Від Жаїрзінью до Кігана: символічна збірна 1970-х

70-ті… Дерева тоді, може, й були більшими, морозиво, як на мене, гіршим, ніж тепер, проте куди жаданішим, залізна завіса не давала змоги бачити світ, а ось футбол… А він дарував радість і доторк до чогось неабиякого, до чогось, у чому ми відчували себе сучасниками, а не малоцікавими, з шаблонним мисленням слухачами лекторію «Два світу – дві ідеології» (принаймні, в нашій школі був саме такий, де запрошені штатні ідеологи різноманітних товариств розпатякували про те, як несолодко ведеться трудящим в Японії, визначали, «куди пливуть мутні води Рейну», та чому яскраве сонечко, що сяє в Парижі, «не тішить парижан»).

Й серед тієї футбольної світової штурханини наші співвітчизники виокремлювали для себе улюбленців – зарубіжних зірок, за якими була змога споглядати хіба що під час мундіалів, матчів зарубіжних збірних проти радянської та єврокубків, коли ті протистояли нашим. А той час має чим похизуватися у футбольному сенсі. Й ми, простосерді споживачі 3-канального телемовлення, щойно діставали найменшу можливість, жадібно тамували футбольну спрагу. Приводом згадати зірок 70-х стало круглодаття Арі Гана – важливого складника помаранчевої команди Рінуса Міхелса в 1970-ті. 16 листопада він святкує своє 75-річчя. Як на мене, йому несправедливо мало уваги приділяють навіть найжвавіші співачі од-панегіриків нідерландському футболу. А між іншим він відігравав неабияку роль у тактичних розрахунках Міхелса. Власне, звернув увагу на те, що всі фігуранти мого варіанта збірної тогочасся творили футбольну казку 1970-х: незалежно від того, чи номінально діяли в руйнуванні чи знайшли себе в креативі. Отже, згадаймо яскравість півсторічної давнини.

Воротар: Зепп Маєр (народився в 1944 р.)

Уродженець баварського містечка Меттен, Йозеф Дітер Маєр зростав у не найкращі для Німеччини часи. Країна зазнала поразки в Другій світовій війні, розділилася на дві частини, болісно (проте, схоже, назавше) прощалася з минулим. Та от світове футбольне чемпіонство в 1954 р. стало для ФРН свого роду відправною точкою для прийдешнього ренесансу, причому в усіх сферах. Майбутній славнозвісний воротар у дитинстві виявляв неабиякі акторські здібності й щиро мріяв стати актором (це, власне, й послугувало притокою для появи прізвиська «Клоун» вже під час торування ним футбольних шляхів). Та футбол, зрештою, переважив. Яскраво виражений «ванклабмен» (лише «Баварія», інших клубів як місця роботи він не визнавав), Зепп долучився до всіх славетних сторінок західнонімецького футболу в 1970-ті (чотири єврокубки з «Баварією», серед них три Кубки чемпіонів, Міжконтинентальний кубок, мало не десяток звитяг – у чемпіонаті та кубку – на внутрішній арені, світове та європейське чемпіонство, інші медалі чемпіонатів світу та Європи тощо). Не бракувало й особистих відзнак. Так, Маєр у 1970-ті тричі ставав гравцем року в ФРН. І так, зрештою, вийшло, що щойно настали 1980-ті, він змушений був завершити ігрову кар’єру, так і не оговтавшись після автотрощі, в якій дістав струс мозку та перелам руки.

Унікальність Маєра ще й у тім, що він пропустив лише однораз у 5-ти фінальних єврокубкових двобоях. Крім того, від 1966 по 1979 рр. відіграв 442 матчі бундесліги поспіль! Чи можна цей результат перевершити взагалі! Ну, й, звісно, може, й не найкращий для наших уболівальників, проте вагомий спогад про відбитий Маєром пенальті від Олега Блохіна в чвертьфіналі Кубка чемпіонів у 1977 р: кіпер баварців перевів спершу м’яч у штангу, від штанги той знов влучив у Маєра, а опісля попрямував за лінію поля. Й бурхлива радість Маєра після такої оказії! Щоправда, кияни, зрештою, звитяжили в тому двобої з конче потрібним рахунком й вийшли до півфіналу найпрестижнішого футбольного турніру Старого Світу. Та Маєр чимало разів виручав свою команду: вже на 6-й хвилині впорався з ударом Буряка, а на 17-й зумів розгадати задум Блохіна, коли наш форвард намагався перекинути м’яч через опонента. Як зазначала тоді вітчизняна преса, «Маєр є Маєр!».

Захисники: Руд Крол (народився в 1949 р.), Даніель Пассарелла (народився в 1953 р.), Франц Бекенбауер (народився в 1945 р.)

Руда Крола багато хто й цілком заслужено вважає чи не головною ланкою тотального футболу. Майстер руйнування і дальніх ударів, він міг закрити практично будь-яку позицію в захисті. Розташую його на лівому фланзі оборони, адже саме там він грав на срібному для Нідерландів мундіалі-1974 й відзначився голом у ворота аргентинців та асистом на Йохана Кройфа в матчі проти бразильців. Якщо Руд у номінальній розстановці починав гру на лівому фланзі захисту, то він повсякчас мінявся місцями з колегами по цьому флангу як в «Аяксі», так і в збірній. Тренери, під чиєю орудою Крол всотував ази тотального футболу, заохочували його йти вперед, і він це залюбки робив, неоднораз потужними дальніми ударами вражаючи ворота супротивників.

Крол зі своїм універсалізмом – це уособлення футбольних 1970-х. Й він, подібно до Маєра, щойно стартувала епоха 1980-х, відчутно здав. На Euro-80 він так само капітанив у помаранчевій збірній, однак і Крол, і збірна Нідерландів уже не виблискували так яскраво, як у 1970-ті. Й хоча на клубному рівні він пограв майже до половини 1980-х, та то вже був не «Аякс» – законодавець тактичної моди, а домарадонний «Наполі», який лише торував собі шлях нагору. В Італії до своєї численної нагородної колекції 70-х (три Кубка чемпіонів, два Суперкубки УЄФА, Міжконтинентальний кубок, два світові віцечемпіонства, з десяток внутрішньонідерландських звитяг) він додав хіба що бронзові нагороди за 3-тє місце в серії А. Та то вже були не 1970-ті.

Даніеля Пассареллу (так, тепер ми розуміємо, що варіант Пассарелья – слушний, проте від написання, характерного для нашої преси саме 1970-х рр., відмовитися ой як складно) поставлю в центр захисту, попри його жагу до результативних ударів. У рідному «Рівер Плейті» він був чи не найголовнішим бомбардиром із пересічною результативністю 0,4 гола за гру. Даніель є молодшим від більшості своїх колег із цієї символічної збірної, й аж-аж-аж застав, будучи гравцем, і 1980-ті. Ба більше, й у 1980-ті він став чемпіоном світу, як у 1970-ті. Відтак з огляду на це є найтитулованішим гравцем аргентинської збірної. Та його ролі в звитязі 1978 р. й у чемпіонстві 1986 р., звісно, непорівнянні. На домашньому мундіалі в 1978 р. він був душею-моторчиком команди, а в 1986 р. – ветераном із чемпіонським досвідом, який відігравав радше психологічну роль у колективі. Саме в 1978-му весь світ побачив найкращу версію Пассарелли!

Цікаво, що, оцінюючи його скіли, аналітики найбільшу перевагу віддавали навіть не його вмінню як захисника читати гру чи метикуватості, що, наче, мало пасувала номінальному оборонцю, під час завершення атак, а ментальним ознакам. Такі категорії, як «лідерство» та «рішучість», на думку порталу, присвяченого футбольним легендам, Пассарелла реалізовував на 93%. Із фізичних скілів такою самою цифрою може похизуватися хіба що стрибок Даніеля. З технічних – відповідно – гра головою – на рівні 90%. Ну, а те, що він є 2-разовим чемпіоном світу й відповідно має прізвисько Ель Кайзер, додає йому неповторності.

Та є ще й Кайзер Франц! Основний його фах – ліберо (ба чи не основоположник цього амплуа!), міг зіграти й на позиції опорника, правим або лівим центральним захисником. Та розташую володаря «Золотого м’яча» 1972 й 1976 рр. праворуч у захисті, зважаючи на його правоногість. Бекенбауер перевершив Маєра за титулами футболіста року в Німеччині (таких у нього чотири – більше, ніж у будь-кого). Чемпіон світу-1974 (як тоді його називали, «атакувальний чистильник у структурі 1–3–3–3») й володар «Срібного м’яча» того мундіалю. До того ж є й віцечемпіоном світу, чемпіоном і віцечемпіоном Європи. Є в його колекції медаль за 2-ге місце на мундіалі, проте той мундіаль пройшов у 1966 р., за кілька років до 1970-х. Бекенбауер тричі поспіль входив до символічної збірної чемпіонатів світу, два з цих чемпіонатів припали на 1970-ті. Ну, три Кубки чемпіонів, Кубок кубків, Міжконтинентальний кубок – свого роду джентльменській набір для фігурантів цієї збірної.

Щодо залучення Кайзера Франца до атакувальних дій, то оглядачі зазначали, що саме він найменшою мірою серед захисників відчував дискомфорт під час участі в атаках і зокрема під час пересування з м’ячем уперед. Вичерпна та слушна характеристика!

Півзахисники: Роб Ренсенбрінк (1947–2020), Арі Ган (народився в 1948 р.), Жаїрзінью (народився в 1944 р.), Йохан Кройф (1947–2016)

Півзахист 70-х – це хітпарад універсалів. Роб Ренсенбрінк на чемпіонатах світу 1974 й 1978 рр. не лише був пошанований медалями за 2-ге місце, а й здобувся на титул віцебомбардира зокрема на аргентинському мундіалі. Він тяжів до лівого флангу, хоча й у хаосі тотального футболу почувався щонайкраще. Водночас Роб ніколи не грав за «Аякс», а на клубному рівні асоціюється навіть не з якимсь клубом із Нідерландів, а з брюссельським «Андерлехтом», з яким виграв аж п’ять євротрофеїв у 1970-ті (два Кубки Кубків, Кубок УЄФА й два Суперкубки УЄФА).

Нинішній ювіляр Арі Ган – не лише скелястий опорник (спробуй-но такого пройти), а й кмітливий вигадник різноманітних чудасій на полі. Чого вартий бодай його влучний удар мало не із 40-ка метрів по воротах італійців на мундіалі-78, який у підсумку вартував (словогра) апеннінцям місця в фіналі! Клубна кар’єра Гана – своєрідне поєднання шляху, приміром, Крола та Ренсенбрінка: у ній є і «Аякс» першої половини 70-х, й «Андерлехт» другої половини того славетного 10-ліття. Й у кожному з бенілюксівських грандів він став мультиволодарем єврокубків. Ну, й, безперечно, два світові віцечемпіонства помаранчевих у 1970-ті – так само в списку його гордощів.

Збірна будь-якого часу без бразильців – нонсенс. Проте саме з початком 1970-х чарівники м’яча стали відходити в тінь. Ні, був ще, звісно, тріумф на мексиканському мундіалі-1970 (фінальний акорд або відгомін суперової епохи – обирайте визначення, яке вам до смаку), однак Пеле вже був у віці, й саме в 1970-ті виявив свою снагу меншою мірою, ніж наприкінці 1950-х – у 1960-ті. А от інший чемпіон світу-1970 Жаїрзінью більшою мірою саме гравець 1970-х. Невисокий, технічний, швидкий, він мав за кумира Гаррінчу, а за розташуванням на полі тяжів до правого флангу. Певно, нині ми б його визначили як вінгера, однак і він не цурався універсалізму. Серед його скілів – чудовий перший дотик і неабиякий атлетизм. Оця друга риса й вирізняла його серед багатьох співвітчизників і певною мірою європеїзувала Жаїрзінью. Хоча в Старому Світі він, зрештою, пограв украй мало. Партнер Жаїрзінью за чемпіонською бразильською командою-1970 Рівеліну назвав його «нашим ураганом», додавши: «Ураганом Кубка світу». Саме під цим прізвиськом той, хто «їв крем-брюле разом із Пеле», як стверджував у жартівливій пісні радянський бард, й увійшов до футбольної історії. А на мундіалі-74 Жаїрзінью запам'ятався винахідливим падінням під час троянського перебування у ворожій стінці в матчі проти НДР (проломом скористався Рівеліну, забивши переможний гол), а також звитяжним м'ячем у ворота аргентинців (продемонстрував уміння грати на другому поверсі).

Залишимо прискіпливим футбольним історикам тему, яке саме 10-річчя ментально найкраще репрезентує Кройф – 1960-ті чи 1970-ті. Факт є факт: на мундіалі-74 його було пошановано званням найкращого гравця. Й абсолютно заслужено. Універсал, який чудово вписався в епоху тактичних революцій у футболі!

Нападники: Маріо Кемпес (народився в 1954 р.), Герд Мюллер (1945–2021), Кевін Кіган (народився в 1951 р.)

Довговолосий «Матадор» Маріо Кемпес наробив лоскоту на переможному й водночас домашньому для Аргентини мундіалі-78, ставши кращим бомбардиром турніру. Той успіх мав неабияке підґрунтя: Маріо був єдиним легіонером у складі нових чемпіонів світу (нині такий легіонерський мінімалізм складно собі уявити, хіба в англійців, та в них із чемпіонствами в нашочасся не складається!) та їхав додому на мундіаль, пошанований славою 2-разового найкращого бомбардира іспанського чемпіонату (грав аргентинець за «Валенсію»). Особливість Кемпеса в тому, що він діяв найефективніше, коли не тиснявився в прокрустовому ложі суворого дотримання позиції на полі. До слова, точність ударів «Матадора» футбольні оглядачі виокремлювали як найбільшу його чесноту (на думку креаторів «картотеки легенд» в Інтернеті, показник у цій царині в Кемпеса достоту гросмейстерський – 94%).

Щодо «бомбардира нації», чемпіона світу та Європи, неодноразового переможця єврокубків Герда Мюллера скажу, що ця людина мала виняткове відчуття голу. Товариський матч західнонімецької збірної проти радянської у травні 1972 р., як на мене, є найкращою ілюстрацією чеснот цього гравця. Мюллер тоді забив у ворота Рудакова аж чотири голи на будь-який смак (упродовж 16-ти хвилин!): продемонстрував неабиякі технічні скіли, вміння обіграти на місці захисника й обдурити голкіпера, здатність підчатувати помилку оборонця, зреагувати на відскік, розташувавшись у потрібному місці. Він став першим володарем «Золотого м’яча» в 1970-ті, надалі його двічі було пошановано «Золотим бутсом», а кращим бомбардиром чемпіонату ФРН він ставав сім разів (переважну більшість саме в 1970-ті). Через багато років це досягнення повторить Роберт Левандовські, однак у загальному списку бомбардирів бундесліги всіх часів поляк так і не дістався баварського «ванклабмена» (й, судячи з чітко накресленого каталонського вектора кар’єри Роберта, певно, так і не дістанеться). Ну, й показник Мюллера 0,86 голу за матч пересічно в найсильнішій лізі німецького футболу – достоту фантастичний. Надто, зважаючи на те, що Герд зіграв у бундеслізі близько 430 ігор!

Своїми двома «Золотими м’ячами» в 1978 й 1979 рр. Кевін Кіган наче підсумував те шалене 10-ліття! Парадокс чи ні, проте вправно забиваючи за «Ліверпуль» упродовж більшої частини 70-х, Кіган на відзнаку найкращому футболісту Європи не претендував. А от перейшовши до «Гамбурга» в 1977-му, одразу привернув до себе неабияку увагу європейських медійників. Хоча й такої кількості командних трофеїв, як у складі мерсісайдців (Кубок чемпіонів, два Кубки УЄФА, три домашні чемпіонства), він у складі «червоноштанників» не виграв (хіба що один чемпіонат країни). Можливо, об’єктивно менш зіркова команда дала змогу краще виявити саме індивідуальність Кігана.

***

Й про тактичну схему. В мене вийшло щось на кшталт 3–3–1–3, яку можна за бажання трансформувати в 3–5–2, або взагалі в якусь зафантастичну 3–4–4. Чи відповідають вони духу футбольних 1970-х? Ну, 3–5–2 – це, радше, ознака вже ХХІ століття з одним форвардом-таргетменом, а іншим – прудконогим володарем потужного удару. Мюллер і Кіган аж ніяк не таргетмени, водночас їхні відмітні риси – прудконогість і неабияка швидкість ухвалення рішень на полі. Маріо Кемпес за 3–5–2 цілком може буде тим самим таргетменом, а, скажімо, Кіган відходитиме назад у пошуках м’яча та відпрацьовуватиме у відборі. Одне слово, як писали класики, в таких яскравостей усе мусить лучитись і сповнювати своє діло. Взаємозамінність, характерна для провідних команд 1970-х, могла би бути й фірмовою ознакою саме цієї символічної команди. Хай там як, а визначення ігрового амплуа Ренсенбрінка, Жаїрзінью та надто Кройфа – вкрай складне завдання! Проте водночас це є свідченням того, що йдеться саме про 70-ті, чи не так?

…Пригадую, як на різноманітних бланках радянської доби полюбляли там, де слід було вписати рік, робити таку білку: перші три цифри року. Й отого трицифір’я «197…» свого часу надрукували на такій многоті бланкових стосів, що ще й до половини 1980-х бюрократам усіх рівнів вистачало. Доводилося чиновному люду від руки замість сімки вписувати вісімку. 1970-ті аж ніяк не квапилися йти в небуття…

Олексій РИЖКОВ