Ультрас Марселя: борці за душу рідного міста

Ген-ген, крайсвіту

«Пасіонарність» – цим словом французька колежанка охарактеризувала фанатів марсельського «Олімпіка». Й той, хто бодай однораз опинявся на трибунах «Велодрому», в гущавині вулканової біло-блакитної лави, погодиться з цим твердженням на всі 100%. Та цю ознаку виявляють не лише жителі Марселя, а й симпатики популярного клубу, що живуть за морями, горами й долами.

Навіть за 16 000 кілометрів від Марселя в «найбільш пролетарського клубу Франції», як зчаста кличуть марсельський «Олімпік», є чимало прихильників. Так, в Австралії кількість активних членів відповідного фан-клубу (його засновано 17 лютого 2021 р.) становить 100–110 осіб. 70% із них – із Мельбурна, з інших австралійських міст якнайбільше в цій спільноті репрезентовано Перт. На банерах-прапорах – численні кенгуру (Австралія ж бо!) й зображення президента марсельців 1990-х рр., архітектора євротрімфу 1993 р. Бернара Тапі. Хай яка далечінь, проте два-три десятки австралійських симпатиків «Марселя» регулярно навідуються до Франції на найважливіші двобої улюбленців. Є фан-клуби провансальців також й у Тунісі, Сінгапурі та навіть у Новій Каледонії.

На порозі 40-річчя

Та все ж таки перенесемося із такого задалеку до Старого Світу, до найбільшого французького портового міста. Ультрас марсельського «Олімпіка» можуть похизуватися найбільшою історією серед подібних угруповань у Франції. 40 років тому (ювілейну дату святкуватимуть 31 серпня) на світ з’явилося об’єднання Commando Ultra '84. Що прикметно, ідея об’єднання вболівальницьких зусиль народилася в перерві не надто вдалого (марсельці поступалися після першого тайму 0:1) й не надто відвідуваного (на трибунах зібралося лише 17 270 жадальців футбольного видовища) для «Олімпіка» матчу проти «Расинга». Палкий уболівальник на ім’я Марко, добре знайомий з італійською фан-культурою, показав колегам за вболіванням номери апеннінського видання Supertifo (так уперто свідчить легенда, хоча саме це видання з’явилося на світ у 1985 р., радше, йшлося про світлини італійських ультрас, а не про періодику) й запропонував назву угруповання тоді ще без цифр, що позначали рік зародження. Ідея дістала схвалення, й, попри поразку улюбленців (у 2-му таймі марсельці пропустили ще й 2-й гол), хлопці були сповнені ентузіазму. А багато років по тому ветерани Commando Ultra '84 зазначають, що після появи офіційної назви (великий банер з’явиться дещо згодом) «стадіон дістав нове життя». Спершу ультрас була якась дещиця, зовсім крихта, проте вже в 1988 р. їхня кількість сягнула 570, а ще через рік уже 1200 осіб активно підтримувало рідну команду.

На те, що ультрас-рух у Франції пішов із півдня, а надто з Марселя вказує і гуру фан-літератури британець Дугі Брімсон. Він наголошує, що перші ультрас-угруповання Франції швидко перейняли стиль поведінки італійських тифозі, проте виокремлював і різницю. Адже попервах «зарядженість французьких ультрас на боротьбу знаходила вияв не в агресії, а в свого роду творчості». Іншослів’ям: більше значення для них мало те, хто зможе поставити найграндіозніше шоу, а не те, хто сильніше віддухопелить свого супротивника.

Пляшки для Неймара

Та потроху-потроху й агресії додавалося. Особливу ненависть у південного пролетаріату спричиняли зарозумілі парижани, що підтримують ПСЖ. У 2020 р. під час Ле Класік у Марселі Неймар не міг виконати кутовий, адже ультрас «Олімпіка» закидали бразильця пляшками. До слова, у фан-шопі марсельського клубу звідтоді навіть витирають ноги об футболку Неймара.

А залишити машину з паризькими номерами не те, що на вулицях Марселя, а навіть у містечках неподалік нього, є безглуздям, адже ваші шини обов’язково будуть проколоті, хоч ви можете й не надто полюбляти ПСЖ, з’ясовувати це ніхто не буде. У 2021 р. акція фанів «Олімпіка» була менш насильницькою, та не менш зухвалою. Хлопці з угруповання Massilia Socios Club (емблема – синій хрест на білому тлі, а посеред – футбольний м’яч, огорнений лавровим вінком) закидали поле фальшивими купюрами зі світлиною Ліонеля Мессі в сльозах і написом: «Катарський нафтодолар».

Нині різні ультрас-угруповання формують пристрасну підтримку своїм улюбленцям як на північній, так і на південній трибунах. North Curve є домівкою для асоціацій фанів Marseille Trop Puissant, Fanatics (засновано в 1988 р.) і Dodger's (рік заснування – 1992-й), які скуповують абонементи на початку кожного сезону та продають їх своїм членам. У 2002 р. Virage Nord було офіційно названо на честь Патріса де Перетті (1972–2000), засновника й ватажка групи вболівальників Marseille Trop Puissant, або MTP. У 2010 р. третій комплект форми футбольного клубу був своєрідною даниною MTP із червоним, жовтим і зеленим кольорами Африки, символами цієї групи, що сповідує ліві погляди.

На межі різних соціальних світів

А Патріс де Перетті, або, як його всі звали Депе, вартий окремої розмови. Хлопець виріс у марсельському районі Бель де Мей у доволі успішній родині співробітника агрохімічної компанії та виховательки дитячого садка. У підлітковому віці майбутній Депе разом із батьками переїхав до фешенебельного марсельського передмістя Аллош (розташоване на відстані 11 км від центру регіону). Вперше на футбольному матчі побував аж у 15-річному віці. Та звідтоді, що називається, захворів на «Марсель». Його фірмовий стиль – відвідування матчів улюбленої команди з голим торсом. Брав приклад із фанів грецького АЕКа, яких побачив у дії у 1989 р. в 17-річному віці. Звідтоді Патріс на всіх іграх провансальців – без сорочки, футболки, ба навіть майки. Й у Берліні в 1992 р. в 12-градусний мороз на матчі «фокейців» проти московського ЦСКА – так само! Власне, до створення угруповання MTP Патріс входив до South Winners – угруповання з іншої трибуни. Та закортіло хлопцю самостійності й реалізації лідерських амбіцій, і в 1994 р. він заснував та очолив MTP. Хлопця поважали гравці, ультрас, телекоментатори (навіть у прямому етері вітали його з уродинами), інші медійники та керівництво клубу.

Бос «Олімпіка» тих років легендарний Бернар Тапі інколи навіть особисто втручався в справу його звільнення, коли поліція затримувала фана. Клубні служби наголошували, що, коли Патріс на трибунах, то краще йшов і продаж квитків на матчі, адже від оголеного дивакуватого хлопця весь час очікували витівок-перформансів. На урочистостях, присвячених тріумфу марсельців у головному єврокубку в 1993 р., Тапі навіть вручив свою медаль Патрісу, підкресливши, що цей хлопець якнайкраще «символізує це місто». Депе товаришував зі знаним музикантом, ліваком-антиглобалістом Ману Чао, знімався зокрема й у його кліпі. Був він і радником мера Марселя в 1995–2000 рр. Жана-Клода Годена, попри тяжіння того до правоцентристських партій. За легендою, Патріс пропустив менше матчів «Марселя», ніж пальців на одній руці, й упродовж 12-ти років заводив трибуни з мегафоном у руках. Близькі довго перелічують його чесноти: хоробрість, харизматичність, красномовство, бадьорість, енергія, вміння подобатися протилежній статі, гумор, привітність, чесність й суворе сповідування ідеалів ультрас.

Пересічний ультрас взагалі прагне не борсатися десь на відмілині-маловодді, а стрімголов кинутися в урвисько долі. Депе й духу, й снаги, й спромоги ніколи не бракувало. Його називали «людиною з великим серцем» (міг, наприклад, домовитися зі службами стадіону, щоб на «Велодром» пропустили безкоштовно чимало дітлахів) і водночас особою, абсолютно позбавленою любові до грошей (до речі, дослідники фан-рухів відзначали, що це його вигідно вирізняє з-поміж сили-силенної лідерів європейських фан-рухів). Його серце, зрештою, і не витримало. Патріс раптово помер у 28-річному віці від розриву аневризми. Крім названої на честь Депе трибуни, регулярно проходив і футбольний турнір пам’яті вболівальника, чимало в місті й графіті на його честь, а також прапорів із його зображенням у фанатів «Марселя». А, аналізуючи соціальну роль Депе, дослідник соціальних проблем, викладач і медійник, заступник головного редактора журналу Sciences sociales et sport Людовік Лестрелен (автор вельми цікавої наукової праці «Соціологія вболівальників», що побачила світ у 2022 р.) зазначив, що Патріс «фактично встановив зв’язок між стадіоном і містом». А місце самого ультрас Лестрелен визначав «на межі різних соціальних світів», такого собі «артикулятора». Й водночас – альтруїзм і нездатність «великої дитини» забезпечити особисте щастя…

Співай або йди!

На південній трибуні володарюють легендарна Commando Ultra '84, а також South Winners (з’явилася на світ у 1987 р.) і Club Central des Supporters. South Winners (й вона традиційно тяжіє до лівого політичного спектра) була основною рушійною силою славнозвісної антифашистської демонстрації проти правих угруповань фанів ПСЖ у 1989 р. Третя футболка OM сезону-2007/08 була даниною поваги вболівальникам South Winners (у такий спосіб футбольний клуб відзначив 20-річчя угруповання), чиї кольори саме помаранчеві.

Лівизна поглядів фанів «Олімпіка» зумовлює і товариськість до європейських угруповань аналогічного спрямування. Групи, що підтримують грецький АЕК, італійський «Ліворно» та німецький «Санкт-Паулі», водять дружбу з марсельцями. Пропаганда своїх ідей? Із 1994 по 2002 рр. Commando Ultra '84 видавало фанзин з аналогічною назвою. Видання друкували в дві фарби, не в повнокольорі, однак ілюстративне наповнення було доволі високої якості:: художники в Commando Ultra '84 працювали (певно, краще сказати: креативіли) талановиті.

Фірмова ознака «Велодрома» – спів. Як каже один із представників марсельського фан-руху Габо (входив до Fanatics): «Якщо ти не співаєш, ми тебе виганяємо. Якщо ти справжній ультра, ти потієш стільки ж, скільки ті, хто на полі». А рефреном крізь усю риторику фанів «Олімпіка» проходять слова: «Ми боремося за душу рідного міста». Звісно, гірникам нелегко буде протистояти не лише майстровитим гравцям «Марселя», а й гоноровому та галасливому 12-му гравцю. Та спів трибун, хай і не надто дружньо до тебе налаштованих, так чи інак збадьорює і тебе. А представникам українського чемпіонату фанатський галас нагадує про довоєнні часи. Віримо, що якнайшвидше фани повернуться і на наші трибуни в належній кількості. А поки що побажаємо помаранчево-чорним не знітитися перед заповненим «Велодромом» і подолати марсельський бар’єр.

Олексій РИЖКОВ