Сергій Бубка. Справжній флюгер

З початку російської агресії проти України голова Національного Олімпійського Комітету нашої країни Сергій Бубка зник із «радарів». Наприкінці лютого українські спортсмени звернулися з письмовим зверненням до Міжнародного Олімпійського Комітету із закликом усунути спортсменів росії та білорусі від змагань Паралімпіади. Та й взагалі «забанити» атлетів із цих країн у МОК. Примітно, що під цим благородним та актуальним закликом не було підпису головного спортсмена України – Сергія Бубки. Більше того, за зізнанням його підопічних по НОКу, вони гадки не мали, де знаходиться Сергій Назарович. Мовляв, на зв'язок не виходить, на дзвінки не відповідає. Не було і хоча б більш-менш озвученої його позиції щодо рашистського вторгнення.

Слідом за безпосередніми підопічними нашого знаменитого олімпійця, на сполох почали бити й багато українських спортсменів. Як колишніх, так і чинних. Зокрема, Ольга Саладуха та Жан Беленюк. Але все одно марно. Як у воду канув.

Читайте також

Ольга САЛАДУХА: «Бубка навіть посоромився вимовити слово «війна»

Було припущення, що Бубка на початку війни «інкогніто» перетнув кордон України та Угорщини та «дременув» у Монако, де має шикарні апартаменти. Сергій Назарович у «лихі дев'яності» довгий час проживав у Монте-Карло, так що припущення про вибір його можливої ​​«локації» було не випадковим.

І раптом – бінго! 15 квітня стало відомо, що Сергій Бубка перебуває у Києві. Чинний президент НОК України відвідав базу в Кончі-Заспі, де тренувалися наші гандболісти.

У проміжках між чутками про зникнення та «чудову появу» на олімпійській базі під Києвом, Бубка таки зміг видавити із себе «комюніке» з приводу російської агресії в Україну. На початку березня за допомогою однієї із соцмереж глава нашого НОКу заявив, що «на нашу землю прийшла біда». І що він працює у режимі «24/7». І що «українці сильні та непереможні». Власне, і все. Ні слова про кацапську агресію, ні слова про війну, про тих, хто її розв'язав. Дуже «принципова» позиція головного спортсмена України.

Наприкінці березня (точніше, 21 числа) Сергій Назарович, під жорсткою критикою української спортивної (та й не тільки цієї) громадськості таки вимовив це страшне слово, якого бояться, як чорт ладану, в кремлі (та й у деяких кабінетах вітчизняних олігархів теж) – «війна». Але, знову-таки, він не назвав ні призвідників цієї війни, не викривав агресора на брехні, не вимагав від керівництва МОКу на роки й роки прибрати кацапів та їхніх посібників білорусів із усіх змагань міжнародного календаря. У тому програмному інтерв'ю на сайті НОКу було лише те, що «я закликаю покласти край цій війні» і «я до глибини душі вражений тим, що відбувається в моїй країні». І все загалом. Хоча ні, там було ще сказано про горезвісні «24/7»: мовляв, «іноді опівночі засинаю з телефоном у руці».

***

Щиро кажучи, особисто я від нашого головного спортсмена очікував більшого. Значно більшого. Я чекав від нього справжніх геройств на спортивній ниві. Приблизно таких, як від Володимира Зеленського на його ділянці роботи. Або від Дмитра Кулеби – на його. Або того ж, що й від Віталія Кличка. Але натомість, але у відповідь – «до глибини душі зачепило». І що він «працює, не покладаючи рук». Як пріснопам'ятна «Вона». Ну, ви пам'ятаєте: «вони б'ються - Вона працює». Приблизно так.

Не побоюсь цього слова, гнила позиція. Убога. Дурна. Вичікувальна. Таке враження, що Сергій Назарович строго тримає носа за вітром, оцінюючи, хто кого. У його риториці не було слова «війна», коли на фронті кацапи розповзалися нашою землею, наче таргани. ЗСУ почали їх чавити, - з'явилося й слово «війна». І я більш ніж впевнений, що після краху їхньої чергової «москви» Сергій Назарович із піною на губах вперше для себе промовить ім'я путлера і зайдеться праведним гнівом.

НОК України

Флюгер, чого там. Справжній флюгер. Наскільки видатним був спортсменом, наскільки «нікудишній», вибачте, спортивний функціонер. Тобто, український спортивний функціонер. Бо в нього українського – не більше, на мій суб'єктивний погляд, ніж у валентини матвієнко.

Та й, у принципі, він завжди був саме таким чиновником. Пам'ятаю, вже в далекому 2005 році з «легкої руки» Віктора Ющенка Сергія Бубку було обрано головою Національного Олімпійського Комітету України. Ось в такий нехитрий спосіб Віктор Андрійович намагався «почути Донбас». Сам же наш герой довго не наважувався переходити з російської на українську. Натомість швидко перейшов з партії Литвина, що канула в Лету, «За ЄДУ», до фракції «Партії регіонів», яка все ніяк не хоче йти слідом за «ЄДОю», все прикриваючись гарними гаслами. Та вже й не прикриваючись. Як той самий рідний брат Сергія Назаровича - Василь, який, до слова, в базі «Миротворця» значиться, як «посібник терористів, який співпрацював і фінансував ДНР».

І так, впродовж практично всього свого президентства в НОК Сергій Назарович навіть не намагався замаскувати свої симпатії до російського спорту. Він був одним із небагатьох чиновників його рівня, хто не підтримав відлучення кацапських набитих допінгом спортсменів від участі в Олімпійських Іграх 2016 року. Він до останнього тримався зубами за це протухле гасло «спорт поза політикою», об яке витер ноги навіть Ярослав Ракицький.

Бубка поки що не може витерти. Або чекає на більш вдалий момент. Коли, наприклад, наші відіб'ють Херсон. Чи розблокують Маріуполь. Тоді, напевно, і Сергій Назарович «прокинеться».

А чи потрібно нам, щоб він прокидався? Точніше, так: а навіщо нам він взагалі потрібний? Нехай котиться за ще одним любителем «руського миру» Бринзаком. А Україна знайде собі нового главу НОК. Може, не з 35-ма світовими рекордами, але явно більш гідного. Справжнього українця та патріота, для якого український спорт – не порожній звук.