Руслан РОМАЩЕНКО: «Був у Харкові, коли ці п…си зайшли у місто»

Він був одним із найрезультативніших гравців попереднього чемпіонату. Виступаючи за калуський «Легіон», 30-річний Руслан Ромащенко в 29-ти матчах регулярного чемпіонату закинув 17 шайб і віддав 28 результативних передач. Тож, мабуть, не варто дивуватися, що в міжсезоння нападник отримав запрошення з лав чемпіонів України, київського «Сокола».

В цьому інтерв’ю Руслан розповів, як вигравав чемпіонство з «Донбасом», на рік залишав хокей і як заробляв на життя, коли почалася війна. А почали ми цю розмову з найактуальнішого – вражень від навантажень на початку учбово-тренувальних зборів, які для «Сокола» розпочалися 20 липня на землі, а з 1 серпня команда продовжила підготовку на льоду.

- Навантаження великі, але вони мене не лякають, - бере слово Руслан. – За 20 років занять хокеєм це вже увійшло в звичку. В тому розуміння, що щоразу після відпочинку навантаження виглядають найважчим, що може бути в житті. Постійно доводиться себе переборювати. Але я ж розумію, що це на користь, що потім буде легше протягом усього сезону.

- Тренер «Сокола» Олег Шафаренко славиться високими навантаженнями. Але те саме можна сказати й про Сергія Вітера, фахівця, з яким ви торік працювали в «Легіоні». У кого з цих тренерів складніше?

- Не хочеться нікого порівнювати. Можу сказати, що не зустрічав на своєму шляху тренерів, які дозволяли б під час передсезонки працювати не на повну силу. Звісно, навантаження в усіх тренерів різні, в усіх різні види підготовки, десь цікавіше, десь важче. Головне, щоб був ефект.

- Віктор Захаров, з яким ви у попередньому сезоні грали в одній ланці за «Легіон», а тепер опинилися разом у «Соколі», говорив, що в ході чемпіонату представникам вашої п’ятірки з огляду на велике ігрове завантаження співчував навіть тренер…

- Скажу так. Три дні на льоду і десять на землі під час зборів у «Соколі» далися важче, ніж сезон у «Легіоні». Там це вже увійшло в звичку. Ми звикли грати в одну-дві ланки. Виходячи на лід, ми іноді забували, що є ще дві ланки. Розраховували лише на себе. Виходили і працювали, мов роботи, на рівні підсвідомості, забуваючи, що все болить.

- Як взагалі у вас виник варіант з «Соколом»? Коли ви стали першим новачком команди у міжсезоння, Олег Шафаренко офіційно ще не був головним тренером. Це він вас запрошував?

- Відразу після завершення попереднього чемпіонату мені телефонували з «Київ Кепіталз», а також з «Ковалівських Кабанів», які на ту мить оголосили про бажання виступати в наступному сезоні. Пропозиція «Сокола» з’явилася найпізніше. Подзвонив Олег Шафаренко, сказав, що хоче бачити мене в команді. Не міг відмовитися. «Сокіл» - це ім’я, чинний чемпіон України, команда, яка восени виступатиме в Континентальному кубку. Інші варіанти відпали автоматично.

Чемпіонат України-2022/2023. Тріо Ромащенко - Захаров - Луговий святкує гол у ворота «Сокола»

- З вашої легіонівської трійки, яка виявилася однією з найрезультативніших у попередньому чемпіонаті, в «Соколі» зараз немає лише Владислава Лугового, який перейшов у «Кепіталз»…

- Після закінчення сезону ми говорили, що було б непогано перейти в нову команду разом. Навіть домовилися, що спробуємо зробити так, аби наша трійка не розпалася. Та це життя. Ми не можемо щось нав’язувати тренерам чи керівникам клубів. Мене і Захарова взяли у «Сокіл». У Влада обставини склалися по-іншому.

- Взагалі, хокей на Заході України в часи незалежності є майже екзотикою. В Калуші торік професійна команда взагалі з’явилася вперше. Ви не побоялися туди піти. Не пошкодували?

- Ні, бо грав поряд із досвідченими хокеїстами, під керівництвом відомих тренерів. Вдалося трохи помандрувати Західною Україною. Не лише Івано-Франківщиною. Відвідували з друзями Львівщину. Помітив, що життя там у порівнянні з моїм рідним Харковом чи Києвом трохи інше. Там свої звичаї, інший ритм життя. Це цікаво. Мені особисто Київ здається найкомфортнішим. Ще з тих часів, як у семирічному віці опинився тут вперше. Не можу назвати це місто своєю домівкою, але все тут знаю. Тут комфортно грати, тут багато друзів. Більшість хокеїстів, з якими займався з самого дитинства, зараз у Києві, зокрема в «Соколі».

- Свого часу, в сезоні-2012/2013 ви вже виступали за київський «Компаньйон». Мабуть, тоді й звикли до столиці.

- У тому й річ, що ми під керівництвом Олександра Сеуканда тренувалися в Києві, на АТЕКу, але жили у Броварах. Принаймні, молоді гравці, такі як я. На тренування доводилося виїжджати по дві години. А потім стільки ж – в інший бік. Така тривала дорога щодня – невеликий екстрим для організму. Так само було, коли виступав за «Білий Барс». Грали ми у Білій Церкві, але тренувалися і мешкали в Броварах.

Зараз живу в Києві. Але поки теж доводиться їздити багато, адже на землі тренуємося в одному місці, тренажерний зал – у Палаці спорту, льодові тренування – на ковзанці Шалетт, на лівому березі. Крутимося, мов білка в колесі.

У 2019-2020 роках Руслан був гравцем збірної України

- Два роки тому ви наважилися на несподіваний крок: у 28-річному віці оголосили про завершення кар’єри. Чому?

- Через причину особистого характеру. Всі мої друзі, зокрема хокейні про неї знають. Вони були зі мною поруч і чим могли допомогли. Обставини склалися так, що хотілося відпочити від хокею. Цей період життя мені не дуже приємно згадувати. Добре, що та пауза пішла мені на користь.

- Коли йшли, розуміли, що ще повернетеся?

- Я не знаю такого хокеїста, який би вішав ковзани на цвях остаточно і безповоротно. Одначе всі ми продовжуємо кататися чи на любительському рівні, чи тренуючи дітей. Бажання повернутися виникає регулярно. Я працював у Харкові з дітьми, допомагав Олегові Панасенку, який зараз боронить Україну на передовій. Звісно, щодня перебуваючи на льоду, мав думки, щоб повернутися. Врешті, коли розпочалася війна і наш чемпіонат нарешті звільнився від цих поганих покидьків, отримали шанс повернутися ті, хто закінчував кар’єру. Самі обставини склалися так, щоб знову заграти професійно.

- До рідного Харкова зараз навідуєтеся?

- Не був дуже давно. Просидів у рідному місті в найгарячіший час, коли обстріли майже не припинялися. Був у Харкові, коли ці п…си зайшли у місто. Виїхав лише тоді, коли наші воїни звільнили Харківщину. Мене покликав у столицю Євген Зик, котрий у попередньому сезоні виступав за «Київ». Женя нам із дівчиною дуже допоміг і з житлом, і з працевлаштуванням. Дуже Євгенові за це вдячний, бо в Харкові тривалий час не мав жодних заробітків. У Києві, звісно, чим тільки не займався – і охоронцем попрацював, і таксував. Я цього не соромлюся. Робив там, де була змога заробити на життя.

- Ви були чемпіоном України-2015/2016 у складі «Донбаса». Зараз прийшли у «Сокіл», щоб здобути другий титул?

- Безумовно. У нас зараз зібраний такий склад, з яким на щось інше налаштовуватися просто не можна. До речі, в нинішньому «Соколі» є чимало хлопців, з якими ми сім років тому були чемпіонами в складі «Донбаса» - Вітя Захаров, Сергій Бабинець, Володимир Чердак, Бодя Дьяченко, Сева Толстушко, Володя Алексюк. Я тоді був зовсім молодим, грав у четвертій ланці, разом з Сергієм Кузьмиком. Дивився тоді на таких майстрів як Сергій Варламов чи Денис Кочетков великими очима. У таких гравців було чому повчитися. То був гарний досвід, який сприяв подальшому кар’єрному зростанню.