Підтримати українських військових та людей, які постраждали через війну

Україна
| Оновлено 24 травня 2023, 16:32
3310
1

Віктор ЗАХАРОВ: «Я в Соколі. Після 24.02.22 ми всі почали з чистого листа»

Резонансне інтерв’ю багаторічного капітана «Донбаса», який перейшов у «Сокіл»

| Оновлено 24 травня 2023, 16:32
3310
1
Віктор ЗАХАРОВ: «Я в Соколі. Після 24.02.22 ми всі почали з чистого листа»
Денис Носов. Віктор Захаров

Міжсезоння-2023 в українському хокеї лише стартувало, але найрезонансніший трансфер у ньому вже відбувся. 29-річний нападник Віктор Захаров, котрий протягом десяти років був однією з найзнаковіших постатей донецького «Донбаса», тривалий час носив на грудях капітанську нашивку, став новачком чинних чемпіонів України, київського «Сокола». Окрім суто спортивної складової, цей перехід не сприйматиметься буденно з огляду на непрості стосунки хокеїста з фанатами київського клубу. Додаткової перчинки додає ще й той факт, що сам хокеїст – киянин, пройшов у дитинстві через школу «Сокола» і професійну кар’єру теж починав у столичному клубі.

В цьому інтерв’ю Sport.ua Захаров не обійшов жодного з гострих кутів. Його відповіді можуть подобатися чи не подобатися, але здається, що він був абсолютно щирим і показав себе таким, як є, без прикрас. Певні, це інтерв’ю хокейна спільнота обговорюватиме тривалий час.

- Вікторе, ви і «Сокіл» після стількох років у «Донбасі» здавалися поняттями непоєднуваними. Наскільки складним для вас було рішення повернутися після 11-річної перерви?

- Зізнаюся, я й сам трохи шокований таким розвитком подій. Виступав багато років за «Донбас» і не мав навіть думки про повернення. Але часи зараз особливі, в країні війна. Я мав пропозиції з різних клубів. Хокеїстів в Україні мало, за них бореться кожна команда. Та коли керівництво «Сокола» вийшло з пропозицією, вирішив віддати перевагу перед іншими варіантами саме киянам. Бодай тому, що вважаю себе вихованцем школи «Сокола». Так, починав я на «Крижинці», але потім перейшов у «Сокіл», в складі якого згодом провів перший професійний сезон. Важливо й те, що восени команда гратиме в Континентальному кубку.

Також при прийнятті рішення враховував, що майже всю кар’єру провів за межами рідного міста. Дружина в мене теж киянка. Вона в захваті, що наша сім’я нарешті може бути вдома.

- «Сокіл» - бренд, який завжди протиставлявся «Донбасу». Хоч донецького клубу зараз немає, але спогади про цю принциповість вочевидь живі.

- Морально сприймати, що зараз я вже по інший бік, досі важко. Завжди вважав, що після багатьох років у складі «Донбаса» переходити в «Сокіл» було б неправильно. Це те саме, що перейти з «Динамо» в «Шахтар» чи навпаки. Але й такі приклади. Нещодавно дивився відео, що творилося в Барселоні, коли Луїш Фіґу перейшов від них у «Реал». Звісно, масштаби українського хокею скромніші, та все ж. З іншого боку, після 24.02.2022, коли почалася велика війна, українці мають об’єднуватися. Через те, думаю, нічого поганого в моєму переході немає. Зі спортивної точки зору «Сокіл» - це зараз дійсно найкращий поміж українських варіант. Хоча, думаю, якби існував «Донбас», цього переходу не було б.

- Знаю, що комунікація з уболівальниками команди, за яку граєте, для вас важлива. І хоч зараз війна, чимало фанатів чи воюють, чи пов’язані з війною в інших іпостасях, хоч матчі відбуваються за порожніх трибун, проте контакт одначе існує. І знаходити спільну мову з прихильниками «Сокола» вочевидь буде непросто.

- У моєму житті вже була схожа історія, коли виступав у Казахстані і посеред сезону переходив з «Бейбариса» в «Іртиш». Тоді теж було нерозуміння. Зараз я став досвідченішим. Будемо якось уживатися. Сподіваюся, якщо буду приносити «Соколу» користь на льоду, все буде гаразд. Вболівальникам має сподобатися, якщо я проведу якусь важливу шайбу.

- З фанатами «Сокола» у вас трохи більше року назад виник конфлікт у соцмережах…

- Емоції. То був якраз момент, коли в нашому хокеї трапився розкол (в Україні з грудня 2021-го і до початку війни проводилося два чемпіонати – під егідою національної Федерації і під патронатом власника «Донбаса» Бориса Колеснікова – авт.). Цьому передувала неприємна ситуація зі збірною (Віктор був у числі семи хокеїстів, які покинули лави національної команди за добу до матчу Меморіалу Шаркозі в Будапешті, - авт.). Нас викликали в ФХУ, це було щось схоже на розбірки. Ця історія знімалася телевізійниками. Власне, українцям притаманно чубитися, коли щось комусь не подобається. Це стосується не лише хокею, а й інших сфер. Такі ми є, нічого поганого в цьому немає.

З Федерації ми тоді пішли в той паб («Кутовий» - авт.). Трохи там посиділи, але не перегинали, бо мали їхати на потягу. Вже потому в Instagram виникла невелика перепалка: ми трохи написали, трохи вони. Не думаю, що там було щось особливе.

- За підсумками згадуваних історій з від’їздом зі збірної і участі в іншому чемпіонаті ви опинилися серед групи гравців, яких національна Федерація дискваліфікувала. Але після початку великої війни дискваліфікації були зняті в повному обсязі. Мовляв, після 24.02.2022 починаємо з чистого листа. На ваш погляд, чвари дійсно в минулому?

- Важко сказати. Після початку великої війни клуб «Донбас» припинив діяльність. Сподіваюся, тимчасово, але, здається, в наступному сезоні донеччан теж не буде. Тому відповісти, чи стерлися гострі кути, важко до тієї миті, поки не буде іншої сторони. Думаю, після початку війни ми справді згуртувалися, допомагали одне одному. Відтоді всі забули, хто був у «Донбасі», хто в «Соколі», хто в інших клубах. Виглядає, що конфліктні ситуації дійсно вичерпалися. Але все ж відчувається, що внутрішня напруга існує.

- Побоюєтеся того, що знову доведеться займати якусь сторону?

- Думаю, що до такого вже не дійде. Сподіваюся, в нас буде змога грати в хокей.

- Про що ви думали в перший день великої війни?

- Ми тоді знаходилися в Краматорську. Ракети почали летіти о третій чи четвертій ранку. Хтось сказав, що вдарили по місцевому аеропорту. Ми поспіхом зібралися і колоною в п’ять машин почали виїжджати. Не лише українці, а двоє латвійських легіонерів на автівках з латвійськими номерами. Тоді ніхто не думав про хокей, лише про те, щоб якомога швидше опинитися в безпеці. Навіть форми не встигли забрати. Потім довго її шукали. Частину забрали у Львові. Її туди перевезли представники нашого клубу. Іншу половину розікрали російські хлопці, які до війни грали за «Донбас». Повиносили, все, що бачили, що було більш-менш нове. Ключки взагалі забрали всі. Свинособаки, що тут казати?

- Вони жалілися, що не отримали зарплати.

- Президент клубу «Донбас» сказав: «Нехай вам заплатить путін»… Двоє російських хлопців, не називатиму прізвищ, мабуть, щось знали, бо 21 лютого вирішили вивезти сім’ї в москву. І більше не повернулися. А ми 21-го, в день, коли путін виголошував ту промову, після якої вже було зрозуміло, що війни не уникнути, взагалі знаходилися в Маріуполі. Дорога з Маріуполя в Краматорськ – то якраз по лінії розмежування. Нам було страшно, що не встигнемо повернутися до того, як все почнеться. О десятій, коли завершився матч і сіли в автобус, щоб повертатися, дивилися у вікно, побоюючись, що щось розпочнеться. Ми тоді гадали, що буде загострення в Донецькій і Луганській областях. Навіть не уявляли, що вони попруть з білорусі і Криму.

Віктор виступає в авторських ковзанах в тонах українського стяга і з цитатою Шевченка: "Борітеся - поборете"

- У перші дні війни хокеїсти, які в різний час виступали за «Донбас», записали відео, адресоване найперше російським хокеїстам. До чиєїсь свідомості вдалося достукатися?

- Взагалі ні до кого. З першого дня війни і понині не мав контактів зі жодним з росіян, з якими раніше грали в одній команді. З часом повилучав усі їх контакти. Жоден не зателефонував, не написав, не спитав, чи живі ми взагалі. Вони вважають, що праві. Тому я не згоден з людьми, які думають, що путін здохне і війна закінчиться. З власного досвіду переконався, що звичайні росіяни підтримують свого президента. В мене по батьковій лінії є родичі з росії. З ними теж припинив спілкування, бо вони «кінчені». Не підберу слова, як це назвати більш літературно. Вони підтримують те, що відбувається. І це люди, з якими ми спілкувалися все життя. Ми їздили до них, вони до нас. До 2014 року. А потім кажуть: «Це все Америка». Чи в перші дні записують голосове: «Київ у кільці…»

Я ж у ці дні найперше хвилювався за рідних. Вивіз маму, дружину й доньку на Західну Україну. Мама потім перебралася до моєї сестри, яка ще задовго до того жила в Англії. Ми ж місяць жили в Мукачеві, а на початку травня повернувся до Києва.

- У збірну, яка в ті ж строки через Закарпаття їхала в Угорщину, щоб готуватися до чемпіонату світу, вас не кликали?

- Ні. Ситуація вийшла майже комічна. Команда їхала через Мукачеве. Пилипа Пангелова-Юлдашева, який тоді в мене гостював, я відвіз на машині до автобуса. Поспілкувався з хлопцями і роз’їхалися в різні сторони. Вийшло, що когось з тих, хто в листопаді 2021-го поїхав з Будапешта, викликали, а когось ні.

- Кажуть, що перед початком збору навесні 2022-го якраз Пангелов-Юлдашев від імені решти хлопців, які кілька місяців тому покинули лави збірної, попросив перед командою вибачення. Зараз ви шкодуєте, що тоді не залишилися?

- Чи вибачався Пилип, я не знаю, бо мене там не було. Жалкую я лише про те, що почалася війна. А те, що трапилося зі збірною, то вже не так важливо. Подивимося, що буде далі, але маю таку впевненість, що за збірну ще зіграю.

- Після початку війни більшість українських гравців були позбавлені можливості тренуватися. Коли повернулися до гри ви?

- Десь улітку. До того не було натхнення. Взагалі не знав, чи це потрібно. Пізніше покликали, щоб пограти разом, хлопці з любительської команди «Блискавки». Провели разом кілька турнірів. Так поступово й втягнувся. Навіть не розуміючи до кінця, чи буде в нас сезон. За кордон їхати не хотілося.

- Чув, що у вас був варіант з Францією.

- Мене запрошували в «Шоле», команду, за яку виступає Фелікс Морозов. Тільки Фелікс зумів виїхати, як студент. А мені не вдалося виїхати. Не сильно через це шкодував, бо ніколи не тягнуло за межі України. Тут я себе почуваю комфортно і в Дружківці, і в Калуші, і в Києві, і в Харкові, і в Херсоні. В Європі був багато разів. Бажання залишатися не виникало. Зараз відкинув для себе такий варіант зовсім. Торік думав, щоб виїхати, лише тому, що не знав, чи відбудеться чемпіонат України. Присвятивши все життя хокею, не хотів закінчити кар’єру в 29.

- У підсумку ви опинилися в калуському «Легіоні». Цей вибір виглядає логічним, бо тренерами команди були знайомі вам за «Донбасом» Альберт Шафіков та Сергій Вітер. А інші варіанти були?

- Мабуть, сьогодні про це вже можна говорити. Наприкінці літа телефонував Артем Бондарєв, який тоді ще не відновив кар’єри гравця, а був асистентом Костянтина Сімчука у «Соколі». Правда, конкретики в його словах не було. В підсумку ми домовилися з Вітером і коли Артем Михайлович подзвонив наступного разу, відповів, що вже перейти не можу. Після того Бондарєв телефонував взимку. Пропонував перейти в «Сокіл» напередодні плей-оф. «Ми теж вийшли в плей-оф», - сказав.

- Ви були лідером «Легіона» протягом всього сезону. Наскільки задоволені цим чемпіонатом?

- Не задоволений зовсім. Протягом всієї кар’єри я звик перемагати, а з «Легіоном» ми часто програвали. Мене це страшенно дратувало. Навіть у Казахстані мої команди в основному вигравали. А в Калуші було важко психологічно. Та й фізично теж. Бо на мене і партнерів за першою ланкою лягло велике навантаження. Сергій Вітер говорив: «Я вас ґвалтую просто. Ви граєте по 30 хвилин за гру – більшість, меншість, п’ять на п’ять. Не можу вже на вас дивитися».

А що зробити, якщо в нас спочатку не було гравців навіть на три ланки? Попри це після першого періоду першого матчу проти херсонського «Дніпра» вели в три шайби. Це було несподівано, адже місцеві, калуські хлопці до того ніколи не грали на такому рівні, крім школи, вони нічого не бачили. «Хлопці, це ваш шанс, - кажу перед цим матчем. – Це перша гра, проведіть її достойно». І спочатку здавалося, що все виходить. Однак в результаті сили нас покинули і втримати перемогу тоді не змогли. Надалі поразок було багато. Поки ми не набрали форми, кілька разів не обіграли «Кременчук», ледь не зачепили «Сокіл».

Однак в кінцівці регулярного чемпіонату «Легіон», зокрема мене, підкосили травми. На півфінальну серію проти «Кременчука» нас не вистачило. Хоча хтозна, як би розвернулася гра, якби в першому матчі, за рахунку 0:0 я влучив у ворота, а не у стійку? Може, тоді гра розвернулася б інакше?

В цілому як для тієї команди, яка в нас була у Калуші, виступили ми непогано. Також радий, що отримав такий досвід. Може, такого надалі й не буде. В «Соколі» в наступному сезоні все буде інакше: сильна команда, конкуренція, боротьба за місце в складі.

- До того ви ніколи не жили на Західній Україні. Після Києва і Донеччини почувалися там комфортно?

- Під час війни там добре найперше тому, що спокійніше почувалися дружина і донечка. Обстрілів у Калуші не було і це добре. А люди там інші – неквапливі, розважливі, десь схожі на іспанців. У суботу й неділю місто взагалі фактично вимирає.

- Калуш ніколи не був хокейним центром, але в попередньому чемпіонаті там виступало відразу дві команди – «Легіон» і херсонський «Дніпро». Це якось вплинуло на зацікавлення місцевих мешканців хокеєм?

- Треба враховувати, що на трибуни людей не пускали. Але родичі й близькі місцевих хлопців одначе приходили. Проте загалом я не відчув, що Калуш жив хокеєм. Більше того, одного разу навіть було образливо, коли люди питали: «Хокеїсти? З Херсона?» «Та ні, місцеві, - відповідаю. – За Калуш граємо».

- Після десяти років у «Донбасі» контраст, звісно, великий. Найкращим для вас був сезон-2013/2014, коли грали разом з командою в російській КХЛ?

- Не обов’язково. Кожен сезон пам’ятний по-своєму. Цікаво було в першому, потім у наступних, коли ми неодноразово ставали чемпіонами України (з «Донбасом» Захаров виграв шість чемпіонських титулів, - авт.). Щодо КХЛ, то чомусь не сумніваюся, знаючи амбіції власника «Донбаса», що все обов’язково завершилося б здобуттям чемпіонського кубка. Особливо після того, як у Донецьку почали зводити надсучасну арену. Проте війна всі ті плани перекреслила…

Можу сказати, що найважчим за всі роки у «Донбасі» для мене був останній з сезонів. І не тому, що ми виступали в Лізі чемпіонів. Не вгадали ми з тренером, білорусом Павлом Микульчиком. Думаю, зараз про це вже можна говорити.

- «Донбас» у КХЛ виступав під українським прапором. Як до вас ставилися, коли приїздили в росію?

- Не помітив нічого поганого. То раніше, коли я дев’ятикласником потрапив у школу московського «Спартака», були історії. Оце «хохли» проскакувало всюди. Мене називали «часничок». І то ж був 2010-й, до війни ще далеко. Проте ця притаманна росіянам зверхність відчувалася вже тоді.

- Ви багато років були капітаном «Донбаса». Вас обирала команда, призначав тренер чи довіряв власник клубу?

- Завжди капітана обирав тренер. З умовою, що в «Донбасі» завжди існувало правило, що капітан має бути українцем.

- В команді завжди були зібрані найкращі українські гравці і авторитетні легіонери. Важко в такій компанії бути вожаком?

- Різні команди були і різні гравці. Спочатку капітаном у нас був Артем Бондарєв, Ігор Кугут і Сашко Побєдоносцев – асистентами. То були великі авторитети. Коли капітаном був я, таких досвідчених гравців уже не було. Були легіонери. Не скажу, що вони були не ідейними, але наші хлопці за результат хвилювалися більше. Бодай тому, що не отримаємо премії. А іноземців часто влаштовував розмір зарплати. Найважче, мабуть, було з росіянином Владіміром Малевичем. Але він у нас довго й не затримався. Він полюбляв ходити в тренерську і розповідати, як треба грати.

А взагалі, капітаном національної збірної України я став ще швидше, ніж капітаном «Донбаса». Під час тренування в Палаці спорту асистент головного тренера Дмитро Підгурський підходить і питає: «Готовий бути капітаном?» Мені був 21 рік. Не очікував такого зовсім. У команді ж тоді були Андрій Міхнов, Артем Бондарєв, Олег Шафаренко, Олександр Побєдоносцев, Денис Ісаєнко, Артем Гніденко. Самі розумієте, що то за люди. Звісно, керувати в роздягальні ними не будеш. Всі рішення ми приймали колективно. Головний тренер Олександр Савицький викликав нас і радився. Та й у принципі в збірній за моєї пам’яті ніколи й ніхто не приймав рішень одноосібно. Завжди був класний, надзвичайно дружний колектив. А ця нашивка на грудях мене тоді, в молодості, навіть десь скутувала. Відповідальність тиснула. Розумів, що є капітаном команди, за яку виступають такі легенди.

- В Донецьк ви переїхали на піку протистояння Київ – Донецьк. Це відображалося і в політиці, і в футболі, і в хокеї. Здається, з роками ваші симпатії теж схилилися ближче до сходу.

- Футбольні – так, хоча в дитинстві я захоплювався грою «Динамо» і Андрія Шевченка. Потім так само захоплювала гра «Шахтаря». Також імпонував підхід людей зі східного регіону до справи. Якщо перед ними стоїть завдання, вони звикли його виконувати. Приклад «Шахтаря» в цьому аспекті якраз найпоказовіший. Це був топовий європейський клуб. Я приїхав до Донецька якраз у 2012-му, коли проводилося футбольне Євро, побачив на свої очі «Донбас-Арену». На жаль, у «Динамо» такого підходу не спостерігалося.

- Вікторе, скажіть, життя могло скластися таким чином, що після Києва ви могли опинитися не в Донецьку?

- Цілком. У мене були варіанти з молодіжною лігою Канади, QMJHL. Через неї пройшло більшість наших іменитих хокеїстів – Сімчук, Климентьєв, Матвійчук, Варламов, з чинних Мережко, Пересунько, Морозов. Майже всі наші хокеїсти, хто туди потрапляв, потім закріплялися в дорослому хокеї. Може, по-іншому розкрився б і я. Проте Олександр Годинюк, який тоді очолював «Сокіл», порадив їхати в «Донбас». Олександра Олеговича я дуже поважаю. Можна сказати, що в хокей я граю завдяки ньому і Миколі Майку, який в тому «Соколі» був асистентом головного тренера. Він сказав: «Тебе кличуть у «Донбас». Іди. В Україні це топова організація».

Слова Годинюка багато означали. Я знав, на якому рівні він грав, захоплювався, як він управляє хокейними аксакалами у «Соколі». Команда тоді добре грала, в регулярному чемпіонаті перемогла «Донбас» у п’яти матчах з шести. Лише на фінал сил не вистачило. Як я міг не послухати Годинюка? «Тобі треба обрости м’язами», - говорив він. В підсумку я так і не обріс, така в мене тілобудова. Фізично, звісно, став сильнішим. Але, може, в Канаді підкачав би і м’язи.

- Чим згадується перший і понині єдиний сезон у складі «Сокола»?

- Фінальною серією, якраз проти «Донбаса». Пригадую, заключний матч того протистояння, в донецькій «Дружбі». Ми програвали 0:2, я, 18-річний, стояв запасним і сподівався, що бодай зараз Олександр Годинюк дасть трохи пограти. Але ні. А потім була масова бійка, багато емоцій, предмети з трибун. У мене зберігається джерсі з того матчу. Так і не вдалося його відіпрати. Плями від коли чи чогось іншого, що в нас тоді летіло, залишилося. Взагалі, яскрава була атмосфера на тих матчах, що в Броварах, де тоді проводив домашні матчі «Сокіл», що в Донецьку.

В нас тоді була зіркова команда: у воротах грав Костянтин Сімчук, у ході сезону до нього приєднався Ігор Карпенко, В’ячеслав Тимченко, Віталій Литвиненко, Олександр Матвійчук. Одні легенди! «Вам, молодим, пощастило, що в команді зараз немає Андрія Срюбка», - жартував Матвійчук. А Валентин Арнольдович Олецький! Зізнаюся, я спершу думав, що Арнольдовичем його називають за те, що він такий підкачаний. Виявилося, що це справжнє по-батькові (сміється).

Насправді, від того періоду залишилися найкращі спогади. Поряд із такими людьми я багато чому навчився. Лише грати хотілося більше. І забивати. Провів тоді 27 матчів і не набрав жодного очка. Вадим Шахрайчук іноді в ході матчів, у яких «Сокіл» вигравав з великим рахунком, після другого періоду казав Годинюку: «Нехай молодий пограє». Олександр Олегович прислуховувався і випускав мене частіше. Взагалі, Годинюк через «Сокіл» готував мене для юнацької збірної України. Він казав мені: «Ти ще не готовий грати за першу команду. А молодіжної в нас немає. Там би ти розвивався».

Олександр Олегович змушував мене для ліпшого розвитку відвідувати академію Бориса Дороженка. Важко було, бо окрім тренувань «Сокола», щодня доводилося прокидатися о шостій ранку, щоб встигнути на тренування, яке розпочинається 8:00. Але ці уроки мені допомогли вдало виступити на чемпіонаті на чемпіонаті світу U20 в грудні 2012-го. За підсумками того турніру мене назвали найкращим нападником, а Валика Сірченка, з яким ми грали в попередньому сезоні за «Легіон» - найкращим оборонцем.

- Вікторе, на закінчення скажіть: наскільки важко грати в хокей з розумінням, що війна майже поруч?

- Добре, що ми маємо таку змогу. Ми цим займаємося все життя. Але то не означає, що до всього, що відбувається навколо, звик. Під час одного з матчів із «Соколом» у київському Палаці спорту в минулому сезоні був єдиним, хто під час повітряної тривоги перевдягнувся і збирався спускатися в метро, тобто в бомбосховище. Але не встиг, бо тривога була короткою. Зайшов суддя і сказав: «Через сім хвилин повертаємося на лід». Швидко вдягнув амуніцію і навіть у першому періоді того матчу відзначився голом. На майданчику забуваєш про все, концентруєшся лише на хокеї.

- Ви війну могли відчути ще в 2014-му, адже були в Донецьку і бачили, як усе починалося…

- Географічно то було наче й поряд, але особливо нічого не відчувалося. Ми переїхали в Дружківку і там було спокійно. В 2015-му ще було багато людей у військовій формі, а потім їх стало зовсім мало. З нинішнім часом взагалі неможливо порівняти. Ось зараз у Києві майже щоночі бахкає, то не по собі, звісно. Дружина дуже нервує. Та й важко не нервувати. Під час одного з недавніх обстрілів уламки ракети впали приблизно в кілометрі від нашого будинку. Тішить, що чотирирічна донечка Даринка спить спокійно, від вибухів не прокидається. Хоча коли граються в дитячих компаніях, то хлопчики можуть сказати: «Ракети, треба ховатися».

Іван Вербицький
Оцініть матеріал
(17)
Повідомити про помилку

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту і натисніть

Налаштувати стрічку
Налаштуйте свою особисту стрічку новин

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Вегас здобув 300-у перемогу в НХЛ та встановив вражаючий рекорд
Хокей | 28 лютого 2024, 19:00 1
Вегас здобув 300-у перемогу в НХЛ та встановив вражаючий рекорд

Клуб був створений у 2017 році

Як трансфер у Саудівську Аравію може стати цікавим виходом для Луніна
Футбол | 01 березня 2024, 11:47 41
Як трансфер у Саудівську Аравію може стати цікавим виходом для Луніна

Не поспішайте бігти в коментарі та плюватися, спершу прочитайте та подумайте над тим, а чому б ні?

Коментарі 1
Введіть коментар
Ви не авторизовані
Якщо ви хочете залишати коментарі, будь ласка, авторизуйтесь.
Хосе Карерас
Міг би бути зараз і Донбас і палац спорту і Шахтар на Донбас арені якщо б там найшлись такі еліти як у Харкові,Дніпрі та Одесі!Але ті відали перевагу бібіканню з машин і загравання з Новинськими та подібним російським елітам.Сподіваюсь хоч висновки зроблять правильні.