Динамівська криза: запаморочення від неуспіхів

Зізнатися, роблячи прогноз на нинішній сезон УПЛ, я подумки виокремлював для себе лише одну команду-фаворита і відразу кілька претендентів на друге місце. Фаворитом у мене було однозначно «Динамо».

Аргументів, щоб думати саме так, я мав багато. Власне вони, ці аргументи, були приблизно однаковими у багатьох футбольних уболівальників. Як кажуть, тут не треба мати сім п'ядей на лобі. Достатньо пари.

Ось що мається на увазі. У ситуації, викликаній рашистським вторгненням, «Динамо» постраждало на порядок менше (вибачте за це незграбне порівняння) від того ж «Шахтаря», який був змушений обходитися і без свого головного тренера, і без багатьох легіонерів. У «біло-синіх» у зв'язку з цим проблем незрівнянно менше: Де Пена, Вітіньо і навіть Вербич у структурних побудовах команди не грали визначальної ролі.

З відходом нечисленних «варягів» київська команда не стане слабшою, а нова динамівська поросль із справді крутої клубної академії не змусить себе довго чекати – приблизно так я розмірковував. Ну і плюс до всього досвід та авторитет Луческу дозволяв не лише утримати команду на плаву в найскладніші часи, а й вивести її із забуття.

Після трьох зіграних турів (для динамівців - двох) моя впевненість у світлому майбутньому для «біло-синіх» у поточному чемпіонаті країни (та й не лише там) досить похитнулася. Тому що я не побачив і дещиці того, в чому був упевнений «на папері». Я побачив розбиту морально та фізично команду, яка не знає і не вміє. Однак звично звинувачувати у цьому Мірчу Луческу особисто я не збираюся. І не тільки тому, що це найпростіше і найзвичніше. А ще й тому, що румунський тренер просто не повинен бути цапом-відбувайлом у ситуації, де від нього майже нічого не залежить.

***

Спочатку хочу поговорити про об'єктивну сторону динамівської кризи. А те, що це криза, ні в кого не має бути сумнівів, адже з урахуванням поразки від «Зорі» кияни програли вже чотири гри поспіль. Отож, мені здається, що Луческу свідомо готував своїх підопічних насамперед на матчі проти «Фенербахче». Якщо доцільно говорити у цьому випадку, то саме на ті дві гри Луческу виводив своїх футболістів на пік форми. Не стільки на фізичний пік, адже це було просто авантюрою, скільки на моральний.

На мою думку, гра коштувала свічок. «Динамо» героїчно пройшло потужнішого, як на мене, віце-чемпіона Туреччини. «Динамо» залишилося у грі. «Динамо» залишилося в Лізі чемпіонів. І забезпечило собі як мінімум групу Ліги Європи.

Далі на аналогічних «дріжджах» був пройдений «Штурм». І деякі поспішили замовити Луческу «прижиттєвий пам'ятник». Поспішили, чого там. Але зараз не про це.

«Бенфіка» банально виявилася вищою класово. Проти лома прийому не знайшлося. Не знайшлося насамперед тому, що кадрового ресурсу «Динамо» виявилося незрівнянно мало. «У «Бенфіці» Яремчук виходить на заміни, а у нас він був би найкращим футболістом» - ці слова Луческу дуже точно характеризують співвідношення сил у тому протистоянні.

Хоча, звичайно ж, із Мірчі Михалича теж не можна знімати провини за дві безвільні поразки підопічних: вибачте, але тренерської майстерності Луческу у двох поєдинках проти «Бенфіки» особисто я не побачив. Ось в іграх проти «Фенера» та «Штурму» бачив, а тут – ні. Так що, звичайно ж, є в тому дзвінкому ляпасі і його вина.

Як, безумовно, є його вина і в резонансних поразках від «Дніпра-1» та «Зорі»: не передбачив, не перейнявся, не зробив вчасно заміни, не вніс вчасно корективи до гри, не налаштував належним чином. І однієї мантри – «хлопці два місяці не були у Києві, морально втомилися» – вже мало буде. Потрібно вміти визнавати свої помилки.

Але провини клубного керівництва – читай: Ігоря Суркіса – значно більше. На мій погляд. Зараз постараюся пояснити.

***

Ігор Михайлович практично при кожній нагоді хвалиться тим, що, мовляв, вміє утримати в команді знакових гравців. У даному випадку йдеться не лише про Циганкова, а й про Буяльського, Забарного, Шапаренка, Сидорчука. Список за бажання можна продовжити.

Як показує практика, подібне «утримання» ні до чого доброго не приводить. Циганков переріс «Динамо» і заслужив на новий виклик. Але його вчасно не відпустили. Тепер він може потихеньку деградувати. Або, у найкращому разі, грати від моменту до моменту. Прибрати його зі складу начебто й не можна, як і визнати, що він просто став тягарем. І до особистої трагедії Циганкова додається загальна трагедія: замінити його рівноцінно ніким. Бо про цю заміну ніхто не думає.

Те саме – колективна безвідповідальність – відбулася і у разі відходу Вербича. Виявилося, що на лівий фланг півзахисту ставити банально нема кого. Мірча пхав туди будь-кого, тільки не профільного виконавця. А все тому, що у клубі звикли жити одним днем. Це визначення, дуже доречно, підходить і під проблему нападу.

Мовляв, є Бесєдін в атаці, є Ванат на підході, є вічний Гармаш – цього достатньо, щоб подавати заявку до УПЛ чи єврокубків. Але за фактом виходить, що один уже не тягне, другий ще, а третій звик ходити конем. Кулача та Супрягу просто виносимо за дужки – трансферні прорахунки може мати кожен клуб. І дай Боже кожному футбольному агенту пронирливість Шаблія…

Виходить кричуща картина безгосподарності: начебто є основна обойма, і це добре, можна спочивати на лаврах, але крок убік – і там повний провал. Але цей крок робити не хочеться. Бо некомфортно. А суперечити босу ніхто не може. Та й нема кому, загалом. Навіть Олексій Михайличенко, з функцій та ролі якого всі сміялися, але який реально міг хоча б на рівних говорити з ІМС, злиняв до УАФ. Залишився лише вакуум.

Вакуум заповнюється гарячково. Немов латки на свитині бродяги. Несподівано пішов Вербич – терміново кинулися шукати заміну на боці. Знайшли у «Зорі». Їхнього Кабаєва. Хоча своїх непоганих півзахисників відповідного профілю порозпихали по орендах.

З форвардами – ситуація наче дві краплі води схожа. Треба було всоте зрозуміти, що Бесєдін не тягне, що це не гравець рівня першої команди «Динамо», щоб в авральному порядку взятися десь на боці шукати нападника. Не гидуючи навіть рашистськими відходами.

Адже не можна сказати, що навіть у цей екстремальний час у «Динамо» закінчилися гроші на трансфери. Та ні, звичайно. Тим більше, що одне потрапляння до групи ЛЄ гарантовано принесло до скарбниці «біло-синіх» близько п'яти мільйонів євро. На ці гроші можна купити пару-трійку гідних гравців. На проблемні позиції. Але «чухатися» почали лише після того, як почалися проблеми, коли переконалися, що погано і з Циганковим, і без нього. Не кажучи вже про позицію форварда.

Може, недоречно виглядатиме порівняння з «Шахтарем», проте: потрапивши в глибокий цейтнот, «гірники» по всіх «засіках» відшукували гравців як на проблемні позиції, так і про запас. Підписавши не лише колишніх своїх, а й колишнього динамівця Михайличенка. У «Динамо», схоже, вважали за краще робити гарну міну за поганої гри. Тобто виїжджати на наявному ресурсі Циганкова та компанії. І на «чуйці» Містера.

«Чуйка» виявилася справою ненадійною: спрацьовує далеко не завжди. І це не вина людини, якій вже 77 років, а її біда: через поважний вік він просто апріорі не може запропонувати щось нове, надзвичайне, для чого потрібні молодість і комп'ютер.

Підкачав і ресурс. Виявилося, що навіть за мірками УПЛ його теж небагато. І це вже провина, а не біда. Тому що за визначенням мали дивитися хоча б на крок уперед.

Але дивилися лише на себе коханого у дзеркало.