Підтримати українських військових та людей, які постраждали через війну

Збірна України
| Оновлено 28 грудня 2022, 11:45
6421
5

Олег ПЛОТНИЦЬКИЙ: «В роздягальні Перуджі я головний жартівник»

Лідер збірної України з волейболу дав відверте інтерв'ю кореспонденту Sport.ua

| Оновлено 28 грудня 2022, 11:45
6421
5
Олег ПЛОТНИЦЬКИЙ: «В роздягальні Перуджі я головний жартівник»
Getty Images/Global Images Ukraine. Олег Плотницький

Він творить історію на наших очах. Йому лише 25. І всі найбільші досягнення чоловічого українського волейболу часів Незалежності пов’язані з його іменем. Почалось усе зі здобуття молодіжною збірною України першого в нашій історії срібла на Євроволеї-2016. Про винятковість Плотницького заговорили після півфіналу того турніру, коли Україна програвала в п’ятому сеті італійцям 9:13, але шість поспіль Олегових подач принесли нашій команді перемогу. Українця назвали MVP змагань, і з того часу понеслося. В 2017-му збірна України виграла Євролігу, в 2019-му вперше в історії пробилася у чвертьфінал дорослого Євроволею, а цьогоріч також вперше дійшла до цієї ж стадії на чемпіонаті світу. На клубному рівні справи Плотницького теж ідуть неймовірно успішно: в складі італійської «Перуджі» він, починаючи з 2019-го, виграв три Суперкубки і Кубок Італії, а буквально минулого тижня став разом із командою чемпіоном світу серед клубів. Раніше цього трофею жоден українець теж не вигравав. Причому Олег, принісши команді 15 очок, став одним із героїв фіналу.

Невдовзі після того, як «Перуджа» повернулася з Бразилії, де відбувалася світова першість, в Італію, ми записали це інтерв’ю. В якому поговорили про внутрішнє життя найсильнішого клубу світу, особливості його зірок і тренера, нові вражаючі риси в грі Олега. Детально ми зупинилися на стані справ у збірній України, визначальному факторі латвійського фахівця Уґіса Крастіньша, про критичний момент, який пережила наша національна команда напередодні цьогорічного чемпіонату світу і про те, що героїзм наших бійців на фронті більше не дозволяє українським спортовцям нити.

– Олеже, ви вже встигли отямитися після калейдоскопічного чемпіонату світу в Бразилії, тривалого перельоту й, вочевидь, бурхливого святкування перемоги?
– А куди ж діватися? Ми прилетіли у ніч з вівторка на середу, а у четвер вже мали грати проти турецького «Зіраата» в Лізі чемпіонів («Перуджа» виграла поєдинок 3:1, Плотницький набрав 19 очок – авт.). Святкували ми відразу після фінального матчу проти «Трентіно». Президент клубу наперед зарезервував ресторан. Після його тосту разом заспівали, що ми чемпіони світу, і трохи розслабилися. Звісно, не насухо. То ж італійці, без вина і пива жодна гулянка неможлива. Але час відіспатися, відновитися від матчів і святкування був, адже з готелю наступного дня ми вибиралися аж о 14:30. Щоправда, через затримку рейсу в Італію ми прилетіли лише о третій ночі в середу, просидівши майже весь день у Лісабоні.

На самому турнірі ви грали через матч. Не нервували, що дебютний і півфінальний поєдинки провели в резерві?
– Ні, бо ми до того звикли. Ми між догравальниками жартуємо, що маємо свій внутрішній календар матчів. На один можу виходити я і Вільфредо Леон, на наступний – Леон і Каміль Семенюк, потім – Каміль і я. Ми з тренером Андреа Анастазі всі ці моменти обговорюємо. Він наперед говорить, хто в яких матчах гратиме. Якщо в когось щось не виходить, тренер робить заміну. Анастазі – фахівець, який любить міняти і знаходити ключі до перемоги в ході гри.

Ця внутрішня конкуренція, враховуючи, що всі вище перелічені мають зірковий статус, на стосунки в середині колективу впливає?
– Негативного впливу не помітив. Навпаки, є позитив. Конкуренція мотивує до наполегливішої роботи на тренуваннях. Хочеться довести, що ти готовий. Ми з Леоном і Семенюком спілкуємося цілком нормально, обговорюємо всі ігрові моменти, це спілкування сповнене жартів.

Взагалі, «Перуджа» була єдиною на чемпіонаті світу командою, в якій ротація складу у кожному матчі проводилася аж так радикально.
– Довга лава – один із головних факторів, що посприяв нашій перемозі. Висловлю свою суб’єктивну точку зору, може, хтось з нею не погодиться: за три повних і неповний четвертий роки, які я провів у «Перуджі», Анастазі - перший тренер, який не боїться щось змінювати і робить це постійно. Найголовніше, що такий підхід ефективний. Бо ж у «Перуджі» така якісна глибина складу була майже постійно. Ми завжди мали два практично рівноцінних склади. При цьому всі говорили, що друга шістка «Перуджі» спокійно вийшла б у плей-оф Серії А, а там дійшла б мінімум до півфіналу. Однак з якихось причин попередні тренери не використовували потенціалу всіх тих гравців, які були в них у обоймі. Вони зосереджували вибір на певних волейболістах, а іншим довіряли лише у випадку крайньої необхідності. Я їх за це не засуджую, адже кожен має свою стратегію досягнення успіху.

Зараз бачу, що практика постійної ротації працює: всі гравці знаходяться в тонусі, ніхто не відчуває перевтоми. Враховуючи, що матчі в нас кожних три-чотири дні, ігрової практики вистачає на всіх. Також треба враховувати, що тренування в нас теж за якістю мало поступаються офіційним матчам. Склад, який тренер визначив як основний на найближчий матч, далеко не завжди виграє у того, який має залишитися на лаві.

– Ви знали про цю особливість роботи до приходу Анастазі?
– Ні, бо прискіпливо за ним не стежив. Проти його команди доводилося грати лише раз. У першому моєму сезоні в складі «Перуджі» ми грали проти «Варшави» Анастазі в Лізі чемпіонів. За одним матчем якихось висновків зробити неможливо. Я лише знав, що то досвідчений тренер, який очолював збірні Італії, Іспанії, Польщі, Бельгії.

– Окрім тренера, з яким ви вочевидь знаходите спільну мову, вам також пощастило грати в одній команді з Сімоне Джаннеллі, можливо, найкращим пасувальником сучасності. Можете оцінити, наскільки комфортними є його передачі?
(Посміхається). Про комфортність – то коли як. Насправді Сімоне – крутий гравець. Йому лише 26 років. Якщо зважити, що зв’язуючі, які відзначаються стабільністю і нічого не бояться, мають приблизно по 30 років, то Джаннеллі до цього прийшов набагато швидше. Сімоне ж виділяється не лише вмінням пасувати. Він може забити. А ще зазвичай пасувальники є трохи нижчими за зростом і, відповідно, через це не завжди ефективні на блоці. Джаннеллі з його двома метрами не має й цієї вади. Забити поверх нього важко навіть найкремезнішим нападникам. Сімоне – різносторонній гравець, здатний додавати в будь-якому елементі волейболу. Він – крутий блокуючий, прекрасно подає. Може, лише в нападі він поступається догравальникам. Та й то лише тому, що ми цей компонент більше тренуємо. Джаннеллі я б визначив навіть не стільки як зв’язуючого, а як універсала. Він уже увійшов в історію, як перший гравець, якого визнавали в одному сезоні MVP чемпіонатів світу серед збірних і клубів.

Себастьян Соле, Олег Плотницький та Сімоне Джаннеллі не можуть без жартів навіть за обідом

– У колективі, в якому майже всі гравці зіркові, є вожак, який веде за собою на майданчику і керує роздягальнею?
– Ми намагаємося бути одним цілим. Тут радше можна розділити, хто за якими рисами лідер. На майданчику це Джаннеллі, Леон. До них додав би нашого 37-річного ліберо Массімо Колачі. Назвав би його своїм особистим тренером на майданчику. Він дуже влучно підказує, тримає мене в емоційному тонусі. Можливо, глядачам це не помітно, але на полі у нас прекрасна взаємодія. Якщо говорити про роздягальню, то веселю, мабуть, найбільше я. Мені успішно допомагає аргентинець Себастьяно Сане. Загалом, у нас так склалося, що якщо й виникає якась напруга, вона швидко розбивається жартами, які підтримують усі гравці. Ми намагаємося підтримувати позитивну атмосферу. Це дуже впливає на дії на майданчику.

– За ті три з гаком роки, що ви в «Перуджі», нинішній колектив – найкращий?
– Внутрішньо два роки назад колектив був, мабуть, навіть трохи кращим, ніж нинішній. Може, відсотків на п’ять. Важко пояснити словами, чому саме, але там було багато нюансів, які трималися всередині нашої роздягальні. Може, це пов’язано з тим, що траплялися непорозуміння з тренером. У ці миті ми, гравці, були один за одного. Зараз у цьому немає потреби. Негативу в нинішньому колективі поки зовсім не помітив. Правда, з урахуванням, що в цьому сезоні ми ще не програвали.

– Ось власне, що поразки й випробовують міцність колективу найліпше.
– То так. Звичайно, хотілося б вигравати постійно. Але миті поразок трапляються навіть у найсильніших команд. Однак мені чомусь здається, що якщо ми надалі будемо притримуватися нинішнього напрямку, то жодна поразка з рівноваги «Перуджу» не виведе. Ми продовжимо рухатися далі.

– У вашій італійській колекції вже багато кубків. Але бракує скудетто. І перемоги в Лізі чемпіонів, до якої «Перуджа» була близькою в 2020-му. Та плани зламало припинення сезону через Covid-19…
– Ми працюємо над тим, щоб у нинішньому сезоні ці два титули вже були в Перуджі. Бо одна справа – збирати трофеї в швидкоплинних змаганнях у ході сезону. І зовсім інша – перемогти за підсумками довгого шляху, коли за підсумками змагального року накопичилася втома, коли окремі гравці випадають через травми. На вершину здіймається той, хто зберіг ліпший фізичний і психологічний стан. В Італії це особливо помітно, бо прохідних матчів, під час яких можна відпочити чи виграти в півсили, не буває. Якщо навіть взяти дуже сильний чемпіонат Польщі, то й там є дві-три команди, на які лідери можуть поставити другий склад і гарантовано перемогти. В Серії А ми ось нещодавно їздили на виїзд у Сієну. Грали проти останньої команди таблиці. У важкій боротьбі виграли 3:1, матч ледь не перейшов у п’ятий сет. Чемпіонат Італії вимагає постійного перебування в ігровому тонусі.

– Олеже, якщо раніше всі захоплювалися найперше вашими подачами, то останнім часом вірусними в соцмережах стали відео, на яких ви, отримуючи другий м’яч, імітуєте атаку, а потім блискавично виконуєте передачу. Це коли ви виявили в собі такий дар?
– Цей не то фінт, не то елемент видумав не я. Просто часто гравці не виконують нічого такого, бо тренери не дозволяють. Андреа Анастазі з перших тренувань сказав нам, що хоче бачити на майданчику фантазію, імпровізацію, ризик. «У вас вільні руки, ви можете робити все», - сказав Андреа. Так, перед сезоном ми цей фінт трохи потренували. А тепер почали використовувати в матчах. Догравальник шостої зони сам вирішує, як йому грати в ситуаціях, коли він має робити передачу: стоячи, в стрибку чи просто бити самому. Раніше в нас було так, що в разі, якщо зв’язуючий підбиває перший м’яч, передачу виконував ліберо чи гравець першого темпу. Зараз усе змінилося. Поки в нас цей компонент виходить. Думаю, до кінця сезону ми ще не одну ефектну нарізку подаруємо. Ще яскравішу, ніж згадана вами. В нас є одна заготівочка. Під час тренувань вже виходило. Тепер трохи відпрацюємо, щоб вийшло під час гри. Думаю, ми вразимо прихильників волейболу.

– То вже не робота, а кураж.
– Це справді так. Я такий гравець, який любить, щоб тренер мені довіряв, а не ставив у рамки. Думаю, я не один такий. Важливо, щоб тренер допускав творчість на майданчику, а не міняв після першої ж помилки. Бо часто буває, що ти ніби й хочеш зіграти простіше, але при поганій передачі шансів на успіх не маєш. Така атмосфера, яка нині в «Перуджі», мені імпонує більше. Відчуваю, як на наші видовищні дії реагує зал, як вболівальники зриваються з місць.

– Мабуть, правду кажуть, що для спортовця важливо знайти свою команду і свого тренера. Можна сказати, що Анастазі – то якраз ваш тренер?
– Не можу сказати, щоб з кимось із тренерів у мене були конфлікти. Але Андреа, мов батько. Він до кожного з нас підібрав ключі, зі всіма контактує, любить пожартувати. Можу сказати, що наразі Анастазі мене влаштовує повністю. А з попередніх тренерів можу згадати нині, на жаль, покійного Міґеля Фаласку, з яким ми разом працювали в «Монці», моїй першій команді в Італії. То він мене пристосував до Серії А, додав впевненості в собі. Також мені подобалося працювати в тій же «Монці» з Фабіо Солі. Ми з ним понині дружимо, спілкуємося. Але якщо говорити про найвищий рівень, то Анастазі підходить «Перуджі» найкраще.

– Підозрюю, що в контексті тренерів, з якими було важко, ви чогось не договорили. Бельгієць Вітал Гейнен, з яким ви відпрацювали два перших сезони в «Перуджі» доволі складна особистість.
– (Сміється). Ви таки згадали його персонально! Дійсно, то були два найскладніших у моїй кар’єрі роки з точки зору співпраці з тренером. Гейнен – авторитетний, але дуже непростий фахівець. Щоб з ним знайти спільну мову, треба бути дуже терплячим. А я зовсім не такий. Віталові іноді прекрасно виходило налаштувати команду проти себе самого. Він використовував такий метод, коли команда сипалася. І це давало результат. Не завжди, але давало. Команда гуртувалася, виходила на майданчик, щоб довести, чого ми варті. Ми грали не проти суперника, а проти тренера.

– Такий метод практикували тренери совкового гарту. Від одного з них чув: «Підопічні мають мене ненавидіти».
– В нашому випадку пару раз десь так і було.

– Зі сторони виглядає, що в збірній України Уґіс Крастіньш не просто не вимагає від вас терплячості, а свідомо підкреслює, що ви лідер, і будує команду навколо вас.
– Не можу сказати, що він мене аж так сильно виділяє. Мені Уґіс теж може доступно пояснити, коли я «тєлєга», а коли «не тєлєга». Можливо, в чомусь ви праві і як лідерові і капітану він мені довіряє більше. Ми постійно спілкуємося, обговорюємо підсумки тренувань і матчів, аналізуємо помилки. Ми відкриті один перед одним. Це великий плюс, бо добре, коли можна підійти до тренера і запитати, чому він вважає так, а не інакше. Зрештою, у випадку з Крастіньшем це можу зробити не лише я, а й будь-який інший гравець. Скажімо, чому тренер не ставить до складу, що не так роблю. Отримавши відповіді, можеш сфокусуватися під час тренувань на усуненні цих вад.

Велика Уґісова заслуга якраз у тому, що він налагодив комунікацію в команді. Хоча йому це було зробити важко. Особливо тоді, коли він шість років тому очолив збірну. Тренер з європейським менталітетом керує українцями. Попервах знайти контакт було складно. Але Крастіньш виграв нашу довіру. Не заслужив, а саме виграв. А коли ми почали довіряти Уґісові, працювати стало набагато простіше. Йому стало легше до нас достукатися. І це видно навіть з наших дій на майданчику, якщо порівняти матчі п’ятирічної давнини і нинішні. За той час ми всі сильно змінилися. Якось переглянув кадри, як ми стояли на подіумі після перемоги в Євролізі. Уґіс виглядав поміж нас, мов гравець, який травмований, не грає і через те стоїть у костюмі. Зараз уже не сплутаєш, що це тренер. В усіх розуміннях. Нам треба триматися за Уґіса. Поки у нього все виходить. Зрозуміло, що колись настане мить, коли доведеться щось змінювати. Але думаю, що час, коли Крастіньш витиснув з нас максимум, а ми отримали максимум від нього, ще не настав.

– Президент Національної федерації волейболу Михайло Мельник якось зауважив, що Уґіс завжди стоїть на боці гравців, навіть коли йому як керівнику щось категорично не подобається.
– Знаю, що Уґіс стоїть за нас до кінця. «Порадників», які сильно розбираються у волейболі і розповідають, хто повинен грати у збірній, в нашій країні не бракує. Проте тренер відстояв усіх, кого він бачить у команді. І довів усім, що ці хлопці достойні представляти нашу країну на найвищому рівні. Взагалі, мені здається, що в Михайла Григоровича з Уґісом гарний контакт. Суперечності бувають, але це всюди так, бо тренер живе інтересами команди і бачить ситуацію зі свого боку. Президент оцінює не лише ігрові, а й організаційні аспекти, співставляє одне з іншим. Іноді це породжує непорозуміння, але компроміс знаходиться. Не було б порозуміння між тренером і президентом – не було б результату. Механізм працює.

– Однак збій міг статися. Мабуть, ви не станете заперечувати, що після четвертого місця в Золотій Євролізі, яке сприймалося як невдача, настала критична мить. За якою могли піти радикальні кадрові рішення. Усі залишилися на своїх місцях завдяки тому, що збірна України вперше в історії дійшла до чвертьфіналу чемпіонату світу.
– Так і є. Воно завжди так: не даєш результату – починаються пошуки причин і винних. Але то були емоції. З різних сторін. Ми теж не були в захваті від того четвертого місця. Груповий турнір пройшли без жодної поразки, всіх суперників просто «винесли». Хоч були проблеми зі складом, пов’язані з перельотами, люди грали з травмами. Звісно, ми теж розраховували виграти Золоту Євролігу. Більше того, напередодні Фіналу чотирьох у команді були розмови про те, як ми будемо летіти в Японію на претендентський турнір у Лігу націй. Туди, як відомо, потрапляв переможець Золотої Євроліги. А тут замість перемоги – дві поразки: в півфіналі і матчі за третє місце. Шоковані були всі – і ми, і керівництво. Добре, що цієї миті вдалося уникнути емоційних рішень і досягнути компромісу. Ця невдача ще більше згуртувала нас і змусила готуватися до чемпіонату світу з подвоєною енергією.

– У чому була причина спаду під час Фіналу чотирьох?
– Насправді, я б це навіть спадом не назвав. Якщо подивитися на цифри, то вони цілком пристойні. Чехію в півфінальному матчі ми в перших двох сетах громили. А потім вийшов діагональний Патрік Індра і почав нас бомбити. Усе відбулося настільки блискавично, що ми не встигли перебудуватися. Були певні, що гра в наших руках. А вийшло навпаки. В хорватів, з якими грали за третє місце, вигравали до того двічі. Були впевнені, що виграємо й зараз. Поступалися 0:2, ніби зібралися, довели справу до тай-брейку. Але все ж не змогли забрати гру. Пам’ятаю, що останній м’яч не забив я. А перед тим дав подачу зі швидкістю 120 км/год. Яким чином ліберо суперників Хрвоє Перван її прийняв, не збагну. Після матчу з ним говорив. Хрвоє теж дивувався, казав, що просто поставив руки і м’яч вилетів. Знаєте, мені здається, нічого не буває просто так. Мабуть, Бог дав нам ці випробовування, щоб ми згуртувалися і досягли більшого. Було б гірше, якби виграли Золоту Євролігу, а потім не вийшли з групи на чемпіонаті світу.

– Вище ми говорили про кураж, на якому ви зараз граєте. Мені чомусь здається, що піймали ви його навіть не в Перуджі, а в матчі 1/8 фіналу чемпіонату світу, в якому Україна розгромила 3:0 Нідерланди. Звісно, можу помилятися, бо бачив не всі матчі нашої збірної, зіграні протягом 30-ти років. Але з того, що бачив, про що читав, роблю висновок, що гра з нідерландцями була найкращою за всі роки для нашої чоловічої національної команди.
– Навряд чи ви помиляєтеся. Я теж бачив не всі поєдинки нашої збірної, але навіть банально виходячи з результатів, не можу пригадати чогось переконливішого. Ми зіграли майже бездоганно. Чіплятися не було ні до кого, ні до чого. Ми пронеслися тим поєдинком, мов нова автівка по швидкісному автобану з ідеальним покриттям. При цьому перед матчем ми нервували. Розуміли, що здатні виграти, але Нідерланди – постійний учасник Ліги націй, обігрує там топові команди. Налаштовувалися на зарубу з чотирьох-п’яти сетів. Але в ході гри ми повірили один в одного і піймали кураж. На одному диханні провели всі три сети. Я тоді навіть не втомився. Після таких матчів розумієш, що нічого неможливого не буває.

– Зупинила нашу команду у чвертьфіналі збірна Словенії. Зупинила за грою. Словенці зараз об’єктивно сильніші?
– Ми боролися і, впевнено вигравши перший сет, показали, що можемо перемагати цього суперника. Визначальним, який допоміг Словенії зламати гру на свою користь, став фактор домашніх трибун. Грати за аншлагу 12-тисячного палацу дуже приємно. Але важко одночасно. Річ у тім, що більшість наших волейболістів не звикли грати за такої атмосфери, за переповнених трибун, які підтримують своїх дуже емоційно. Наша команда виявилася не готовою до такого тиску і в якусь мить піймала розгубленість. Ми не змогли сконцентруватися на тих діях, які мали робити. Щоб уникати такого стану, треба проводити якомога більше матчів у такій атмосфері. Іншого рецепту немає. Певен, якби в той же день ми виступали на нейтральному майданчику чи бодай якщо б за Словенію з тих 12-ти тисяч вболівало тисячі дві-три, гра склалася б зовсім інакше. Ми були готові вигравати. Словенія не має гравців, які були б майстернішими за нас. Це психологія чистої води. Для словенців такі умови звичні. Судіть самі: Ґреґор Ропрет грає зі мною в «Перуджі», Клемен Чебуль і Ян Козамернік – у провідній команді Польщі «Ресовії». Деякі інші волейболісти виступали в Італії до того.

– Перед цим матчем тренер словенців Зоран Кедачіч дав доволі провокативне інтерв’ю, сказавши, що Україна наслідує російську школу волейболу. Уґіс Крастіньш тоді сказав, що його колега, мабуть, дивився не ту гру. Вас зачепили слова Кедачіча?
– Мені хтось розповів про це висловлювання за лічені години до початку матчу, в ту мить, коли я максимально сконцентрований і мене можна не чіпати. Що не говоріть – не достукаєтеся. Тому тієї миті не звернув на ці слова жодної уваги. А після гри, звісно, послухав. Думаю, Кедачіч говорив таке усвідомлено, розуміючи ситуацію. Він цим скористався. До слова, це також показник. Якби словенський тренер був упевнений у перемозі своєї команди, він би до таких провокацій не вдавався. До «треш-токів» доходять, коли нерви на межі. Найімовірніше, Кедачіч такими заявами розраховував вивести нас з рівноваги. Але йому це не вдалося. Ми були сконцентровані на своїй грі.

– Коли ви сказали про атмосферу, до якої треба звикнути, я згадав про чвертьфінал Євроволею-2019. Тоді Україна виграла в Сербії перший сет і впевнено вела 21:17 у другому. Однак з цієї миті серби почали перевертати гру і на українців це подіяло приголомшливо. Було зрозуміло, що камбек балканцям вдався, бо матчів такої напруги і такого рівня вони зіграли десятки. А для нас то був перший досвід. Вважаєте, українська збірна з нинішнім досвідом втримала б за схожих обставин перевагу?
– Не знаю, чи втримала б, але зреагувала б на ривок сербів спокійніше і не втратила б рівноваги. Глядачі на це, можливо, не звертають уваги. Але на майданчику іноді ліпше програвати з різницею в одне-два очки, ніж вести багато. Коли суперник починає нестися на куражі, важливо на це спокійно реагувати. Сприймати це нормально, бо ж граємо не проти якихось «мішків», які стоять, а ми не можемо забити. Ми грали проти людей, які всі до одного виступають у топ-чемпіонатах і неодноразово ставали найкращими в світі і Європі. Було б дивно, якби вони не змогли, поступаючись, переламати хід матчу. Та тоді ми так відреагувати не змогли. Ми мали розуміти, що програш кількох очок поспіль ще нічого не означає, що в нас теж є люди, здатні вийти і забити зі свого боку. Зараз би так і було. Правда, наразі виходить, що серби постійно виграють у нас на якихось маленьких деталях. Це досвід. А ще той факт, що збірна Сербії зразка 2019 року постійно грала одним складом.

– Так чи інакше, завдяки останнім успіхам наша чоловіча збірна має шанс вперше в історії пробитися на Олімпійські ігри. Наступного року на нас очікує кваліфікаційний турнір…
– У нас є дуже гарні шанси на потрапляння на Олімпіаду. Але чимало залежатиме від якості підготовки, від того, чи будуть здоровими всі наші провідні гравці. Ось почув, що під час попереднього матчу чемпіонату Польщі травмувався Василь Тупчій. Сподіваюся, він повернеться на майданчик якомога швидше. Досі відновлюється після операції на коліні Дмитро Вієцький. Це двоє людей, які для нашої збірної є вкрай важливими. Якщо ми зберемо найсильніший склад, чотири-шість тижнів потренуємося, проведемо в цей час кілька спарингів, то перемога в кваліфікації буде дуже реальною. Це те, до чого ми йшли всі ці шість років. Ми повинні використати цю нагоду, використавши всі необхідні фізичні (якщо мова про гравців) і матеріальні ресурси.

– 24 лютого – переломна в українській історії дата. Дата, яка змінила всіх українців. Зокрема спортовців. Спостерігаючи за нашими збірними з різних видів спорту, зауважив, що вони в цей час, коли вдома війна, стали по-особливому згуртованими й іноді виграють там, де від них ніхто не очікує.
– Це правда. А як по-іншому? Мільйони згуртувалися і стали, мов одне ціле. А ми, шестеро на майданчику, 11 на футбольному полі чи п’ять у баскетболі, не можемо? Втім, причина навіть не в згуртованості, а в тому, що ми перестали нити, закрили свої роти і працюємо. Болить чи не болить, щось не влаштовує? Подивися на тих чоловіків, які захищають українську землю. Їм там легко? Все комфортно? Але вони терплять. Роблять це не лише для себе, а й для усіх нас. Якщо вони дали нам змогу представляти Україну на спортивних майданчиках за кордоном, то треба це робити з честю.

Нині війна більшою чи меншою мірою зачепила всіх нас. Моєї дружини дядько воює. Друзі з Харкова залишаються попри обстріли в рідному місті і займаються там волонтерством. Ще один мій товариш, з яким ми навчалися в харківському спортінтернаті, зараз перебуває в російському полоні. Пропав він ще влітку. Довго жодної інформації про нього не було. А потім хтось побачив світлину з полоненими…

– В Італії, інших країнах, куди їздите з «Перуджею», люди часто згадують про війну?
– Більше став чути гасло «Слава Україні». Не від українців, хоча попервах, коли десь лунало таке привітання, відповідав «Героям слава», думаючи, що то наші. Однак потім люди починали говорити англійською чи італійською. Що цікаво, «Слава Україні» вони навчилися вимовляти майже без акценту.

– Олеже, судячи з ваших соцмереж, спільної з дружиною сторінки в Instagram, ви є щасливим сім’янином. При цьому узаконили свої стосунки з коханою ви приблизно в той час, коли перейшли в «Перуджу». Особисте життя не відволікало від спорту?
– На мою кар’єру одруження, а потім і народження сина вплинуло виключно позитивно. Відчуваю від дружини повну підтримку. При цьому часу на сім’ю вкрай мало. Я в постійних роз’їздах, хотілося б бачити найближчих людей частіше. Проте Аня сильна і ставиться до моєї відсутності з розумінням. Сподіваюся, вона протримається якомога довше.

– Вочевидь тому, що сама донедавна була спортсменкою (дружина Олега – колишня волейболістка збірної України Анна Степанюк).
– Але їй хочеться, щоб я більше часу був удома, приділяв увагу дитині. Добре, що Бог наділив Аню мудрістю і терпінням. Вона не просто взяла на себе весь тягар виховання сина, так ще й і мене підтримує. Ось прочитає це інтерв’ю і обов’язково скаже, що я щось сказав не так (сміється).

Святослав теж волів би бачити мене частіше. А то як виходить? Аня каже: «Тато в нас – як ясне сонечко. Його майже не буває». Коли бачу синочка, забуваю про все на світі, відчуваю величезну радість. Це не передати словами. Думаю, народження Святослава надихнуло мене на стрімкіший прогрес у спорті. Це теж психологія. Коли з’явилася дитина, вже не так, як раніше, докоряв себе за поразки. Ставився до невдач спокійніше, почав більше аналізувати. Це допомагає почуватися розкутішим як на тренуваннях, так і під час матчів.

Оцініть матеріал
(23)
Повідомити про помилку

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту і натисніть

Налаштувати стрічку
Налаштуйте свою особисту стрічку новин

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Лунін назвав головного фаворита Євро-2024
Футбол | 22 червня 2024, 14:19 6
Лунін назвав головного фаворита Євро-2024

Голкіпер збірної України – про головного претендента на титул

Бельгія – Румунія. Прогноз і анонс на матч чемпіонату Європи
Футбол | 22 червня 2024, 19:05 13
Бельгія – Румунія. Прогноз і анонс на матч чемпіонату Європи

Несподіваний лідер групи Е зустрінеться з її фаворитом

Коментарі 5
Введіть коментар
Ви не авторизовані
Якщо ви хочете залишати коментарі, будь ласка, авторизуйтесь.
Cruijff
Гордість Вінниччини й України!
comat
Олег молодець. Приємний, вихований і фантастичний у грі. Вболіваю за нього
Олександр Данник
Цікаво, чи Анна Степанюк планує відновлювати кар'єру після декрету. Збірній України її атаки дуже допомогли б.