БЕСКОРОВАЙНИЙ: «Коли сирена в матчі по кілька разів, то реально важко»

24-річний центральний захисник «Кривбаса» Данило Бескоровайний розповів, як повернувся грати в Україну:

– Я грав у Словаччині за ДАК 1904. Пізніше перейшов на правах оренди в Астану. Там відіграв цілий сезон. Звичайно, по його завершенню ми вирішували питання стосовно мого майбутнього. В Астані багато людей, які стоять біля клубу. Деякі хотіли, щоб я залишився, але нове керівництво вирішило не викупляти мій контракт. Сказали, що маю повертатися в ДАК 1904, тож я почав вже тоді вивчати інші варіанти серед клубів.

У той момент отримав дзвінок від Юрія Вернидуба. Він запропонував повернутися в рідну команду. Я обговорив це зі своїми батьками та прийняв рішення на користь Кривбасу.

– Яким застали рідний клуб?

– Він прогресує в усіх напрямах, і велика заслуга в цьому президента клубу Костянтина Караманіца та генерального директора Володимира Баєнка. Також відзначу й наш тренерський штаб, без якого цього не вдалося б досягти. Всі вони зробили таку якісну та боєздатну команду, яка може займати найвищу позицію в УПЛ.

– Кривий Ріг — місто, в якому ви базуєтесь, — не найбезпечніше. Як це відображається на вашому тренувальному процесі та матчах?

– Скажу, що безпечних міст зараз немає в Україні. А тренувальному процесу нічого не заважає. Щодо матчів, то тут справи складаються інкаше. Бо сирена посеред гри, часом по декілька разів, то справді важко. Гравцям складно повертатися, входити у гру. Адже ти налаштувався на поєдинок, провів розминку та виходиш на поле з адреналіном, а потім все це в один момент зупиняється.

Втім як на клубній базі, так і на стадіоні, облаштовані бомбосховища за всіма параметрами безпеки. Для дітей в Академії прописані всі алгоритми дій, коли є повітряна тривога. Це питання керівництво клубу вважає одним з пріоритетних.

– Розкажіть про вашу традицію після кожного матчу підходити до сектору ультрас, на якому зображені фанати, які загинули на війні з рашистами.

– Ми завжди віддаємо шану нашим вболівальникам. Для нас — це традиція. Ми віддячуємо тим, завдяки кому маємо можливість грати. Я особисто знав деяких хлопців з цієї «Трибуни Героїв». Єгор Біркун — один з моїх знайомих, працював разом з моїм братом. Він загинув, захищаючи Україну. Є й інші, хто віддав життя, а ми колись разом тренувалися...

– Футбол поза політикою, чи під час війни — це інформаційна зброя? Яка ваша думка?

– Футбол повинен допомагати розповідати правду про війну та збирати підтримку Україні. А як інакше у такі часи? Ми доносимо правду словами та діями. Ми допомагаємо хлопцям з фронту. Адже всі ми маємо бути обʼєднані заради перемоги. І не просто разом з усіма клубами, а й із фанатами та народами загалом.

Я маю багато знайомих хлопців з Кривого Рогу, які зараз в гарячих точках. Фінансово намагаюсь допомагати. Долучитися можуть близькі та друзі. Часом оголошую про збір в свої соціальних мережах, щоб зібрати більше та задовольнити потреби наших захисників.