Динамо у Лізі Європи: ні обіцянок, ні пробачень

Характерною рисою, чеснотою нинішнього «Динамо», тобто каденції Мірчі Луческу, було вміння перегравати собі подібних. Наддосвідчений румунський фахівець за дуже короткий термін, здавалося, навчив свою команду робити те, що його попереднику не вдавалося фактично ніколи. «Брюгге», «Генк», «Ференцварош», АЗ, «Фенербахче», «Штурм», «Шахтар» - цих гідних і шанованих суперників, які здебільшого перевершували «біло-синіх» у дрібницях - але таки перевершували - «Динамо» навчилося проходити.

Навчилося завдяки незбагненному, незрозумілому раніше вмінню терпіти (тобто характеру), вмінню перебудовуватися (тобто майстерності), вмінню відшукувати приховані резерви (тобто потенціалу). Ну і везінню, звичайно ж. Зрештою, і завдяки тренерському вмінню.

Ця тенденція спочатку проявилася і в нинішньому єврокубковому розіграші - кваліфікації Ліги чемпіонів, де були пройдені згадані вище міцні «Фенербахче» та «Штурм». А далі почалося незрозуміле. Далі почалося падіння.

У принципі, пояснити «незрозуміле» не так вже й складно. Пояснення, як на мене, лежить на поверхні. Просто легше від того, що знайдеш істину, на жаль, не стане. Але її обов'язково потрібно не лише знаходити, а й озвучувати. Хоча б для очищення власної совісті.

Після того, як Суркіси витягли щасливий квиток, запросивши тренувати команду Лобановського, далі були ходіння по колу. Ходіння по муках. «Конспекти», відсутність системності, кумівство в клубі – здавалося, це триватиме вічно. Принаймні, поки брати будуть біля керма. А йти в найближчому майбутньому вони не збираються.

Ситуація із запрошенням на тренерський місток Луческу стала спробою виходу «зовні». Хід нестандартний, несподіваний. І він дав видимі результати. Про що було сказано вище.

ФК Динамо. Олександр Тимчик (зліва) у боротьбі за м’яч

Але далі почалося те, що почалося. Вже минулого сезону було чітко видно, що ресурси – і клубні, і тренерські – аж ніяк не безмежні. Не маючи широкої кишені Ахметова, Луческу не міг мати в команді кваліфікованих латиноамериканців. А ті, хто до неї потрапляв, бралися явно не для підсилення. Для інших завдань. Ну, це питання до трансферного відділу.

Виявилося, що і чаклунство Мірчі має і термін давності, й межу можливостей. Все це було видно вже за його останніми сезонами у «Шахтарі». Тепер на власні очі побачили і за двома сезонами в «Динамо».

Луческу вичавив практично все із нинішньої своєї команди. Більше вичавлювати нема чого: можна ненароком задушити. Ті новачки, які прийшли за Мірчі в команду, практично всі провалилися. Починаючи від Кравця, Белуце й Шкуріна (пам'ятаєте ще таких?) і закінчуючи Кулачем та Антюхом.

Та й останні за ліком новобранці – Перріс, Лонвейк та навіть Кабаєв – це навряд чи системна робота клубу щодо підсилення конкретних позицій. Здається, що просто брали швидко те, що погано лежить. Щоб в авральному порядку залатати пролом, що утворився.

Плюс травми, плюс логістика, що в рази ускладнилася, через війну. Деяких подібні проблеми тільки розбурхали, змусили шукати нестандартні рішення, але «Динамо», схоже, від «негараздів», що звалилися, впало в прострацію.

Два матчі проти «Бенфіки» стали своєрідним вододілом. Шансів там не було. Жодних. І це слід визнати. Але справа не в цьому. А в тому, що після «Бенфіки» розпочався рішучий регрес, провал. Це як у недбайливого студента, який з горем навпіл здав вступну сесію, щоб отримувати у першому семестрі мінімальну стипендію, але далі вирішив плисти за течією. Запустивши і успішність, і дисципліну.

Мені здається, потрапивши до групи Ліги Європи, «Динамо» на підсвідомому рівні вирішило, що справу зроблено, що задача-мінімум вирішена. Далі можна або на автоматі, або на пофігізмі.

Перший прийом не спрацював. «Фенербахче» був налаштований дуже рішуче на реванш, «Ренн» виявився просто сильнішим. Потрібно було включати інший режим – чорнової роботи. Але вже було включено режим пофігізму. Під його тужливий мотив було програно практично все – і на міжнародній арені, і на внутрішній.

Апофеозом став виїзний матч проти АЕК. Я навіть зараз, після того, як «Динамо» гарантувало собі останнє місце в групі, впевнений, що практично за всіма профільними характеристиками кияни сильніші за кіпріотів. Але довести це вони не змогли. І не схотіли.

ФК Динамо. Денис Гармаш

Дуже показово, на мій погляд, що символом динамівського «опору» у Ларнаці став Гармаш – списаний свого часу з київського «корабля», хоча раніше наділений неабиякими перспективами. А останнім часом – перекваліфікований на чужу позицію, всім своїм виглядом доводячи та показуючи слабкість та безглуздість і тієї, чужої позиції, й решти інертного та розчарованого динамівського загону...

Виходу із патової ситуації немає. Як і немає прощення. Суркіси навряд чи зараз наважаться прибрати Луческу. А їх самих навряд чи прибере провидіння. Циганков із Буяльським і далі фрагментарно запалюватимуть там, де достатньо зіграти на автоматі. Але коли конче необхідно буде вмикати цей самий автомат, вони кудись подінуться, розчиняться і зменшаться в розмірі.

А на авансцену знову вийде Гармаш. Як символ катастрофічно втраченого часу. Як символ розбитого корита…