Міжліговий обмін: Гамбург, Кальярі та Парма – дарма й недарма

Перехідний плей-оф – чи є щось видовищніше! Тут вирішуються питання бути чи не бути в еліті: заведені гравці, що ладні боротися до останньої снаги, фанати, що йдуть на домашній матч і прямують на виїзд, мобілізувавши всі ресурси (голосові, піротехнічні, а незрідка й фінансові), тренери, чия доля багато в чому залежить від результату таких двобоїв, підвищена увага медіа, хай на кону й не доля чемпіонства, а для більшості клубів куди болючіша ледь не гамлетівська дилема. Безперечно, наявність таких протистоянь додає родзинок фінішу футбольного сезону. Та чи є серед розмаїття систем визначення щасливчиків і невдах справедлива формула?

Візьмемо до прикладу Німеччину. Тут «Штутгарт», що посів 16-те місце в бундеслізі (власне, 3-тє з кінця таблиці), протистояв у герці за право бути долученим до еліти німецького футболу наступного сезону «Гамбургу», що став за підсумками регулярки 3-м у 2-й бундеслізі. Вже в першій грі «шваби» практично вирішили долю двоматчевого протистояння, обігравши гамбуржців на своєму полі з рахунком 3:0.

Прірва в класі команд кидалася у вічі впродовж усієї гри. Це й не дивно, адже різниця в сумарній ринковій вартості гравців колосальна: склад «Штутгарта» втричі дорожчий за склад чорно-біло-синіх (115 млн євро проти 37 млн євро). Що й казати, штутгартці ще пару тижнів тому грали проти клубів на кшталт «Байєра» або «Майнца», а «Гамбург» протистояв «Яну» й «Зандхаузену». Володарі Кубка чемпіонів 1983 р. перед стартом сезону нинішнього добирали кадри під 2-гу бундеслігу, й назагал, як для того дивізіону, наявний ростер був вельми майстровитим. Проте, як справа дійшла до суперництва з представником еліти, тут «динозаври»-титулованці викинули білий прапор. Ну, складно наприкінці сезону перемкнутися на зовсім іншу швидкість. Відтак крають мене сумніви: чи справедливою є формула, згідно з якою місце під яскравим (і фінансово привабливим!) сонцем бундесліги визначається саме в такий спосіб різнолігового суперництва? Ну, явно ж на руку ковінька чинному представнику бундесліги!

Тепер – до Італії. Там із серії А за підсумками сезону вилітає чітко три команди. А от щодо підвищення в класі ситуація цікавіша. Два перші клуби серії В автоматично підвищуються в класі, натомість 3-тє місце в еліті визначається через плей-оф між командами, що в серії В посіли за підсумками регулярки місця з 3-го по 6-те. Спершу грають півфінали з двох матчів (3-тя проти 6-ї, 4-та проти 5-ї), надалі – фінал. За рівного рахунку за підсумком двох матчів перевага в того, хто в регулярці вище в таблиці. Плюси цієї системи очевидні: вперта боротьба в серії В до останнього туру (чимало середняків тривалий час плекають надію на серію А), конкуренція в плей-оф між командами (сусідами в турнірці), зіставними за класом, вартістю гравців і цьогосезонною снагою. Відтак мають вперту емоційну боротьбу аж до фінального свистка з карколомними камбеками («Кальярі» в першому домашньому матчі проти «Парми» виграв, програючи після 1-го тайму з рахунком 0:2 на своєму полі) й просто шаленим глядацьким інтересом. «Барі» після виїзної поразки 0:1 від «Зюйдтіроля» вдома в присутності 51 261 глядача (!) виграв із таким самим рахунком (забив посеред 2-го тайму, граючи в меншості!) і через вище місце в регулярці прокрокував до фіналу. Справедлива така система? Як на мене, так. Команди ведуть суперництво з подібними до себе за поточними можливостями одиницями.

А от історичне різнобарв’я учасників плей-оф в Італії відзначу: тут тобі й чемпіон країни сезону-1969/70 з тренером, який перемагав в англійській прем’єр-лізі з «Лестером», і неодноразовий володар єврокубків, і клуб-вискочень (вихопився, немов шершень із дупла!), і господар найбільшої (й архітектурно довершеної – проєкт славнозвісного архітектора Ренцо Піано, творця Центра Помпіду в Парижі та 87-поверхового хмарочосу The Shard у Лондоні!) арени в серії В, яка бачила чимало історичних матчів. А родзинка з родзинок – участь у таких іграх легендарного чемпіона світу Джанлуїджі Буффона. З ним у воротах «Парма» в Кальярі, до речі, не пропустила в 1-му таймі, а от без нього (на жаль, дістав травму), в 2-му оборона пармезанців капітулювала тричі. Джиджі не знаходив собі місця під час 2-го тайму матчу-відповіді (не мав змоги грати) проти острів’ян у півфіналі плей-оф, а по закінченні гри, яка принесла рокову для пармезанців нічию, не приховував сліз.

Й до наших широт. В Україні схилилися до німецької системи обміну між найсильнішим і другим за снагою дивізіонами. Маємо плей-оф 3-ї і 4-ї команд першої ліги проти колективів, що опинилися на 13-му та 14-му місцях в еліті. Звісно, наше футбольне безхліб’я не порівняєш із німецьким розкошуванням. У нас власник клубу через погані результати в еліті (а фініш у зоні плей-оф – це саме такий результат), може, й розчаруватися в футболі, припинити фінансування, поскаржитися на складночасся та накивати п’ятами туди, де принаймні не стріляють. Однак за мирних умов і сякої-такої стабільності (коли ж то воно буде!) міжліговий плей-оф, як на мене, все ж таки має поступитися італійській моделі. Вважаю, три клуби, що покидають еліту за підсумками регулярки, й відповідно три клуби, що до нашої прем’єр-ліги входять, – оптимальні цифри. От лише третій колектив, що підніметься з нижчого дивізіону, варто, як на мене, визначати за італійським принципом: у змаганнях між клубами, які опинилися за підсумками регулярки на місцях із 3-го по 6-те в першій лізі. Якщо брати, приміром, поточний сезон, то хіба не цікаво було би поспостерігати за очним протистоянням у плей-оф форматі між ЛНЗ, запорізьким «Металургом», «Карпатами» та «Епіцентром»? Півфінали й фінал – вперту яскраву боротьбу гарантовано. Єдине що: я би трохи підлаштував італійський формат під наші умови. Себто півфінальні та фінальний двобої не розтягував до двоматчевих дуелей, а обмежився би одними матчами. Команда, яка опинилася вище за підсумками регулярки, відповідно діставала би право провести матч на своєму полі. Хоча, звісно, повномірною перевагою своє поле стане після нашої головної Перемоги, повернення клубів до рідних домівок і дозволу глядачам відвідувати трибуни стадіонів.

Олексій РИЖКОВ