Бах лавірує між краплями дощу. Але чому мовчить Гутцайт?

Зізнаюся чесно: десь наприкінці минулого року – на початку нинішнього, коли питання про можливе відлучення рашистських спортсменів (і їхніх молодших білоруських сестер) дуже активно мусувалося у високих кабінетах МОК, особисто мені здавалося, що спортсменів країн-агресорів справді дискваліфікують. Моя думка обґрунтовувалася не так на позиції нашого НОК, яка вже тоді сприймалася нашою абсолютною більшістю як безхребетна, як на заявах високопоставлених зарубіжних політиків із цього приводу. Різкі однозначні висловлювання представників влади США, Великобританії, Польщі, країн Балтії та інших справді давали надію, що неонацисти з рф та рб опиняться там, де їхнє справжнє місце: на смітнику історії.

Проте сталося інакше. Починаючи десь із початку лютого, іноземні ЗМІ регулярно цитували главу МОК Баха, який подекуди витіювато, а часом дуже прозоро натякав на заїжджену до нудоти фразу «спорт поза політикою». У дещо іншій інтерпретації. Але тим не менш. Вже тоді всіх нас готували до того, що наприкінці березня на Виконкомі МОК буде ухвалено принципове рішення щодо допуску рашистів до міжнародних змагань.

28 березня очікуване стало дійсністю. Виконавчий комітет Міжнародного Олімпійського Комітету офіційно дозволив російським та білоруським спортсменам повернутися у великий спорт. Дозволив з обмеженнями – про що ми повідомляли раніше. Обмеження ці досить суворі. Як і санкції щодо урядів двох країн-ізгоїв.

Та й саме рішення Виконкому не є істиною останньої інстанції, бо має характер «рекомендації».

Тобто фактично можна стверджувати, що відомство гера Томаса в такий ось нехитрий спосіб перекладає відповідальність про участь/неучасть рашистських спортсменів у великих турнірах на плечі профільних федерацій.

До того ж, «рекомендаційне» рішення Виконкому МОК не стосується двох найближчих Олімпіад – 2024 та 2026 років.

Отже, з одного боку, можна говорити про те, що Бах намагався лавірувати між «двома краплями». Намагався хоч якось зберегти обличчя і собі, і своїй організації. Для нас, більшості українців, усі його спроби – цинічні та марні, бо на місці обличчя у нього давно дупа. Даруйте за грубість.

З іншого боку, якщо йти шляхом можливості гіршого, повним тріумфом кацапстану це засідання Виконкому МОК теж назвати не можна. Це якщо бути кришталево об'єктивним.

Однак, якщо говорити щодо нашої країни, то рішення Виконкому МОК від 28 березня – це наша поразка. Теж однозначна. І ось чому.

***

Вище я згадував про чітку позицію деяких зарубіжних політиків, які боролися за відлучення росіян та білорусів від міжнародних турнірів. Зокрема, проти їхньої участі у найближчих Олімпійських Іграх у Парижі. Вже зараз у Європі є сильна та представницька коаліція, яка виступає без жодних компромісів проти участі рашистів у літній Олімпіаді. Проти їхньої участі виступає і влада Парижа.

МОК апріорі не міг не брати до уваги таку жорстку та принципову опозицію. Тому й не ухвалював рішення щодо двох найближчих Олімпіад. І мені здається, що на ОІ в Парижі кацапів таки не буде: міжнародна спортивна спільнота, насамперед європейська, дотисне МОК. І Бах змушений буде викинути білий прапор.

Якщо саме так і станеться, у що я дуже хочу вірити, воно станеться цілком і повністю завдяки жорсткій і принциповій позиції «колективного Заходу». Честь йому й хвала.

НОК України. Томас Бах та Вадим Гутцайт

А ось нашому НОК, який за умовчанням мав бути в авангарді всіх антиросійських процесів, таке враження, просто на все наплювати. Відомство Гутцайта просто закопало голову в пісок, сподіваючись, що все розсмокчеться само собою. Український НОК дистанціювався від цієї проблеми. Самоусунувся, якщо бути точнішим. «Нам вдалося домогтися того, що рішення допуску росіян і білорусів до ОІ-2024 відкладено»: це все, на що спромігся Вадим Гутцайт за останні пару-трійку місяців.

Ледь не забувся: ще є заклик бойкотувати ОІ-2024.

Малувато буде. До того ж, повторюся, це точно не «нам вдалося домогтися», а полякам-британцям-американцям-прибалтам. А ми до них примикаємо, наче сором'язливий студент-трієчник на вечірці за участю старшокурсників. Ініціативи від нас – нуль. Пропозицій – стільки ж. Реальних дій ще менше. Пливемо за течією. В надії, що нас винесе на потрібний берег.

Хоча, напевно, безглуздо було б очікувати від «олімпійського комітету притулку колишніх регіоналів» (ємна характеристика нашого НОК від футболіста та волонтера Романа Зозулі) більшої спритності. Або більшої свідомості. Якщо туди з розпростертими обіймами беруть Шуфрича з Суркісом, залишають біля корита Борзова з Бубкою, заводять не з чорного, а з парадного входу товаришів на кшталт Гереги, Заца, Волкова, Мельника та інших, то толку від такого Національного Олімпійського Комітету України не буде.

Адже треба розуміти одну дуже просту річ. Захід нам допомагатиме доти, доки ми допомагатимемо собі самі. Якби народ України не повстав проти рашистської агресії у лютому минулого року, якби ЗСУ вже тоді не дали по морді кацапам, допомога зброєю від «колективного Заходу» була б немовби мертвому припарка. У прямому та переносному сенсі цього поняття.

А наш НОК та його голова чомусь вважають, що спортивний фронт функціонує за іншими правилами та законами, що тут можна виляти й ухилятися.

Ні, добродії, пересидіти не вдасться. Або ви стаєте авангардом боротьби і за український спорт, і проти спорту агресорів, або ви програєте.

І вас зметуть туди, де за визначенням повинні знаходитися рашисти: на смітник історії.

Вадиме Марковичу, час нарешті визначитися.