Чемпіонат надії серед війни. Хокейна збірна U-18 дала перцю на ЧС в Італії

Вчора, 1 травня, пізно ввечері за київським часом в італійському Азіаґо визначився переможець чемпіонату світу з хокею в дивізіоні 1В серед юнаків до 18 років. Перемігши 5:0 господарів, право підвищитися в класі отримала збірна Угорщини, яка виграла усі п’ять матчів турніру. Українці, програвши лише чемпіонам (1:2), фінішували другими. Очолювана Олександром Бобкіним команда вразила результативністю – 30 шайб у п’яти матчах. Команду Австрії наші хокеїсти переграли з вражаючою перевагою 12:4. Нападник Микита Сидоренко, закинувши 8 шайб з двома асистами, став найкращим бомбардиром турніру. Через те й прикро, що єдина невдача в грі з угорцями не дозволила команді стати першою і перейти в дивізіон 1А.

Зрештою, поспішати не треба, адже це друге місце ще може виявитися прохідним. Міжнародна федерація хокею (IIHF) відсторонила від участі в найближчих турнірах країни, які 24 лютого на світанку напали на Україну, але їхні долі в довготерміновій перспективі ще не визначила. Вірогідність, що росію і білорусь викоренять зі світового хокею взагалі, дуже велика. Відповідно, в елітному дивізіоні і дивізіоні 1А звільняється дві вакансії. На які може претендувати Україна.

Разом з тим, підсумовуючи цей чемпіонат світу, виділити хотілося б навіть не результат, а якість проведеної роботи усіма гілками, які були причетні до функціонування юнацької збірної України, починаючи від грамотної і всесторонньої селекції, продовжуючи забезпеченням умов для роботи і завершуючи грамотним тренувальним процесом та професіоналізмом юних гравців. То був саме той випадок, коли всі ці необхідні компоненти сплелися воєдино і дали ефект. Може, не наймаксимальніший, але в цих умовах вельми пристойний. Особливо якщо враховувати, що перед чемпіонатом світу більшість фахівців сходилися на думці, що Україна вестиме боротьбу за право залишитися в дивізіоні 1В з поляками. Про претендентство на першість мова не велася взагалі.

Передісторія

Попереднього разу так якісно наша юнацька збірна грала чотири роки тому, під час домашнього чемпіонату світу в тому ж дивізіоні 1В. Тоді очолювана Олегом Ігнатьєвим команда, програвши перший матч японцям, виграла наступних чотири і посіла перше місце. В того результату було міцне підґрунтя, яке створив тодішній віце-президент Федерації хокею України Георгій Зубко. Завдяки його зусиллям і матеріальним вкладенням на базі харківської школи «Дружба-78» почала створюватися команда хлопців 2000 року народження, котра з часом переїхала в столицю, переформатувалася в клуб «Беркут», підсилилася хлопцями з Києва, заявилася в чемпіонат Білорусі і зуміла стати там чемпіонкою. Ті юнаки працювали в абсолютно тепличних, незвичних для нашого хокею умовах, і їхній успіх у Києві в 2018-му виглядав вінцем спільної праці в дитячо-юнацькому хокеї.

ФХУ. Олег Ігнатьєв і Георгій Зубко

Інша річ, нині вже можна говорити, що надії, що завдяки хлопцям 2000 року народження в українському хокеї трапиться прорив, трохи не виправдалися. Достатньо сказати, що на дорослому чемпіонаті світу в дивізіоні 1В, який паралельно відбувався в польських Тихах і де Україна посіла третє місце з п’яти команд, з представників юнацької чемпіонської команди зразка 2018 року були лише оборонець Денис Матусевич і двоє нападників: Олександр Пересунько та Фелікс Морозов. Решта при переході з молодіжного в дорослий хокей губляться. Великою мірою тому, що обрали гроші Бориса Колеснікова з усіма їх супутніми інтригами, а не перспективи хокейного розвитку. Хочеться вірити, що для частини цих хлопців не все ще втрачено і вони зможуть бути корисними нашому хокеєві в майбутньому.

На відміну від Олега Ігнатьєва, керманич нинішньої юнацької збірної Олександр Бобкін змоги створювати фундамент тривалий час не мав. То якщо не враховувати його звитяжницьку діяльність на ниві дитячо-юнацького хокею в статусі тренера білоцерківського «Білого Барса», де Олександр тривалий час готував талановитих хокеїстів разом із Костянтином Буценком та Віталієм Литвиненком. Впродовж останніх п’яти років «Барси» підготували українському хокеєві немало талановитих виконавців. Зокрема через систему білоцерківців пройшли нинішні гравці національної збірної України – оборонець Артем Гребеник, нападники Михайло Сімчук та Денис Бородай. Втім, торік восени в українському хокеї трапився тектонічний злам. Загарбницька діяльність пана Колеснікова розколола наш хокей навпіл. В Україні з’явилося два національних чемпіонати, при цьому клуб «Білий Барс» був задіяний в обох: Буценко з Литвиненком переметнулися в Суперлігу, а більшість талановитих хлопців разом з Бобкіним почали представляти команду Броварського-спортивно-фахового коледжу (БСФК). Кошти на функціонування команди знайшов особисто президент ФХУ Зубко. «Це – вимушені витрати на час війни», - казав він.

Звісно, мова тоді йшла не про кровопролитну війну з москалями, а про протистояння з Колесніковим. Пан Зубко зробив все від нього залежне, щоб обдаровані юнаки залишилися в офіційному чемпіонаті, а не переметнулися в альтернативну Суперлігу. Як наслідок, на чемпіонаті світу виступало п’ятеро вихованців Бобкіна з БСФК – визнаний найкращим оборонцем турніру капітан Олексій Дахновський, захисники Володимир Трошкін, Арсеній Кисельов і Артем Козловський, а також нападник Сергій Стецюра.

Не було б щастя

Поряд з тим, команду БСФК складно назвати для юнацької збірної України базовою. В усякому разі, це точно була не та опора, яка б дозволяла сподіватися на перемогу в чемпіонаті світу в дивізіоні 1В. В цьому аспекті величезну позитивну роль відіграла велика кількість зборів, проведених командою в ході підготовки до цього чемпіонату. Торік улітку збірна U18 збиралася в Броварах. Ще одні збори в тому ж «Терміналі» відбулися в листопаді. Їх вінцем стали товариські матчі проти збірної Польщі. Плани тренерського штабу тоді сильно підірвав найгучніший вибрик Колеснікова. За добу до виїзду команди в сусідню державу цей пан відкликав десяток представників своїх команд, поставивши під сумнів саму можливість зіграти контрольні поєдинки. На щастя, Бобкіну вдался наспіх довкомплектувати команду хлопцями з «Білого Барса», київського «Сокола» і українськими легіонерами, які виступають за юнацькі команди в Польщі.

ФХУ. Олексій Дахновський – найкращий оборонець чемпіонату світу-2022

Наступного разу юнацька збірна проводила тижневий тренувальний цикл у київському Палаці спорту. Поряд із національною та новоствореною кадетською збірними до 16-ти років. Та проведена з ініціативи Федерації хокею України подія тоді спричинила в таборі опонентів страшенний ґвалт. Мовляв, навіщо витрачати скажені кошти на оренду головної критої спортивної арени країни? Дарма, що домовленість про оренду виникла не спонтанно і Палац спорту мав слугувати найперше місцем проведення Єврочелленджу за участю чотирьох національних збірних. Які відмовилися їхати до Києва останньої миті через загрозу рашистського вторгнення в Україну. Оскільки кошти за оренду були заплачені, не використовувати Палац було гріх. І тренування там дали великий позитивний ефект зокрема для юнацької команди.

Врешті, прогнозована впродовж кількох місяців війна почалася на світанку 24 лютого. Життя в українському хокеї завмерло повністю. Президент ФХУ Зубко подався до лав тероборон столиці, національні чемпіонати зупинилися, а головні активності стосувалися звитяжницької діяльності національної Федерації в напрямі збереження генофонду українського хокею. Впродовж березня-квітня з України зусиллями ФХУ було вивезено в країни Західної Європи близько 800 юних гравців, їхніх мам та сестер. Діти нині не просто в безпеці, а мають там змогу тренуватися і грати в хокей у гарних умовах.

Між тим, про участь у чемпіонатах світу збірних України цієї миті ніхто не думав. На доцільності виступів спортовців у змаганнях найвищого рівня, трохи оговтавшись від першого шоку у вигляді ракетних обстрілів українських міст, наполіг особисто президент держави Володимир Зеленський. Проте було очевидно, що їхати на першості планети непідготовленими і виступати заради участі сенсу немає. Тому ФХУ почала перемовини з європейськими друзями, намагаючись в умовах обмежених фінансових вкладень організувати командам тривалі закордонні збори. В цьому напрямі грандіозну роботу провела виконавчий директор ФХУ Олександра Слатвицька. Фактично, понад місяць часу ця жінка, чоловік якої захищає Україну зі зброєю в руках, присвятила тому, щоб життя наших збірних було безхмарним. Пані Слатвицька весь цей час практично не бачилася з дитиною, але в співпраці з західними партнерами зробила усе, щоб команди готувалися в ідеальних умовах.

ФХУ. Олександра Слатвицька

Поки національна збірна готувалася в угорському Мішкольці, юнаки розквартирувалися в невеликому чеському містечку Брумов-Билнице в Злінському районі Злінського краю. Усі витрати української збірної в Чехії взяв на себе новий спонсор – компанія «EasyFlyers» в особі Томаша Драстіла та його друзів.

Наші хокеїсти протягом трьох тижнів готувалися в ідеальних умовах, створених власником спорткомплексу міста Брумов-Билнице Ярославом Ванеком. В межах однієї будівлі хлопці мали змогу проживати в готелі, харчуватися в ресторані, проводити льодові тренування, працювати в тренажерному залі, кидковій зоні, на тренажерах для вдосконалення катання. Також всебічну допомогу українській команді надавав член Комітету розвитку IIHF Марко Валенчіч, котрий також обіймає посаду спортивного директора чеського хокейного клубу «Слані» і очолює департамент збірних команд Федерації хокею Хорватії.

Після того 14 квітня українці перебралися до швейцарського Луґано. Команду Олександра Бобкіна на швейцарській землі особисто зустрів член ради IIHF, спортивний директор Федерації хокею Швейцарії та спортивний директор ХК «Берн» пан Раєто Раффайнер. Завдяки його зусиллям наша команда отримала чудові умови для тренувань і відновлення на базі головної ігрової арени клубу «Луґано». Важливо відзначити, що проведенню цього збору в кантоні Тічіно активно сприяв особисто президент IIHF Люк Тардіф.

Instagram. Брати Андрій та Ігор Дворники

Власне, протягом усіх цих зборів, а надто – заключного етапу підготовки, тренерський штаб нашої команди мав змогу переглянути понад півсотні хокеїстів. Видатну селекційну роботу з пошуку нових гравців провели державний тренер Олександр Буткевич, спортивний директор ФХУ Юрій Кириченко, а також генеральні менеджери команди – Андрій Дворник та Сергій Бабинець. Сергій замінив Андрія після того, як Дворник разом зі своїм братом-близнюком, теж тренером ДЮСШ «Сокіл» Ігорем з перших днів війни вступили добровольцями до лав Збройних сил України і нині боронять країну зі зброєю в руках.

Тренерсько-адміністративному штабові команди вдалося створити в колективі прекрасний мікроклімат. Взагалі, треба знати Олександра Бобкіна. Той, хто випадково побуває на тренуванні, котре проводить цей фахівець, може злякатися. Бобкін – людина вельми емоційна і за словом в кишеню не полізе. Протягом години тренування він може звертатися до гравців спокійним тоном, а потім спонтанно вибухнути такою тирадою, після якої на ковзанці запанує така тиша,що чути найменший скрегіт десь у технічних приміщеннях. При цьому Бобкін вимагає від підопічних не просто виконувати, а думати.

ФХУ. Олександр Бобкін

Він страшно лютує, коли дізнається, що юні гравці не дивляться трансляцій матчів топових хокейних чемпіонатів. Збір у листопаді Олександр розпочав з того, що запитав гравців, що вони знають про майбутніх суперників на чемпіонаті світу. Тих, хто не спромігся назвати назв команд, проти яких треба грати, очікувала емоційна обструкція. Бобкін вміє тримати команду в тонусі. Він і його помічники Руслан Борисенко та Олександр Федоров чітко розуміють, під які критерії підбирати хокеїстів, а змога переглянути велику кількість гравців допомогла підібрати справді найкращих.

Атмосфера

Чемпіонат світу серед юнаків у дивізіоні 1В відбувався в італійському містечку Азіаґо, в якому мешкає близько 40 тисяч людей. Нині – то класичне західноєвропейське затишне поселення у провінції Віченца. А сто років тому під час Першої світової війни Азіаґо пережив приблизно те саме, що зараз переживають наші Маріуполь чи Ізюм. У наслідок запеклих боїв між італійськими та австрійськими вояками місто всього за два дні у травні 1916-го було зруйноване майже вщент. На той час в Азіаґо мешкало не більше 30 тисяч людей, які займалися в основному сільським господарством. Вцілілі у війні змушені були стати біженцями і повернулися додому лише після завершення бойових дій, у 1918-му. Азіаґо відбудували заново, але біль про події понад сторічної давнини живе й досі. Не дивно, що приїзд української збірної місцеві мешканці зустріли з особливою теплотою. Люди підходили до наших гравців і тренерів, висловлювали слова підтримки. На одному з перших тренувань нашої команди хтось із місцевих повісив синьо-жовтий стяг з червоним надписом «No war».

Асьяго в 1916-му…

…і зараз

Звісно, що українцям за такої атмосфери гралося особливо приємно. Національний славень після кожної з наших перемог на чемпіонаті лунав якось особливо велично. І відчувалося, з яким завзяттям виконують його хлопці.

«Пишаюся тим, що я з Харкова, що я з України», - сказав мені незадовго до чемпіонату світу 15-річний нападник Ігнат Пазій, який був найкращим бомбардиром у київському «Соколі» 2006 року народження, а торік восени перебрався за океан і виступає за «Анагайм Айс Доґз». У у складі нового клубу Ігнат став чемпіоном штату Каліфорнія серед 15-річних, закинувши 41 шайбу при 26-ти асистах у 56-ти матчах. Пазія можна назвати одним із головних відкриттів цього чемпіонату світу. З сімома передачами він став найкращим асистентом турніру.

ФХУ. В атаці Ігнат Пазій

Дуже вдало відіграв в Азіаґо й ровесник Ігната, ще один вихованець «Сокола» Гаврило Сімчук. Син видатного в минулому голкіпера, а нині тренера національної збірної України Костянтина Сімчука демонструє не за роками глибоке розуміння гри і має гарну технічну підготовку. Ще не знаючи напевне, що отримає запрошення від Олександра Бобкіна, Гаврило разом із братом Михайлом, котрий виступає за дорослий склад «Сокола», почав індивідуальну підготовку в заміському домі Сімчуків в умовах війни. І це допомогло обом братам: Гаврило попри різницю у віці заслужив місце в заявці юнацької збірної на чемпіонаті світу, закинув там шайбу і віддав два асисти, а 19-річний Михайло на дорослій першості планети провів три шайби.

Розраховував Олександр Бобкін задіяти на цьому чемпіонаті світу ще одного хлопця 2006 року народження – Микиту Коневича, вихованця калуського хокею, який теж пограв у «Соколі», а торік улітку переїхав у США і виступає там за клуб «Есмарк Старс» у лізі NAPHL для юнаків до 16 років. Микита гарно проявив себе під час лютневих зборів, закинув дві шайби у ворота естонців у товариському матчі в литовському Електренаї і, безперечно, вважався одним із претендентів на поїздку на чемпіонат світу. Проте «Есмарк Старс» потрапив у плей-оф і Коневич залишився за кордоном.

Взагалі, поки провідні представники юнацької збірної нинішнього зразка Олексій Дахновський, Микита Сидоренко, Веніамін Трандафілов вже закріпилися або мають непогані перспективи у дорослому хокеї, на непоганому в рахунку в закордонних клубах Савва Сердюк, Володимир Волков, Микита Мойсеєв, Дем’ян Тиченко, Михайло Ковальчук. Україна дивиться з особливою надією саме на вихованців 2006 року народження. Головно тих, хто виступав під керівництвом Андрія Савченка в «Соколі». Мова найперше про Микиту Бондарєва, Сергія Левченка, Германа Росстального, Данила Шульгу, Данила Березу, Данила Скорохода. З початком війни вони роз’їхалися по різних країнах. Так, грають, приживаються в нових умовах. Але хочеться вірити, що війна не затягнеться аж так надовго, щоб наші таланти перестали думати про повернення додому. І що всі ті зусилля, які зроблені в напрямі відродження українського хокею останнім часом і які дали плоди зокрема під час чемпіонату світу в Азіаґо, не будуть марними.