Пропаща сила. Гармаш міг би стати легендою Динамо, але не склалося

З динамівців, яких вчасно не відпустили грати за кордон, а під завісу кар'єри в «біло-синій» команді перетворили на щось схоже на «валізу без ручки» (нести важко, але кинути теж шкода), легко можна скласти пару-трійку команд. Не копаючи глибоко, відразу виникають у пам'яті прізвища Гусєва, Шовковського, Хачеріді, Мілевського, Алієва. Тепер до цього довгого списку приєдналися й Сидорчук із Гармашем.

Про специфічне ставлення до перспектив своїх провідних гравців керівництва «Динамо» сказано вже стільки, що нового додати не вийде за всього бажання. У мене такого бажання якраз і немає. Як і водночас, саме зараз немає особливого бажання говорити криві слова на адресу Суркісів. Я не був у шкурі президента футбольного клубу, тому не знаю, як поводився б на їхньому місці.

Зараз я хотів би поговорити трохи про інше. Про те, що багато футболістів із наведеного вище списку (і дуже багато хто, які до цього реєстру не потрапили) так і не зуміли повністю реалізувати свій талант саме у «Динамо». І в даному випадку не обов'язково всі шишки мають сипатися на адресу одіозних братів.

Далі йтиметься про Дениса Гармаша – на даний момент, про «останнього з могікан», який залишає столичний клуб явно не так, як міг би. Як мав би.

Зізнаюся одразу: я не є затятим прихильником таланту цього футболіста. Однак, як на мене, я вмію віддавати належне. Тому й заявляю, що якщо Денис і реалізував щось від свого потенціалу у команді зі столиці України, то це хіба що наполовину. Інша половина виявилася незатребуваною. І не лише з його вини. Скоріше навпаки.

***

Дениса Гармаша брали до «Динамо» в 17-річному віці. Брали як гравця атаки. І він дуже швидко прогресував і в юнацьких командах «Динамо», і в збірних України відповідного віку.

Тут за всього бажання не вдасться обійти стороною його подвиги на юнацькому Євро (серед 19-річних), де він став найкращим бомбардиром турніру, одним із найкращих його гравців і, головне, чемпіоном Європи.

Вже тоді по Гармашу Суркіс мав пропозиції від серйозних клубів. Але Дениса не захотіли відпускати за жодні гроші, резонно вважаючи, що такий самородок може по-справжньому розкритися в Києві, після чого його можна буде продати за великі гроші.

Ідея дуже правильна, але її втілення - лайно. Так вже сталося, що Гармаш з моменту його «прописки» у першій команді (2009 рік), не зміг потрапити до «свого» тренера. Не зміг повністю розкритися та реалізувати свій багатий потенціал.

Плеймейкером, розігруючим, заточеним винятково на атаку Гармаш був лише на зорі своєї «дорослої» кар'єри. Потім його перепрофілювали на опорника. Ця трансформація почалася ще за каденції Юрія Сьоміна.

ЮрПалич, незважаючи на свою «гастрономічну» зовнішність та суть, на той час був непоганим тренером. І цілком можливо, що зміг би зліпити з Гармаша «українського Пірло». Але через різні причини він у Києві не затримався.

Далі на чолі «Динамо» були або збиті льотчики, або тимчасові правителі. Їм було не до того, щоб няньчитися з талановитим, але проблемним футболістом. Тому Гармаш був наданий собі, а Блохін й товариші – собі.

Сергій Ребров та Денис Гармаш – окрема тема. Анітрохи не сумніваюся в профільних характеристиках Сергія Станіславовича, але зауважу, що з Денисом у нього не склалося. Так буває.

Згодом тренер згадував, чому не зрослося. За словами Реброва, Гармаш, Хачеріді та Рибалка – немов три богатирі, яким було все байдуже. От якби «вони були окремо», була б зовсім інша розмова.

Але іншої розмови не вийшло. Ребров пішов, прийшли Хацкевич та Михайличенко. І про ігровий прогрес Гармаша довелося забути.

Як зазначив нещодавно той же Ребров про Гармаша, «він грав лише серцем, а його треба було підкорити якійсь тактиці».

***

Підкорити ... Це слово я трактую, як навчити. Навчити, донести, приборкати зрештою, нікому з динамівських тренерів Гармаша так і не вдалося.

Його короткострокове заслання в нетрі турецького футболу теж закінчилося безуспішно. Не той клуб, не та ліга, не той вік.

Парадоксально, що свою другу і останню динамівську молодість Гармаш знайшов, виступаючи під керівництвом Мірчі Луческу.

Досвідчений румун використовував Дениса не лише в центрі поля, а й на вістрі атаки. І як форвард Гармаш виявився в рази кориснішим за Бесєдіна і компанію.

Але знову ж таки, повністю перезапустити кар'єру не вдалося. І Гармаш уже не той (перевалило за тридцять), та й Луческу – не той тим більше (це я знову про вік).

Денис до останнього у «Динамо» продовжував «грати серцем». Але з кожним разом робити це було все складніше, бо він помітно дисонував із командою, у якої серця якраз і не було.

Тому його відхід «за взаємною згодою сторін» - рішення в обставинах, що склалися, правильне і логічне. Та й команда вже потребує зміни поколінь.

Але з погляду кар'єри як такої – рішення явно запізніле. Щось на кшталт пізнього відходу Мілевського.

І Артем, і Денис – однозначні динамівські «інфант терриблі». Особливо перший, який скоріше зі своєї вини профукав кар'єру. Гармаш - персонаж дещо іншого порядку, іншого тіста. Не сумніваюся, що там точно можна було вправити мізки, якби своєчасно взялися за цю процедуру.

Але комусь було не до того, у когось не вийшло, а хтось хисту ментора і не мав.

У підсумку Гармаш так тихо, непереконливо і лише під рідкі оплески фінішує у рідному клубі, і на йоту не дотягнувшись до негласного статусу «українського Пірло».

Хоча явно заслуговував на більше.