Гравці є – тренерів нема, або Чому збірна України не перемагає топів
Роздуми на болючу тему
Зізнаюся: цей матеріал я написав ще перед матчем у Леверкузені. Був на 99% упевнений, що наша збірна не зможе перемогти італійців та потрапити напряму на Євро-2024. Один відсоток залишав фарту та футбольному Богу. Адже за всю історію незалежності України збірна вигравала у визнаних грандів лічену кількість разів. Не допомагала навіть пані Фортуна, що є дуже прихильною до наших видатних форвардів, які в різний час очолювали команду. Згадаємо разом історію очних зустрічей збірної з провідними командами континенту, щоб не бути голослівними.
Як збірна України з топами грала
Україна – Англія. 1 перемога, 3 нічиї, 6 поразок, різниця м’ячів 4-16.
Єдина звитяга датується 2009-м роком, коли на «Дніпро-арені» нам потрібна була лише перемога, щоб перед останнім туром (гра з Андоррою) не залежати від матчу хорватів, посісти у відбірній групі до ЧС-2010 друге місце і отримати право на стикові матчі. Англійці до того часу вже вийшли напряму на мундіаль і не дуже сильно пручалися, хоч попітніти все одно довелося – 1:0. Але вийти на той чемпіонат світу українській збірній все одно не судилося, адже у стикових зустрічах вона примудрилася за сумою двох матчів поступитися Греції.
Україна – Іспанія. 1 перемога, 1 нічия, 5 поразок, різниця м’ячів 4-14. У цьому протистоянні Україні вдалося виграти останню очну гру, восени 2020-го року у Лізі націй – 1:0. На жаль, і ця перемога збірній не стала у нагоді, бо за активного сприяння горезвісних швейцарських кантонів лігу А нашій команді за підсумками розіграшу довелося залишити.
Україна – Німеччина. 0 перемог, 4 нічиї, 5 поразок, різниця м’ячів 10-20. Нерадісні цифри, а якщо згадати, що з чотирьох нічиїх дві приходяться на товариські поєдинки, стає ще сумніше.
Україна – Франція. 1 перемога, 5 нічиїх, 6 поразок, різниця м’ячів 8-23. Тут цікавим є те, що перша пара зустрічей українців та французів сталася у відбірному циклі до ЧС-2000 і завершилася двома нульовими нічиїми. А останні дві гри зіграні у відборі на ЧС-2022, двічі по 1:1. В обох цих циклах Україна грала матчі плей-оф за потрапляння на мундіалі, і поступилася, відповідно, Словенії та Уельсу. А єдина наша перемога трапилася у стикових матчах до ЧС-2014. Тоді у Києві українці сенсаційно виграли 2:0, але у Парижі отримали 0:3 з тією самою червоною карткою Хачеріді та залишилися без чергового світового форуму.
Україна – Італія. 0 перемог, 3 нічиї, 7 поразок, різниця м’ячів 4-17. Причому дві нічиї здобуто у товариських зустрічах, і ось третя – понеділкова, від якої жодної користі. В офіційних поєдинках – до вчорашнього дня лише поразки. Яка вірогідність виграшу могла бути з такою статистикою?
Чи були у збірної шанси на перемогу?
Насправді, певна вірогідність існувала. Адже з 11 українців, які вийшли у старті, 7 представляли клуби провідних європейських чемпіонатів. Хоч здебільшого й не топові. Ще важливішим було те, що усі ці семеро футболістів знаходилися у непоганій або прекрасній формі. Навіть лівий захисник Миколенко за останні два тури АПЛ забив голів більше, ніж за попередні два роки. А три представники «Шахтаря» зовсім нещодавно зі своїм клубом по справі обіграли «Барселону», причому Георгія Судакова було визнано найкращим гравцем того матчу.
Натомість, італійці наразі переживають болючу зміну поколінь. Доволі типова для них ситуація після виграного титулу. Ставши чемпіонами Європи і втративши вікових футболістів, що завершили свої кар’єри у збірній, вони примудрилися програти в плей-оф до ЧС-2022 вдома Північній Македонії. А вже у цьому відборі команда постійно стикається з травмами важливих гравців. Плюс дискваліфікації любителів букмекерських контор. Плюс несподіваний серпневий відхід Роберто Манчіні, тріумфатора Євро-2020, і термінове призначення на посаду Лучано Спаллетті.
До всього цього Україна, на відміну від Італії, не грала три дні тому офіційного матчу, через що відома наша проблема другої гри у спарці автоматично зникала.
І що? І нічого. Знову наша збірна наступила на звичні граблі. Знову невдача у лобовому матчі з топовим суперником. Чесно кажучи, ми й зі звичайними опонентами ключові ігри граємо геть погано. Лише один раз у своїй історії Україна проходила на великі форуми крізь стикові матчі (Євро-2016, де команда провалилася вже у фінальному турнірі). Хоча грала їх регулярно.
Чому так виходить? Адже останніми роками на нашому боці й розширення кількості учасників фінальних турнірів як чемпіонатів Європи, так і світу, й вже згадувана чимала кількість хороших гравців із провідних футбольних першостей.
А тренери хто?
Ось ми й підходимо до суті. Так, гравці пристойного рівня в Україні є. А як справа з тренерами? Хто з українських тренерів працює у серйозних закордонних клубах? Не у третьому дивізіоні Польщі, а на дійсно високому рівні? Упс. Нема таких. А були? Так. Віктор Скрипник майже два роки, з жовтня 2014-го по вересень 2016-го очолював «Вердер», в якому завершував кар’єру гравця. І навіть у перший свій рік врятував команду від вильоту. Ніби непогано. Але продовжив свою тренерську кар’єру лише у глибині німецьких регіональних ліг, після чого були латвійська «Рига» та українські «Зоря» та «Ворскла», де наставник запам’ятався хіба карколомною швидкістю вильоту його команд з єврокубків. Тобто, німці правильно розуміли рівень Скрипника-тренера. Хто, крім нього? Андрій Шевченко в «Дженоа». Про цю співпрацю взагалі краще не згадувати, всі все пам’ятають. На цьому крапка. Мабуть, не просто так українські тренери в Європі не користуються попитом від слова «зовсім», на відміну від гравців.
Тут, звісно, потрібно згадати про Метра. Так, в історії українського футболу був великий Валерій Васильович. І досі є відчуття, ніби за його методичками більш ніж двадцятирічної давнини продовжує працювати довжелезний список учнів Лобановського. А футбол пішов далеко вперед.
Якщо поглянути на список тренерів української збірної з кінця 1992-го року до середини 2021-го, навіть пересічній людині кинеться у вічі очевидне. За весь цей період наставниками головної команди країни були майже завжди вихідці з київського «Динамо». Ті самі учні та соратники Метра. Винятків два. Микола Павлов очолював збірну декілька днів у 1994-му та Мирон Маркевич – пів року у 2010-му. Причому ніхто з них не зіграв жодного офіційного матчу на чолі команди. Тільки товариські ігри. Прошу вибачення. Забув про Руслана Ротаня. Одначе схему з його призначенням в.о. навряд чи розуміє хоч одна людина за межами УАФ.
Не можна, авжеж, сказати, ніби під проводом так званих «динамівських сердець» збірна України виступала виключно невдало. Був чвертьфінал ЧС-2006 і така ж стадія ЧЄ-2020. Проблема в тому, що обидва ці досягнення були здобуті найперше завдяки везінню, фарту, а не високій якості гри. Згадаємо, адже не так вже й багато років минуло.
Група відбірного турніру до ЧС-2006 у Німеччині, в якій опинилася збірна України, була без топів, але дуже рівною. Данія, Туреччина, Греція (діючий чемпіон континенту, як-не-як). Перед стартом відбору тодішній керманич нашої команди Олег Блохін заявив, як багатьом здавалося, жартома, що Україна виграє свою групу. І, не без допомоги удачі, виконав свою обіцянку. Після стартової гри з Данією на виїзді, яка завершилась 1:1, Олег Володимирович заявив, що після перших хвилин зустрічі особисто вважав, ніби данці накидають нам повну торбу. Те саме можна було казати й про лобову виїзну зустріч із Грецією в дев’ятому турі. Тоді греки «возили» українців весь матч, і лише в кінцівці гри Андрій Гусин реалізував єдиний наш момент у грі.
За фінальну частину того ЧС варто подякувати футбольним богам. Після прогнозованих 0:4 від Іспанії та 4:0 із саудитами, у грі з Тунісом на нашому боці виявився парагвайський арбітр, який у неочевидних епізодах вилучив у кінцівці першого тайму одного з суперників, а у другому – поставив пенальті у їхні ворота. Андрій Шевченко не схибив. А далі у 1/8 були подарункові швейцарці. По-іншому команду, яка потіснила французів на другу позицію у своїй групі та замість них вийшла на Україну, не назвеш. 120 хвилин антифутболу, і блискучий СаШо на пару з тією ж таки удачею у серії пенальті вивели нас у чвертьфінал. Де вже чекала Італія із трохи прогнозованим підсумком. Треба відзначити, що якраз за чвертьфінальний матч збірну варто похвалити. Перевага італійців не була великою за грою, на відміну від рахунку – 3:0. Проти грандів наш фарт не працює.
Євро-2020 проходило відносно нещодавно, особливого сенсу в деталізації немає. Прекрасна гра у відборі, із вишенькою на ігровому торті у вигляді п’яти голів без відповіді для сербів (навіть не виграш у Португалії, якщо казати саме про якість футболу) досі у багатьох в пам’яті. Той відбір під керівництвом другого серед наших тренерів володаря Золотого м’яча, Андрія Шевченка, по праву вважають часом розквіту нашої збірної. Правда, до того у Шевченка був провал з командою у відборі на ЧС-2018, а потім невдалий старт у відборі на ЧС-2022, який закінчився дивним «відходом в ліс» керманича, про що численні його шанувальники воліють не згадувати.
Як у фінальній частині Євро-2020 Україна дісталася до чвертьфіналу, знає тільки вже згадувана пані Фортуна. З п’яти матчів збірна виграла два, програвши три, поступилася без варіантів у лобовому матчі за вихід із групи австрійцям, і все одно з неї вийшла. Встановивши своєрідний рекорд, адже жодні команда на ЧЄ ніколи не виходила з групи, маючи в активі жалюгідні 3 очки. Далі на допомогу прийшли вже шведи, які потіснили іспанців з вершини свого квартету, так само, як швейцарці французів 14-ма роками раніше. В 1/8 Швеція ще й фору в одного гравця Україні дала у простій ситуації, чим таки скористався Довбик. А у 1/4 вже жодних шведів чи когось на кшталт них не залишилося – 0:4 від Англії.
Тобто, всі успіхи збірної України на великих форумах – це передусім фарт, часто пов’язаний з персонами наших видатних форвардів, які на ті часи очолювали команду. Бо двох відборів поспіль жодного разу не вдавалося подолати. Була б певна якість гри – була б стабільність в результатах. Не доводилося б зараз говорити про величезну кількість невдач у лобових іграх, навіть не з топовими суперниками. Виграє, як відомо, команда, а програє тренер.
І що з усім цим робити?
Знову ми повертаємось до того, з чого починали. Раз наші тренери не котируються у Європі (та навіть в Україні хіба вітчизняний наставник зробив той же «Шахтар» гегемоном УПЛ та виграв перший для клубів країни за багато років єврокубок?), значить, логічно припустити, що варто шукати керманича збірної України серед закордонних спеціалістів. Вже на початку нульових такі розмови велися. Говорили про Мирослава Блажевича, Свена-Йорана Ерікссона. На тому все й скінчилося, хоч уже 20 років пройшло. Тепер у вигляді ледь не месії очолювати збірну покликали Сергія Реброва. Не розумів перед його призначенням і не розумію зараз, за які заслуги. Так, після початку війни нарешті повернув чемпіонство до Києва. Чи це є великим досягненням у період, коли через війну рівень УПЛ рухнув, і по факту на той час у боротьбі за золото залишилися усього дві команди? Так, був вихід у груповий турнір ЛЧ із «Ференцварошем». Але Юрій Вернидуб робив це взагалі з молдовським «Шерифом», і не програв у групі всі зустрічі, а випередив «Шахтар» і вийшов у ЛЄ, попутно шокувавши «Реал» на «Бернабеу». А зараз його «Кривбас» ледь не за чемпіонство бореться, при тому, що ще рік тому на початку сезону тренер мав у команді фактично набір розрізнених футболістів і після зрозумілого провалу на старті ледь у підсумку не дотягнувся до єврокубків. Давайте Вернидуба у збірну призначимо. Чому ні? Не потягне? А чим Ребров кращий, окрім кар’єри гравця та динамівського серця? Невже комусь сподобалося, як Україна цей відбір провела? Дайте чесну та відверту відповідь кожен сам собі: хоч про один з семи проведених під орудою Реброва матчів у відборі можна сказати, що команда зіграла добре? Незалежно від сили суперника та підсумкового результату?
Так, звичайно, можна казати, що не пощастило з жеребом. І це правда. Італія з Англією в одній групі. Жах. Але ж справа в тому, що якісної гри нема, а не у програші грандам. Можливо, навіть за рахунок переваги в класі над умовними Боснією чи Уельсом вдасться пройти плей-оф і таки потрапити на ЧЄ-2024. Це теж аж ніяк не є фактом. Але припустимо. Що ми з таким футболом у Німеччині будемо робити? Знову сподіватися на фарт для команди видатного форварда? Так у нього Золотого м’яча немає, без якого пані Фортуна не допомагає, судячи з історії збірної. А якщо взагалі не пройдемо на Євро? Дамо Реброву ще 100 днів, 100 матчів? Чи продовжимо стрибати по граблях «динамівських сердець»? Тут варто сказати, що я не маю жодного негативу до тренерів, які вийшли з системи київського «Динамо». Просто збірну тренували десятки років лише вони. Сумніваюсь, що в умовного Вернидуба (Григорчука, Скрипника, підставте будь-яке не динамівське прізвище) це вийшло б раніше чи зараз краще. Бо не тягнуть рівень головної команди країни наші тренери. Хоч динамівські, хоч усі інші. Найяскравіше це видно саме зараз, коли є цілий ряд гравців непоганого європейського рівня, а збірна не грає, а мучиться. Причини такої ситуації, конкретні тренерські прорахунки – тема окремої великої розмови.
Сумно все це. Мабуть, так і не доживу я до іноземців на чолі збірної України. Тим більше, у настільки буремні часи.
Станіслав МАТУСЕВИЧ
Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту і натисніть
ВАС ЗАЦІКАВИТЬ
Матч відбору на Євро-2025 U-19
Сергій Богачук висловився про реванш
считаю, что игра в сборной, любой сборной, зависит от уровня футбола в стране в целом. сегодня он на очень низком уровне в Украине и Ребров в этом не виноват. не стреляйте в пианиста, он играет как умеет.
да, есть несколько неплохих футболистов в хороших чемпах. на вы посмотрите, какая конкуренция на каждое место в ведущих сборных. у нас 0,5 человека. и это в очень хорошей ситуации. думаю, весной будет хуже.
может ли тренер сборной перевернуть ситуацию в команде за 5-7 дней на сборах и играх? очень сомневаюсь. чуть чуть тактики под соперника подкинуть, но как правило, это очень сильно отличается от работы в клубах и игракам очень тяжело это реализовать.
есть ли у нас резерв. есть, мы с Петраковым выиграли ЧМ. и где это поколение? оно феерит в клубах и сборной? в этом тоже виноват Ребров?
насчет зарубежных тренеров - сколько говна вылили на Мальдеру и Тасоти. хотя благодаре Шеве у них был полный карт бланш. а сейчас война. кто поедет? и что он тут перевернет?
думаю, надо понимать, у нас есть определенный уровень футбола, он не очень высокий. и игра нашей команды соответствует этому уровню. надежды на волшебника из-за границы выглядят по меньшей мере наивно :
Сподіваюся, це останній опус Матусевича про футбол. Бо його досить забагато на сайті.
Тому від Реброва вимагати результату і гри проти італійців і англів в час війни за пару місяців роботи...
Як можна топів обіграти, якщо в них на заміну виходять люди рівноцінні стартовому складу.?
Може треба все ж таки якусь повагу до рідної ліги мати.
Викликати гравців.
А ми здуваємо пилинки з Титанів Сидорчуків Матвієнко Бондаря Маліновського Яремчука.
Шановний автор гравців нема.
Треба мати 23 сильних гравця і тоді ми будемо говорити про міць нашої збірної.
Нажаль зараз інша проблема ми повісили ярлик на свій чемпіонат, кажемо ой війна не на часі. Але з якогось хера хочемо на євро)))).