Підніжжя Олімпу. Чого чекати від великого літа українського волейболу

На нас очікує дивовижне волейбольне літо. Точно найнасиченіше в незалежній історії. І, хочеться сподіватися, найуспішніше. Наша жіноча і чоловіча збірні переконливо стартували в груповому раунді Золотої Євроліги – з двох і трьох перемог відповідно. Додайте до цього чотири звитяги дівчат у чотирьох товариських матчах проти далеко не слабких суперниць з Німеччини і Словаччини і картина виглядатиме зовсім яскравою. Зрештою, про жіночу команду поговоримо трохи згодом.

Цей матеріал присвячений, безперечно, найкращій українській збірній з ігрових видів спорту в наш час, про те, чому великі очікування від очолюваного латвійським фахівцем Уґісом Крастіньшем колективу є цілком виправданими. Стартових три перемоги й лідерство в груповому раунді Золотої Євроліги – цьому яскраве підтвердження. Українці не приховують, що збираються не просто пробитися до Фіналу чотирьох цих змагань, а виграти їх, щоб мати змогу відібратися до Світової ліги. В серпні на українців очікує Євроволей, а у вересні – перший в історії нашого чоловічого волейболу кваліфікаційний турнір до Олімпіади-2024.

Відштовхування від дна

Наша чоловіча волейбольна збірна – то дійсно явище. Ще в 2016-му українці посідали в світовому рейтингу гнітюче 54-те місце. Сказати, що з нами тоді не рахувалися – не сказати нічого. Нині, сім років потому, ми в тому ж табелі про ранги 16-ті. У цей відрізок вмістилося багато «вперше»: срібло молодіжного чемпіонату Європи, перемога в Євролізі, виходи в чвертьфінали чемпіонатів Європи і світу. Досягнення, особливо на тлі тривалого занепаду вражаючі. Проте не скажеш, що причина виключно в тому, що сучасне покоління українських волейболістів – унікальне. В тому й річ, що талантами наша земля була багата завжди. Та, на жаль, бажаючих на тих талантах заробити теж не бракувало. Заробити швидко, наспіх, не зовсім чесним шляхом. Тренери, клубні функціонери і керівництво національної Федерації поставили процес торгівлі талановитими волейболістами зі зміною ними громадянства на конвеєр. Для росії наш волейбольний ринок взагалі перетворився на сировинну базу.

При цьому розвивати бодай за таких обставин національну збірну не збирався ніхто. Нині в це складно повірити, але волейболістам, які виступали за кордоном і висловлювали готовність виступати за Україну, банально не оплачувалися перельоти. Питання участі в змаганнях на кшталт світової чи європейських ліг не підіймалося в принципі. Мовляв, бракує коштів. А участь у цих стартах, крім змагального ефекту, можливості награти склад перед відбірними матчами чемпіонату Європи – то ще й здобуття рейтингових очок. Власне, 54-ми ми були найперше тому, що ніде, крім кількох відбірних поєдинків на рік, не грали.

Край тому безладу, очоливши національну Федерацію в 2016 році, поклав найуспішніший за історію український волейбольний рефері Михайло Мельник. Він не видумував нічого надзвичайного, а просто змусив грати волейбольну спільноту за одними правилами, де національні інтереси стоять над клубно-містечковими. Краник відтоку талантів прикрився, а збірні почали існувати не лише на папері. В умовах війни, яка, як відомо, триває з 2014 року, панові Мельнику було непросто переконувати керівництво Міністерство молоді і спорту в доцільності виділення фінансування для участі в начебто комерційному старті з назвою Євроліга. Проте аргументи спрацьовували і команда стрімко набирала висоту, підіймаючись як у рейтингу, так і за якістю гри.

Дуже важливо, що на самому початку керівництво ФВУ не помилилося з кандидатурою головного тренера збірної. При цьому до приходу на посаду латвійський фахівець Уґіс Крастіньш не мав великого тренерського досвіду. Та й він сам, отримавши пропозицію з України, попервах не поспішав її приймати. Бо був обізнаний зі звичними протягом десятиліть реаліями українського волейболу. Та врешті Мельник і Крастіньш вдарили по руках і кожен зі свого боку вирішили ризикнути.

Симбіоз

Перемога українців у Євролізі-2017 спричинила справжній фурор. Волейболісти, які попервах сприймали іноземного тренера доволі обережно, з часом йому повірили. Цікаво, що з тієї команди шестирічної давнини в нинішній обоймі Крастіньша знаходиться троє волейболістів – догравальник Євген Кісілюк і двоє блокуючих Максим Дрозд і Юрій Семенюк. До них можна додати Андрія Левченка, який тоді грав, а в нинішній команді виконує роль асистента тренера. Був би тоді ще 19-річний нападник Олег Плотницький, але він, провівши груповий раунд в складі національної збірної, відправився на молодіжний чемпіонат світу. Крастіньш зрозумів, що Олег MVP Євроволею U20 – унікальний волейболіст і фактично почав будувати команду навколо лідера вже тоді. Керуючись власним баченням і прислуховуючись до самого Плотницького. В команді сформувався міцний стрижень, основою якого є абсолютне розуміння між тренером і капітаном команди.

Вже в 2019-му українці переписали історію нашого волейболу, вперше вийшовши у чвертьфінал чемпіонату Європи. Причому чвертьфінальний матч з майбутніми чемпіонами сербами попервах складався на нашу користь: українці вели 2:0 за сетами і мали велику перевагу в третій партії. Однак переваги не втримали. Найперше тому, що не мали досвіду виступів у поєдинках такого рівня. Те саме можна було сказати й через три роки, коли Україна грала у чвертьфінальному матчі чемпіонату світу проти словенців, при переповнених трибунах, які підтримували свою команду, в Любляні. Не поступаючись суперникам за рівнем майстерності й організації гри, українці програли матч найперше психологічно.

Команда-зірка

Дуже важливо, що Крастіньш усі ці роки мав з кого обирати. Так, у команди є яскравий лідер, але показово, що в порівнянні з кожним великим турніром склад українців змінювався, іноді навіть дуже суттєво. Лише після попереднього чемпіонату світу викристалізувалася чітка обойма, з якою тренер вочевидь і збирається пройти весь шлях протягом найближчих чотирьох місяців. До неї, за великим рахунком, додався лише блокуючий Дмитро Терьоменко, котрий пропустив попередній рік збірної, але був у її складі зокрема на Євроволеї-2019. Показово, що стартових три поєдинки Золотої Євроліги українці провели майже без замін: пасував Віталій Щитков, роль діагональника виконував Василь Тупчій, догравальники – Плотницький та Ілля Ковальов, блокуючі Терьоменко та Семенюк, ліберо – Дмитро Канаєв. Замін протягом виграних у македонців, хорватів і бельгійців по 3:0 поєдинків Крастіньш майже не проводив.

Ця команда, кожен її гравець здатні давати якість. То й не дивно, адже всі виступають на високому рівні: Плотницький – лідер клубних чемпіонів світу італійської «Перуджі», Терьоменко – дворазовий чемпіон Франції в складі «Тура», Тупчій, Ковальов, Семенюк і Канаєв виступають у, мабуть, найсильнішій у Європі польській лізі, Щитков – один з головних творців цьогорічного українського чемпіонства «Прометея». Інша річ, що пройти одними виконавцями весь шлях буде дуже непросто. Тому дуже добре, що в обоймі є такі перевірені бійці, як MVP Євроліги-2017 Максим Дрозд, як досвідчені догравальники Кісілюк, Тимофій Полуян, розігруючий Юрій Синиця, Віталій Кучер і Владислав Щуров, за плечима яких сезон у польській Плюс-Лізі. Вперше на такому рівні представлений лише юний ліберо Олександр Бойко, якому Крастіньш віддав перевагу перед досвідченим Горденом Бровою.

Втім, очевидно, що команді не завадили б такі майстри як Ян Єрещенко і Дмитро Вієцький у їхніх найкращих кондиціях. Проте хлопці, які були героями Євроволею-2019, зараз повертають форму після тривалої відсутності, пов’язаної з травмами. Без них Україна грала на торішньому чемпіонаті світу і наразі продовжує виступати зараз.

Зрештою, шлях великих команд ніколи не був легким. А ми віримо, що сучасна збірна України з волейболу має всі шанси залишити слід в історії не лише українського волейболу. Час настав!