Дмитро КОБИЛЬНИК: «Битва з Кременчуком буде за перемогу в регулярці»

Лідер чемпіонату херсонський «Дніпро» мчить до своєї історичної перемоги у регулярному чемпіонаті. За три зустрічі до фінішу «щуки» випереджають на одне очко «Сокіл» та на чотири – «Кременчук», але при цьому клуб із Полтавської області має матч у запасі. Напередодні вирішальних ігор першого етапу ми поспілкувалися із 20-річним форвардом «Дніпра» Дмитром Кобильником.

– Дмитре, 25-26 лютого у «Дніпра» два поєдинки у Кременчуці проти «Берсерків» та «Кременчука». Які очікування від майбутніх ігор?
– Хочемо забрати додому шість очок і з цими думками їдемо до Кременчука! Зрозуміло, що гра «Кременчук» – «Дніпро» за фактом буде своєрідним фіналом першого етапу без права на помилку для обох команд, тож чекаю на цікаву, складну та напружену гру. Не багато не мало – битва за перемогу в «регулярці»!

– Передчуття?
– Є відчуття, що нам вдасться зберегти перше місце у таблиці за підсумками гладкого календаря. Бажання у хлопців тріумфально завершити перший етап – хоч греблю гати, а у кого фонтан бажання, той зазвичай і досягає свого.

– З ким би хотілося зустрітися у плей-оф у першому раунді?
– З «Легіоном». Для цього нам потрібно фінішувати першими.

– Коментар захисника «Легіона» Павла Тарана чули про «примітивну гру «Дніпра»?
– Так, усією командою дружно посміялися... Яка різниця, примітивний чи не примітивний хокей, якщо він дає «Дніпру» результат! Висновок тут може бути лише один – рахунок на табло.

Якщо ж продовжити тему, то гра «Дніпра» мені симпатична. Те, як вишиковує наш механізм тренерський штаб, які завдання ставляться перед хокеїстами. Ми позиціонуємо активний хокей із тиском на суперника, тому молодій команді необхідно користуватися своїми перевагами. Фізично я і уся команда у хорошій формі, головне бути готовими морально та психологічно, щоб не допустити казуси у вигляді недонастрою та неготовності до гри.

– Чи задоволений командною «хімією» з новими партнерами з трійки нападу: Сидоренком та Стецюрою?
– Гріх скаржитися, хлопці забивають, віддають передачі та взагалі виглядають свого роду плеймейкерами у нашому поєднанні. У їхньому оточенні, як нерідко кажуть хокеїсти за океаном, одне задоволення «збирати яблука» - набирати очки. Тобто партнер кинув – ти добив, чи я віддав, а він сам проїхав і забив! Вважаю, наше порозуміння у трійці нападу покращується від матчу до матчу.

– Як оціниш свої результати цього сезону?
– Статистикою та реалізацією моментів, звичайно ж, незадоволений! Гадаю, від мене тренери чекали на більше, та й я сам розраховував виступити результативніше, але шайба вперто не хоче йти у ворота. Можливо, існує проблема у ментальній підготовці: коли потрібно вирішувати момент самостійно, загрожувати воротам чи забивати, я часто шукаю передачею партнерів… Канадської націленості на ворота не вистачає (посміхається).

– До речі, ти мав досвід дворічного «загартування» в Північній Америці.
– Мабуть, я вже забув про той хокей... А він там якраз і був тим самим примітивним, про який згадував нещодавно Павло Таран. Тренери там так казали: 1). «Якщо тебе не впускають у зону, кидай уперед і біжи бити захисника». 2). «Якщо заїхав у зону – кидай по воротах і котись на добивання». Найцікавіше, що всі свої голи за океаном я забив у такому ключі. Можливо, варто до цього завершення атаки знову повернутися?

– Хто зараз із партнерів по «Дніпру» справляє сильне враження на тренуваннях та в іграх?
– Мені здається, певний кураж упіймали молоді хлопці: Михайло Цюра, Анатолій Ревука, Арсен Олійник, Ілля Щербак. У порівнянні з початком сезону хлопці значно додали, відчули впевненість у своїх силах і за останніми матчами було видно, як тренери почали більше довіряти молоді.

– Дмитре, ти родом із Краматорська, який знаходиться в безпосередній близькості від фронтових дій. Давно гостював удома?
– Після початку повномасштабної війни часто приїжджав до батьків, які досі у місті та не налаштовані залишати свій будинок. Тато лише один раз за рік виїжджав із Краматорська… Чи не страшно під обстрілами? Так, на перший день-два перебування страшнувато від усього гуркоту та щоденних «прильотів», але будинок – є будинок. Люди поступово пристосовуються до умов війни та звикають жити навіть у такому жаху.

В'ячеслав ВОЛКОВ