Від Лемешка до Попова: символічна збірна уродженців Миколаївщини в Динамо

«А в нас було дуже спортивне село, в усякому разі на районних футбольних змагах розправлялися з усіма», – мій сусід по дачі, сивочолий уродженець Миколаївської області, палкий прихильник київського «Динамо» полюбляв згадати молоді роки. На запитання про мрії молодих футболістів Миколаївщини в половині 1960-х він відповідав: «Однозначно, київське «Динамо»». В різні роки уродженці краю корабелів відігравали вагомі ролі в столичному клубі. 17 лютого своє чвертьвікове круглодаття святкує основний центральний захисник нинішнього київського «Динамо» Денис Попов. Певних успіхів у футболі він уже доскочив, адже не кожен може похизуватися титулом чемпіону світу, хай і серед молодіжних команд. Однак і заперечувати те, що хлопцю є куди зростати, не варто. Проте він, як на мене, має всі шанси стати найвидатнішим із представників миколаївського земляцтва в київському «Динамо». Отже, хто є хто серед миколаївських киян.

Воротар: Євген Лемешко (1930–2016)

Безперечно, моє покоління знає Євгена Пилиповича, насамперед, за тренерською роботою в харківському «Металісті»: поступовому торуванні шляху до вищого дивізіону нашого футболу, кубковій вершині клубу з першої столиці в 1988 р., влучній афористиці тощо. Однак не самим лише тренерством знаний Лемешко. В 1950-ті він захищав ворота київського «Динамо». Й хоча не був основним голкіпером більшість із років, проведених у Києві, до перших повоєнних успіхів «Динамо» – віцечемпіонства в 1952 р. й завоювання Кубка в 1954 р. – стосунок мав. Прикметно, що в сезоні-52 в складі «Динамо» перебувало три майстровитих кіпери. Основним був Олег Макаров, дещо менше за нього відіграв Анатолій Зубрицький, ну, й пара матчів в активі Євгена Лемешка. Наголошу: сухих матчів! Себто, в «срібному» сезоні Євген Пилипович (до слова, наймолодший із трійці сторожів воріт) не пропустив жодного гола! Як писав у книзі «Воротар» Олег Макаров: «У цьому році я став майстром спорту, а Женя Лемешко, на жаль, ще не награв «норми». Проте я був упевнений, що його значок майстра вже в дорозі. Женя виконає норму». Ну, й характеристика Лемешка як голкіпера й людини від Олега Макарова в тій самій літературній праці: «У Жені була підкупна воротарська зовнішність: вищий від нас на голову, стрункий, дуже сухий, легкий, довгі руки, гарна реакція. Його взяли з Миколаєва саме тому, що він там зарекомендував себе з найкращого боку. До того ж, Лемешко виявився працелюбною та серйозною людиною».

Наприкінці 1920-х ворота динамівців захищав ще один уродженець Миколаєва Борис Войтенко, однак надовго в команді не затримався. Сергій Краковський? У формі «Динамо» грав здебільшого за дубль, а по-справжньому розкрився в «Дніпрі».

Захисники: Олег Допілка (народився в 1986 р.), Денис Попов (народився в 1999 р.), Михайло Денисов (1908–1972).

Ох, як кортить залучити до складу динамівських миколаївців представника третьої зіркової динамівської команди Лобановського межі сторіч Юрія Дмитруліна! Та він з’явився на світ у Барі, що на Вінниччині (не в італійській Апулії!), хоча, певно, не лише в мене асоціюється зі Снігурівкою, що на Миколаївщині (містечко стало відомим далеко за межами ріднокраю через запеклі бої, які там точилися в 2022 р. під час захоплення цього населеного пункту росіянами, окупації та звільнення колишнього райцентру).

А ось Олег Допілка родом із Первомайська. Це місто на півночі Миколаївщини часто-густо звуть «дощувальною столицею», адже саме в ньому розташований славнозвісний завод «Фрегат», що випускає обладнання для зрошення, яке живить лани всього півдня України. Безумовно, за основним амплуа він є центральним захисником, але в разі потреби може зіграти й на будь-якому фланзі оборони. Розташую його ліворуч. Допілка й ставав чемпіоном України в складі «Динамо», й грав у Лізі чемпіонів (щоправда, небагато), й залучався до лав національної збірної. Однак усе ж таки в його динамівській кар’єрі залишилася якась недомовленість. Більшою мірою він виявив свої таланти в складах «Кривбаса» та «Зірки».

Батьківщина Дениса Попова – с. Мигія Первомайського району. Це край спливів по річках (тамтешня байдаркова траса посідає 2-ге місце в Україні за складністю), каньйонів, стромовин, крутоярів, порогів і виходів гранітних скель. І футбольна кар’єра Дениса багата на круті пороги (крутовина та ще!): чемпіон світу й чемпіон України й водночас захисник, що піддається нищівній критиці за гру в клубі, то послідовне крокування збірними України різних вікових груп, то його спіткає низка травм і відтак неувага тренерського штабу головної команди країни. Проте Денисові в характері не відмовиш. І щиро вірю, що йому все ж таки до снаги реалізувати закладений природним талантом потенціал. Аби на цьому многотрудному шляху траплялося менше травм, і війна покинула наші терени.

Уродженець столиці краю корабелів Михайло Денисов захищав динамівські кольори на межі 1920-х – 1930-х рр. Прикметно, що Михайло Вікторович свої перші матчі за киян провів у рамках динаміади (інколи її називали всеукраїнським оглядом фізичної підготовки чекістів, ніде правди діти). А результати тих ігор приголомшливі: 16:0 – перемога киян над динамівцями із Славути й 10:0 – звитяга над полтавськими одноклубниками. Взяв участь Денисов й у найголовнішій локальній звитязі киян наприкінці 1920-х: 28 липня 1929 р. в радянській столиці киянами сенсаційно були обіграні тамтешні одноклубники – 2:1. А в 1931 р. Денисов у динамівській футболці здобувся до «золота» Кубка Всеукраїнського ПСТ «Динамо», або, як ще називають той турнір історіографи, чемпіонату УРСР.

Півзахисники: Михайло Олефіренко (народився в 1960 р.), Валентин Прокоф’єв (1905–1939), Яків Борисов (1923–1996), Віктор Журавльов (1932–1996),

Михайло Олефіренко дебютував у складі київського «Динамо» у вельми знаковому – чемпіонському – матчі. В 1980 р. в двобої проти московських одноклубників він на 88-й хвилині замінив Володимира Веремєєва за рахунку 2:0 на користь киян, коли вже ніщо не могло стати на заваді динамівцям на шляху до омріяного титулу. В такий спосіб Валерій Васильович Лобановський дав новачку відчути вже на самому початку кар’єри чемпіонство на смак. Незвичний педагогічний експеримент мудрого наставника!

А починав Олефіренко в рідному Миколаєві. Є вихованцем знаного тренера Станіслава Васильовича Байди. В 1978 р. став чемпіоном Європи серед юнаків, а через рік – віцечемпіоном світу серед юніорів (попереду – лише Аргентина з Дієго Марадоною), забивши, до слова, один із голів на турнірі (певні паралелі з нинішнім ювіляром простежуються). У київському «Динамо» грав до 1986 р. Шкода, проте щоразу в чемпіонських сезонах йому не вистачало кількості матчів для здобуття медалі (тоді медалями пошановувалися ті, хто відіграв щонайменше половину ігор чемпіонату). А от срібна медаль за сезон-82 є в його нагородній колекції. Ну, й запам’яталася мені особисто гра Олефіренка в двох сухопереможних для киян матчах Кубка чемпіонів проти швейцарського «Грассхоппера» (тоді в нас писали: «Грассхопперс») восени 1982 г.

У Валерія Високоса допевна схожа футбольна доля з Олефіренком. Й він починав у рідному Миколаєві, й він є вихованцем Станіслава Васильовича Байди, й він здобув світове визнання на юнацькому рівні (чемпіон світу U-17). Та от у «Динамо» йому пощастило менше, ніж Олефіренку. Наприкінці 1980-х здебільшого грав за дубль, провів кілька матчів за киян у Кубку Федерації. Із 1990 р. вже грав у скромніших колективах. Так, він би не завадив символічній команді як півзахисник, проте все ж таки звернусь по допомогу в цьому контексті до номінальних форвардів, які мають куди більший досвід гри за київське «Динамо».

Справді, не так багато півзахисників-миколаївців грало за київське «Динамо», відтак і доводиться пригадувати гравців дублю або переводити в півзахисники нападників. Приміром, Яків Борисов є вихованцем Володимира Івановича Восковського, спортивною спеціалізацією якого більшою мірою був бокс, натомість тренерською – футбол. До Києва Борисова привіз особисто легендарний динамівський адміністратор Рафаїл Фельдштейн (так само уродженець Миколаєва) ще на початку 1940-х. Однак війна не дала змоги Борисову дебютувати в київському «Динамо». Яків Філатович брав безпосередню участь у бойових діях, а в 1946 р. після того, як відновився від поранення на фронті, все ж таки дебютував за киян у чемпіонаті СРСР. Утім, результативними діями не відзначався.

Інший вихованець Восковського Віктор Журавльов свій перший гол за «Динамо» забив на виїзді московському «Спартаку». Однак то був невеликий привід для радощів, адже забивав миколаївський киянин уже за рахунку 0:4. Надалі Журавльов розписався у воротах автозаводців (знову виїзна гра!) так само ближче до фінального свистка, проте цьогораз його влучний удар уже встановив нічийний рахунок. Того сезону в нападі динамівців феєрив Андрій Зазроєв (став, зрештою, кращим бомбардиром чемпіонату), а Журавльов непогано показав себе як асистент.

На початку 1930-х у «Динамо» з’явився Валентин Прокоф’єв. Його рідна позиція – лівий фланг нападу. Однак розташую його трохи нижче. Легендарний динамівець Костянтин Шегоцький характеризував Прокоф’єва так: «Його швидкості заздрили спринтери. Начитаний, досить ерудований, цей красень був улюбленцем футболістів і глядачів. Завжди веселий, жартівливий, Валентин і на полі зберігав почуття гумору… На жаль, Прокоф’єв частенько нехтував спортивним режимом, і саме це зрештою позбавило його можливості стати провідним футболістом, закріпитися в складі збірної СРСР». Будучи гравцем київського «Динамо», Прокоф’єв увійшов до списку 33 кращих футболістів СРСР під 2-м номером.

На превеликий сум, Валентина Феофановича не оминули сталінські репресії: в 1937 р. його було заарештовано, вирок – 5 років таборів. А ще через два роки внаслідок зараження крові він пішов із життя в 33-річному віці.

Нападники: Володимир Богданович (1928–2008), Михайло Печений (1906–1980), Олександр Сердюк (1906–1965)

Володимир Богданович народився в с. Богоявленське просто поруч з обласним центром, згодом ці терени ввійшли до міської смуги. Дитинство в нього забрала війна: спершу опинився в окупації (і ледь вцілів після одного з рейдів гітлерівців), надалі попрямував до Польщі, наприкінці війни взяв участь й у бойових діях у Польщі й Чехословаччині як кулеметник. В повоєння присвятив себе футболу. Грав за низку закавказьких клубів, а коли в складі дублю єреванського «Динамо» відзначився голом у воротах київського «Динамо» в Києві, дістав запрошення зі столиці України, на яке залюбки пристав. Відтак із початку 1950-х Богданович – гравець «Динамо». Богдасик (таким прізвиськом його пошанували партнери по команді, а київська торсида – тоді вона вибагала ще не так багато від улюбленців, як наприкінці ХХ ст. – охоче його підхопила) поставив ефектну крапку вже в першому турі срібного для киян сезону-52. В суперниках були мінські динамівці. А надалі був ефектний хет-трик Богдановича у ворота «Шахтаря» (загальний рахунок – 4:0). Взяв участь Богданович і в завоюванні київським «Динамо» першого в своїй історії важливого загальносоюзного трофею – Кубка СРСР – в 1954 р. Зокрема Володимир Терентійович сумлінно попрацював на полі під час фіналу проти єреванського «Спартака». От як характеризував партнера по команді вже згадуваний Олег Макаров: «Володя Богданович, володіючи гарним стартовим ривком, міг раптово втекти від опікуна й косоприцільним ударом увігнати м’яч саме в той кут, який воротар не встиг прикрити».

Перша команда Михайла Печеного в рідному Миколаєві мала чудернацьку назву – «Гладіатор». Поступово хлопець набирався досвіду й підвищував виконавську майстерність, дістав непоганий і різнобарвний футбольний виховок. Змінивши низку клубів, наприкінці 1920-х опинився в київському «Динамо». Починав, як і вже згадуваний його земляк Денисов із динаміади й астрономічних рахунків в іграх з малоамбітними динамівськими колективами. А в уже згадуваній звитязі над московським «Динамо» в 1929 р. Печений відіграв чи не визначальну роль. В усякому разі «Вечірній Київ» відзначав Печеного як одного з кращих гравців матчу. Михайло Федорович став автором гольової передачі в тій грі. По закінченні ігрової кар’єри Печений деякий час навіть тренував київське «Динамо». Надалі жив у Львові, де й похований. А на пам’ятнику на його могилі на Янівському цвинтарі кидається у вічі динамівська емблема.

Олександр Сердюк на прізвисько Шульц (дістав його за схожість ігрової манери зі стилем латиського борця Крістіана Вейланда-Шульца, який гастролював із цирком у Миколаєві). Й він звитяжив у динаміаді, або чемпіонаті УРСР у 1931 р. Свого часу взяв участь у матчі-відкритті стадіону «Динамо» в Києві.

До речі, залучення Сердюка, Печеного та Денисова з Миколаєва до київського «Динамо» наприкінці 1920-х уже згадуваний Костянтин Шегоцький у своїй книзі «У грі та поза грою» назвав «чудовим поповненням». Й не посперечаєшся ж! А ось як Костянтин Васильович розкриває свою думку в тій самій літературній праці: «Михайло Печений, лівий крайній нападу, завдавав чимало клопоту захисникам суперників. Міцний, важкуватий, він таранив оборону, сміливо боровся за м’яч, майже ніколи не падав. Воротарі побоювалися його гарматних ударів лівою ногою. Тренувався Михайло з холодком, своїх здібностей не розкривав, бо футбол був для нього, здається, лише розвагою. Я мав із ним чимало мороки, бо він не сприймав серйозно зауважень і порад, посилався на перевантаженість навчанням у будівельному інституті. Від Шульца-Сердюка таких скарг ніколи не доводилося чути, хоча хлопці вчилися разом». Миколаївці в київському «Динамо» тогочасся не тлумилися за місце в основі, хоча мали схожі ігрові чесноти, а якось органічно доповнювали одне одного, живилися-віктувалися енергією та підтримкою земляків.

***

Помітив, що чимало миколаївських киян стало по закінченні ігрової кар’єри тренерами. Чимало з них здобулося звання заслужений тренер України (приміром, Печений, Борисов, Богданович, само собою Лемешко). А Олександр Петрович Сердюк помер, не доживши до 60-річного віку, під час бурхливої тренерської наради в москві. Проте були й ті, хто, так би мовити, в цивільному житті згодом відійшов від футболу. Скажімо, Журавльов працював слюсарем на великому заводі, а Денисов – у міліції.

«Вболівальник у нас палкий, південний», – розповідав мені колись-заколись один із керівників миколаївської команди майстрів. До речі, моє прохання щодо інтерв’ю там сприйняли позитивно, проте не одразу, адже спершу подумали, що мене, що називається, заджинсували представники табору місцевих конкурентів, щоб я написав про опонентів якусь гидоту. Досхочу насміявшись із такої підозрілості, я зміг таки переконати співбесідників у шляхетності намірів, а не у бажанні якось не надто чесно заробити дзвінку, та бруднувату копійчину. Й ми впродовж інтерв’ю згадали минуле й окреслили майбуття. Нині, десятки років по тому не можу сказати, що оприявнене майбуття таке, яким воно тоді бачилося. Однак і певні надібки в миколаївського футболу є. Хай там як, а основним центральним захисником київського «Динамо» нині є уродженець Миколаївщини. Успішної кар’єри, Денисе!

Олексій РИЖКОВ