Болотне питання, або Як Петраков підставив не лише себе, а й Павелка

Ось уже кілька днів українська футбольна спільнота активно обговорює рішення головного тренера збірної Вірменії Олександра Петракова, котрий до цього очолював вітчизняну національну команду, викликати на найближчий матч свого колективу чотирьох футболістів, які мають контракти із російськими клубами. Дійшло навіть до того, що на сторінки ЗМІ підтягнулися «важковаговики» на кшталт Йожефа Сабо та Леоніда Буряка, які дали зрозуміти, що шоковані таким кадровим рішенням колеги.

Але чого у вчинку екс-коуча збірної України більше – зашквару чи банальної менеджерської дурості? Давайте спробуємо краще розібратися і, наскільки це можливо, зберігатимемо «холодну голову».

Почнемо із того, як Петраков взагалі опинився у збірній Вірменії? Як відомо, до призначення на пост коуча національної команди України Олександр Васильович практично не мав досвіду серйозної роботи на дорослому рівні. Все зводилося до короткострокової співпраці з дублем київського ЦСКА, а також «Спартаком» із Сум та «Вінницею». З 2010 року і до літа 2021-го Петраков працював з юнацькими збірними України різного віку, де добивався дуже серйозних успіхів, у тому числі ставши чемпіоном світу U-20 у 2019-му.

Посаду головного тренера збірної України Петраков отримав після відходу з неї Андрія Шевченка та запрошення від президента УАФ Андрія Павелка. Саме останній, за чутками, які виглядають більш ніж достовірними, згодом і посприяв призначенню Олександра Васильовича наставником збірної Вірменії. Таким чином, Павелко певною мірою став «хрещеним батьком» для кар'єри Петракова за межами рідної країни, адже до своїх 65 років фахівець ніколи не «куштував» легіонерського хліба.

Але однієї рекомендації від Павелка для повноцінної співпраці між Федерацією футболу Вірменії та Олександром Петраковим було, звісно, ​​замало. Як мінімум, мала бути присутня і згода на цю роботу від українського фахівця. А той, будучи професіоналом, просто зобов’язаний був вивчити всю ситуацію, в якій знаходиться вірменський футбол, у тому числі й її елітарні гравці. Допускати можливість того, що Петраков прийняв рішення очолити збірну Вірменії без детального аналізу цієї команди, просто не представляється можливим, оскільки в цьому випадку не можна навіть говорити про професійний підхід.

Іншими словами, Петраков вже у січні чудово розумів, із чим йому доведеться стикатися. І він не міг не розуміти, що на провідних ролях у нинішній збірній Вірменії будуть ті футболісти, котрі мають контракти з клубами, які представляють болотяну територію, що простяглася більшою частиною євразійського континенту.

Посмотреть эту публикацию в Instagram

Публикация от Henrikh Mkhitaryan (@micki_taryan)

34-річний екс-лідер збірної Вірменії Генріх Мхітарян ще на початку березня минулого року оголосив про завершення міжнародної кар'єри, а тому Петракову потрібно було шукати для національної команди цієї країни нових лідерів та зразків для наслідування. А серед тих, хто потенційно здатний на подібне, одразу троє представників російських клубів – Едуард Сперцян із «краснодара», Хорен Байрамян із «ростова» та Наір Тікнізян з московського «локомотива». Вони втрьох входять й до топ-7 найдорожчих футболістів сучасності з вірменським паспортом, причому 22-річний Сперцян, котрий є виключно продуктом академії «краснодара», й зовсім очолює його.

Уявляти, що Петраков відмовиться від виклику Сперцяна, Байрамяна та Тікнізяна лише на підставі того факту, що ці футболісти виступають на болотах, можна лише у тому випадку, якщо ми виходимо з українського розуміння ситуації. Але у Вірменії все зовсім інакше, там немає війни з росією, і цю країну переважна більшість населення не вважають ворожою. Тому нести свої статути до чужого монастиря Петракову навряд чи вдалося б, та й йому б банально не дозволили зробити подібне керівники.

Майже одразу після призначення Петракова екс-коуч кам'янської «Сталі» Єгіше Мелікян, який нині працює на батьківщині з «Пюніком», зазначив, що Олександру Васильовичу доведеться неймовірно важко, особливо у перші місяці. По суті, коучу належить вибудовувати новий колектив, а в першому ж офіційному матчі на вірменів чекає принципова дуель із Туреччиною, яка на політичному рівні підтримує Азербайджан, що має територіальні суперечки з Вірменією.

Без Сперцяна, Байрамяна та Тікнізяна шанси Вірменії на потенційно успішний старт у кваліфікації на Євро-2024 бачилися б абсолютно примарними, хоча й із цими трьома футболістами підопічним Петракова потрібно багато в чому сподіватися на диво та підтримку рідних трибун, щоб узяти очки у фаворита. Виправдати невиклик цих гравців Петраков не міг би ніколи, й нічим. Давайте не кривитимемо душею: у Вірменії Олександра Васильовича ніхто б і слухати не став, якби той раптом заговорив про свою громадянську позицію та «почуття обов'язку», який закликав його відмовитися від повпредів російських клубів у збірній.

Але загалом Петраков мав чудово розуміти, на що він іде. Так, Олександр Васильович часто виявляв свою принципову позицію, особливо у спілкуванні з українськими журналістами на прес-конференціях, але загалом його завжди вважали досить зручною фігурою для топового футбольного менеджменту. Уявляти, що вперше у кар'єрі вирушивши працювати за кордон, Петраков раптом різко зміниться, й почне буквально воювати із босами Федерації футболу Вірменії за відсутність у команді футболістів з російських клубів міг би хтось із дуже добре розвиненою фантазією, але не той, хто добре знайомий чи стежить за діями цього тренера.

Власне, цього й не сталося. Петраков викликав тих, кого мав викликати. Іншого вибору у нього просто не було. І це стало очевидним ще тоді, коли українець поїхав працювати до Вірменії. А ось свого «патрона», яким, зважаючи на все, виступив Андрій Павелко, Олександр Васильович підставив знатно.

Виходить, що Павелко посприяв призначенню Петракова у збірну Вірменії, а той, в свою чергу, допомагатиме розвивати кар'єру на міжнародному рівні футболістам, котрі грають у країні-агресорі – державі, яка щодня відправляє сотні своїх бійців на чужі землі з метою захоплення територій, вбивства мирних мешканців та руйнування цивільної інфраструктури. Чи думав Андрій Васильович, коли клопотав за Олександра Васильовича, що ситуація викрутиться саме таким чином? Навряд, адже у президента УАФ зараз вистачає іншого головного болю, але чому численні радники та помічники Павелка не зорієнтували свого боса в тому, що історія навколо Петракова у збірній Вірменії іміджево буде вкрай погано пахнути, - питання, відповідь на яке залишається відкритим.

Втім, Павелку останнім часом не звикати опинятися у м'яко кажучи пікантних ситуаціях, а тому такий малозначний іміджевий прокол, як навколо Петракова у Вірменії, ймовірно, навіть не розглядатиметься всерйоз у верхівках УАФ. Зрештою, Андрій Васильович завжди може заявити, що плітки про його лобі для Петракова – це банальний фейк, так само як і геть-чисто відхреститися від кадрового вибору нинішнього наставника збірної Вірменії.

А ось Петраков... Складно сказати, що саме, окрім грошей, Олександр Васильович планує зрештою повезти з собою із Вірменії. Колосальний та небачений раніше досвід? Ні. Можливість пограти на топовому рівні? До 1 квітня ще кілька тижнів, тому почекаємо із невдалим гумором. Можливо, спробу просунути інтереси України в регіоні, де про наші біди з політичних мотивів знають не так добре, як у більшості цивілізованих країн світу? Хочеться сподіватися хоча б на це, але вже перші «ластівки» говорять і не на користь цієї версії… Що ж, зрештою, у кожного свій шлях, і той, хто відповідатиме за просування міжнародної кар'єри Сперцяна, Байрамяна та Тікнізяна, нехай сам думає, як виправдатись за це на батьківщині. Якщо він, звичайно, взагалі забажає виправдовуватися, а не знову почне вигадувати історії про те, як його всі нібито ненавидять, які зрештою спрощують життя, зводячи нанівець необхідність роз'яснювати свої вчинки широкому загалу.