Топ-10 воротарів київського Динамо всіх часів

Про те, скільки відсотків становить воротарська заслуга в успіхах тієї чи іншої команди, теревенять, відколи існує футбол. Дехто з математичної точністю вицирклює свій процент, хтось повторює заяложену фразу про «пів команди», інший заходить у довгі балачки, в ході яких незрідка висловлює купу парадоксальних думок (а-ля Джошуа після бою з Усиком). Хай там як, а голкіперська складова, приміром, у звитягах київського «Динамо» над «Фенербахче» та «Штурмом» вагома. Та споглядаючи за героїчними сейвами Георгія Бущана, відрухово-мимоволі порівнював його з динамівськими сторожами воріт минулого. Й народилася ідея виокремити десятку найкращих голкіперів «Динамо» всіх часів, благо, обирати є з кого. Отже…

1. Олександр Шовковський (народився в 1975 р.)

На якому іншому місці, крім першого, може бути в цьому хіт-параді голкіпер, якого вболівальники прозвали «Вічно першим»! Заледве чи не чверть сторіччя захищав ворота «Динамо» СаШо! Корінний киянин є рекордсменом клубу за кількістю проведених матчів (в осяжному майбутньому навряд чи хтось переб’є його майже шість із половиною сотень ігор за рідну команду), пройшов із нею і Крим (у квітні 2007-го місцева «Таврія» йшла на перерву, виграючи в «Динамо» з перевагою в два голи, причому другий провела на 2-й доданій хвилині, якраз у роздягальню, менше з тим, як розповідають долучені, саме СаШо полум’яною промовою в перерві запалив своїх партнерів, й у другому таймі кияни забили у ворота господарів чотири голи без відповіді, й не було на них стриму!), й Рим (у вересні 2004 р. розгнівана слабогрою своїх улюбленців і суддівством шведа Андерса Фріска тифозерія «Роми» не дала змоги дограти виграшний для киян матч), і мідні труби («випробування мідними трубами витримати складно», – пише він у своїй книжці «Все в твоїх руках»), й все, що лише можна уявити собі в футбольній кар’єрі. 14-разовий чемпіон України та 11-разовий володар національного кубка (ці показники також дуже-дуже складно поліпшити!), Шовковський, на жаль, не зміг долучити до своєї нагородної колекції медаль за командну звитягу в єврокубку. Кілька раз (надто в 1999 й 2009 рр.) він та його партнери були близькими до жаданого, проте, на жаль…

Та неофіційний титул «чемпіона світу із серій пенальті» за «Вічно першим» закріпився міцно та надовго. Унікальність СаШо в тому, що він єдиний голкіпер у світі, що не пропустив жодного м’яча в післяматчевій серії на мундіалі! Скільки ж серій виграно завдяки його майстерності! Це – «золота колекція» українського футболу, якою захоплюватимуться й прийдешні генерації. Як пише Олександр: «Все одно інколи слід повертатися в своє минуле для того, аби в майбутті не повторити подібних помилок».

2. Євген Рудаков (1942–2011)

Уродженець Москви з’явився в київському «Динамо» ще в 1963 р., та попервах нечасто виходив на поле. Перший по-справжньому трудовий сезон Рудакова – 1966 р. Динамівці тоді вдруге стали чемпіонами СРСР, а Євген із 29-ти зіграних у чемпіонаті матчів у 22-х залишив свої ворота недоторканими! Через сезон відсоток сухих матчів у національному чемпіонаті в талановитого кіпера ще зріс – із 17-ти в 14-ти Рудаков не пропускав. Поступово Рудаков виграв конкуренцію в Баннікова, а на початку 1970-х і в Прохорова й став основним у «Динамо». Ба більше: на початку 1970-х Рудакова двічі номінували на «Золотий м’яч». У 1971 р. він став у підсумку 12-м, а в 1972-му розділив 18–27-ме місця в списку кращих гравців Старого Світу. Й у 1975 р. вже, за великим рахунком, на фініші ігрової кар’єри він доскочив командного євроуспіху – тріумфу в Кубку Кубків і Суперкубку УЄФА. Є в кар’єрному доробку Євгена Васильовича й медалі в складі національної збірної: «срібло» за чемпіонат Європи-72 й «бронза» Олімпіади того самого року. Чемпіонських титулів у Рудакова – вполовину менше від Шовковського (7), тричі здіймав над головою Кубок СРСР.

У мемуарній літературі чимало йдеться про початок шляху «Динамо» до європейських вершин у половині 1970-х. Багато хто як старт цієї тернистої дороги виокремлює матч «Динамо» (Київ) – «Шахтар» у дебюті сезону-74 в Києві за присутності 70-тисячної авдиторії. Олег Блохін у своїй книзі «Гол, який я не забив» так визначив героя тієї зустрічі: «Якби не Євген Рудаков, що творив того вечора дива, наша «домашня модель» могла би піддатися серйозному випробовуванню».

Відмітна риса Рудакова-воротаря – працелюбність. Він нагаровувався на тренуваннях до сьомого поту, та така сумлінна праця все ж таки дала свої плоди. «Впертість Рудакова» вражала», – писав ро нього Валерій Лобановський. Пам’ятаю одне зі своїх дитячих футбольних вражень – проводи Рудакова з великого футболу. Йшов вересень 1977 р., «Довгорукий диявол» того дня не грав, проте дістав чимало оплесків вдячних вболівальників (37 000 глядачів зібралося на трибунах, попри передматчеву дощавицю) перед календарним матчем «Динамо» (Київ) – «Торпедо» (Москва).

На початку 2010-х усе збирався записати велике інтерв’ю з Євгеном Васильовичем, кількараз набирав його домашній номер, він не відмовляв, проте узгодити дату ми ніяк не могли. А опісля почув приголомшливу звістку про його смерть…

3. Віктор Чанов (1959–2017)

«Віктор Чанов належить до тієї категорії воротарів, яким конче потрібно щодня, на кожному тренуванні відчувати подих серйозного конкурента, здатного стати у ворота й залишатися в них на тривалий час. Сам він, із таких, із конкурентів», – писав Валерій Лобановський у своїй книжці «Нескінченний матч».

Чайник, як звали Чанова уболівальники київського «Динамо», віддав динамівському клубу 8 років кар’єри. Пам’ятаю, як один із метрів вітчизняної спортивної журналістики однораз назвав чанівську манери гри «непоказною, натомість надійною». Як на мене, метке визначення. Віктор Вікторович – тричі чемпіон СРСР, 5-разовий володар Кубка СРСР (із них чотири рази в складі «Динамо»), володар Кубка кубків, срібний призер чемпіонату Європи. Порівняно з Рудаковим не вистачає медалі олімпійської проби (не пощастило йому з часом, адже від участі на Олімпіаді-84 в Лос-Анджелесі СРСР відмовився, а до тієї олімпійської збірної 1983–1984 рр. Віктора викликали, зіграв він зокрема дві товариські ігри проти Кувейту) та Суперкубка УЄФА. Натомість є в Чанова два європейські «золота» на юнацькому (1978) та молодіжному (1980) рівні! Й Рудаков, й надто Шовковський, звісно, більшомірно «ванклабмени», ніж Чанов, адже в ігровій кар’єрі уродженця Сталіно були й команда рідного міста «Шахтар», і кілька ізраїльських клубів, і навіть «ЦСКА-Борисфен». Та одначе пам’ять про цю помітну постать зіркової команди 1980-х у ветеранів-уболівальників «Динамо» живе. Безперечно, Віктор Вікторович заслужив на теплі спомини!

4. Георгій Бущан (народився в 1994 р.)

Чинний воротар «Динамо» та національної збірної України, як на мене, заслуговує на 4-те місце в історичному хіт-параді динамівських кіперів. Звичайно, його кар’єра триває, і він може й додати собі вістів. Уродженець Одеси, чемпіон України й 2-разовий володар Кубка України, Бущан неоднораз виявляв свої ігрові чесноти на найвищому рівні. Варто пригадати й Euro-2020 (21), де він був, безумовно, чи не найкращим у складі синьо-жовтих. За кількістю сухих матчів у добу незалежності він поступається лише «Вічно першому». А, відбивши пенальті в лігочемпіонському матчі проти турецького «Фенербахче», Бущан ввійшов до символічного клубу воротарів «Динамо», які перегравали своїх опонентів під час ударів із точки в єврокубках (а там, крім нього, не так уже й багато стражів воріт – лише п’ятеро). До того ж, Георгій, на вболівальницьку думку, став найкращим гравцем «Динамо» й у липні, й у серпні поточного року. Та й у двох безнадійних для «Динамо» іграх із «Бенфікою» він здобув глядацькі симпатії. На жаль, надалі його спіткала травма.

Помилки? Без них воротаря не буває. Якщо порівнювати Бущана з першими трьома кіперами в моєму хіт-параді, то їм, як на мене, більше пощастило із зірковими партнерами (кожен із них грав в одній із трьох команд-зірок Лобановського різних часів), та, може, за умов, в яких нині перебуває команда (війна, брак легіонерів, турбулентність із внутрішнім чемпіонатом), більш випуклими стають грані воротарської майстерності? Хай там як, а відсутність Бущана у воротах «Динамо» та збірної України дається взнаки. Якнайшвидшого одужання, Георгію!

5. Віктор Банніков (1938–2001)

Майбутній президент Федерації футболу незалежної України відіграв чималу роль у київському «Динамо» першої половини 1960-х рр. Після першого чемпіонства 1961 р. здавалося, що надалі гучні успіхи на киян сипатимуть, як із рога достатку. Та з 1962 по 1964 рр. динамівці фінішували далеко від п’єдесталу: 5-те, 9-те, 6-те місця не відповідали чемпіонським амбіціям. Й ось у цей період Віктор Банніков став основним воротарем «Динамо». Спершу мав у своєму доробку 7–8 сухих ігор за сезон, а в 1965 р. їх кількість сягнула 16, себто у більш як половині ігор чемпіонату, в яких брав участь уродженець Житомирщини, він зберіг свої ворота в недоторканності, а «Динамо» не останньою чергою завдяки його таланту сягнуло 2-го рядка в турнірній таблиці. Надалі Банніков конкурував за місце у воротах «Динамо» з більш молодшим колегою – Рудаковим. А в сезоні-1967 домігся достоту феноменального успіху: з 22-х ігор у чемпіонаті в 18-ти не пропускав! Граючи за Динамо (Київ) у період з 7 серпня 1967 р. до 17 квітня 1968 р., впродовж 1127 хвилин ігрового часу не пропустив жодного м'яча! Цей факт відзначила Міжнародна федерація футбольної історії і статистики, внесши українського голкіпера до відповідного списку під №19. У складі «Динамо» Банніков тричі ставав чемпіоном і двічі володарем Кубка СРСР, а з національною збірною сягнув 4-го місця на чемпіонаті світу-1966.

Колись, на початку 1990-х перетнувся з Банніковим, тодішнім головою Федерації футболу України в ліфті будівлі Спорткомітету України. «Вирушаю до Відня», – повідомив він у відповідь на одне з питань імпровізованого інтерв’ю (не скористатися нагодою розговорити легенду я як молодий журналіст просто не мав права, хоча завітав тоді до Спорткомітету зовсім для іншої бесіди). У тогочасся ФФУ налагоджувала європейські контакти, й Банніков доклав чимало зусиль для затвердження України як самостійної футбольної одиниці. А згодом на честь видатного голкіпера назвуть затишний стадіон у середмісті столиці…

6. Михайло Михайлов (народився в 1959 р.)

Михайло Леонідович, власне, і є тим воротарем, конкуренція з яким робила Чанова краще. На рахунку Михайлова – чудовий чемпіонський сезон-1981, коли з 25-ти ігор 12 він зміг відіграти насухо. Надалі до Києва переїхав Віктор Чанов, і за конкуренцією двох талановитих воротарів було напрочуд цікаво спостерігати. Зірковий для «Динамо» сезон-1985 Михайло провів на найвищому рівні! 14 сухих матчів у тогорічному чемпіонаті – заслуга Михайла Леонідовича.

Лобановський, твердячи про різницю в ігровій ментальності між Чановим і Михайловим, наголошував у книжці «Нескінченний матч»: «Впевненість Михайла Михайлова… виявляється… тоді, коли він переконаний, що ніхто його не «підсиджує»… Найвище почуття відповідальності приходить до нього, коли він знає, що заміни немає».

Зауважу, що по закінченні ігрової кар’єри Михайлов упродовж багатьох років працює тренером воротарів у «Динамо». Й, зважаючи на регулярну появу талановитих кіперів у воротах київського клуба, хист до цієї справи має неабиякий!

7. Олег Макаров (1929–1995)

Воротар першого чемпіонського складу «Динамо» 1961 р. Провів у команді майже півторадесят років. Став повноцінним гравцем основи в сезоні-1954. У другій половині 1950-х конкурував за місце у воротах «Динамо» з Євгеном Лемешком. 1961-й став для нього достоту зірковим. 13 сухих матчів у чемпіонаті на рахунку Макарова! За опитуванням «Спортивної газети», саме Макаров став найкращим футболістом України 1961 р.

Основна риса, яку виокремлювали фахівці та партнери Макарова, – його врівноваженість. Коли було гаряче у своїх воріт, у безбоязкого кіпера якнайкраще виходило зберігати спокій і впевнено діяти в «рамці». Наче не маючи видатних природніх даних для воротарського фаху (зріст у Макарова був лише 178 см), Олег Олександрович діяв буцім і просто, та впевнено. Й цей спокій передавався партнерам по команді. А його ігрове кредо щонайвлучніше висловлене Макаровим на сторінках написаної ним із допомогою журналіста (не воротаря!) Михайла Михайлова книжки «Воротар»: «Воротар не має права на відпочинок, на розслабленість, не має права вимикатися з гри, якщо прагне якнайрідше виймати м’ячі із сітки».

8. Юрій Роменський (народився в 1952 р.)

Перший динамівський сезон уродженця азербайджанського міста Мінгечаур вийшов не надто успішним для команди назагал (лише 3-тє місце в чемпіонаті), проте вельми вдалим для самого кіпера. Він одразу став основним у «Динамо» й 14 матчів відіграв на нуль.

У 1980 р. Юрій Михайлович Роменський протримав свої ворота сухими впродовж 1098 хвилин поспіль! Пересічно того сезону він пропускав 0,5 гола за матч у національному чемпіонаті. Того олімпійського року київське «Динамо» повернулося на провідні ролі в радянському футболі, й неабиякий внесок у це повернення зробив Роменський. Дві третини із зіграних ним 30-ти матчів у чемпіонаті-80 обернулися нулем на табло під назвами суперників киян. Надто рельєфно чесноти Роменського виглядали на тлі невдалої гри Ріната Дасаєва жовтневого вечора в Києві. Радянське «класико» тоді було за киянами – 2:0 в присутності 100-тисячної авдиторії. Сезон-81 для Роменського склався куди менш вдало, адже через запалення легень він змушений був чималу частину пропустити, менше з тим, 9 матчів відіграв і вельми надійно. Та надалі перейшов до «Чорноморця», де кілька років грав на доволі високому рівні, а в «Динамо» почалася епоха воротарського двовладдя Чанов – Михайлов.

9. Антон Ідзковський (1907–1995)

Зріст в Антона Леонардовича ще менший, ніж у Макарова, – 174 см. Менше з тим, він аж ніяк не з полохких. Завдяки природній стрибучості й несамовитому гаруванню на тренуваннях Ідзковський зміг буквально виплекати свою воротарську майстерність. Виняткова реакція, ефектні стрибки, власне, перегляньте старий радянський фільм «Воротар», де Ідзковський грає голкіпера команди «Чорних буйволів», і побачите його в усій красі. У складі «Динамо» корінний киянин став віцечемпіоном СРСР за підсумками першого союзного чемпіонату – навесні 1936 р. Щоправда, провів тоді матчів менше, ніж конкурент – Микола Трусевич, та надалі зміг скласти успішну конкуренцію уродженцю Одеси.

Як тренер Ідзковський підготував цілу низку відомих українських голкіперів, серед яких Олег Макаров, Євген Лемешко та Віктор Банніков.

10. Віктор Юрковський (1954–1995)

Пам’ятаю, в дитячому садку в другій половині 1970-х ми, київські хлопчаки, перекрикуючи одне одного, проголошували, хто ким буде в нашому футбольному матчі. «Я – Блохін!» – гордовито казав один. «А я – Мунтян!» – стовбив собі місце під футбольним сонцем другий. «А я – Юрковський!» – сказав один із хлопців. «То ти воротар!» – відказав йому я. «Ні-і, воротар же Рудаков», – якось навіть розгублено озвався той. Так, у чоколівських дитинчат прізвище Юрковського було на слуху, от, щоправда, не кожен малюк ідентифікував його як воротаря. Менше з тим, у 1977 та 1978 рр. основним воротарем «Динамо» був саме Віктор Юрковський. У підсумку з командою він став чемпіоном і віцечемпіоном СРСР, а також володарем національного кубка. А в золотому сезоні-1977 пропустив лише 11 голів в 27 іграх, 17 із них відігравши на нуль! Гросмейстерський показник! Фактично відправивши легендарного Рудакова на пенсію своєю впевненою грою, Юрковський, менше з тим, не затримався надовго в «Динамо» й по закінченні сезону-1979, по ходу якого він програв конкуренцію Роменському, попрямував до рідного Криму.

До історії «Динамо» Юрковський увійшов як голкіпер, який парирував два удари з пенальті впродовж однієї хвилини! Сталося це 26 серпня 1978 р. в матчі між київським «Динамо» та ЦСКА на переповненій невеличкій армійській домашній арені в столиці СРСР. Кияни тоді зрештою виграли 1:0: змусити Віктора капітулювати в армійців так і не вийшло. Символічно: кримчанин не позадкував перед московською армією!

***

Хто міг би ще претендувати на місце в десятці? Безумовно, яскравий слід у повоєнному «Динамо» залишив Анатолій Зубрицький. Він був основним кіпером «Динамо» в другій половині 1940-х. На жаль, тоді динамівці не являли собою грізної сили на футбольному полі, й Зубру доводилося часто-густо виправляти командні огріхи самотужки. Виходило це з перемінним успіхом, але принаймні конкуренцію, приміром, у Костянтина Скрипченка він вигравав.

Залишив свій слід в історії «Динамо» й Віталій Рева, що вдало заміняв Шовковського під час травми СаШо й у Лізі чемпіонів. Його вирізняє справжнє футбольне довголіття. Торік навіть у 47-річному віці Рева ще виходив на поле в складі київської команди «Лівий берег».

Пару сезонів вигравав конкуренцію в Макарова за пост №1 у «Динамо» Євген Лемешко. Достойну конкуренцію Ідзковському складав Микола Трусевич наприкінці 1930-х рр. Запам’ятався динамівським уболівальникам і талановитий, але нестабільний Андрій Гаваші («програють наші з воротарем Гаваші» – жартували трибунні дотепники). Олег Макаров коріння помилок Гаваші у воротах вбачав у «не зовсім правильній школі», а також у тому, що «Гаваші не дізнав ще одного: воротар грає не лише з м’ячем, а й без нього».

Олімпійський чемпіон Борис Разинський провів у «Динамо» сезон-1962. Йшов до команди-чемпіона й став одразу основним кіпером. А під час англійського турне киян боси «Астон Вілли» намагалися запропонувати радянському воротареві контракт, однак тоді це було неможливо.

Кілька сезонів намагався конкурувати з Рудаковим Валерій Самохін. Доволі вдало це в нього вийшло в сезоні-1973, коли він провів більше матчів за «Динамо» в національному чемпіонаті, ніж Євген.

А ще радували київських уболівальників своєю майстерністю Ігор Кутепов і Вальдемарас Мартінкенас, Олександр Рибка та Станіслав Богуш, Денис Бойко та Максим Коваль – одне слово, в переліку стражів воріт «Динамо» чимало знаних у вітчизняному футболі особистостей.

Не вийшло себе сповна реалізувати в «Динамо» в Олександра Філімонова та Олександра Жидкова, В’ячеслава Кернозенка та Андрія Ковтуна, не задався динамівський вектор кар'єри в Олександра Прохорова, Василя Кириченка, Юрія Сивухи, Михайла Москаленка, Сергія Краковського, Іллі Близнюка, Тараса Луценка, Артема Кичака, Артура Рудька, Леоніда Клюєва, Петра Зайця, Анатолія Проскурякова, Ігоря Перельмана, вже згадуваного Костянтина Скрипченка тощо.

«Це завжди проблема, коли в команді два приблизно рівноцінні воротарі. Виставляти їх на матчі через раз, як це інколи практикують у хокеї, не зовсім, певно, розумно для футболу, де оборона має відчувати голкіпера спиною, звикнути до нього й довіряти йому. А як звикнути, якщо сьогодні один, завтра інший?» – задається питанням Валерій Лобановський у книзі «Нескінченний матч». Та все ж таки метр виснує: «Проте команді потрібен гарний другий».

Хай там які складні часи були на наших теренах, а київська воротарська школа регулярно постачає до команд майстрів повних мужньої зваги вправних кіперів. Сподіваюся, що навіть нинішня навала зухвалих орків не стане на заваді цьому процесу. Захищати своє і українці назагал, і кияни зокрема вміють!