду протест. Шундров пішов з «Сокола», натомість повернувся з петербурзького СКА Бруль. Женя відновлювався після травми, не грав рік. Тому я вирішив, що буду №1. І запросив відповідні умови. Кажу: «Раз я буду грати якщо не всі матчі, то відсотків 75, хочу зарплату 700 доларів. Якщо не буду тягнути – отримую $350». Хотів підписати двосторонній контракт і сказав про це головному тренеру Сеуканду і менеджеру Василеві Фадєєву. Отримав відмову. Мовляв, повертається Бруль, нам обом дають по $500, а хто буде сильніший, той буде грати. Я вперся: або двосторонній контракт, або до побачення. Сеуканд і Митрофанович з мене посміялися. Мовляв, хто ти такий, щоб диктувати умови.

До мене не ставилися, як до бойової одиниці. Чому так було, збагнув лише через певний час. Річ у тім, що весь цей час я не був серйозним професіоналом. Усе в хокеї мені давалося легко. Я не ставився до хокею так фанатично, як, скажімо, зараз ставляться мої сини Михайло і Гавриїл. Я ж не розумів, навіщо важко працювати. Треба зіграти – виходив, грав і команда вигравала. Коли тренери питали «Чому не працюєш?», запитував у відповідь: «Навіщо, я ж так усе можу зупинити?» Тепер розумію, що з таким підходом тренери не бачили в мені майбутнього. Це ж несерйозне ставлення. Але амбіції в мене завжди були. Вважав себе суперголкіпером.

Тож коли Сеуканд і Фадєєв не прийняли моїх умов, зателефонував агентові Владу Шишковському, який до того вивіз за океан всіх найталановитіших хокеїстів 1975 року народження – Климентьєва, Василевського, Матвійчука, Срюбка. «Тебе пам’ятають ще за виступами в юнацькій збірній СССР, - сказав Влад. – Думаю, знайду тобі команду. Приїжджай». Почав робити канадську візу і тоді спершу Фадєєв, а потім Сергій Земченко, який тоді був асистентом у Сеуканда, приїжджали до нас у ресторан на Білоруській. Переконувати, щоб не їхав. Але яке там!

Коли летів у Канаду, мали на двох із дружиною в кишені 200 доларів. Залишив їй 100, а 100 взяв собі. В дорогу. Летіли з Сашком Матвійчуком. По дорозі на добу залишилися в Амстердамі, там 50 доларів витратив. До Канади добрався з 50 доларами. Там Шишковський організовував літній табір, де збирав всіх гравців, для яких був агентом. На цьому кемпі на мене звернули увагу скаути «Калґарі Флеймз». З умовою, що на цей сезон не підпишу контракту ні з головною командою, ні з фарм-клубом. Мова йшла лише про одну з дочірніх команд нижчих ліг. У Калґарі в цей час перебував брат знаменитого воротаря Клінта Малярчука, який працював скаутом «Торонто Мейпл Ліфз». Власне, він порадив звернути на мене увагу Клінтові, котрий тоді був асистентом головного тренера в клубі International Hockey League «Лас-Веґас Тандер». Так безпосередньо в таборі я отримав від «Тандер» пропозицію підписати контракт на 25 матчів. IHL тоді вважалася серйозною лігою. Я погодився.

– Основним воротарем у «Лас-Веґасі» тоді був Менні Леґасі, який вже через рік виступав за «Лос-Анджелес Кінґз», а пізніше став зіркою «Детройт Ред Вінґз»…
– Там було два основних голкіпери – Леґасі і Тім Шевалде, за плечима якого було десять сезонів у НХЛ. Мене взяли найперше тому, що в Леґасі було п’ять матчів дискваліфікації за те, що в останній грі попереднього сезону він кинув у суперника ключкою. Були там і інші голкіпери, але коли трохи попрацював у тренувальному таборі, мені запропонували контракт на два роки. Сезон починав Шевалде. Але гра в нього не пішла і тренери почали випускати мене. Я грав дуже добре. Постійно підмінюючи Леґасі чи Шевалде, відіграв 16 матчів. А паралельно виступав майже без замін за «Такому Себеркетс» у WCHL. Постійно літав з Лас-Вегаса і назад. Одного разу вийшло відіграти «на нуль» у двох поспіль матчах за «Лас-Веґас», а в паузі полетіти на Аляску, зробити шатаут у складі «Такоми». Про мене тоді Hockey News статтю написав. Взагалі, вважаю, що для воротаря немає нічого кращого, ніж провести сезон, два чи три в Північній Америці. Але з важливим уточненням: треба грати. Бо найважливіше для воротаря – практика. Перевага Америки в тому, що воротарів там не ставлять у рамки. Не так, як на теренах колишнього СССР: ключкою не грай, пас не віддавай, нікуди не виходи, не радій, коли команда закидає гол чи коли зробив сейв, не розмовляй на лавці, не спілкуйся з пресою, закрий рот і сиди мовчки, бо ти воротар. Я ж завжди полюбляв кричати, керувати діями оборони.

– Андрій Срюбко, який грав з вами за «Лас-Веґас», якраз згадував: «Коли бив когось із суперників, чув зі своєї половини крик Сімчука диким голосом: «Вбий його!»
– Було (посміхається). Міг так кричати, коли наш оборонець вів боротьбу у куті. «Вбий його» англійською – «Kill him». Оскільки ж англійською я тоді володів погано, місцеві гравці не могли розібрати, що я від них хочу. Їхали змінюватися і обурювалися, що від них хоче цей «сучий руский» (річ у тім, що в США, на відміну від Канади, тоді не бачили особливої різниці між українцями і росіянами і всіх називали однаково). І мені жестами показували: «Я тебе не розумію!» Втім, тренеру подобалося, і як я граю, і як поводжуся на майданчику.

– Якось під час однієї з приватних розмов на запитання «чи могли зіграти в НХЛ?» ви відповіли, що об’єктивно – ні. Чому так?
– Дивіться. «Лас-Веґас Тандер» був фарм-клубом «Фінікс Койотіс». Після першого сезону в IHL «Койотіс» запросили мене у літній табір. Поряд зі мною тоді працював Роберт Еш. Я йому програв конкуренцію. Роберт був кращим за мене. Воротарі тоді вже почали практикувати стійку «батерфляй», а у мене він взагалі не виходив ніколи. Мені було важко переучуватися, грав у звичній для совєцької школи гібридній стійці «стен-бай». Після того, як мене «відрізали» з табору, Влад Шишковський намагався прилаштувати мене в новостворений «Нешвілл Предаторз», який проводив перший кемп. Там тоді вже був Томаш Вокоун, праворукий чех. Він був кращим за мене на голову. У стійці «батерфляй» він грав просто відмінно. Іншими словами, мені гріх жалітися на те, що десь не підфартило чи недопрацювали агенти. Якраз навпаки. Я просто був не на тому рівні.

– Саме з Америки, але вже коли ви виступали за «Форт-Вейн Кометс», ви отримали виклик зі збірної України, котра на той час вже виступала в топ-дивізіоні…
– До того, ще коли грав за «Сокіл», встиг пограти за національну збірну на чемпіонатах світу ще в дивізіоні С. Обидва рази ми тоді не змогли піднятися… Що цікаво. Перед тим, як почати виступи за команду, яка виступала в топ-дивізіоні, мав запрошення ще перед чемпіонатом світу-2000. Але тоді не склалося. У ті роки я найбільше ненавидів Сеуканда. Саме ненавидів, вважав його злом, яке заважає мені проявити себе в хокеї. Мені завжди хотілося довести Олександрові Юрійовичу, що він помиляється. Навіть коли їхав у Північну Америку, найперше хотів довести, що можу грати, Сеуканду. То вже з роками зрозумів, що мотивація не «завдяки», а «наперекір» зробила з мене спортовця.

– Які у вас зараз стосунки з Сеукандом?
– З великою повагою до нього ставлюся. Він легендарний тренер. Але тоді, перед чемпіонатом світу-2000, здивувався, що Олександр Юрійович запросив мене в збірну України на чемпіонат світу, який відбувався в рф. Поставив умову: «Приїду лише в разі, якщо гратиму з Карпенком через матч». З мене тоді теж посміялися: «Хто він такий, щоб диктувати умови?» І я не приїхав.

Натомість наступного року в олімпійській кваліфікації участь уже брав. Основним тоді теж вважався Ігор Карпенко, котрий уже виступав за магнітогорський «Металург» і багато чого з цим клубом повигравав. Я ж залишався в очах тренерів «розп…дяєм, який кричить, що він перший». У мене не вірив взагалі ніхто. До кваліфікаційного турніру в Норвегії. У першому матчі проти білорусів, який завершився нічиєю 2:2, грав Карпенко. Другий поєдинок проти норвежців, які в протистоянні з нами були великими фаворитами, провів уже я. На нас ніхто не ставив, а ми перемогли 6:1. Майже всю гру провели в обороні, я мав дуже багато роботи. Вийшло так, що ми весь час відбивалися, а коли виходили в атаку, реалізовували практично всі свої шанси. Третій матч проти німців починав знову Карпенко. Проте за рахунку 1:3 доводилося виходити мені. Матч завершився 3:3 і за підсумками турніру я отримав приз найкращого воротаря. Так ми здобули право вперше виступити на Олімпіаді. А в мене з тієї миті нарешті повірили і почали сприймати всерйоз.

– То завдяки вдалій грі в олімпійській кваліфікації ви повернулися в Європу?
– Так. Причому після матчу зі збірною Німеччини мене хотів бачити в своїх лавах один із клубів DEL-ліги. Агент вже навіть вислав мені контракт, я купував квиток у Німеччину. Заробляти мав у рази більше, ніж в фарм-клубах у США, здається, 80 тисяч дойчмарок. Однак поки їхав, отримав запрошення від казанського «Ак Барса», де тренером був Владімір Крикунов. Мені пропонували 150 тисяч доларів, тобто помножили ту суму, яку мав заробляти в Німеччині, більше, ніж на два. Втім, після чемпіонату світу все перегралося знову. «Ак Барс» підписав іншого воротаря, а мене завдяки рекомендації Слави Завальнюка, який там виступав, запросив московський «Спартак». Нині можна дорікати, але в ті часи всі хокейні шляхи представників колишнього СССР вели в рф. Там крутилися божевільні гроші, яких в європейських чемпіонатах не було й близько. У будь-якому клубі. Вище тільки НХЛ.

– Олімпіада-2002 досі, мабуть, є найвищим піком для українського хокею. Ми там стали десятими. А якби перемогли білорусів, то увійшли б у вісімку…
– У мене є міркування, де ми недопрацювали в цій грі, але залишу їх при собі. Безперечно, то була найсильніша збірна України в історії. Єдиний раз тоді одночасно в збірній зібралися Дмитро Христич, Ігор Чібірєв, Руслан Федотенко, Сергій Варламов, Олексій Понікаровський. Також то був пік кар’єри нашого покоління гравців – Сергія Климентьєва, Вадима Шахрайчука, Дмитра Толкунова.

…Тоді тренерський штаб вже рахувався з думкою окремих гравців. Скажімо, з Валерієм Ширяєвим, за плечима якого була велика кар’єра. Той же Шахрайчук хоч був молодим (27 років), уже проявляв лідерські риси. З ним рахувалися. Напередодні церемонії відкриття Олімпіади тренери запитали хокеїстів: «Виходимо на стадіон чи ні?» Ми вирішили йти. А білоруси, враховуючи, що наступного дня матч з нами, відкриття пропустили. Можливо, це вплинуло. Навіть не фізично, а психологічно. Білоруси були ліпше сконцентровані і перемогли 1:0. Єдину шайбу, коли суперники мали подвійну більшість, закинув Олег Микульчик. «Метелик» мені прилетів. Я не бачив шайби після подвійного рикошету і пропустив її. Ми мали багато моментів, але не реалізували жодного.

Як на мене, рішення про участь у відкритті тренери мали приймати самостійно. Але не хочу говорити, що тренерський штаб винен у поразці. То була наша спільна помилка. Лідери теж могли сказати: «Пропускаємо». Але тоді ми керувалися емоціями, вирішили, що відкриття Олімпіади – то раз на все життя. Крім того, давайте дивитися, куди в Солт-Лейк-Сіті дійшли білоруси. Вони посіли четверте місце. Так, не без великої долі вдачі – ми всі пам’ятаємо шайбу від червоної лінії, яку шведський воротар Томмі Сало пропустив від Владіміра Копатя – та все ж. Для нас білоруси завжди були незручними. За винятком одного-двох чемпіонатів світу, коли наші лідери були на піку, ми їм програвали. Іноді – крупно.

– Наступних двох суперників – збірні Швейцарії і Франції – Україна здолала доволі переконливо. Мабуть, за підсумками Олімпіади-2002 до наших хокеїстів не було б жодних питань, якби не поразка 2:9 у матчі за дев’яте місце команді Латвії. Що тоді сталося?
– Як би банально це не звучало, латвійці виявилися більшими професіоналами. Суперники готувалися до матчу з нами, тоді як ми, розуміючи, що наступного дня від’їзд, вирішили піти на закупки. Анатолій Богданов дозволив нам походити по магазинах зранку до обіду, в день гри. «Ну, все, нам п…ць», – почувши це, ми переглянулися Шахрайчуком. Наш совковий менталітет повів нас по магазинах.

Ту гру починав Ігор Карпенко. Після 0:3 він приїхав на лавочку і каже: «Костю, йди». Я поїхав у ворота, не будучи достатньо сконцентрованим. Після 0:6 повертаюся і говорю Карпенку: «Ігоре, давай тепер ти». «Я не піду», – відповів Карпенко. Я повернувся і втягнув. Мов губка, ще три шайби.

– Є така думка, що тренерський штаб тоді вчинив не дуже справедливо, взявши кількох гравців з клубів нижчих ліг Північної Америки і залишивши вдома тих, хто здобував путівку на Олімпіаду. З цими людьми команда, мовляв, була б ще сильнішою…
– Не згоден. Грали всі найсильніші, за спортивним принципом. У кваліфікації дуже добре грали Костя Буценко і Олег Синьков. Олег, як на мене, взагалі унікальний майстер. Від природи. На нього завжди було цікаво дивитися. У матчі кваліфікації з норвежцями Синьков за рахунку 3:1 на нашу користь закинув ключову четверту шайбу. До цього голу нам було дуже важко. Майже не відходили від своїх воріт. Проте Олег в меншості заблокував кидок суперника. Вийшов з голкіпером суперників сам на сам і забив.

Ми можемо дискутувати стосовно двох-трьох прізвищ. Може, не дотягував трохи за рівнем, нині, на жаль, покійний Владислав Сєров. Але, виступаючи в East Coast hockey League, він закидав дуже багато шайб. А це – хороший рівень.

Розумієте, ми зараз можемо перелічити з десяток хокеїстів, які могли поїхати на Олімпіаду, але їх не взяли. Треба розуміти, що в українському хокеї завжди були якісь інтриги. Скажімо, ніхто не розумів, чому не взяли в тренерський штаб Олександра Куликова, який в Україні тренував київський «Беркут». До Олімпіади, поки не було Анатолія Богданова, Олександр Петрович тренував збірну у зв’язці з Сеукандом. Але коли довелося їхати в Солт-Лейк-Сіті, поїхав лише Сеуканд. Мені особисто це дуже не сподобалося, адже Куликов привносив у роботу якусь свіжість. Богданов багатьом не подобався через підходи, притаманні совковому хокею. Анатолій Васильович був дуже жорстким. Сеуканд вважався його послідовником. Куликов на їхньому тлі був іншим. Олександр Петрович був дуже крутим, надзвичайно технічним хокеїстом. Ставши тренером, він залишився ігровиком. Хоча так повелося, що «Сокіл» і збірна України завжди були робочими командами. Якщо був вибір між технарем і роботягою, в нас обирали другого.

– Тогочасну збірну іноді критикують, мовляв, свій потенціал вона розкрила не повністю. Команда концентрувалася на одному-двох матчах, які могла виграти, а в інших творилося казна-що. Нападник збірної Фінляндії Оллі Йокінен якось сказав, що з Україною виходиш не грати в хокей, а влаштовуєш змагання з різанини. Невже команда не мала амбіцій, щоб бодай раз пробитися у вісімку найкращих?
– Ми віддавали все, що було. Бо кого реально посунути з вісімки? Латвію, Білорусь, Австрію, Швейцарію? Так. Але виходило, що на кожному чемпіонаті ці суперники були трохи сильніші. Головна проблема збірної України в тому, що в нас не було ротації. У нас були люди, замінити яких було неможливо. Все тому, що з початку 90-х хокей у нас зупинився. Найближча молода ротація, на яку ми покладали великі надії – Олег Шафаренко, Олег Тимченко, Олександр Матерухін, Юрій Наваренко і Олександр Побєдоносцев. Ми чекали, коли ця п’ятірка зможе підставити плече і ми ще хоч два-три роки протягнемо в топ-дивізіоні чемпіонату світу. Втім, коли ці хлопці прийшли, вже було трохи пізно. На останні чемпіонати світу в елітному дивізіоні ми їздили, відчуваючи гостру потребу в свіжій крові.

– Але ж були окремі матчі, в яких збірна України зачіпала ґрандів: нічиї з командами США, рф, поразка 1:2 Канаді…
– Як правило, ці матчі відбувалися на стартовій стадії. Як правило, лише на неї нас і вистачало. Найперше тому, що деякі гравці старої гвардії, виконавши завдання, вдягали «маску осла». Набиває людина рюкзак пивом і до кінця турніру існує за інерцією. Вже не пригадую, про кого мова, але якось був дзвінок з Києва, від дружини одного з хокеїстів: «Вітаю, ви залишаєтеся!» І починає розпитувати про різних гравців. Коли мова дійшла до згадуваних персонажів, говорили, як є: «Пішов у магазин, купив собі «маску осла» і три дні її не знімає». «Він що, її з Києва привіз?» - зі щирою наївністю запитує жіночий голос.

Іншими словами, цю проблему розуміли і тренери, і хокеїсти. Але замінити таких гравців не могли. Бо розуміли, що в потрібному матчі вони зроблять результат – заб’ють чи віддадуть. Інших хокеїстів у нас не було.

Іван ВЕРБИЦЬКИЙ