Анатолій БОГДАНОВ: «Відчуваю, що з сина для батька перетворився на колегу»

З 37-річним хокейним тренером Анатолієм Богдановим зустрічаємося в його робочому кабінеті, на другому поверсі арени Ґабора Очкая в Секешфегерварі, Угорщина. То – домашній стадіон команд з системи «Фегервара». Головна з них під керівництвом канадського тренера Кевіна Константіна, котрий паралельно очолює національну збірну Угорщини, виступає в Австрійській лізі і сьогодні зіграє стартовий матч 1/8 фіналу плей-оф проти італійського «Азіаґо».

Молодшу «доньку» з назвою «Фега19» тренує якраз Анатолій Богданов, син легендарного тренера «Сокола» і національної збірної України Анатолія Богданова-старшого, з персоною якого пов’язані всі головні успіхи нашого хокею. Команда з молодіжним статусом стала десятою в угорській Ерстелізі, а в першому раунді плей-оф несподівано з сухим рахунком 3:0 переграла клуб DEAC, який у регулярці був сьомим. У чвертьфіналі «Фега» вийшла на фаворита чемпіонату – «Будапешт Академію». В цьому протистоянні сенсації не сталося: хокеїсти зі столиці Угорщини перемогли, використавши мінімальну кількість матчів, 4:0 і пішли далі.

Часу на інтерв’ю в нас було небагато. Не більше півгодини. А проговорили 45 хвилин. Завершили розмову перед самим початком товариського поєдинку між юнацькою збірною України і командою «Фегервар» U21, яку, до слова, тренує Артем Васюнін, син оборонця бронзового «Сокола» зразка 1985 року Олега Васюніна. Перед тим, як почати запис на диктофон, Анатолій Богданов провів коротку екскурсію ареною, названою на честь легенди угорського хокею Ґабора Очкая, центрфорварда на прізвисько Чічо, який був найкращим бомбардиром збірної Угорщини на переможному чемпіонаті світу-2008 у дивізіоні 1А, а в топ-дивізіоні не зіграв, бо за місяць до чемпіонату світу-2009 помер у 33-річному віці внаслідок інфаркту. Перед стадіоном стоїть пам’ятник Ґаборові, а поруч із табло розміщене полотнище, яке в 2009-му було на фанатських трибунах після смерті хокеїста. Проте ще більше вразило наповнення старої арени, про яке обов’язково розповімо в окремому матеріалі.

А поки – до інтерв’ю з Анатолієм Богдановим. У ньому молодий тренер, котрий фактично все свідоме життя прожив у Фінляндії, розповів про систему підготовки гравців у фінському хокеї, особливості хокею угорського, перспективи українського таланта Данила Трахта і звісно, ж про батька.

– У Секешфегервар я приїхав два роки тому, на всі ті умови, які ви зараз бачите, – бере слово Анатолій Анатолійович. – Колеги розповідають, що раніше ця ковзанка була відкритою. Вдосконалення відбувалося поступово: спершу умови для гри в хокей, потім – глядацькі трибуни, VIP-зона. Нині розвиток триває: замовляємо нові тренажери, інші потрібні для розвитку гравців речі. Клуб «Фегервар» – проект доволі новий, впроваджений Міністерством спорту Угорщини два роки тому. Загалом у країні – 28 схожих академій з різних видів спорту. Хокейних академії – чотири. Одна з них – у Секешфегерварі. Контракт з Міністерством підписаний на чотири роки, впродовж яких ми маємо постійно звітуватися за проведену роботу. Як про спортивні показники, так і про фінансову складову. Ми вдосконалюємося. Наше керівництво постійно їздить за кордон – в австрійський Зальцбурґ, різні шведські школи. Я зі свого боку ділюся фінським досвідом. Перебираємо все найкраще. Завжди хочеться, щоб темпи розвитку були стрімкішими. Але це не так просто.

– Наскільки ви задоволені сезоном у виконанні «Феги19»?
– Важкий сезон. Команда в нас дуже молода, фінансується за кошт Міністерства спорту. З умовою, що на 75% у складі мають бути гравці, не старші 21 року. Торік ситуація була схожою, але нам вдалося гарно вистрелити результатами після Різдва. До того регулярний чемпіонат складався не найкращим чином: мали проблеми з складом, змушені були змінювати кількох легіонерів. Але в плей-оф вийшли і в першому раунді плей-оф поступилися DEACу. Зараз цю ж команду перемогли. Можу сказати, що цією перемогою хлопці приємно здивували тренерський штаб.

Перед нами не було чітких спортивних завдань. Головна місія «Фегервара» – розвивати гравців з прицілом на національні команди Угорщини. Найперше мова про юнацьку і молодіжну збірні, але торік воротаря і кількох хлопців, які грали під моїм керівництвом, запрошували навіть у національну збірну. Звісно, хотілося б перемагати. Але результат для нас – не найголовніший критерій роботи. Головне – прогрес хокеїстів.

Анатолій Богданов з тренерами юнацької збірної України Русланом Борисенком (зліва) і Олександром Бобкіним

– За власними спостереженнями бачу, що умови для розвитку хокею схожі до тих, які має «Фегервар», створені й у багатьох інших угорських містах. Чи є передумови для того, щоб говорити, що угорський хокей стане конкурентоздатним і на світовому рівні?
– Питання непросте. З одного боку, прогрес уже помітний. Показово, що національна збірна Угорщини повернулася в топ-дивізіон чемпіонату світу. Але не треба забувати, що кістяк команди складають гравці навіть не творчої зрілості, а поважного віку. Напрошується процес зміни поколінь. Угорці це розуміють і трохи з огляду на це стурбовані. Тут всі розуміють, що затриматися в еліті буде складно. Нині тренер основної команди «Фегервара» Кевін Константін, перебуваючи на посаді наставника угорської збірної, шукає відповіді на ці питання. Один із варіантів, який угорці останнім часом практикують – натуралізація закордонних хокеїстів. Нещодавно в товариських матчах брав участь хокеїст зі Швеції, раніше – кілька канадців. Фін Расмус Кулмала вже має угорський паспорт. При цьому різниця між угорцями і, скажімо, румунами, де паспорти видають ледь не одразу, всім гравцям, які їх цікавлять, у тому, що в Угорщині намагаються притримуватися правил. Тобто натуралізують лише хокеїстів, які виступають в Угорщині не менше чотирьох років.

Разом з тим, мені є з чим порівнювати. Так, в Угорщині – професійний чемпіонат, але за кількістю і якістю тренувань місцеві клуби суттєво поступаються Фінляндії й іншим провідним хокейним країнам. Мабуть, для того нас, тренерів-іноземців сюди й привозять, щоб цю культуру змінювати. Від нас очікують, що привеземо моделі і поясними, що треба робити і для чого. Ми маємо змінити хокейну культуру Угорщини. Для цього потрібен час, гадаю, не менше чотирьох-п’яти років. Ми проводимо повсякденну роботу. Сподіваюся, вона дає ефект.

– Як ви наважилися переїхати з хокейної Фінляндії до нехокейної Угорщини?
– В Фінляндії я почав тренувати відразу після того, як вирішив у 25-річному віці закінчити кар’єру гравця. Почав з десятирічних хлопців у системі TPS з Турку. Тоді під моїм керівництвом готувався Каапо Какко, чемпіон світу-2019, нинішній гравець «Нью-Йорк Рейнджерс». Йому тоді було років вісім, він у моїй команді розпочинав як гравець, а я паралельно робив перші кроки як тренер. Пізніше наші з Каапо шляхи перетиналися вже у старших вікових групах.

Власне, в системі TPS я пройшов усі щаблі – від дітей-початківців до молодіжної команди і ролі відео-асистента та тренера з індивідуальної підготовки першого складу. В 2021-му мій контракт закінчився. Думки, щоб щось змінити, мав і раніше. Не обов’язково в Фінляндії. Був відкритий до пропозицій, адже вільно володію англійською і можу працювати в різних країнах. Мав варіанти з юніорською командою в Норвегії, професійним клубом другого дивізіону у Франції. А паралельно мою кандидатуру через Фінську національну федерацію запропонували угорцям. Коли їхав сюди, сміявся, бо ж жодного разу в Угорщині не бував. Ні як тренер, ні як турист.

Але мені цей проект здався цікавим. Я все ж молодий тренер. Досвід уже певний є, але розвиватися і вчитися ще потрібно. Мені пощастило, що всі люди, з якими тут співпрацюю, розмовляють англійською. Для мене це гарний варіант: поєднання роботи з молоддю і участь у професійному дорослому чемпіонаті. Також привабило те, як тепло мене зустріли в Секешфегерварі, що задовольнили всі мої умови. Це стосується і зарплати, і умов проживання, автівки, харчування. Все абсолютно. Навіть перельоти додому пару раз на рік оплачуються. Звісно, сподіваюся, що це не кінцева зупинка у моїй тренерській кар’єрі. Наступний крок треба робити вже у справжню професійну команду. Якщо хороша команда, досвідчений головний тренер, перед тим, як брати відповідальність лише на себе, не відмовлюся й від ролі асистента. Робота з дорослими чоловіками – то вже трохи інше. А для нинішньої роботи потрібне терпіння. Взагалі, оточуючі кажуть, що я достатньо терплячий.

– Давайте повернемося до вашого фінського досвіду. Систему місцевого дитячо-юнацького хокею ви знаєте досконало і, мабуть, маєте відповідь на запитання: що фіни зробили такого, що всі їх збірні, починаючи з юнацької і завершуючи національною на Олімпійських іграх почали вигравати чемпіонські титули?
– Тут варто порівнювати з тими принципами, якими керуються в країнах колишнього соцтабору, зокрема в Україні й Угорщині. В нас люди закінчують інститути фізкультури і автоматично отримують професію тренера, який вже може тренувати дітей шести-восьми років. У Фінляндії в чемпіонаті країни U16, крім мене, звільнений від іншої роботи тренер був ще лише в двох командах з 28-ми. Там аж до рівня U18 команди можуть тренувати, скажімо так, батьки з ентузіазмом. Як правило, то люди, які закінчили грати, мають іншу роботу, а тренують, бо хокей залишається їхнім хобі. З огляду на це, однозначної відповіді, як у фінів все так виходить, немає. Людського ресурсу теж не надто багато, бо ж у країні живе 5,5 мільйонів людей. Інша річ, що хокей - №1 як мінімум з командних видів спорту. Також для Фінляндії важливі лижні види, легка атлетика, останнім часом на підйомі футбол, їхня збірна вперше зіграла на Євро. Прогресують баскетбол і флорбол.

Ризикну припустити, що прогрес фінського хокею пов’язаний з тим, що там дуже серйозну роль відіграє національна Федерація. Вона розробляє стратегію, якої якщо не на 100%, то відсотків на 85 притримується кожен клуб. Стратегія розвитку гравця у Фінляндії називається «стежиною гравця». Вона розпочинається від першої появи на льоду, продовжується розвитком дитини в школі, виходом з академії і переходом у професійний хокей. Ця система діє.

У Фінляндії кандидатів у збірну вперше обирають з 15-ти років. З тієї миті розпочинається спільна робота між тренерами збірної і клубу. Ця співпраця – дуже тісна. Тренери діляться відеоматеріалами, статистикою всіх без винятку турнірів, у яких гравець бере участь. Після кожного турніру протягом тижня тренер збірної особисто об’їжджає кожен клуб, у якому є кандидати в збірну, з кожним хокеїстом розмовляє особисто, показує відео, розбирає виступ загалом. На цьому зібранні завжди присутні тренер і генеральний менеджер клубу. Це робиться для того, щоб усі причетні до виховання гравця люди мали спільний рівень розуміння. Звісно, певні варіації існують. Один клуб робить при вихованні гравців акцент на одних деталях, другий на чомусь іншому. Але загальні принципи спільні. Тому коли хлопців збирають у національній команді, вони вже розуміють, що на них чекає. Це починається від спільної для всіх термінології до схожих вимог на льоду.

Також Федерація хокею Фінляндії сильно підтримує клуби під час великих змагань рівня чемпіонатів світу у себе чи в Швеції проведеннями семінарів, запрошує на них фахівців з інших країн. Я пройшов усі щаблі тренерської освіти в Фінляндії. На кожному курсі підкреслювали, що дали нам базові знання, але справжнє навчання почнеться лише під час самостійної роботи, коли доведеться не лише застосовувати те, що почули, а експериментувати. Це – справжня школа. Тому я не згоден, коли кожну людину, яка закінчує інститут фізкультури, називають готовим тренером. Тим, хто думає, що вчитися вже не треба, варто закінчувати кар’єру.

– Хокей у Фінляндії став бізнесом чи це більше соціальний проект, вершиною якого є виступи національних збірних?
– Напевно, це вже й бізнес. Фінські клуби – доволі міцні. Мова найперше про «Кярпу», «Таппару», TPS, IFK з Гельсінкі. Ці клуби навчилися заробляти не лише на фан-мерчендайзі та продажі квитків. За ними крутяться цілі підприємства. Хоча по них теж з фінансової точки зору сильно вдарили пандемія коронавірусу і війна. Ще болісніше це відчули клуби з маленьких міст, для яких головна стаття прибутку – продаж квитків. Також останнім часом спостерігається проблема іншого характеру. Фінляндія – один із ґрандів у технологіях. З появою багатьох каналів з’явилася змога замовляти будь-які трансляції, які вартують значно дешевше, ніж похід на стадіон. Так, є сучасна арена в Тампере, де відвідуваність завжди висока. Але в цілому кількість глядачів на матчах впала, тому фіни зараз заклопотані тим, як би розвинути власне якість гри, щоб повернути більшу кількість уболівальників назад на трибуни.

Треба враховувати, що фінська ліга з огляду на стиль гри, який там сповідують – доволі специфічна. Є чимало прикладів, коли там не змогли заграти хлопці з досвідом виступів в НХЛ, КХЛ, чемпіонаті Швеції. З іншого боку, приїжджає хлопець з американського університету і сходу починає себе яскраво проявляти. Підозрюю, що це пов’язано з тим, що більшість найкращих фінських гравців період розквіту, тобто у віці 25-30 років, проводять у НХЛ чи інших закордонних чемпіонатах. У внутрішньому чемпіонаті грають ті, хто або щойно вийшов з академії, або повернувся з-за кордону догравати у тих умовах, з яких починав. Так, це дуже високий рівень хокею, але стиль гри – дуже специфічний. Тому іноземцям туди пробитися непросто. Зарплати їм платять високі, але з урахуванням великого оподаткування. Тому й очікують від іноземців особливої віддачі.

– Торік чемпіоном Фінляндії U20 у складі «Лукко» став українець Данило Трахт. Як оціните його перспективи проявити себе в дорослому хокеї?
– Ще до того, як Данило перейшов у «Лукко», я розмовляв з його батьками на предмет переходу в TPS. Але «Лукко» тоді зробив пропозицію, від якої не вартувало відмовлятися. Тому стежив за Трахтом зі сторони, зокрема як тренер TPS U18, коли очолював команду 2003 року народження. В юніорських лігах Фінляндії він зарекомендував себе дуже солідно. Це гарна заявка на перехід у дорослий хокей. Але в такому віці важливо не зупинятися і працювати. Взагалі завжди коли бачу навпроти прізвища український стяг, ставлюся до цього хлопця з прискіпливою увагою. Скажімо, до Сашка Шаповалова, який сьогодні представляє TPS U20. При нагоді завжди окремо запитую в колег, як виглядає цей хлопець.

– Україна загалом зараз знаходиться в епіцентрі уваги всього світу з огляду на велику війну, яку рік тому розпочала на нашій території росія…
– Зведена сестра з сім’єю живе у Києві, тому всі новини дізнаюся з середини. Ситуація дуже сумна. Хочеться побажати Україні і українцям мирного неба. А ще – хоробрості і терпіння, щоб люди не падали духом. В нинішній ситуації хокей – це другорядне.

– Клуб «Йокеріт» відмовився від участі в КХЛ у перші дні після початку війни. Паралельно розривати контракти з клубами російської ліги почали фінські гравці. В Україні оцінили цей жест.
– А ще, хоч офіційної заборони й не було, більшість фінських клубів перестали розглядати варіанти з запрошенням хокеїстів з російськими паспортами. Також прем’єр-міністр Фінляндії ініціювала введення заборони на видачу туристичних віз росіянам. Навіть тим, хто такі візи отримав раніше. Це – одна з форм підтримки України. В Угорщині такого немає. В мене в команді також грає кілька російськомовних хлопців різного походження, в системах різних клубів працюють тренери з росії. Ми спілкуємося, зачіпаємо теми війни. Всі притримуються думки, що такого в наш час відбуватися не повинно. Це просто страшно. Історія мала б навчити людей, що війнами жоден конфлікт не вирішується.

Анатолій Богданов-молодший з батьками

– Ваш тато народився в росії. Ви народилися і до п’яти років жили в столиці України, а з 1991-го і до переїзду в Угорщину мешкали в Фінляндії. Ким себе вважаєте?
– Якщо заглибитися в моє родинне коріння, то мама родом із Одеси, з родини польських шляхтичів. Вдома ми розмовляємо російською. При цьому мама чудово розмовляє українською. Ми з татом її розуміємо. В Угорщині преса називає мене фінсько-українським фахівцем. У Фінляндії мені казали: «Ти ж фін». Але мені важко причислити себе до якоїсь із національностей однозначно. Я ціную окремі українські, фінські і російські звичаї. Скажімо, Різдво святкуємо і католицьке, і православне.

– Як зараз почувається ваш батько?
– Добре. Здоровий, активний, ходить, бігає, спортом займається. Роки йдуть, а тато залишається залізною людиною. Вони з мамою надалі живуть у Фінляндії, виїжджають відпочивати в Іспанію, на острів Тенерифе. Тато продовжує дивитися хокей, прискіпливо слідкує за іграми моєї команди, після кожного матчу телефонує, пише, робить свої професійні зауваження. Ця підтримка і поради для мене дуже важливі. Відчуваю, що з сина і дитини я для батька вже перетворився в колегу. Тато насолоджується розмовами, коли ми дивимося хокей разом. Нещодавно він приїжджав до мене, відвідали разом матч «Фегервара» в Австрійській лізі.