Італійська експансія. Як клуби із Серії А Європу підкорюють

Мало не половина (5 із 12) з учасників півфіналів цьогорічних єврокубків репрезентує Італію («Інтер», «Мілан», «Ювентус», «Рома», «Фіорентина»). Це більше, ніж репрезентантів Англії та Іспанії разом узятих! Успіх італійського клубного футболу? Чи успіхом цей євросезон для апеннінців можна буде вважати лише, якщо бодай один із клубів доскочить звитяги в одному з єврокубків (бажано, звісно, в найголовнішому)? Свій варіант відповіді на це запитання я висловлю наприкінці блогу. Втім, позаяк усі навкруги твердять саме про успіх, то спробуємо з’ясувати його причини.

1. Неучасть збірної Італії у фінальній стадії чемпіонату світу

Ця причина може видатися декому химерною, та я би не став нею нехтувати. Обмаль італійських збірників у клубах італійської європ’ятірки? Ну, я би так не казав. Приміром, Нікола Барелла, Федеріко К’єза, Джованні Ді Лоренцо, Сандро Тоналі, Маттео Політано тощо дістали посеред сезону час на те, щоб привести до ладу свої футбольні думки. Й, що казати, споглядання за святом світового футболу, на якому італійці були чужинцями, послугувало стимулом для італійських збірників, які відіграють не останню роль в провідних клубах країни. Й це, як на мене, далося взнаки, виплеснулося в бажання звитяг на міжнародному майданчику, хай і на клубному рівні.

2. Негостра конкуренція у боротьбі за скудетто

Фактично чемпіон Італії визначився цьогоріч, як ніколи рано. Ім’я нового переможця серії А в особі «Наполі» не було секретом приблизно з лютого поточного календарного року. «Партенопеї» набагато відірвалися від конкурентів, й амбітні історичні гранди на кшталт «Мілана» та «Інтера» залишили сподівання на звитягу в чемпіонаті задовго до його закінчення, натомість зосередилися на Лізі чемпіонів. А от в Англії, Німеччині, Португалії, ба навіть у Франції йде запекла боротьба за чемпіонство, й так чи інак провідні тамтешні клуби виснажуються, віддаючи шану національним турнірам. Як там у Миколи Вінграновського, «Була в одного світу середа, В другого світу наступав вівторок». Та в єврокубках водорозділ між «світами» Ліги чемпіонів та іншиною проходить, зазвичай, не по вівторку-середі, а по середі-четвергу. Менше з тим, цього тижня, певна межа буде й між другим і третім днем тижня (іспано-англійський «світ» поки, до фіналу головного єврокубка дещо відокремлений від італійського).

3. Очкові метаморфози Ювентуса

Це цікава деталь, яка також відіграла свою роль у звитяжному шляху в єврокубках. «Стару Синьйору» спершу позбавили 15-ти очок за ймовірні фінансові махінації його попереднього керівництва, і найпопулярніший клуб Італії якось холоднооко став позирати на турнірну таблицю серії А. Натомість зосередився на Лізі Європи, куди попрямував, вилетівши з Ліги чемпіонів (об’єктивно туринці восени були слабші як за ПСЖ, так і за «Бенфіку»). Природньо, неможливість через чемпіонат вийти до Ліги чемпіонів (із «мінус 15» це – нездійсненне завдання) змусила «зебр» приділити чималу увагу Лізі Європи, адже її переможець дістає як приз путівку до Ліги чемпіонів. Надалі очки туринцям повернули (тифозі «б’янко-нері» ще жартували, що, мовляв, у нас такі адвокати, що нам не лише повернуть набрані очки, а ще й додадуть десяток пунктів). Й це знову ж таки позначилося на єврокубкових амбіціях, приміром, «Роми». Путівка римлян до найголовнішого клубного змагу Старого Світу через чемпіонат стала триматися на такій тонкій волосині, що тут уже, хай як крути, а Лізі Європи слід приділяти належну увагу. Ну, і як не згадати про італійську турнірну успішність (щоправда, здебільшого пов’язану зі «Скуадрою Адзуррою») на тлі скандалів у кальчо (1982, 2006). Знову скандал – й знову очікувати на успіх?

4. Чинник Моурінью

О, цей португальський добродій добре розуміється на тому, як завойовувати єврокубки, ба навіть два роки поспіль, ба навіть із «Порту» – командою не з топчемпіонату! Чому би, власне, не повторити дві поспіль єврокубкові звитяги, проте вже з «Ромою»? «Джалло-россі», нагадаю, є чинними володарями Кубка конференцій. Як там жартували несимпатики «Роми» торік: «Нарешті з’явився єврокубок, який може виграти «Рома». Та й у цьогорічній лігоєвропейській кампанії «романісті» так само виглядають впевнено: Моурінью знає, як діставатися «чемпіонських раундів» у континентальних змаганнях, навіть не маючи суперскладу в своєму розпорядженні.

5. Серйозність Фіорентини

Давно помітив, що якщо твердити про другорядні єврокубки, то саме «Фіорентина» завше ставилася до них чи не найсерйозніше серед італійських клубів. Ніде правди діти, був у серії А період (і вельми тривалий), коли тамтешні клуби, позбавлені лігочемпіонських сподівань і відповідних можливостей заробити, ставилися до, приміром, Ліги Європи байдужісінько. А от якраз «фіалкам» подібна нехотячка ніколи не була властива. Кілька років тому в цьому переконалися, зокрема київські динамівці, яким у чвертьфіналі другого за значущістю єврокубка випало помірятися силами саме з представниками міста-побратима. Флорентійці й не думали виставляти другий склад і, зрештою, здолали киян (1:1, 2:0). Нині «фіалки» традиційно зацікавлені в щонайдальшому просуванні єврокубковими сходинками, й, чим дідько не жартує!.. Розстановка 4–2–3–1, яку сповідує «алленаторе» флорентійців Вінченцо Італьяно, передбачає наявність потужного центрфорварда, який не лише забиває, а й відволікає на себе левову частку уваги оборонців. Бразилець Артур Кабрал ці завдання виконує якнайкраще (в Лізі конференцій, до слова, він відзначився уже 6 разів). А додайте до того швидкість, точний пас, метикуватість правого вінгера (та водночас шульги) Джонатана Іконе, а також подібний набір ігрових чеснот лівого вінгера Ніколаса Гонсалеса й на виході дістанете цілком результативний мікс охочих до звитяг невтомних трудівників. Їхньому взаєморозумінню на футбольному полі допомагає те, що вони є перевесниками й перебувають у розквіті своєї футбольної снаги – всім їм по 25 років. Із поверненням «Ювентусу» 15-ти очок шанси пробитися до єврокубків через чемпіонат у «фіалок» істотно зменшилися, тому як же ж не замахнутися на євротрофей!

***

Опосередковано на ігрову поставу італійських клубних команд могла вплинути й тривала луна перемоги національної збірної на чемпіонаті Європи позаторік. Та ще спонука до дії! Ця непересічна подія справила позитивний вплив на президентів провідних клубів, які напрочуд грамотно кадрово підсилили свої дітища.

Звісно, в звитяжній єврокубковій ході італійців є і не загальні, а індивідуальні чинники. Серед них я би назвав такий, може, на перший погляд, неочевидний, як наявність у складах апеннінських півфіналістів єврокубків чималої кількості фіналістів (і переможців, і тих, хто програв) катарського мундіаля (Ді Марія, Жиру, Рабьо, Паредес тощо). Так, у них різне психологічне тло після чемпіонату світу, та однакова жага успіху. Французи психологічно налаштовані скинути із себе тягар фіаско у фіналі, натомість аргентинці прагнуть подовжити ейфорійне відчуття.

І базове питання: так успіх це чи ні? От, від відповіді на нього, як на мене, залежать перспективи на сезон наступний. Безперечним успіхом, на мою думку, вважатиметься або завоювання двох будь-яких єврокубків цього сезону, або звитяга в Лізі чемпіонів (навіть без приємних бонусів у вигляді другорядних євротурнірів). Один завойований неголовний єврокубок, як на мене, відносний успіх. А якщо жодного? Безперечно, в такому разі не варто записувати цей євросезон в успішні для посланців серії А. Снага італійських команд, вважаю, завше якраз і полягала в тому, що вони ставили перед собою надвисокі цілі й уперто йшли до них (а не справляли сидні, тішачись із відносних проміжних успіхів), навіть інколи не маючи належних кадрових передумов для їх досягнення. І цікавим моментом у цьому контексті є і тренерська снага. Так, наставники-іспанці частіше перемагали, наприклад, у Лізі Європи (Кубку УЄФА), ніж тренери-італійці. Співвідношення 12 до 10. Однак прикметно, що переможний список коучів-італійців куди барвистіший. В іспанців Унаї Емері (надто!), Луїс Моловні, Хуанде Рамос є мультипереможцями цього єврокубка. А з італійських «алленаторе» багато таких, які мають у своєму активі одну звитягу в цьому турнірі та його попереднику: Оттавіо Б’янкі, Джамп’єро Маріні, Діно Дзофф, Невіо Скала, Мауріціо Саррі тощо. Й тактична непоступливість, притаманна тренерам з Апеннін, а також серйозна внутрішньоіталійська конкуренція (яка своєю чергою спонукає до нощоденної роботи) здатні зумовити підкорення євровершин новими «альпіністами». Приміром, Массіміліано Аллегрі, попри всі свої заслуги перед італійським футболом (власне, єдиний тренер в Італії, який зі своїми підопічними чотири роки поспіль вигравав «Золотий дубль» – чемпіонат і Кубок країни!), ще не має в своїй нагородній колекції звитяги в єврокубку. А задаватися питанням, чи має він відповідні амбіції, думаю, зайве. Отже, успішність цього сезону для італійського клубного футболу ще належить довести.

Олексій РИЖКОВ