Вадим СЕЛІВЕРСТОВ: «Якщо сприймати війну буденно, можна втратити голову»

Він повернувся до мирного життя на нетривалий час, якраз у той період, коли київський «Сокіл», вихованцем якого він є і з яким чотири рази ставав чемпіоном України, сперечався з «Кременчуком», у якому він до війни працював дитячим тренером у фінальній серії плей-оф національного чемпіонату. Дивився хокей, навіть був експертом у студії під час одного з фінальних поєдинків.

Вадим Селіверстов – один із найкращих українських хокейних голкіперів часів незалежності, учасник п’яти чемпіонатів світу в топ-дивізіоні, уже понад рік він захищає Україну зі зброєю в руках. У цьому інтерв’ю – думки постаті, яка тривалий час мислить трохи іншими в порівнянні з цивільними людьми категоріями, яка неодноразово заглядала в очі смерті. Мабуть, це наклало відбиток на внутрішній світ, хоча зовні Селіверстов залишається таким же холоднокровним і трохи замкнутим у собі, як у роки спортивної кар’єри.

- Вадиме, коли повертаєтеся в українські міста, віддалені від зони активних бойових дій і спостерігаєте тут звичний ще до війни плин життя, вас це не зачіпає?

- Абсолютно. Це добре, що люди навіть з розумінням, що в країні війна, намагаються жити повноцінно. Так, я неодноразово чув думки, що хтось повертається з війни і спостерігає навколо байдуже ставлення. Проте я особисто в цьому проблеми не бачу. Людям потрібно жити, виховувати дітей. Щодня знаходитися в страху складно. Байдужості серед українців немає. Суджу бодай з того, скільки допомоги ми отримуємо на фронті. Це все завдяки пожертвуванням простих українців. Ще жодного разу не було такого, щоб звернувся за якоюсь допомогою і мені відмовили чи сказали, що прохання виконати неможливо. Люди стають на вуха, але роблять для потреб військових усе можливе і неможливе.

- Ви уже понад рік на передовій. З того часу ви змінилися?

- З моєї точки зору, ні. Просто життя стало іншим, а внутрішньо який був, такий і залишився. Хоча, то ліпше людям, які знали мене до війни і спілкуються зараз, порівнювати.

- Невже ваша психіка була готова до таких випробовувань?

- До такого не можна бути готовим. Війна – то взагалі нелюдське випробовування і в ідеалі його ліпше не переносити. Там багато всього бачиш. Але розумію: якщо не чинити опору там, то війна просунеться в ті краї, де зараз відносно спокійно. Цього найбільше не хочеться. Так, я бачу зруйновані вщент міста. Це жахливо, але це й додаткова мотивація для того, щоб боротися. Не зупинимо їх там, вони руйнуватимуть і вбиватимуть в інших регіонах.

- Війна зробила вас черствим?

- Ні. До смертей, до загибелі побратимів звикнути неможливо. Це було б не по-людськи. Взагалі, дуже сподіваюся, що після закінчення війни ми залишимося людьми. Якщо сприймати війну як буденність, можна втратити голову.

З "Соколом" Вадим ставав чемпіоном України чотири рази

- Друзі, які поверталися з передової у відпустку, розповідали, що після постійних стресів не можуть спокійно спати навіть удома…

- Річ у тім, що війна іде і кожен населений пункт України можна назвати мирним лише відносно. Ракети долітали майже в кожен регіон нашої держави, відповідно, повітряними тривогами ніхто не нехтує. Як на мене, морально у містах, де немає війни, переживати руйнування після ракетних обстрілів набагато важче.

- Знаю, що ви неодноразово несли службу в Бахмуті і на бахмутському напрямі, місці, яке зараз у центрі уваги всього світу…

- Був там у двох відрядженнях, кожне з яких тривало по два місяці. Першого разу було трохи інакше. Зараз ситуація значно гостріша. Від подробиць утримаюся. Цивільним цього знати не треба, а ті, хто там був, усе добре знають і без мене. Стосовно стратегічної ситуації теж якусь оцінку давати складно, бо я бачу картину лише з одного ракурсу. Ширше розуміння має лише командування. Хоча, думаю, загальна картина не сильно відрізняється від тої, яку описують на різних інформаційних ресурсах.

- На війні зараз чимало спортовців, зокрема хокеїстів. З кимось із них перетинаєтеся на передовій?

- Одного разу бачилися з Миколою Ворошновим (колишнім воротарем молодіжних збірних України – авт.). Він сам мене знайшов. Зателефонував: «Ти там? Я до тебе під’їду». Так і зустрілися. Більше не бачив нікого. З Сашком Матвійчуком, який теж на передовій, спілкувалися в Києві. Тих побратимів, з якими на передовій зараз, до війни не знав.

Колишні воротарі, а зараз - воїни: Вадим Селіверстов і Микола Ворошнов

- Не є таємницею, що хокейне середовище в Україні тривалий час було проросійським чи (в ліпшому випадку) аполітичним. Як реагуєте, коли стикаєтеся зі схожими поглядами в старих знайомих зараз?

- З моїх знайомих проросійських поглядів уже немає ні в кого. Більше того, знаю людей, які через початок війни виїхали з росії. Називати їх не буду, але такі є. Загалом до великої війни ми спокійно ставилися до того, що в українському чемпіонаті грало багато російських хокеїстів. Ще з часів СССР в Україну звідти приїхало дуже багато гравців, яких ми ніколи не сприймали як іноземців. Зрештою, серед них теж вистачало хлопців, пращурів яких теж свого часу виселяли з нашої землі.

- Правда, що тренери з російським корінням іноді ставилися з упередженням до вихованців українського хокею?

- Ніколи з таким не стикався. Кожен тренер намагається створити команду, яка демонструватиме хороший хокей і даватиме результат. Не думаю, що хтось із фахівців заглядає у паспорт гравцеві, який показує сильну гру.

- Війна прийшла на нашу землю зокрема й тому, що всі ми тривалий час залишалися пасивними і не звертали увагу на ті речі, до яких вартувало ставитися прискіпливіше…

- Думаю, це не пасивність. Ми – інші. Українцям у голові не вкладається, як можна прийти на чужу землю і намагатися когось завоювати, вбити, зґвалтувати чи пограбувати. Інша річ, що нам вартувало слухати дідусів і бабусь, читати не перекривлену історію. Тоді б ні в кого не було ілюзій, що росіяни нам не браття і ніколи ними не були.

- У вашій родині були люди, які про це говорили?

- Були, але говорили вони дуже-дуже тихо. Мої пращури мали неприємності з совєцькою владою. Про це ніхто волів не говорити у голос. Особливо дитині, яка може поділитися почутим з друзями. Думаю, родичі цим мовчанням намагалися нас вберегти.

- Коли ви виходили на лід у светрі збірної України чи котрогось із наших клубів, відчували свою національну ідентичність?

- Звичайно, з того часу, як почали виступати за юнацьку збірну України. Спілкувалися російською, але завжди ідентифікували себе українцями. На українську в той час перейти було майже неможливо, бо тренери, більшість з яких мали російські корені, говорили по-своєму. Ми так звикли. Але тоді й війни не було, це вважалося нормальним.

- Зараз ви вільно спілкуєтеся українською. Перейшли на неї й у побуті?

- Відповідаю людям тією мовою, якою до мене звертаються.

- Ви працювали дитячим тренером у Кременчуку. Чи згодні з тим, що навчальний процес у спортивних школах має перейти на українську?

- Зараз – безперечно. Однак то буде болючий процес. Бо історично так склалося, що наш хокей проходив процес становлення з допомогою російських фахівців і гравців. Ми про це вище вже говорили. Проте нині іншого виходу, ніж переводити навчальний процес виключно на державну мову, немає. Та наразі це проблема, про яку треба говорити. Міністерство може давати наказ, але фізично втілити його в життя наразі складно.

- Це тому, що хокейна лексика наразі залишається російською?

- І тому теж. Але найперше через те, що в спорті багато емоційного спілкування. А воно відбувається тією мовою, якою людина звикла розмовляти впродовж багатьох років. Але й це можна перебороти. Та наразі я в цьому великої проблеми не бачу. Треба довести до кінця війну і збудувати державу, яка здатна себе захищати, а з часом люди одначе перейдуть на українську. Навіть у побуті. Я в цьому переконаний. Просто потрібен час. Передбачаю, що робочими в Україні буде дві мови – українська і англійська.

У 2012-му Селіверстов вигравав золото чемпіонату України в складі "Донбасу"

- Ви так буденно сказали про доведення до кінця війни, ніби впевнені, що то справа найближчого часу. Це справді так?

- Маю на увазі завершення гарячої фази. Треба вигнати ворога з нашої землі, а після того розпочати створення країни, яка зможе за себе постояти. Повірте, ця фаза не буде легшою. Ось тоді питання мови, ідеології стане одним з ключових.

- Напередодні матчу між «Кременчуком» і «Соколом» на арені «Айсберг» бачив, що до вас підходили колишні вихованці, їхні батьки, колишні хокеїсти. Відчуваєте зміни в їхньому менталітеті та світобаченні?

- То ситуативне спілкування. Предметно, щоб робити якісь висновки, ні з ким особливо не спілкувався. З окремими людьми тримаємо телефонний контакт. Люди допомагають мені і моєму підрозділу, ніколи не залишаються байдужими. Це теж дуже показово. Зрештою, що тут дивного? Ми згуртувалися, бо на нашу землю напали.

- Якби вам торік у січні сказали, що війна буде такою масштабною і Україна даватиме таку гідну відсіч ворогові, ви б у це повірили? Бо зараз уже виявляється, що в нас на початку вторгнення не вірили навіть західні партнери…

- Зізнаюся, я тоді взагалі не думав про війну. Не було на це часу. Мав багато тренерської роботи. Хоча розумів, що в разі війни українці просто так не здадуться.

- Вадиме, ви думаєте про той час коли війна завершиться?

- Ні. Треба виганяти ворога, а коли це станеться, вирішуватиму, як жити далі.

- Ваша родина з початку війни за кордоном. З того часу бачилися вживу?

- По відеозв’язку спілкуємося практично щодня. Хотілося б живого спілкування, але як є. Дружина з сином і донькою приїздили до мене у вересні. Звісно, вони хвилюються. Але я наголошую, що думки про те, як усе погано, треба відкинути. Сім’я живе в Німеччині, поступово адаптовується до нового середовища, вивчає мову. Дружина намагається працювати, син ходить до школи. Люди живуть. І це добре.

- Під час розмов з рідними ви дозволяєте собі жалітися, розповідати, як важко на війні?

- Думаю, всі усе добре розуміють. Подробиць я уникаю, можу про щось натякнути загальними фразами. Більше їм не потрібно. Більше того, мені це не потрібно, коли знаходжуся поза зоною бойових дій. То коли ти там, то маєш виконувати ту роботу, на яку погодився чи на яку потрапив. А у відносно мирних містах люди мають жити. Добре, що цьогоріч вдалося провести чемпіонат України з хокею, що сотні хокеїстів мали змогу продовжити кар’єри, а вболівальники, нехай в основному через телетрансляції, дивилися матчі. Я й сам дивився за нагоди. Фінал взагалі видався найкращим за всі часи. Все тому, що в ньому грали виключно українці.

Життя не повинно зупинятися за жодних обставин. Немає сенсу в тому, щоб всі зупинилися, взяли по автомату і пішли на війну. Коли буде потреба, держава покличе.