Кемпес, Марадона й Мессі: символічна збірна Аргентини всіх часів

Цими липневими днями футбольна Аргентина відзначає 110-річчя вступу до ФІФА. Це славнодаття вкупі з нещодавнім тріумфом сучасної збірної Аргентини у фіналіссімі (чемпіони Європи – італійці – були розтрощені з рахунком 3:0) спонукало блогера Sport.ua скласти збірну Аргентини всіх часів.

Срібній країні є чим і ким пишатися в футбольній сфері. Нині її кольори захищає один із двох найвідоміших гравців сучасності, 30–40 років тому на смарагдових газонах світу царював інший талант від Бога, час від часу Аргентина постачає на футбольні ринки зірок найвищого ґатунку. Скласти збірну кращих із кращих гравців у смугастій біло-блакиті – не таке вже й просте завдання. Та ґрунтуючись на власних спогадах (а чемпіонські та віцечемпіонські для Аргентини чемпіонати світу пам’ятаю добре), спробував пошанувати най-най-найдостойніших. Вийшло щось на кшталт заявки на світовий чемпіонат – 26 гравців. Та все ж основу виокремлю осібно.

Воротар: Убальдо Фільол (народився в 1950 р.). Запасні: Серхіо Ромеро (народився в 1987 р.), Нері Пумпідо (народився в 1957 р.).

Основний голкіпер збірної усіх часів – чемпіон світу 1978 р. та кращий воротар того турніру Убальдо Фільол. Переглядав не так давно фінал мундіалю-78 і відзначив неабияку роль Фільола в тій аргентинській звитязі. Він упевнено почувався як на лінії воріт, так і на виходах, вміло керував оборонцями та якнайшвидше розпочинав атаки своєї команди довгими спрямуваннями м’яча на партнерів. Фільол назагал грав на трьох чемпіонатах світу. Особисто в мене, та й, певно, в усіх симпатиків київського «Динамо» зі стажем із Фільолом пов’язані й приємні для киян спогади. В фіналі Кубка кубків-86 саме в ворота мадридського «Атлетико», які захищав уславлений аргентинець, динамівці провели три голи, що навічно закарбувалися в фанатській пам’яті. До речі, той сезон став єдиним для Убальдо в Європі. А ще Фільол запам’ятався мені незвичними, як для стража воріт, ігровими номерами на чемпіонатах світу. У збірній Срібної країни впродовж другої половини 1970-х – у 1980-х рр. їх давали за алфавітом, й Убальдо, або, як його звали, Каченя грав то під 5-м, то під 7-м номером, а на мундіалі-74 був заявлений під 12-м номером.

Дублерами Фільола в моєму варіанті будуть олімпійський чемпіон і віцечемпіон світу Серхіо Ромеро (зіграв найбільше матчів за збірну Аргентини серед воротарів – 96!), а також чемпіон світу-86 і віцечемпіон планети-90 Нері Пумпідо.

Захисники: Оскар Руджері (народився в 1962 р.), Даніель Альберто Пассарелла (народився в 1953 р.), Хав’єр Маскерано (народився в 1984 р.), Хорхе Марія Ольгуїн (народився в 1952 р.). Запасні: Альберто Тарантіні (народився в 1955 р.), Хав’єр Санетті (народився в 1973 р.), Роберто Айяла (народився в 1973 р.), Хуліо Олартікоечеа (народився в 1958 р.).

Ліворуч в моєму варіанті основи – чемпіон світу-86 Оскар Руджері. Він був мало не ключовим гравцем захисту в чемпіонському складі 1986 р. Відомою є байка про те, що наставник збірної Аргентини Карлос Білардо вночі перед фіналом проти західних німців заявився до готельного номера Руджері й запитав того, кого він має стерегти в прийдешній грі. Напівсонний Оскар відповів: «Румменігге». Відтак тренер заспокоївся, зрозумівши, що його підопічний належно зосереджений. Власне, Руджері міг зіграти як лівого центрального оборонця, так і просто лівого оборонця. Завжди заряджений на боротьбу, фізично витривалий, працездатний, він більш як десяток років грав за збірну, ледь-ледь не дотягнув до позначки в 100 матчів за неї.

Місце Даніеля Альберто Пассарелли (нині прийнято писати Пассарелья, та надам перевагу менш правильному, але більш класичному для нашої преси написанню) в збірній Аргентини всіх часів сумнівів не викликає. Ель Каудільо, як звали його аргентинські газетярі, – єдиний аргентинець, що став 2-разовим чемпіоном світу. А на мундіалі-78 він до того ж ще був і капітаном команди! Про це сам Пассарелла казав так: «В Аргентині є 43 гравці, що ставали чемпіонами світу, натомість є 44 медалі для чемпіонів світу!» Мав славу чи не найрезультативнішого оборонця світового футболу всіх часів (середня результативність в іграх за збірну – 0,314 гола за матч!). Із ним можна порівняти в цьому аспекті хіба що нідерландця Роналда Кумана, та він грав трохи в іншочасся, а Каудільо був таким собі уособленням тотального футболу в аргентинському виконанні.

Інший центральний захисник Хав’єр Маскерано не може похизуватися золотою медаллю світового чемпіона в своїй колекції, та є унікальним в іншому. Він – 2-разовий олімпійський чемпіон! До того ж Маскерано є віцечемпіоном світу. Його італійська кров, певно, наклала відбиток на футбольну філософію. Він завше суворо дотримувався тактичної схеми на полі й, на відміну від Пассарелли, забивав вкрай нечасто, а грав як центрального захисника, так й опорника. Натомість у своєму арсеналі мав виняткової точності довгий пас, а про непоступливість Маске у боротьбі ходили легенди! Марадона як тренер збірної свого часу довірив капітанську пов’язку саме Хав’єру, розтлумачивши це своє рішення так: «Він якнайближче до моєї ідеї аргентинської футболки, яка передбачає піт, жертву заради неї, професіоналізм, авторитет серед товаришів по команді». Маленький вождь є 2-м гравцем в історії аргентинського футболу за кількістю матчів за збірну (147!).

На правий фланг захисту поставлю чемпіона світу-78 Хорхе Марію Ольгуїна. Нині його прізвище прийнято писати як «Ольгін», та вибачте мені цю невеличку неточність, адже в тріумфальний для Хорхе Марії та аргентинського футболу назагал рік наші медіа вимовляти й писали його прізвище саме так. Один із сімох гравців тієї збірної, що зіграв в усіх 7-ми матчах своєї команди на турнірі. Був вельми помітною постаттю в тактичних побудовах Луїса Сесара Менотті, добре зіграв у фіналі.

Серед запасних відзначу Альберто Тарантіні. Довговолосий лівий захисник, чемпіон світу виокремлювався на полі колосальним обсягом роботи. Його шевелюра, здавалося, була скрізь, весь час він був у гущавині боротьби! Щасливий із того, що побачив гру цього непересічного майстра в Києві під час товариського матчу «Динамо» (Київ) – «Тулуза» в 1984 р. Перед переможним мундіалем Тарантіні був без клубу, й пригадую, як мене дивувала фраза з довідника «Футбол-79» про нього в статті про чемпіонів світу: «Не входив до складу якого-небудь клубу». Та менше з тим, як бачите…

Півзахисники: Освальдо Арділес (народився в 1952 р.), Хорхе Бурручага (народився в 1962 р.), Анхель Ді Марія (народився в 1988 р.). Запасні: Рікардо Даніель Бертоні (народився в 1955 р.), Дієго Пабло Сімеоне (народився в 1970 р.), Америко Рубен Гальєго (народився в 1955 р.), Клаудіо Каніджа (народився в 1967 р.).

Змієподібний дриблінг Оссі Арділеса зумовив його футбольне прізвисько – Пітон. Він був важливою одиницею в чемпіонському складі 1978 р. Оссі вмів умліока оцінити ігрову ситуацію та швидко ухвалити слушне рішення на футбольному полі.

Приблизно таке саме важливе значення, як Арділес для чемпіонської команди-78, мав і Хорхе Бурручага для чемпіонської комади-86. Щоправда, Бурручага був більш орієнтований на атаку, а не на захист, як Оссі. Хорхе є автором переможного голу в фіналі мундіалю-86 у ворота західних німців. На відміну від багатьох своїх товаришів навіть по цій символічній команді, Бурручага нечасто змінював клуби. В Аргентині взагалі грав лише за «Індепендьєнте» на початку та наприкінці кар’єри, а в Європі тривалий час захищав кольори «Нанта» й один сезон провів у «Валансьєні». До чемпіонської медалі 1986 р. додав і віцечемпіонську 1990 р. У римському фіналі аргентинці тоді поступилися німецькій команді.

Сьогодення в півзахисті репрезентує новоспечений «ювентіно» (така зірка дісталася «Старій Синьйорі» на шармака, як вільний агент) Анхель Ді Марія. Олімпійський чемпіон і переможець фіналіссіми-2022 (відзначився голом наприкінці першого тайму, який багато в чому деморалізував «Скуадру Адзурру»), віцечемпіон світу й переможець Кубка Америки плекає надію на успішний виступ у 4-му для себе мундіалі в Катарі наприкінці поточного року. Передумови для цього є!

Та й у запасі – широкий вибір! Два чемпіони світу, один віцечемпіон світу й на додачу – 2-разовий переможець Кубка Америки, харизматичний опорник на прізвисько Ель Чоло з тонким розумінням гри, про що свідчить його вдала тренерська кар’єра в мадридському «Атлетико».

Нападники: Маріо Кемпес (народився в 1954 р.), Діего Марадона (1960–2020), Ліонель Мессі (народився в 1987 р.). Запасні: Леопольдо Луке (народився в 1949 р.), Габріель Омар Батістута (народився в 1969 р.), Серхіо Агуеро (народився в 1988 р.), Ернан Креспо (народився в 1975 р.), Гонсало Ігуаїн (народився в 1987 р.).

О, вибір у нападі напрочуд великий! Та все ж таки, за великим рахунком місце в основі тріо Мессі – Кемпес – Марадона сумнівів не викликає. Головні архітектори світових чемпіонств 1978 й 1986 рр. (і кращі гравці тих турнірів!) та рекордсмен збірної Аргентини ледь на за всіма статистичними показниками, ікона сучасного футболу – вишукана компанія! Ох, як цікаво було би подивитися на гру цих трьох хлопців разом. Та вони репрезентують різні часи й, певно, різні футбольні філософії, водночас мали (а дехто й має дотепер) невичерпну жагу до гри. На жаль, Дієго Армандо Марадона вже покинув цей світ, та своєю непересічною майстерністю, шахрайськими вчинками, суперечливим заявами та поведінкою поза смарагдовим прямокутником, своєрідним трибом життя, товаришуванням із диктаторами та захопленням лівим політичними ідеями залишив багато тем для теревень про себе. Гру Мессі маємо змогу спостерігати й діставати естетичне задоволення в сьогочасся. Цьому символу футбольного ХХІ століття конче не вистачає титулу чемпіона світу. А Кемпес став кумиром нації в епоху тектонічних змін в аргентинському суспільстві.

В запасі – знані аргентинські бомбардири різних часів, проте – може, й парадокс – лише один чемпіон світу. Леопольдо Луке – партнер Кемпеса по нападу в золотій команді-78, другий бомбардир аргентинської команди на тому турнірі.

Тренер: Карлос Білардо (народився в 1938 р.).

Вибір кращого тренера для збірної Аргентини звузився до питання: Менотті чи Білардо. Віддаю перевагу все ж таки славнозвісному Носу. Шлях Білардо до чемпіонства-86 був, як на мене, більш тернистим, ніж у Менотті в 1978 р. Вдома аргентинцям сприяло все ж таки чимало чинників (договороздатність перуанців, доволі прихильна Феміда, зацікавленість новоявленої політичної верхівки в футбольній звитязі й не гребування нею брудносправ’ям для цього, шаленість серпантинових трибун тощо), а от у Мексиці аж надто вже зеленої вулиці для аргентинців не спостерігалося. І хоча й там були суддівські сприяння (гол Марадони рукою чого вартий!), та все ж Білардо, як на мене, доклав на дещицю більше саме тренерської праці до звитяги, ніж Менотті. Його тренерське кредо висловлене в такій фразі: «В будь-якій команді семеро гравців мають захищатися, а трійко – атакувати». Прагматично? Так. Проте тактичний прагматизм у поєднанні з яскравою технічною індивідуальністю Марадони став таким собі переможним міксом. Фірмова ознака команд Білардо – максимальна насиченість середньої лінії, що й зумовлювало зрештою успіхи. Хай там як, а тема порівняння Менотті й Білардо напрочуд широка й достойна окремої предметної розмови.

***

Кого я ще розглядав як кандидатів до символічної збірної? Серйозно розмірковував над кандидатурами Хорхе Вальдано (чемпіон світу-86, того самого року зламав ногу Івану Яремчуку в матчі літнього турніру «Реал» – «Динамо»), Гільєрмо Стабілє (кращий бомбардир першого чемпіонату світу світу), Уго Гатті (на прізвисько Шалений, основний воротар збірної до Фільола, учасник матчу в столиці України в 1976 р.), Хуана Себастьяна Верона (технар-плеймейкер початку ХХІ століття, на жаль, так і не здобув зі збірною чемпіонських лаврів), Пауло Дібали (сучасна зірка, обділена, на жаль, світовими чемпіонськими титулами на рівні збірної), Луїса Артіме (мав середню результативність у матчах за збірну найбільшу серед своїх колег – 0,96 гола за матч, та грав у занадто романтичні часи 1960-х рр., коли захисники часто-густо нехтували безпосередніми обов’язками, надто в Південній Америці). Та все ж, вважаю, заслуг у перелічених зірок відчутно менше, ніж у тих, хто до складу символічної збірної у підсумку потрапив.

Аргентина першою з країн регіону стала членом ФІФА (трошки випередила на цьому шляху Чилі, а, приміром, Бразилію аж на 11 років), стала першим переможцем континентальних футбольних змагань, а ось чемпіоном світу вперше стала куди пізніше за Уругвай чи Бразилію. Можна, звісно, порозводити розводи щодо суто футбольних або ментальних чи навіть політичних причин цього (на внутрішньоконтинентальних змаганнях аргентинці історично – найкращі!), та, хай там як, а конвеєр із виробництва вправних майстрів популярної гри в Аргентині працює безвідмовно. І тому команда в біло-блакитних футболках завжди серед фаворитів будь-яких змагань. Й у Катарі, безперечно, стане серйозним кандидатом у тріумфатори.

Олексій РИЖКОВ