Шахтар у ЛЧ: трохи сонця у холодній воді

Не покривлю душею, якщо скажу, що я не вірив у перспективи «Шахтаря» у нинішній Лізі чемпіонів. Якщо взагалі чесно, то в команду Де Дзербі у минулій лігочемпіонській кампанії я вірив значно більше. У тій команді були по-справжньому топові гравці, був тренер-новатор, був клас, зрештою. Ну, я так вважав. У нинішньому «Шахтарі», окрім юнацького завзяття, не залишилося нічого. І практично нікого. Знову ж таки, на мою думку. І перед початком сезону.

Розчаровуватися у негативних очікуваннях та тенденціях завжди приємно. Особисто для мене ситуацію з ніг на голову перевернула яскрава картинка двоматчевого протистояння «гірників» з «Мадридом», де українська команда, якщо і не на рівних, але дуже гідно грала з володарем Кубка чемпіонів.

Дві попередні зустрічі «помаранчево-чорних» – проти «Лейпцига» та «Селтика» – для мене були просто винесені за дужки. Бо в першому випадку, на мій погляд, донеччанам просто пощастило зіграти з повністю розібраним володарем Кубка Німеччини, а в другому – на куражі від першої гри вдалося впоратися з натиском досвідченого суперника, який фізично не витримує двох таймів.

Проте применшувати значення двох перших турів для «Шахтаря» навіть я, скептик, не збирався. Бо було здобуто одразу чотири очки у спільну скарбничку: про подібне зараз доводиться хіба що мріяти.

З іншого боку, навіть маючи на увазі ігрові та інші проблеми суперників команди Йовічевіча, не можна було не віддати належне нашому колективу. Цей «Шахтар», на відміну від попередніх «Шахтарів», грає серцем. Грає душею. Він задерикуватий, він емоційний, він швидкий. Він – справжній. Він – наш.

Напевно, саме таких емоцій від футболу мені та багатьом моїм товаришам-колегам не вистачало останнім часом. Якщо бути точним, то після 24 лютого, коли дивитись футбол стало якщо й не нудно, то проблематично. «Шахтар» повернув віру в гру мільйонів. Мою віру.

Повторюся, що відправною точкою для мого сприйняття, моєї залюбленості в цю команду стали два матчі проти «Реала». Після них я повірив. Повірив у диво, наші сили, євровесну. Давно забуте почуття, давно забуті емоції. Неначе поринув у ностальгію кінця дев'яностих, коли у Лізі чемпіонів гриміло наше «Динамо».

Я надто довго живу на цьому світі, щоб зараз проводити паралелі між тією, майже легендарною командою Лобановського та нинішньою, ще не повністю сформованою командою Йовічевіча. Порівняння буде явно на користь першої. Проте друга своїми завзятістю, експресією та вірою змушує мене знову дивитися на українську команду у найпрестижнішому клубному турнірі з широко розплющеними очима.

Гру проти «Селтіка», багато в чому вирішальну, я теж очікував з нетерпінням, але і з тривогою. Тому що я досі не знаю, наскільки високою є межа майстерності, терпіння, характеру та везіння у нашої команди. Граючи серцем, вона ще не навчилася до ладу грати головою, тому ризик провалів дуже великий. Я дуже боявся можливого розвінчання.

Але матч знову пішов у нашу «скарбничку». У прямому та переносному значенні цього слова. «Шахтар» виглядав дуже добре у свого роду фіналі проти солідної, добротної тренерської команди.

Що цікаво, «Селтік» вирішив зіграти інакше, ніж у першому поєдинку, у Варшаві. Тоді «кельти» зуміли задавити нашого чемпіона стартовим натиском, але потім видихнулися і були покарані.

Цього разу «біло-зелені» намагалися рівномірно розподілити свої сили впродовж усієї гри, методично розхитуючи хворий «зуб» нашої команди – тобто оборону.

Частково тактика «Селтіка» себе виправдала. Але, як мені здалося, Йовічевіч та його підопічні виявилися готовими до такого сценарію. Вкотре вже в нинішньому міжнародному сезоні «Шахтар» довів, що вміє не тільки тримати удар, а й вміє перебудовуватися, змінювати хід поєдинку, що складається невдало.

Обов'язково відзначаючи розумника Мудрика – і за гол-красень, і взагалі за гру, хочу відзначити ще один показовий, як на мене, момент. Коли не забив Сікан. Там справді було простіше забити, ніж промазати. Але наш чемпіон світу запустив м'яч повз ціль. Замість того, щоб дати молодцю, що опростоволосився, потиличник, партнери почали його втішати. Далеко підуть.

Ну і ще кілька слів. На цей раз – про Йовічевіча. І знову висловлю свою думку - вибачте, цієї думки в даній замітці - як мінімум маленький візок. Так ось, я дуже довго дотримувався погляду, що поява цього тренера на чолі «Шахтаря» – винятково заслуга Срни, а не самого Ігора. І ще цей крок – від безвиході.

Тим більше, якщо згадати, як саме колишній тренер «Дніпра-1» залишав своє попереднє робоче місце.

Я далекий від думки, що Йовічевіч – новий Гвардіола. Та що там Хосеп, йому ще й до Луческу рости й рости. Але саме тепер хорватський фахівець вочевидь на своєму місці. Навіть не знаю, хто міг упоратися б краще в подібній ситуації. Пали далі.

Про останній матч нинішнього групового етапу ЛЧ – проти «Лейпцигу» – зараз хочеться говорити найменше. Тому що нам дуже пощастило у першому поєдинку, коли потрапили на розібраний «Лейпциг». І дуже не пощастило зараз, коли «Лейпциг» знову став топовим.

Але хоч би як не завершилася варшавська гра, про одне можна говорити з упевненістю: «Шахтар» проведе її гідно. І напевно поженеться за журавлем у небі.

Інакше ця команда просто не вміє.