Петраков та порожнеча

Щоб зрозуміти очевидне, часом потрібно багато часу. Керівництву УАФ знадобилося кілька місяців, щоб розгледіти в вельми нехитрій постаті Олександра Петракова неабиякий талант. Олександр Васильович нарешті втратив недоречну, наче чорнильну ляпку на парадному кітелі, приставку «в.о». Нагорода нарешті знайшла героя: другого дня після перемоги в Боснії Петраков став «повноцінним» головним тренером збірної України. Самі того не розуміючи, нинішні боси УАФ зробили найкраще у своїй кар'єрі.

***

Призначити головним тренером збірної України Андрія Шевченка чи Сергія Реброва – це як зайти у модний бутик та вибрати те, що одразу впадає у вічі. Те, що кидається, обов'язково буде дороге та статусне. Але не обов'язково – якісне.

Андрію Шевченку, призначення якого на головну посаду в головній команді країни сприймалося спочатку не інакше, як «кум просунув кума», було на порядок простіше. Бо він – пам'ятник. Живий пам'ятник і самому собі, і українському футболу загалом. Приблизно такого ж статусу у нас і Сергій Ребров.

Споріднені зв'язки, а також непорушний авторитет дозволили Андрію Миколайовичу мати те, що на старті тренерської кар'єри мають лише вибрані фахівці: час. Тому йому вибачили і ганьбу від Мальти, і провал у відборі на ЧС-2018. За ці роки він змужнів, як тренер. Він майже знову зробив сам себе. Вже не в іпостасі футболіста. А його кваліфіковані італійці довершили цей несамовитий і клопіткий процес.

Але «пізній» Шевченко став уже більшим пам'ятником, ніж тренером. У тандемі кумів він уже претендував на першу скрипку. І залишав за собою право як головний хірург в обласній лікарні приходити на роботу винятково під час складних операцій. Коли потрібно ввести стент в уражену серцеву судину. Або щось у подібному роді.

Болівар у підсумку двох не виніс. І питання про розрив між двома Андріями стало лише питанням часу.

***

Андрій Перший, тобто глава УАФ, після різкого, як для завсідників кальянних закладів, але очевидного для прозорливих відходу Андрія Другого у вільне плавання, знову взявся за перевірену роками схему. Він пішов у бутик. Як і в першому випадку, коли обрав Шевченка. Як і один із його попередників ГМС, який за тими ж лекалами вибирав керманича для збірної.

Вибір був очевидним – Сергій Ребров. Але обставини виявилися вищими. Вищими навіть за аж ніяк не низенькі стіни Адміністрації іншого глави – тієї, що на Банковій (вирвати з чіпких рук шейхів Сергія Станіславовича допомагали футбольним чиновникам навіть держчиновники найвищого калібру, але марно). Дізнавшись про все це, Мирон Маркевич, людина з двома терпіннями, втомився терпіти і образився, запросивши вільну.

Не виключаю, точніше, підтверджую, що навіть у такому разі бос національної асоціації продовжував гортати довідник тренерських вакансій, похапцем бажаючи знайти або вдосконалений варіант Руслана Ротаня, або реанімований варіант Олексія Михайличенка.

Ось у такій ситуації, коли не вдалось ні вдосконалити, ні реанімувати, виникла кандидатура Петракова. Так, можливо, я й перегинаю палицю, але до персони наставника наших чемпіонів світу серед 20-річних звернулися навіть не в третю чергу, а значно пізніше.

Напевно, зрозуміти у цьому випадку Андрія Васильовича можна. Адже у нас не звикли призначати на цю посаду «не пам'ятників». Довелося попітніти, розриваючи шаблон.

***

УАФ. Олександр Петраков

Але ні підтримки, ні ресурсу, ні тим більше часу, особливо якщо порівнювати із ситуацією під час призначення Андрія Миколайовича, Олександр Васильович не отримав. Він отримав тінь Реброва, образу Шевченка, приставку «в.о», тиждень на підготовку – без самої підготовки – на гру проти Казахстану, і завдання посісти щонайменше друге місце у групі. Саме в тій групі, в якій, за словами попередника, вже все програли. І треба було починати готуватись до відбору на ЧЄ-2024.

Але Петраков цей виклик прийняв. Точніше, він ухопився за цей шанс. Приблизно так, як напередодні ЧС-2018 за свій хорватський шанс ухопився Златко Даліч.

Група в підсумку не програна: ми посіли те місце, яке й мали спочатку. Можливо, у цьому немає особливого героїзму, якщо виходити з першорядних позицій – тих, що одразу після жеребкування. Мовляв, є Франція, яка найсильніша, є Казахстан, який найслабший, і є три претенденти на друге місце. Але після трьох стартових нічиїх, відходу Шевченка та ходінь по муках Петракова виконання простого завдання зараз здається професорським мінімумом.

Абсолютно не збираюся ідеалізувати нового головного тренера нашої збірної. У нього напевно вистачає профільних недоліків, він може нахамити, може уникнути відповіді, може не визнати очевидного. Ну, що ми хочемо, адже йому вже 64.

Проте, водночас, він швидко навчається. І на своїх помилках також. Причому не лише навчається, а й виправляє ці помилки. У свої 64. Окреме спасибі – за позицію стосовно футболістів з-за «поребрика». Хоча це не є головним.

Він видав добрий результат лише за пару місяців. Не маючи ні підтримки належної, ні розуміння. Ні тим більше часу. Та й самим собою йому навряд чи вдалося бути через різні обставини.

Але тепер хоч перший важкий камінь з його душі впав. УАФ визнала очевидне, Петраков має спати спокійніше. І має показати своє справжнє обличчя.

А воно в нього усміхнене.