Підтримати українських військових та людей, які постраждали через війну

Збірна України
| Оновлено 21 сiчня 2024, 00:38
5169
2

Михайло МЕЛЬНИК: «Gold generation – зараз не про спорт, а про наших воїнів»

Президент ФВУ в інтерв’ю Sport.ua вперше зачепив болючу тему скандалу в чоловічій збірній

| Оновлено 21 сiчня 2024, 00:38
5169
2
Михайло МЕЛЬНИК: «Gold generation – зараз не про спорт, а про наших воїнів»
Facebook. Михаило Мельник

На це інтерв’ю очікували, можливо, набагато раніше. Очікували від літа 2023-го, коли спортивну спільноту України відверто шокували події навколо чоловічої збірної з волейболу, найперспективнішої на ту мить національної команди нашої держави з ігрових видів спорту. Як відомо, невдовзі після здобуття нашими земляками срібла в Золотій Євролізі всі гравці один за одним розмістили на особистих сторінках у соцмережах звернення однакового змісту. В ньому йшлося про те, що не всі волейболісти збираються виступати на наступних двох змаганнях (кваліфікаційний турнір Ліги націй і чемпіонат Європи) через непорозуміння з національною Федерацією.

Враховуючи, що в публічному просторі жодна зі сторін ситуацію не коментувала, ця історія обросла безліччю чуток. Врешті, під тиском громадськості гравці дали задню і продовжили виступи за національну команду. Всі, за винятком основного зв’язуючого Віталія Щиткова, якого зробили цапом-відбувайлом скандальної ситуації й відправили додому.

То що ж тоді влітку сталося? Президент Федерації волейболу України Михайло Мельник ще до запису цього інтерв’ю попередив, що розповідати про всі деталі скандалу не буде, аби не нашкодити справі. Проте, і мовчати більше не збирається. Власне, панові Мельнику є про що розповісти й без історії з чоловічою збірною. 2023-й був, мабуть, найнасиченішим за історію українського волейболу роком. З травня по жовтень чоловіча і жіноча національні збірні виступили в Золотій Євролізі (жінки стали чемпіонками, чоловіки – срібними призерами), потім обоє боролися в кваліфікації Ліги націй, виступали на чемпіонаті Європи і вперше в історії брали участь в олімпійській кваліфікації. Минулий рік завершився чи не першою в українському спорті гучною заявою ФВУ з закликом про відставку президента Європейської конфедерації волейболу і візитом Михайла Мельника з чималою кількістю знакових зустрічей з першими постатями американського волейболу у США.

– Коли озираюся на той шлях, який ми пройшли торік, іноді не вірю, що це було з нами, – бере слово Михайло Григорович. – Ні, в нашого волейболу завжди був достатній потенціал, щоб виступати на найвищому рівні. Однак ми живемо в стані війни. Перебуваючи в грудні у США, кілька разів чув питання: «У вас що, волейбол зараз існує?» Коли розповідав, де і як грали наші збірні, що ми провели національні чемпіонати в чотирьох лігах серед чоловіків і трьох серед жінок, що в нас є Професійна ліга, що вдалося визначити найкращих у всіх вікових категоріях в дитячо-юнацькому волейболі, що ми не пропустили жодних міжнародних змагань на рівні юнацької і молодіжної збірних, люди дивувалися. І, без зайвої скромності скажу, що є чому. Всі ми разом, ті, хто причетний до розвитку українського волейболу, пройшли цей шлях достойно.

– Але недарма кажуть, що апетит приходить під час трапези. Чоловіча збірна України після першого в історії потрапляння в чвертьфінал чемпіонату світу в 2022-му мала потенціал, щоб поборотися за місце на Олімпіаді і спробувати покращити історичне досягнення на Євроволеї. Проте посісти одне з перших двох місць серед восьми команд на олімпійській кваліфікації в Бразилії не вдалося, а на чемпіонаті Європи українці вдруге зупинилися на стадії 1/4-ї…
– Додайте до того, що в кваліфікації в Лігу націй наша команда у півфіналі програла туркам. Переконаний, що турецька збірна, якій ми так само програли й у фіналі Золотої Євроліги, нам по зубах. Однак з різних причин ми поступаємося цьому суперникові доволі регулярно. Цьогоріч ми мали унікальну нагоду вперше в історії нашого волейболу пробитися в Лігу націй та шансом не скористалися.

Так само втратили ми й унікальну нагоду вперше в незалежній історії українського чоловічого волейболу пробитися на Олімпійські ігри. Так, у нашій групі були збірні Бразилії та Італії, одні з найкращих у світі. Але ці команди пробилися б на Ігри до Парижа за будь-яких обставин, навіть не здолавши сита кваліфікаційного турніру. У бразильців та італійців високий рейтинг, який дозволяв їм кваліфікуватися за добором. Відповідно мотивація в цих збірних була не найвища. І матчі кваліфікаційного турніру це продемонстрували. І якщо команда Італії нашу збірну переграла, то бразильців можна було перемагати. Вони в домашньому турнірі виглядали не так сильно, як можуть виглядати. А прикладом, що пройти цих суперників реально, слугує збірна Німеччини, яка стала головним відкриттям турніру і несподівано для багатьох кваліфікувалася на Олімпіаду з першого місця. Вигравши всі сім матчів. На прикладі німців ми побачили, яку визначну роль у командному результаті відіграє лідер. 39-річний Ґеорґ Ґрозер повернувся в збірну Німеччини після дев’ятирічної паузи з великою мотивацією зіграти на Олімпійських іграх. У цій кваліфікації він відіграв блискуче, був лідером збірної Німеччини в кожному матчі. В складі нашої збірної такого гравця, на жаль, не знайшлося.

Об’єктивно кажучи, в нашій групі було дві команди, які заслуговували вийти на Олімпіаду за якістю гри. Інша річ, що Німеччина вийшла, а кубинці не зовсім за грою поступилися бразильцям. Найцікавіше, що до старту кваліфікації ми були впевнені, що Німеччина і Куба – команди, які ми можемо перемагати. Проте ці збірні підійшли до олімпійського відбору в найліпшому стані, а ми не реалізували свого потенціалу. Хоча збірна України, враховуючи проблеми основних фаворитів, мала все для того, щоб посісти перше чи друге місце. Так, це було б видатне досягнення. Але ми не змогли зіграти на своєму максимумі. Прикро. Я, як президент національної Федерації, мріяв, що за мого керівництва чоловіча збірна України вийде туди, куди не виходила ніколи. Так, це важко. Я сам був суддею, працював на фіналах чемпіонатів світу, Європи, Ліги чемпіонів. Але до Олімпіади не дійшов. Мав надію, що зможу створити умови, аби Україна була представлена в Іграх у волейболі, як керівник. І це було реально.

– Олімпійська кваліфікація стала вінцем сезону. Все ж ризикну припустити, що відбиток на виступі українців мала та історія, яка трапилася невдовзі після фіналу Золотої Євроліги. «Є розбіжність у базових моментах між командою та керівництвом ФВУ», писали волейболісти, які назвали себе «Gold generation», в постах, через які вони погрожували залишити лави збірної…
– Не хочу дискутувати, наскільки визначення «Gold generation» справедливе на нашому волейбольному прикладі, але вважаю, що нині ми живемо в часи, де право називатися золотою генерацією заслужили трохи інші чоловіки і жінки. Ті, завдяки яким Україна досі існує і продовжує боротьбу з російським агресором. Принаймні для мене Gold generation – то наші воїни.

Але нехай так… За підсумками тієї історії мене звинувачували в небажанні щось коментувати. Мовляв, мовчить, значить щось приховує. Мене обливали брудом, а знайомі чи друзі телефонували і наполягали: «Коментуй, чому ти відмовчуєшся?»

… Тоді я знаходився в Сербії, де у статусі супервайзера працював на чемпіонаті Європи U17. Насправді я мав, що сказати тоді, і про частину того, що тоді відбулося, розповім зараз. Те, що тоді відбулося, стало для мене болючим ударом. У побудові цієї команди брав найбезпосереднішу участь, отримавши чимало стусанів. Люди, які відповідають за розвиток жіночого волейболу і за жіночі збірні, навіть звинувачували мене і, як тепер розумію, десь справедливо, в певній упередженості на користь чоловіків.

Зізнаюся, в миті, коли мали приймати якісь рішення щодо майбутнього збірної України, був налаштований радикально. Але віце-президенти ФВУ, з якими ми шукали вихід з ситуації колективно, настояли на компромісному варіанті. На якому й зійшлися, оприлюднивши узгоджений усіма сторонами лист, взявши на себе велику частину вини, якої за нами не було й близько. При цьому рішення відрахувати зв’язуючого Щиткова приймав особисто головний тренер Уґіс Крастіньш. Ні я, ні будь-хто з моїх заступників на тренера не впливали. Хоча тепер можу сказати, що це рішення на той момент вважаю правильним. Інша річ, що в цій історії справа не могла бути в одному гравцеві. Додам, що перед олімпійською кваліфікацією я пропонував Крастіньшу повернутися до кандидатури Щиткова. Бо розумів, що проблема зв’язуючого гравця для команди стоїть гостро. Але тренер до цієї теми повертатися не схотів.

Не знаю, хто поширив між волейболістами чутки про те, що вони можуть не отримати преміальних за участь у Золотій Євролізі. Хоча й здогадуюся. Ми ж не перший рік виступали в цьому турнірі. І кожен раз гравці отримували зароблене в повному об’ємі. Після того, як кошти надходили від організаторів. Так мало бути й цього разу. І так сталося. В жовтні, коли на рахунок ФВУ надійшли кошти від ЄКВ. Раніше виплатити призові не було фізичної можливості. Власне, так було завжди.

– Чи правда, що волейболісти перед кваліфікацією Ліги націй були невдоволені місцем проведення зборів?
– Вони про це казали. Рішення про проведення збору в Варшаві, а не в Ризі, спонсор команди, компанія «Епіцентр» прийняла з логістичних міркувань. Річ у тім, що зі столиці Латвії немає прямого рейсу в Катар, де відбувався турнір, а з Варшави є. Оскільки терміни підготовки були короткими, ніхто не хотів втрачати два додаткових дні на перельоти. Мене запитали, чи я не проти. Порадив поговорити з тренером. Уґіс Крастіньш погодився на польську столицю. Та в будь-якому разі я не вважаю такі закиди доречними. Так само, як не було сенсу підіймати питання про введення в персонал команди додаткових посад. Особливо в наш час.

Знаєте, що пригнічує? Що дехто схильний приписувати всі досягнення, які мав наш волейбол за останніх вісім років, виключно собі і тренеру. Так, хлопці молодці. Вони пройшли визначний шлях. Ми піднялися з 56-го місця в світовому рейтингу на 13-те зокрема завдяки їхньому таланту. Проте, хіба в нас не було сильних гравців і тренерів світового рівня до нинішнього покоління? Згадайте Ігоря Попова, Юрія Філіпова, Олексія Гатіна, Олександра Шадчина, наставників Бориса Терещука, Віктора Михальчука, Леоніда Ліхна. Яскраві постаті були, але їхній талант використовувався не в інтересах українського волейболу. Продавалося все і вся, гравці змінювали громадянство чи відмовлялися грати за збірну. Дмитро Мусерський, Максим Пантелеймоненко, Семен Полтавський, Олександр Косарєв – це найкращі вихованці українського волейболу, яких відпустили виступати за росію. Рейтинг тоді нікого не цікавив. Люди займалися бізнесом. Вище ми згадали, в скількох турнірах впродовж минулого літа зіграла збірна України. А до 2016-го, тобто до тієї миті, коли до керівництва Федерації прийшла наша команда, наші збірні грали здебільшого по одному відбору на Євроволей раз на два роки і зрідка туди потрапляли. Все.

А участь у турнірах – то рейтинг. Без якого у волейболі про шанси пробитися в олімпійську кваліфікацію не може бути й мови. Тому після свого обрання я відразу наполіг, щоб ми виступали в Євролізі. Навколо, зокрема з уст окремих чиновників з Мінмолодьспорту, чув заперечення, мовляв, це комерційний турнір, коштів на участь у ньому держава не виділяє. А це – вступний внесок 25 000 євро за команду. Плюс переїзди і проживання. А Федерація – громадська організація, яка не отримує коштів ні від кого. Однак правдами-неправдами ми чоловічу і жіночу збірні, починаючи з 2017 року, в Євролігу заявляли постійно. Окремі чиновники звинувачували нас у нецільовому використанні коштів і обіцяли відкрити щодо тодішнього державного тренера Олександра Цилюри кримінальну справу. Ми через всі ці труднощі пройшли, отримуючи найчастіше не підтримку, а палиці в колеса. Підозрюю, що наслідком цих постійних стресів для мене особисто став цукровий діабет. На першу Євролігу ми взагалі заявилися в борг. Коли президент ЄКВ Борічіч запитав, звідки ми знайдемо кошти, відповів, що з призових. «Сміливо, але звідки ви знаєте, що їх заробите?», - питав Борічіч.

Завдяки здобутим зокрема і в Євролізі очкам ми піднялися з 56-го місця на 13-те в рейтингу FIVB серед чоловіків і з 53-го на 16-те – серед жінок. Чи є в цьому заслуга національної Федерації? Нехай читачі зроблять висновок самі.

– Жіноча збірна України на зламі тисячоліть була однією з найсильніших у Європі. Але відтоді і донедавна наші волейболістки з різних причин, а головно через відтік талантів у багатші країни суттєво здали позиції. Аж настільки, що вже сам факт участі дівчат у тих же змаганнях, що й чоловіки минулого літа, вважався великим успіхом…
– Мій віце-президент, власник клубу «Прометей» Володимир Дубинський, чия роль у сучасних успіхах жіночого волейболу є визначальною, сильно засмутився, що дівчата після перемоги в Золотій Євролізі не змогли пробитися у Лігу націй. З одного боку, так, француженок українки перемагали в Євролізі і могли їх пройти в кваліфікаційному турнірі. Але треба покласти руку на серце і визнати, що наш жіночий волейбол ще не має того потенціалу, який дозволяє боротися в Лізі націй чи виходити на Олімпійські ігри. Дівчата молодці, що вийшли в 1/8 фіналу Євроволею, що достойно виступали на всіх турнірах без винятку. За цей рік ми суттєво додали і зробили величезний крок уперед. І недавній вихід чемпіонок України, дніпровського «Прометея», який грає під керівництвом болгарського тренера національної збірної Івана Петкова, у плей-оф Ліги чемпіонів – тому яскраве свідчення. Однак нам ще є, куди рости.

Хтось каже, що збірна України в 2023-му виглядала б набагато сильніше, якби була в її складі Олеся Рихлюк, найкраща волейболістка країни 2022 року. Так, можливо, Леся, яка за сімейними обставинами призупинила кар’єру, нас трохи б підсилила. Але не настільки, щоб ми стали сильнішими на голову. Вважаю, що наші нападниці Анастасія Крайдуба, Олександра Міленко, Юлія Димар гарно впоралися зі своєю роботою. Результати збірної в 2023-му відображають реальний стан справ у жіночому українському волейболі. Ми ростемо, знаємо, де треба підсилюватися і за сприяння пана Дубинського, переконаний, будемо прогресувати й надалі. В новому році основним завданням для нашої жіночої збірної буде потрапляння на Євроволей. Якщо чоловіча збірна кваліфікувалася туди напряму, то дівчатам треба пройти кваліфікацію. Показово також, що якщо ще кілька років тому успіхом вважався сам факт потрапляння на континентальну першість, то зараз ми взагалі не припускаємо іншого варіанту, крім як вихід туди. Також розраховуємо, що наші жіноча і чоловіча збірні знову зможуть пробитися через Золоту Євролігу в Кубок виклику і знову поборються за вихід у Лігу націй.

– Чи треба очікувати в новому році змін на посадах тренерів збірних?
– Днями Мінмолодьспорт оголосить конкурс на заміщення вакантних посад тренерів національних збірних з волейболу. Ми дискутуємо, розглядаємо варіанти. Латвійський фахівець Уґіс Крастіньш протягом семи років на чолі чоловічої збірної провів велику роботу. Безперечно, на цьому етапі він дав нашому волейболу те, чого не дав би жоден український спеціаліст. Ми не помилилися, призначивши Уґіса на цю посаду в 2016-му. Хоча тоді це був великий ризик. Досі згадую, з якими боями мені особисто доводилося відстоювати кандидатуру Уґіса під час засідання міністерської комісії, за підсумками якої Крастіньш отримав призначення на посаду головного тренера нашої збірної. Десь за півгодини до того, як мало з’явитися рішення, я дізнався, що нас збираються банально «кинути». Звернувся тоді до першого заступника міністра молоді і спорту Ігоря Гоцула, пояснив йому ситуацію. Він все зрозумів і за короткий час зумів відговорити «змовників». Взагалі, досі вдячний пану Гоцулу за те, що завжди йшов нам назустріч і ставився до потреб волейболістів як професіонал, з розумінням справи.

Попервах мої «доброзичливці» сильно критикували мене за призначення Уґіса. У Крастіньша був мінімальний досвід роботи і ми не мали певності, що в нього зі збірною України щось вийде. Нині Уґіс завдяки роботі з нашою національною командою здобув авторитет. Так, тренер створив команду, але й команда створила тренера. Інша річ, що нам треба подумати, чи не досяг тренер на нинішній посаді свого максимуму, чи буде команда під його керівництвом надалі прогресувати? Гадаю, настав час щось змінити. Не знімаю і з себе вини, що довірив процес формування збірної тренеру абсолютно і беззастережно. Гадаю, не всі достойні були в збірній і не всі, хто там був, на це заслуговували. Бо національна команда – це не лише «голи, очки, секунди», це щось набагато вище. За збірну мають грати не лише люди з високою спортивною майстерністю, а й з міцними моральними принципами. Стояв на таких позиціях завжди.

– Правда, що перемовини з потенційними кандидатами на посаду тренерів збірних ви вели під час недавнього візиту у США?
– Так. При підведенні підсумків сезону, тверезо оцінивши ситуацію, перший віце-президент ФВУ і головний спонсор чоловічої збірної Олександр Герега сказав, що треба щось змінювати. Я отримав карт-бланш на проведення перемовин з найіменитішими фахівцями. Не буду говорити, кому саме пропонував, але наразі зрозумів, що люди сильно вагаються, чи їхати в країну, яка перебуває в стані війни.

У Тампу я поїхав на запрошення і за кошт студентської спілки США і асоціації волейбольних тренерів Сполучених Штатів (AVCA). На ґрандіозну подію – вирішальні матчі жіночої студентської ліги (NCAA), а також вручення волейбольних «Оскарів» США. Показово, що на фінальному матчі NCAA був встановлений рекорд відвідуваності – 19 727 глядачів! Виходить, я був частиною цього рекорду.

Проте головне – то ті зустрічі, які провів за тиждень перебування у Тампі. Ми розмовляли з президентом Федерації волейболу США Джеймі Девісом, головним тренером чоловічої збірної США Джоном Сперо, Г’ю Маккатченом, знаменитим наставником, під керівництвом якого американці стали олімпійськими чемпіонами Пекіна-2008, а жіноча збірна здобула срібло Ігор-2012, Даґом Біллом, котрий як тренер привів чоловічу збірну США до чемпіонства на Олімпіаді-1984 в Лос-Анджелесі, а пізніше багато років очолював Федерацію волейболу США, президентом AVCA Джейком Ґордоном. Особливо теплим було спілкування з етнічним українцем, громадянином США Тарасом «Террі» Ліскевичем, котрий понад десять років очолював жіночу національну збірну США, привів її до бронзи на Олімпіаді-1992, чемпіонаті світу-1990, а також до перемоги на FIVB World Grand Prix-1995.

Проте найбільше мене вразила зустріч з Карчем Кіраєм, найкращим волейболістом ХХ сторіччя, котрий двічі був олімпійським чемпіоном як гравець у класичному волейболі, ще раз у пляжному, а в 2020-му виграв Ігри уже як тренер. Легенда! Та зачепили не титули і не розуміння, з ким розмовляю, а надзвичайна простота Карча і його життєва історія. Його тато боровся з комуністами під час вторгнення совєтів до Будапешта в 1956-му. Власне, через те родина Кіраїв змушена була еміґрувати в США. Зараз Карч захоплюється героїзмом українців, тим, як героїчно вони борються з москалями. За словами Кірая, вдома у нього висять два стяги – американський і український.

А повертаючись до вашого питання, звісно, з цими людьми ми обговорювали подальшу співпрацю. Звісно, розраховувати, що хтось із цих легенд приїде в Україну в час війни, складно. Однак досягли домовленості про проведення товариських матчів між національними збірними України і США, а також про організацію для наших збірних турне в США, в ході яких українці проведуть низку матчів з університетськими командами. Окрім того, досягнуто домовленості про стажування українських тренерів у системі американського волейболу. Легендарні наставники, які зазвичай не дуже охоче діляться знаннями, запевнили, що для українців будуть максимально відкритими. Власне, мені лише залишалося подякувати американським друзям за ту підтримку, яку надають вони та їхня країна Україні в час війни.

– Натомість вже після вашого повернення зі США додому Федерації волейболу України довелося втручатися в іншу історію: президент Європейської конфедерації волейболу, серб Александр Борічіч побував у москві на святкуванні сторіччя російського волейболу…
– Для мене це був справжній шок, удар нижче пояса. Другий після того, що вчинили представники чоловічої збірної. Чи не забагато, як для одного року?.. З Борічічем ми знайомі понад 30 років, ще з тих часів, коли я був суддею. Сміливо міг називати Александра своїм другом. Після мого обрання на посаду президента ФВУ Борічіч двічі відвідав Україну, зміцнивши тим самим авторитет волейболу в очах представників українського уряду і влади. Можу впевнено говорити, що моральна і матеріальна підтримка, яка постійно надавалася ЄКВ завдяки сприянню Александра Борічіча, сприяли стрімкому злету українського волейболу в останні роки дуже серйозно.

Але те, що зробив президент ЄКВ наприкінці грудня, перекреслює всі добрі справи. В час, коли Україна щодня ховає сотні синів і доньок, коли звичайні житлові будинки рушаться внаслідок ракетних обстрілів, Борічіч поїхав у москву і пив там шампанське в компанії глави ФСБ ніколая патрушева, головного ідеолога цієї війни. Це просто аморально. Федерація волейболу України не могла проігнорувати такий вчинок очільника ЄКВ. Ми виступили з відкритим листом, у якому закликали Борічіча подати у відставку. Звернення ми розіслали усім 54-м національним федераціям, які входять у ЄКВ, всім, крім москалів і білорусів, і розраховуємо на їхню підтримку. На моє глибоке переконання, після такого блюзнірства Борічіч втратив авторитет і більше не може управляти європейським волейболом. Так, поки він мовчить, але це теж очікувана реакція.

Мене більше здивувало, що мовчать і ніяк не відреагували на поїздку Борічіча в москву деякі наші зазвичай активні в соцмережах волейболісти та їхні нечисленні підтримувачі, які дружно обливають брудом ФВУ та її керівництво. Невже їх не вразило загравання президента ЄКВ з ворогом? Ми ж повинні розуміти, що в цей час просто бути спортовцями мало. Раз ми не воюємо і маємо завдяки ЗСУ змогу грати у волейбол, заробляти собі на життя, то мали б нести зокрема просвітницьку місію. Так, як це робить тенісистка Еліна Світоліна, легкоатлетка Ярослава Магучіх, футболісти Роман Зозуля і Олександр Зінченко, чеський хокейний воротар Домінік Гашек…

Іван ВЕРБИЦЬКИЙ

Іван Вербицький
Оцініть матеріал
(19)
Повідомити про помилку

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту і натисніть

Налаштувати стрічку
Налаштуйте свою особисту стрічку новин

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Коментарі 2
Введіть коментар
Ви не авторизовані
Якщо ви хочете залишати коментарі, будь ласка, авторизуйтесь.
Shturmgewehr
Жіноча збірна знову обділена увагою
Shturmgewehr
Філіпова, Гатіна та й Шадчина можна було б і не згадувати