Донецьк був містом-привидом. Унікальна історія екс-шефа академії Шахтаря

До вашої уваги – уривок з книги англійського письменника та телеведучого Енді Брасселла «We Play On: Shakhtar Donetsk's Fight for Ukraine, Football and Freedom», випущеної у тираж у вересні нинішнього року, присвячений спогадам про роботу в Україні екс-шефа академії Шахтаря та за сумісництвом екс-наставника молодіжної команди «гірників» Мігеля Кардосо, котрий згодом відпрацював сезон у першій команді донецького клубу в статусі одного з асистентів Паулу Фонсеки.

***

Незважаючи на те, що основна команда донецького Шахтаря та українська Прем'єр-ліга загалом придумали рішення як завершити сезон-2013/14, турніри серед юнаків до 19 та до 21 року були перервані та завершені достроково (лідером у чемпіонаті U-21 після 26 турів був Іллічівець, який на одне очко випереджав Шахтар та на п'ять – Дніпро, а Динамо U-21 опинилося лише на дев'ятому місці із 20-очковим відставанням від маріупольців – прим. ред.). Потрібно було розробити план проведення наступного сезону, і це було непросто.

«Місто вже захопили сепаратисти», – каже Мігель Кардосо, головний тренер Шахтаря U-21 і координатор молодіжної академії в ті роки. «Я поїхав до Києва і далеко від дому обговорив ситуацію із Сергієм [Палкіним, генеральним директором донецького клубу]. Він запитав мене: «Мігель, ти зможеш повернутися до Донецька?» На той час команди U-19 та U-21 все ще перебували у Донецьку, та були готові розпочати сезон. Кардосо швидко погодився на вирішення завдання, яке, як він знав, було серйозним, але португалець не зовсім усвідомлював, яке зобов'язання взяв на себе, доки не опинився у дорозі.

«Я прилетів до Харкова, – уточнює він, – і поїхав звідти на мінівені разом зі своїм перекладачем та водієм. Я прибув до Донецька, пройшовши через 14 блокпостів. Чотирнадцять! Коли я перетнув лінію фронту війни, то опинився у місті-привиді, бо Донецьк на той момент був саме містом-привидом. На вулицях не було нікого. І протягом двох тижнів я тренував команди U-19 уранці та U-21 у другій половині дня на базі академії Шахтаря».

Це були неймовірні зусилля Кардосо та його помічників, усі з яких були українцями. «Мені не дозволили взяти із собою технічний персонал», - пояснює Мігель. У його роботі був ще один аспект – розвиток тренерів. Проте ситуація була нестійкою. «За ці два тижні мені надійшло багато телефонних дзвінків від консула Португалії у Києві», – каже Кардосо. «В цей період я став свідком бомбардування, нічних обстрілів. То вже була явна війна. А за десять днів мені довелося покинути Донецьк, бо мій консул сказав мені: «Мігель, ми повідомимо португальський уряд, що більше не збираємося брати на себе відповідальність за тебе». Тому я передзвонив Сергію Палкіну й сказав: «Сергію, мені подзвонили, і мені треба виїхати з міста».

Палкін попросив Кардосо почекати, доки він складе план. «Вже наступного дня він зателефонував мені, і було організовано колону із двох чи трьох автобусів, в яких перебували усі футболісти з команд U-19 та U-21, а також я, мої українські асистенти, медичний персонал. Попереду та позаду нас їхала поліція. І ось так ми мандрували по самісінькій лінії фронту. Спершу ми заїхали до росії, а потім повернулися до України. Ми поїхали до міста під назвою Полтава».

З бетону виросли троянди – саме так характеризує те, що сталося згодом, Кардосо. Якщо першій команді було важко адаптуватися, то молодіжними командами у Шахтарі пишалися. «Дозвольте мені відзначити одну річ, – наполягає він, – бо це історична подія. Рік, коли ми перебували у Полтаві, був роком, коли команда Шахтаря U-19 вийшла у фінал Юнацької ліги УЄФА. Тож найважчим роком для клубу став рік, коли відбулося найбільше спортивне досягнення в історії академії».

У квітні 2015-го, коли наближалися роковини із моменту від'їзду з Донецька, Шахтар вийшов, по суті, у фінал Ліги чемпіонів серед юнаків. Молодь «гірників» не програла у жодній з дев'яти ігор на шляху до фіналу проти Челсі, в якому вони поступилися дуже хорошій команді із рахунком 2:3. У складі лондонців тоді було безліч добре відомих нині імен, таких як Рубен Лофтус-Чік та Андреас Крістенсен, а Теммі Абрахам виходив по ходу матчу на заміну. Шість із одинадцяти футболістів, які склали основу Челсі у Ньоні тим сонячним квітневим днем, наразі регулярно грають у вищих лігах Європи, включаючи Англію, Італію та Іспанію.

У той день грала і пара нинішніх гравців основного складу Шахтаря – Микола Матвієнко та Олександр Зубков, який був одним із кращих асистентів турніру. Також на полі з'явилися Андрій Борячук та Віктор Коваленко, котрий нині виступає в італійському Емполі (Коваленко вийшов на заміну і забив м'яч у самісінькій кінцівці гри, нехай навіть це виявилося лише невеликою втіхою для тих, хто програв). Вигода для клубу вже була очевидною, але як Кардосо впорався із вимогами, що висувалися до нього – загадка.

«Пізніше ми змогли розпочати тренування для гравців до 12 та до 17 років». Ці молодші хлопці працювали на полях тренувального табору у Щасливому, селі в напрямку до київського аеропорту Бориспіль, на південному сході міста, де Шахтар почав розвивати свою базу. «Протягом того сезону мені доводилося розриватися між тренерською роботою з молоддю U-21 у Полтаві та поїздками до Києва для координації інших юнацьких груп», – розповідає Кардосо. «У літніх умовах я проїжджав машиною не менше 400 кілометрів щотижня. Два дні у Києві, п'ять днів у Полтаві. А взимку [я їхав] поїздом, мандруючи разом із солдатами, з духом війни. Тому що маршрут Київ-Полтава-Харків-Донецьк – це дорога, яка допомагає людям дістатися з Києва до Донецька».

Ця подорож нагадала Кардосо про те, що клуб втратив, і про те, як усе це було ненадійно. «Україна дуже велика, і коли ти живеш у Києві, а в Донецьку йде війна, незважаючи на те, що ти щодня живеш із цим, тобі не доводиться стикатися безпосередньо з війною. Полтава була спокійним містом. Там цього не відчуєш. Але, їдучи з Києва до Полтави, відчуваєш війну. Щодня на обличчях людей відчувалася війна».

Найскладніше йому та його родині довелося одразу після того, як він повернувся до Донецька. «Я регулярно, майже щодня давав інтерв'ю португальському телебаченню. Отже, вони [його сім'я] знали про ситуацію. Це всюди показували по телевізору».

Кардосо вдалося зберегти спокій. «Я ніколи по-справжньому не відчував себе у небезпеці, незважаючи на те, що чув вибухи, незважаючи на те, що кожного дня ввечері до мене телефонували журналісти». Зрештою, він переїхав жити туди ж, де й ці журналісти, які показали йому, що поділ спорту та реального життя насправді не варіант. Щоденні розмови із військовими репортерами, операторами та фотографами глибоко вразили Кардосо, котрий побачив їхню невтомність перед надзвичайними труднощами та їхнє прагнення надсилати щоденні звіти до своїх видань.

На людському рівні, каже Кардосо, «це був незвичайний досвід». Це також дало можливість розвіяти побоювання своєї сім'ї, хоча він часто казав, що його посада була тимчасовою, а не постійною. «Вони також знали, – каже Мігель, – що Шахтар мене захистить. Ми знали, що не є мішенню, бо вірили, що Шахтар поважають».

Навіть якщо Кардосо впорався з ситуацією із властивою йому холоднокровністю, щось йому все одно довелося віддати. План ніколи не передбачав, щоб ситуація тривала так довго, а Кардосо та його співробітники підтримували все це. В результаті вся академія переїхала до Щасливого. Проект розвитку, планування та реалізація, на які зазвичай йде кілька років, був втілений у життя всього за 12 місяців. «Клуб узяв під свій контроль весь готель», – каже Кардосо. «Вони взяли під свій контроль усі вільні поля, тому через рік ми знову могли бути разом»…

Джерело тексту: The Guardian

Переклад та адаптація Олексія Сливченка