Від Головка до Роговського: символічна збірна уродженців Херсона

Звільнення Херсона спричинило хвилю оптимізму в українських медіа, пабліках, у наших друзів по всьому світу. Настрашені злодюгаги вшиваються з Правобережжя, світ наче знову повертається до українського порядку денного, обурюючись вчинками запоребрикових злосників. Українці висловлюють свою солідарність із Херсоном по-різному: хтось постить давнезні світлини з цього міста, медійники здебільша згадують свої відвідини Столиці кавунового краю та події, з ними пов’язані, а дехто стрімить просто з центральної площі звільненого міста, політики не втрачають можливості попіаритися на гарячій темі, футбольні клуби адаптують свою емблему до актуальних подій, роблячи її повноправним елементом кавунятко.

Ми своєю чергою пропонуємо варіант символічної футбольної збірної уродженців Херсона. А це місто подарувало улюбленій грі мільйонів чимало справжніх майстрів. Проте, на жаль, не всі з них мають проукраїнську позицію.

Воротар: Максим Старцев (народився в 1980 р.)

За плечима в цього кіпера – більш як півторадесят років виступів за українські клуби (зокрема й за такі потужні як «Дніпро», «Металіст» тощо), тріумф із «Таврією» в розіграші Кубка України, «бронзи» чемпіонату України, матчі за українську молодіжку й пара ігор за національну команду (проти японців, до речі, залишив свої ворота в недоторканності) й, ніде правди діти, колаборація з російським ворогом: робота на посаді головного тренера в клубі «ТСК-Таврія» та інших клубів окупованого півострова з не менш загадковими назвами, тренування воротарів так званої збірної Криму з футболу, функціонерська діяльність.

За ігровими та кар’єрними ознаками Старцев, безперечно, кращий воротар із народжених у Херсоні, та ось постігрові вчинки його аж ніяк не прикрашають. Альтернатива Старцеву? Євген Мефодійович Кучеревський як голкіпер особливих звитяг не здобув, адже в 1960-ті рр. захищав ворота здебільшого клубів 2-ї союзної ліги. Вершин Кучеревський сягнув саме як тренер, відтак і в символічній команді доцільно за ним закріпити тренерський місток.

Захисники: Сергій Воронежський (народився в 1967 р.), Сергій Третяк (народився в 1963 р.), Олександр Головко (народився в 1972 р.), Олександр Караваєв (народився в 1992 р.).

Сергій Воронежський є чемпіоном України 1992 р. у складі «Таврії» та бронзовим призером національного чемпіонату в сезоні-1992/93 в складі одеського «Чорноморця». Цей невисокий працьовитий оборонець, можливо, й не так багато матчів зіграв за провідні українські клуби (найдовше він захищав кольори житомирського «Полісся» наприкінці минулого сторіччя, тоді житомиряни не були таким амбітними колективом, як нині), проте долучився до першого чемпіонства кримчан. Безпомилково відіграв історичний львівський фінальний матч-92 проти київського «Динамо» й зробив свій внесок у тріумф таврійців.

Сергій Третяк свій перший трофей здобув ще в радянському футболі: в 1990 р. він вийшов на заміну в складі «Чорноморця» в фінальному матчі за Кубок Федерації футболу СРСР. Одеситам тоді протистояв «Дніпро», а моряки зрештою виявилися сильнішими – 2:0. У 1980-ті рр. він цементував захист одеситів, на зорі української незалежності зіграв пару матчів за нашу національну збірну (зокрема й у першому матчі в історії нашої команди – проти угорців в Ужгороді в 1992 р.), а надалі поїхав до Ізраїлю, де йому судилося стати справжньою легендою єрусалимського «Бейтара». За вісім років ігрової кар’єри уродженець Херсона тричі ставав чемпіоном країни в складі «левів зі столиці», здіймав над головою Кубок Ізраїльської ліги, а по закінченні ігрової кар’єри Сергій Володимирович тривалий час працював на тренерській роботі в цьому клубі.

Одна зі справжніх зірок нашого футболу кінця 1990-х рр. – Олександр Головко. Він чемпіонствував ще в складі «Таврії» у 1992 р., а надалі 7 разів сягав української чемпіонської вершини в київському «Динамо» й 5 разів здобував з біло-синіми національний кубок. Головко став незамінним елементом (даруйте за таке визначення, але воно відповідає дійсності) ігрової моделі Валерія Лобановського, яку метр впроваджував у «Динамо» наприкінці ХХ сторіччя. Те «Динамо» справді входило до шорт-листа найсильніших клубів континенту, трощило на друзки «Барсу», вибивало з Ліги чемпіонів «Реал», доходило до «чемпіонських раундів» єврокубків і цілком реально претендувало на перемогу в Лізі чемпіонів. А пару центрдефів Ващук – Головко вважали чи не найсильнішою в Старому Світі. Показово, що в усіх професійних командах, де йому довелося грати («Таврія», «Динамо», китайський «Циндао»), зрештою, він ставав капітаном. По закінченні ігрової кар’єри плідно працює на тренерській ниві. Нині очолює першоліговий клуб «ДІНАЗ» із Вишгорода.

Чинний гравець київського «Динамо» Олександр Караваєв до 30-ти років нагромадив чималий досвід. «Шахтар», «Севастополь», «Зоря», «Фенербахче» – куди лише не закидала футбольна доля Кару, як кличуть Олександра в футбольних колах. У складі «Динамо» він став чемпіоном країни, двічі вигравав національний Кубок і Суперкубок України. Із «Зорею» свого часу діставав «бронзу» національного чемпіонату. Мало не пів сотні матчів відіграв за національну збірну. Безперечно, нинішній сезон для Караваєва складається не так, як мріялося на його старті. Тому є чимало об’єктивних причин. Проте щиро вірю, що звільнення рідного міста від рашистської навали послугує для Олександра добрим знаком для виходу з кризи й на футбольному полі.

Півзахисники: Анатолій Жосан (народився в 1959 р.), Віктор Коваленко (народився в 1996 р.), Юрій Максимов (народився в 1968 р.).

Більшості поціновувачів вітчизняного футболу Анатолій Жосан відомий як арбітр матчів вищого та першого українських дивізіонів (й наше «класико» обслуговував, чого там!). Та в Анатолія Миколайовича була й цілком успішна ігрова кар’єра «ванклабмена». Багаторічний капітан херсонського «Кристала» – команди рідного міста, Жосан не лише провів найбільшу кількість матчів, а й забив найбільшу кількість голів за херсонців. Достоту Жосан – легенда «Кристала»!

Атакувальний півзахисник італійської «Спеції» Віктор Коваленко по праву в збірній найіменитіших футболістів, народжених у Херсоні. Й Столиця кавунового краю делегувала свого представника до серії А! Не можна сказати, що цей сезон для Віктора складається вдало. Він дістав травму біцепса стегна, й, за прогнозами, може з ‘явитися на полі лише на початку 2023 р. Менше з тим, у тих цьогосезонних матчах Коваленка в формі «Спеції», які мені довелося побачити (десь із пів десятки), він виглядав цілком пристойно. Актуальна трансферна вартість Віктора – 2 млн євро. Свого пику він сягнув у «Шахтарі» наприкінці 2010-х рр.? Так, чотири рази ставав чемпіоном країни, стільки само разів здіймав над головою національний Кубок, двічі Суперкубок, був навіть кращим бомбардиром чемпіонату світу U-20 із п’ятьма голами (врахуйте, що українська команда назагал зіграла на ньому не надто успішно, вилетівши на стадії 1/8 фіналу). Хай там як, а Коваленко торік прийняв італійський виклик. Чи слушно зробив? Натепер відповісти складно – чимало ввідних виникло (даруйте за таке парадоксальне твердження), та в будь-якому разі щиро зичу хлопцю з Херсона залишити свій слід на італійських полях, хай навіть і в скромних колективах. Звільнення рідного міста – йому на сприянок!

Праворуч у півзахисті збірної херсонців розташую Юрія Максимова (періодично, хоча й не надто часто він грав саме на тій позиції). Свого часу він заявив про себе в складах «Дніпра» та київського «Динамо» (в команді Лобановського тричі став чемпіоном України й однораз володарем Кубка), дістав запрошення з Німеччини й подався до тамтих палестин видолювати славу в бундеслізі. Зрештою зміг розжитися німецьким трофеєм – тріумфував у Кубку Німеччини з «Вердером». Виявляв свої ігрові чесноти – колосальну працездатність, вміння віддати точний довгий пас, потужний удар – і в збірній України. На тренерській стезі здобув реноме, працюючи здебільша з українськими клубами вищого дивізіону, хоча періодично мав тренерський клопіт і з клубами інших пострадянських країн.

Нападники: Володимир Роговський (1954–2022), Ігор Ніченко (народився в 1971 р.), Артем Сітало (народився в 1989 р.).

Наприкінці 1970-х – на початку 1980-х Володимир Роговський був помітною постаттю в складі «Шахтаря». Певно, тогочасся було найкращим періодом за радянську добу для гірників. Роговський у складі донеччан виграв Кубок СРСР у 1980-му, двічі діставав союзне «срібло» та однораз «бронзу», а в 1975 р. його було пошановано призом журналу «Смена» «Кращому дебютанту сезону». Власне, тоді приз вручали символічній команді новачків, й ось до неї і потрапив Роговський. А компанію йому в тій символічній команді склали такі знані надалі гравці як Хорен Оганесян, Андрій Редкоус, Олександр Бубнов тощо. Того сезону запам’ятався дубль Роговського у ворота тбіліського «Динамо» у вересневому матчі в Донецьку. «Шахтар» вів боротьбу за «срібло» (зрештою, вона виявилася успішною), й у цьому контексті матч проти грузинського колективу був вельми важливим. За нічийного рахунку 1:1 (Володимир Сафонов і Давид Кіпіані відзначилися) Роговський упродовж 10-ти хвилин двічі вражає ворота гостей і здіймає хвилю несамовитої радості на трибунах стадіону «Шахтар» (і на териконі неподалік!), які заповнило 38 000 вболівальників! Ще мені запам’ятався гол Роговського та назагал його натхненна гра на старті сезону-79 в матчі проти «Спартака» – майбутнього чемпіона. Тоді Роговський і Віталій Старухін просто розривали захист команди Костянтина Бескова. Кожен із нападників відзначився по разу, гол Миколи Федоренка російські судді не зарахували через лише їм відомі причини, та й на пенальті гірники могли розраховувати. А гол Роговського став результатом того, що він виявився кмітливішим за чотирьох захисників червоно-білих і воротаря Ріната Дасаєва. Зауважу, що й Роговський, і Грачов мали чимало можливостей довести рахунок до непристойного, та й так для помаранчево-чорних вийшов чудовий заспів срібного сезону.

Роговського-гравця вирізняла неабияка швидкість і брак жабрійства на полі. Він залюбки ділився м’ячем із партнерами, які перебували в кращих позиціях. Увійшов в історію «Шахтаря» як автор першого гола гірників в єврокубках: від його влучного удару головою постраждав східнонімецький клуб «Динамо» (Берлін).

У післяфутбольному житті працював викладачем в одному з вишів Херсона. На жаль, життя легендарного нападника «Шахтаря» обірвалося цьогоріч одразу після початку повномасштабної збройної агресії рф в Україні.

Ігор Ніченко в союзні часи пограв за харківський «Металіст», а на зорі української незалежності не без успіху захищав кольори «Кривбасу». Відзначився кількома рекордними показниками результативності в складі криворізького клубу (загальна результативність, результативність за один сезон тощо). В половині 1990-х рр. вирушив до Угорщини, де плідно потрудився на бомбардирській ниві добрий десяток років, змінив кілька не останніх у цій країні клубів, двічі ставав чемпіоном країни, двічі здобував тамтешнє «срібло», однораз «бронзу», двічі ставав кращим гравцем угорського чемпіонату, одного разу – кращим бомбардиром. Мав виняткове відчуття голу, міг зметикувати гол буквально з нічого (як вправна господарка смачний салатик!), добре адаптувався під угорський футбол, зокрема під жорсткі дії захисників. Ніченка дуже цінують у футбольних колах Угорщини – країни зі славної футбольної історією.

Сьогодення в лінії херсонського нападу репрезентує нападник «Інгульця» Артем Сітало. Певно, кращі роки своєї ігрової кар’єри Артем провів в «Олександрії». Допоміг цьому клубу вибороти «бронзу» чемпіонату України в сезоні-2018/2019, а під час свого дебютного матчу в українській прем’єр-лізі в липні 2016 р. відзначився голом у ворота «Шахтаря», які захищав Андрій П’ятов. Цьогоріч він нечастий гість у старті «Інгульця», і назагал провів на полі небагато часу й результативними діями не відзначався, та все ж віриться, що свого останнього слова на прямокутному смарагді Артем ще не сказав.

Тренер: Євген Кучеревський (1941–2006)

Євген Мефодійович – архітектор чемпіонського «Дніпра» 1988 р. Під його орудою було створено боєздатний колектив, який був на провідних ролях у колишньому СРСР і вельми помітним на євроарені. А вже в новочасся молодий «Дніпро», зібраний Кучеревським, розтрощив у Кубку УЄФА славнозвісний німецький «Гамбург» – 3:0 після виїзної поразки 1:2. «Хлопці, заженемо цих фриців за Бранденбурзькі ворота!» – сказав на передматчовій установці Мефодійович. Й хлопці не забарилися з її виконанням!

***

Сновигаючи архівами в пошуках футбольних звитяг херсонців, піймав себе на думці, що кращі з них здебільшого приносили славу аж ніяк не команді рідного міста. Хтось дістав шану в київському «Динамо», хтось у «Шахтарі», інший у «Чорноморці», дехто взагалі за кордонами України. Із легенд «Кристала» делегувати когось у збірну, рясно помережану гравцями національної збірної України, переможцями «Барселони» та «Баварії», мультичемпіонами різних країн, складнувато. Та все ж таки щиро сподіваюся, що настане час, коли й зелено-сині кольори «Кристала» заяскравіють на українських стадіонах, а гравці в цій формі змусять фахівців і вболівальників говорити про себе. Й одного разу команда зі Столиці кавунового краю проторує собі шлях до української прем’єр-ліги. Та на часі нині – убезпечення міста від ворожих обстрілів, масштабна відбудова понівеченої інфраструктури й поступовий перехід до мирного життя. Вірю, що все це відбудеться якнайшвидше!

Олексій РИЖКОВ