Андрій ПРОЦЕНКО: Було б неприємно змагатися на Олімпіаді з агресорами

Два тижні тому український стрибун у висоту Андрій Проценко виграв срібну медаль на змаганнях у Банській Бистриці, показавши результат 2.32 метри. Це його найкращий результат не лише в сезоні, а й за два останніх роки, якщо рахувати турніри у приміщенні.

В ексклюзивному інтерв’ю Sport.ua Андрій Проценко розповів про умови, в яких тренується зараз, особливості цьогорічних змагань, цікавинки з Олімпійських ігор та евакуацію з окупованої Херсонщини.

На тренуваннях я ніколи не стрибаю на максимальну висоту

– Андрію, ви показали найкращий результат сезону в приміщенні за два роки. Якщо резюмувати ці змагання, наскільки ви задоволені своїм виступом?
– Дуже задоволений. Першій старти я намагався розстрибатись, але були свої нюанси. Зокрема, організація турніру в Лодзі залишала бажати кращого. Мали місце і зайві нерви: не встиг провести розминку належним чином. Там я погано виступив. А в Банській Бистриці початок змагань був трохи з запізненням, але це нормально в цих змаганнях. Організатори роблять це, щоб не було великої перерви між жіночими та чоловічими змаганнями – так зручніше для глядачів. Довелося швидко розстрибуватися і вийшло так, що на цих змаганнях все склалося добре. Була гарна конкуренція, це спонукало показати гарний результат.

– Ви кажете, що організація залишала бажати кращого. Що ви маєте на увазі?
– У мене було дві презентації перед глядачами. Оскільки я призер чемпіонатів світу та Європи минулого року, в той час, коли я мав розминатися, я виходив на презентації. Коли ж я повернувся назад, то повинен був йти на представлення стрибунів у висоту. У підсумку, я розминався вже у секторі. Так вийшло на одних змаганнях. Трошки неприємно, змагання швидко закінчилися, бо було мало спортсменів. Зрештою, це лише одні змагання, головне, що далі все вдалося.

– В Лодзі та Удіне ви також вигравали медалі. Якщо порівняти ці змагання із Банською Бистрицею, де було складніше виграти медаль?
– В Удіне це була арена чисто для стрибків у висоту, а в Лодзі – більш універсальна, нестандартна для легкої атлетики. Взимку часто проводяться змагання на таких нестандартних аренах. Вони всі різні, в Лодзі свої недоліки та плюси, а в Удіне трохи жорсткувата резина. У Банській Бистриці в дошках покриття, там навпаки, треба бігти трохи повільніше, аби потрапляти у вібрацію цих дошок. Тоді буде кращий результат. Можна вигравати у будь-якому старті, але найголовніше, що ти повинен бути готовим і фізично, і психологічно. Треба бути впевненим у собі та у своїх силах показати результат. Є спортсмени, які біля особистого рекорду стрибають на тренуваннях, але я на тренуваннях високо не стрибаю. Мій тренувальний рекорд – 2 метри 20 сантиметрів. А в цьому сезоні я стрибав максимум 2.10.

– Де ви зараз тренуєтеся? Як побудовано ваш тренувальний процес?
– Зараз я знаходжуся в Лодзі, тренуюся у місцевому клубі «Rudzki Sports Club in Lodz». Умови гарні, взимку трохи прохолодно, бо взимку вони економлять, але жалітися немає на що. Повноцінна арена, гарне, новеньке покриття на дерев’яній основі. У мене вдома теж був манежик із дерев’яним покриттям. Я все життя в ньому протренувався, плюс тут все повноцінно. Ми зранку приходимо, людей не дуже багато, бо більшість приходить на вечір. Тому ми працюємо практично самі. Коли люди приїздять на збори, то звісно, ця картина змінюється. Нас прийняли, безкоштовно пускають тренуватися, тож дуже дякую клубу, що таке можливо.

– Для стрибків у висоту важливо не допускати зайвої ваги. Як вам вдається тримати цей баланс?
– Кожен стрибун в висоту намагається тримати вагу під контролем. Яка б не була конституція тіла, набрати зайву вагу можливо. Сильної дієти я не дотримуюсь, але просто для себе я намагаюся більше їсти правильної їжі: більше салатів, менше цукру. Намагаюся не їсти багато ввечері. Це стосується змагального періоду. А коли йдуть навантаження, я сильно не приділяю цьому уваги. Я солодкоїжка, люблю солодке і зазвичай їм багато цукру. Як тільки починається сезон, я намагаюся трохи пригальмувати із цим, щоб трохи скинути ваги. Так я важив 83-84 кілограм, а зараз – 80-81. А мій зріст – 194 сантиметри. Я найважчий у секторі в Україні. Хоча я виглядаю здоровеньким, м’язистим, але важу багато.

На Олімпіаді в Ріо температура повітря в автобусах була 16 градусів, багато хто захворів

– Трошки хочу згадати про ваш досвід на Олімпійських Іграх. Олімпіада в Токіо була незвичайною через ковід. Олімпіада в Ріо – через побутові умови. А ось Олімпіада в Лондоні чим запам‘яталася для вас?
— Це була моя перша Олімпіада, так що це був дуже відповідальний момент. Я налаштовувався тільки на кваліфікацію, так і вийшло, що на фінал мене трохи не вистачило, ні емоційно, ні фізично. Запам’яталася висока якість телетрансляції: ми дивилися змагання по телевізору. І можна було вибрати будь-який вид окремо. Навіть легка атлетика транслювалася у кожній дисципліні окремо. Хочеш – дивишся стрибки у висоту, хочеш – забіг на 100 метрів.

– Ріо та побутові умови там: що згадуєте?
– В Ріо були побутові проблеми. То каналізація смерділа, то стеля падала. Нюанси були. Ще запам’яталися кондиціонери в автобусах. На вулиці постійно спекотно, ми ходили в шортах, а сідаєш в автобус і їдеш від 30 хвилин до години. А температура в автобусі була 16 градусів. Через ці перепади багато хто захворів. Потрібно було брати костюми. А коли перший раз їхали, ніхто і не замислювався, що таке може бути. В Ріо я був десь 10 днів. Без тренера працював, і більш-менш все виходило на тренуваннях. А той сезон взагалі був поганим: взимку були проблеми зі спиною. Я не зміг гарно підготуватися на початок сезону, погано виступив на чемпіонаті України, але на Олімпійські ігри все ж потрапив. І показав, на що був готовий.

– Про автобуси: мені розповідали, що в Токіо Олімпійським селищем курсували безпілотні автобуси. Це правда?
– Так, по селищу дійсно автобуси їздили без водіїв. Повністю комп’ютеризовані. Це теж було цікаво.

– Якою ви згадуєте атмосферу в Олімпійських селищах на трьох Олімпіадах? Що закарбувалося в пам’яті?
– Дуже багато спортсменів з різних видів спорту, які дуже рідко перетинаються. Наприклад, ми нечасто бачимо борців або гімнастів. Тільки по телебаченню. А тут ми всі знаходимось в одному місці. Панувала дуже гарна атмосфера, було багато спілкування між різними сферами у спорті. Це дуже цікаво, розширюється коло спілкування.

– Чи задоволені ви виборами президента НОК України, які відбулися кілька місяців тому?
– Мені хотілося б якихось змін, але в даний момент мені здається, що все залишилося так, як і було. Прихід Беленюка міг би принести комітету щось свіже, а вийшло так, що голосували обласні функціонери, де всюди старі обличчя.

– Як ви вважаєте, чи вдасться МОК проштовхнути історію із допуском росіян та білорусів на Олімпіаду під нейтральним прапорами?
– Не знаю. Варіантів може бути багато. Але я сподіваюся, що їм не вдасться. Я розумію, що я сам не захочу їхати на Олімпійські ігри, якщо вони будуть там присутні. Мені просто буде неприємно знаходитися з ними в одному селищі та одному секторі із цими спортсменами.

– 10 років тому ви виступали на Універсіаді в Казані. Чи відчували ви якусь зверхність збоку росіян ще тоді?
– Вони завжди були так налаштовані. Я постійно спілкувався російською мовою, тому мені було простіше на тих змаганнях. І я не звертав увагу на їхню поведінку. Зараз я бачу та розумію, що відбувалося ще в ті часи. Але для росіян було важливим демонструвати свою розкіш: вони вкладали величезні гроші в такі змагання. У тому ж Ріо було видно, що економили на всьому. У Лондоні та Токіо економили з розумом, а в Ріо або просто крали, або робили неякісно. У росії, звісно ж, теж була корупція та відкати на тих заходах, але спорт вони використовували як частину своєї пропаганди, щоб підкріплювати цю тезу про свою нібито велич.

Якщо ти проукраїнський на окупованій Херсонщині, то тебе хтось колись точно здасть

– Ваш рідний Херсон минулого року був окупований майже 9 місяців. Що ви відчували весь цей час?
– Найважчою була невідомість у майбутньому. Я не думав, що зможу тренуватися та змагатися. Спочатку я все закинув, потім потихеньку почав щось робити, але не для спорту, а щоб тримати себе в формі. У будь-якому випадку, спортивна підготовка повинна бути, навіть якщо будеш воювати.

– Коли все почалося, ви перебували на Херсонщині?
– Так, я перебував на іншому березі Дніпра, у батьків дружини. Я збирався їхати на чемпіонат України, хотів взяти дружину, а доньку лишили у батьків. Ввечері скасували чемпіонат України, а зранку ми прокинулися і почалася війна. Ми зібрали речі і поїхали через Дніпро, через міст до доньки. Назад вже побоялися їхати, бо за нами через годину їхали знайомі і вони вже не змогли проїхати через міст, бо там вже перебували російські військові. Так я залишився там, місяць пробув у селі. А потім потихеньку, знайомі та той же тренер, почали підштовхувати мене, щоб я виїжджав. Плюс, треба було переконати дружину зібратися із думками, що треба їхати. Деякі знайомі підказали нам, що є шлях для виїзду.

Перший етап – ми виїхали до Херсона, була невідомість, скільки блок-постів на цих 60 кілометрах дороги. Нас лякали, що їх там близько 15. А було тільки два: перед Херсоном та на в’їзді на міст. Перевірили документи, телефони, пропустили. В Херсоні ми сиділи та дивилися в телеграм-каналах можливості, по яких дорогах можна було б виїхати. Але коли ми приїхали, то там не було можливості проїхати.

Зі мною зв’язався волонтер, який пропонував допомогу у виїзді. Але у нас був транспорт. Цей волонтер вивозив людей автобусами. Він дивиться легку атлетику та хотів допомогти. Потім ми потихеньку дивилися і побачили, що через Снігурівку з’явився виїзд. Ми знайшли маршрут, по якому їхали люди. В цей день разом з нами виїхало чимало людей. Нас на блок-постах запитували, чому так багато машин їде, але ми казали, що нічого не знаємо. Спочатку ми казали, що їдемо у Снігурівку до родичів, бо боялися, що нас могли розвернути. А біля Снігурівки казали, що їхали у Кіровоград (Кропивницький). Нас пропустили, оскільки з нами були діти. Це нам допомагало на блок-постах. Усі дивилися, що ми сім’я, бо в паспортах у нас однакове прізвище.

– У підсумку, ви виїхали на Кропивницький?
– Так, я думав зупинитися там та переночувати, але ми одразу поїхали аж до Хмельницького. Потрапили до міста вже під час комендантської години, тому у нас перевіряли документи на блок-посту.

– Чи вдалося вам евакуювати родичів з окупованих територій або з Херсону, який постійно перебуває під обстрілами?
– Батьки дружини виїхали, їм довелося їхати через Крим. Їх трошки смикали російські військові на кордоні з Кримом, не хотіли випускати, щось шукали в телефонах. А мої батьки знаходяться у Херсоні, вони пробули там всю окупацію. Коли їх звільнили, вони навіть не зрозуміли того. Коли ж дізналися, то дуже зраділи, що можуть переміщуватися вільно. Зараз їздили до Одеси, там моя сестра з чоловіком. Але глобально їхати з Херсону не хочуть. Я їх просив перебратися хоча б в ту саму Одесу, але вони не хочуть. Тим паче, нещодавно в Одесі були проблеми зі світлом, але зараз ніби все добре.

– Хтось із тих людей, кого ви знаєте у Херсоні, розчарував вас своєю позицією?
– Так, є. Дехто поїхав у Крим, хтось – до Москви. Вони намагаються жити там. Можливо, вони були колись ображені, бо хтось працював в магазинах і їх змушували розмовляти українською мовою, а в нашому регіоні багато російськомовних. Тому деякі літні люди негативно це сприймали. Але таких людей серед моїх знайомих лише двоє. Соромно за них, та вони самі обрали таке життя. Багато хто хотів, особливо молодь, ті виїхали в перші два місяці, як тільки з’явилася можливість. З села, де жили батьки дружини, теж дуже багато людей виїхало. Там наразі залишаються ті, кому вигідно. В селі важче знаходитись, бо всі знають одне одного, через що більше труднощів виникає. Якщо ти проукраїнський, то тебе хтось колись точно здасть. Та навіть якщо і не проукраїнський, все одно здадуть, якщо ти комусь дорогу перейшов.

– Зараз Херсон під обстрілами рашистів, про розвиток міста, поки триває війна, складно говорити. Але коли ситуація стабілізується, які б зміни ви хотіли б побачити у рідному місті?
– Для себе я хотів би стадіон або манеж, який ми дуже довго чекали. У Чорнобаївці ми зробили стадіон, який повинен був відкритися у травні минулого року. Чи залишилось там щось, ми не знаємо. Як запасний варіант у нас є місце, де тренуватися, а от що в Чорнобаївці – не знаю. Чорнобаївка стала більш відомою через інші обставини. Більше постраждав там аеропорт, а він з іншої частини селища. Стадіон десь ближче до середини селища. Але можливо, навпаки, там могли базуватися окупанти. Тому важко сказати, у якому стані цей об’єкт.

Данило ВЕРЕІТІН