Жан БЕЛЕНЮК: «Моє золото — страшний сон для деяких людей»

Статус видатного борця наш сьогоднішній гість творив роками - двома титулами чемпіона світу, трьома званнями найсильнішого на континенті. Щоб стати великим, Жанові залишалося зробити один крок. Той крок вартістю в золоту олімпійську медаль Токіо-2020 зовні виглядав не найскладнішим у кар’єрі. Але лише зовні. Думаю, з часом, коли вляжуться політичні пристрасті й ми почнемо цінувати тих героїв, які серед нас, про ту перемогу обов'язково знімуть фільм. Бо є про що знімати. Бо за зовнішньою легкістю олімпійського тріумфу Беленюка приховується справжній героїзм.

Це інтерв'ю Жана для Sport.ua — зокрема про це звитяжництво. Але не лише про нього. Тематика нашої розмови не обмежилася роздумами борця про особистий шлях на вершину. В ході бесіди ми намагалися знайти відповіді на питання, чому на Іграх у Токіо золото Беленюка було єдиним, чому наші спортовці знову стали фігурантами скандалу з політичним підтекстом. А ще наш гість відповів, чи має міністерські амбіції. Тож про все за порядком.

— Жане, після Олімпіади минув місяць, але замість зробити паузу ви не збавляєте обертів і залишаєтеся надактивним уже поза межами борцівського килима.
— На п’ять днів таки з’їздив у відпустку до Чорногорії. Не стільки сам вирішив, скільки оточуючі радили, що треба трохи відпочити. Хоча то сталося не відразу після прильоту з Токіо. З перших днів ми увійшли в робочий процес, оскільки потрібно було вирішувати чимало актуальних питань, пов’язаних із виступом на Олімпіаді. Ігри оголили ряд проблем нашого спорту. Окрім того, дав чимало інтерв’ю, відповідав на запити як народний депутат.

— Прийнято вважати, що після завершення чотирирічного олімпійського циклу в спортовців настає певне спустошення. Незалежно від того, виграли вони чи програли. Ви, мабуть, не виняток?
— Розумію, що зараз треба визначитися зі своїм спортивним майбутнім. Потрібно або ставити нові цілі і продовжувати тренування, або на мажорній ноті прощатися зі спортом. Зізнаюся, що досі не визначився, як бути. Наразі займаюся лікуванням плеча, активно веду парламентську діяльність.

— Як зараз ваше плече?
— Загалом, непогано. Намагаюся його розтягувати (у цю мить Жан не без зусиль підіймає праву руку вгору — авт.). Ось, так можу підняти. Трохи вище голови. Але не далі. Проте тенденція до покращення є. За словами лікарів, якщо плече вилітає вперше, то хірургічного втручання можна уникнути. Коли така неприємність трапиться вдруге, без операції вже не обійтися. Оскільки в мене це такий перший випадок, то спробую добре реабілітуватися після травми і не звертатися до послуг хірургів. Час у мене є. Наразі, щоб підтримувати форму бодай частково, даю кардіонавантаження.

Особливістю мого організму є те, що коли не тренуюся, починаю худнути. Коли про це розповідаю, люди дивуються. Питають: «Як ти так навчився?» Але то логічно, бо спортовець на піку форми має м’язи в доброму тонусі. Тому, будучи розтренованим, відразу відчуваю, як у мене погіршується якість м’язів, зменшується їх об’єм. Головне — не допустити тієї миті, коли тіло почне запливати жиром. Сподіваюся, нинішніх моїх навантажень достатньо, щоб цього не сталося.

Фото Івана Вербицького

— Якщо зараз підіймаєте руку трохи вище голови, то що ж було на Олімпіаді?
— Не міг тримати руки навіть на рівні голови. Боровся на знеболювальних.

— Хтось із суперників про це знав?
— Нещодавно спілкувався з особистим тренером, який, до речі, теж зараз травмував ахіллове сухожилля і через те прийшов на святкування ювілею національного олімпійського комітету України на милицях. За словами Володимира Шацьких, ще до того, як ми приїхали додому з того тренування, на якому я травмувався, на телефонах деяких моїх суперників уже були повідомлення про моє пошкодження. Новина миттю розлетілася по всьому світу. Звісно, ступені складності травми не знав ніхто. Люди намагалися дізнатися, як я травмувався, чим мені це загрожує. Сарафанне радіо. В такі миті спортовці стежать за станом усіх своїх суперників, а за лідером вагової категорії стежать подвійно.

— У Токіо ви боролися так, щоб не показати, що саме у вас за травма?
— Так. Бо всі знали, що я травмований, але могли лише здогадуватися, що зі мною. Та я й не міг цього сказати навіть найближчому оточенню. Фактично, нікому крім Володимира Шацьких і лікаря збірної Наталії Криворот. Бо медики, які мене обстежували, запевняли, що боротися я не зможу. Відповідно, якби я про це десь розказав, мене б запитали, навіщо я взагалі поїхав у Токіо.

— Що казали люди, які знали про складність вашої травми?
— І тренер, і Наталія запевняли, що все буде нормально. Але мене це на початку не заспокоювало. Бо одна справа, коли це каже фахівець, який оперує людей, і зовсім інше — такий самий спортсмен, як я. З одного боку, Володимир Шацьких відчув, що таке вилетівше плече, на собі. Вправи, з допомогою яких треба реабілітовуватися від цього пошкодження, він випробував сам. Але Володимира не назвеш профільним фахівцем в області травматології. Шацьких мене переконував, що головна його проблема полягала якраз у боязні травмувати руку в боротьбі. Це не давало йому змоги боротися розкуто, використовувати руку повноцінно. У мене попервах теж не все було «слава Богу». Теж боявся, але в процесі розборовся.

— Семена Новікова в статусі запасного везли з урахуванням, що ви можете не виступити?
— Ні. Його заявили за два дні до того, як я травмувався. Тоді ще поцікавилися моєю думкою. Сказав, що нехай їде, бо спаринг-партнери знадобляться в Токіо і мені, й двом іншим нашим борцям — Ленурові Темірову і Парвізу Насібову. Якби ми захотіли заявити Новікова тоді, коли я травмувався, то вже б не змогли цього зробити, оскільки закінчилися терміни подачі заявок.

— Несподівано, адже Новіков — ваш конкурент, який не забував до останньої миті нагадувати, що з ним вчинили не дуже справедливо. Звісно, зараз ми можемо лише припускати і здогадуватися, що було й як, але маємо приклад жіночої збірної, де у ваговій категорії до 55 кг Аліна Акобія, яка мала представляти Україну в Токіо, травмувалася в одному з останніх передолімпійських спарингів зі своєю основною внутрішньою конкуренткою Тетяною Кіт. Ніхто не доведе, як було насправді, але версії щодо цієї травми чув різні. І ось ви кажете, що збиралися спарингувати в Токіо з конкурентом, який має до вас претензії.
— Відразу скажу, що в мене жодного конфлікту з Семеном і його тренером не було. Так, вони мали питання, і можна було дискутувати стосовно тих претензій, які вони висловлювали. За підсумками тих розмов ми зробили певні висновки. Думаю, цей досвід допоміг Володимирові Шацьких пізнати справжню сутність деяких людей.

А стосовно історії в жіночій боротьбі спілкувався з Тетяною Кіт. Пожартував тоді, мовляв, як вона все прорахувала. Але насправді як борець розумію, що для того, щоб травмувати когось свідомо, треба дуже сильно постаратися. І, як правило, після першої невдалої спроби людина вже розуміє, що її хочуть вивести з ладу і від продовження спарингу відмовляється. Такі методи «суперництва» у боротьбі — велика рідкість.

Якщо ж говорити про Новікова, то в Токіо він постійно тренувався з Парвізом Насібовим. Я стояв у парі з Шацьких. Свою функцію Семен виконав і допоміг здобути медаль Парвізові. Так само як мені в Ріо-2016 допоміг мій тодішній спаринг-партнер Сашко Шишман.  

— Люди, які спілкуються з міністром спорту Вадимом Гутцайтом, зі слів Вадима Марковича стверджують, що то завдяки його особистому рішенню ви не проводили з Новіковим контрольної сутички і фактично мали до самої Олімпіади «зелений коридор».
— Це неправда. Це рішення тренера збірної Шацьких. Точніше, я сам заслужив право виступати на Олімпіаді. Тим, що став чемпіоном світу і здобув ліцензію. Після того я добросовісно тренувався, пройшов на рівних з рештою борців усі збори. Зокрема, цьогоріч, взявши у Верховній раді на початку літа відпустку за власний рахунок. Ми поїхали в польське Закопане. Там провели тритижневий збір у горах. Після того було два збори в Конча-Заспі.

Мені нині розповідають різні нісенітниці. Зокрема про те, що Шацьких призначили головним тренером збірної саме для мене. Це не так, бо коли приймалося рішення, я особисто спілкувався з паном Гутцайтом стосовно доцільності призначення Шацьких виконувачем обов’язки наставника збірної. Кожен спортовець — егоїст. Я розумів, що коли тренер працює лише зі мною, у нього буде один підхід. Очолюючи всю збірну, фахівець розпорошує увагу, менше часу приділяє безпосередньо тобі. Тоді ж ніхто не знав, який буде результат. То нині, коли ми знаємо, що я виграв золото, Насібов здобув срібло, а Темірову забракло зовсім трохи, щоб здобути бронзу, можна стверджувати, що Шацьких — молодець. Але тоді ми не знали, яким буде ефект. Якщо б не було такого результату, вся відповідальність та критика були б у його бік.

— Такий результат збірної з греко-римської боротьби — заслуга саме Шацьких?
— Безперечно. Бо він відстояв тих борців, у яких вірив. І справа не лише в мені. Зі мною було легше, бо мою кандидатуру підтримала вся тренерська рада Федерації за виключенням особистого тренера Новікова Дмитра Тимченка. Це люди, які задіяні в процесі і вони бачили, хто кого переважає. Якщо б Семен мене переміг бодай раз у тренувальному режимі, то питання, можливо, могли б виникнути. Але й це суперечливо. Дати Семенові сутичку — це свідома маніпуляція, піддавшись на яку, можна було нашкодити справі. Бо я ж травмував плече в спокійному тренувальному режимі. А що таке додаткова сутичка? Це — згонка ваги, додаткова підводка. Фактично, це підготовка до додаткових змагань. Шацьких спершу настояв, щоб повезти Насібова, котрий на чемпіонаті України посів лише третє місце, на ліцензійний турнір. Потім, коли Парвіз здобув перепустку в Токіо, його треба було відстоювати повторно.

— Президент Асоціації спортивної боротьби України Олег Кравченко сказав, що не сумнівався, що ви станете олімпійським чемпіоном після того, як ви в першій сутичці на турнірі перемогли чинного чемпіона Європи Зурабі Датунашвілі, котрий представляв Сербію.
— Наче й так, але й не так одночасно. Як досвідчений спортовець, я вже навчився моделювати розвиток ситуації до змагань. Проаналізувавши жереб, відзначив для себе, що з мого боку сітки, окрім Датунашвілі, для мене буде небезпечним Лаша Ґобадзе, ще один етнічний грузин, який власне Грузію й представляє. Але Лаша програв узбекові Рустамові Ассакалову, а Ассакалов поступився хорватові Іванові Гуклеку. З Гуклеком мені завжди було боротися легко. Розумієте, це Олімпіада, там надзвичайне психологічне навантаження.

— Найкращий наш приклад — дзюдоїст Георгій Зантарая, який на дві попередніх Олімпіади їхав у статусі беззаперечного фаворита, але програвав у перших сутичках суперникам, які на інших змаганнях взагалі не були для нього конкурентами.
— Так, згоден. І Георгій у цьому контексті не унікальний. На Олімпіаді головне — не перегоріти психологічно. А ще я вірю в знаки. І знакові постаті. Однією з таких у моїй кар’єрі є Рустам Ассакалов. Він уже не вперше прибирає з мого шляху суперників, які, з моєї точки зору, могли бути найнебезпечнішими для мене. А в Рустама така техніка, з якою він здатен у будь-якого опонента виграти, але будь-кому й програти. Ось і в Токіо узбек божевільним прийомом кинув Ґобадзе на чотири бали і Лаша просто не встиг відігратися.

Крім того, можу пригадати чемпіонат світу-2015. Там Ассакалов переміг у чвертьфіналі іранця Абіболлу Ахлаґі, борця, з яким я на ту мить взагалі не знав, що робити. Абіболлу складно назвати технічним, але він не зупинявся навіть на мить, забивав руку суперників і просто виганяв їх за межі килима. 8:0 у греко-римській боротьбі — дострокова перемога. Ассакалов, поступаючись Ахлаґі 0:7, у середині другого періоду кинув суперника з неймовірного прийому і поклав суперника на лопатки. Потім Рустам дійшов до фіналу і програв мені в сутичці за золото. Певен, що з Ахлаґі мені було б набагато складніше. Я з ним впродовж кар’єри не боровся жодного разу. І вже не боротимуся, бо Абіболла сьогодні вже тренер. Але в мене були записані сильні сторони іранця. Моделюючи можливі сутички з ним, не знав, за рахунок чого можу його перемогти.

— Натомість вже під час вашого інтерв’ю після півфінальної сутички Олімпіади в Токіо, у якому ви дали зрозуміти, що маєте проблеми, виникла впевненість, що угорця Віктора Льорінца у фіналі Беленюк переможе.
— Я теж був впевнений. Але не міг цієї впевненості демонструвати, бо це могло вплинути на процес підводки до сутички. Розумів: якщо все правильно зроблю, не буду емоційно реагувати на жодні чинники впродовж того часу, який залишався до фіналу, то все буде гаразд. Льорінц — сильний, витривалий, досвідчений, але для мене він не є небезпечним. Ми зустрічалися надто багато разів, щоб скласти чітке розуміння, що Віктор може, а що ні. Боротьба показала, що мої очікування виправдалися.

— Для вас то перемога життя. Проте виглядає, що через ваш нинішній статус народного депутата, єдиному олімпійському золоту України зраділи не всі. Навіть серед людей, які були відповідальними за виступ команди.
— Дивлячись у вічі, раділи всі. Підкреслюючи, що вони завжди були поряд. А що в кого на душі, можна лише здогадуватися. За відчуттями можу припустити, що такий результат, коли Україна здобула лише одне золото і те золото моє, - це страшний сон для деяких людей. Мені здається, що для декого було б ліпше, щоб золота ми не здобули зовсім, або щоб чемпіонів у нас було двоє-троє. Лише не один я.

— Логічно. Бо як сказав колишній головний тренер збірної України з вільної боротьби Руслан Савлохов в інтерв’ю Sport.ua, Олімпіаду в Токіо в Україні завжди згадуватимуть лише як Олімпіаду Беленюка. Дев’ятьох чемпіонів Атланти-1996 можуть не згадати, а єдиного володаря золота в Токіо назвуть безпомилково.
— Так вийшло. Ніхто не міг припустити, що, скажімо, боксер Олександр Хижняк програє виграний фінальний бій. У чвертьфіналі і півфіналі Сашко переміг значно сильніших суперників, ніж той бразилець у фіналі. Ніхто й уявити не міг, що такий досвідчений боєць може зазнати такої поразки. Але це сталося.

Взагалі, я вірю в знаки. Певен, що моя травма теж трапилася не просто так. Скажімо, що людина, у спарингу з якою я виконував прийом і невдало приземлився, прийшла саме в цей день. Ні до того, ні після цей спортсмен у залі не з’являвся. Цей борець не входить до лав збірної. А приїздить тренуватися для себе. Оскільки він вміло виконує один прийом — зворотній пояс, - його поставили зі мною в пару на 30 секунд. Вийшло, що замість півхвилини тренер дав нам поборотися 35 секунд. І саме в цих п’ять секунд я травмувався. Відразу усвідомив, що це не просто так. Потім, коли до мене приїхала мама, про все їй розповів. «Жане, піди до церкви, помолися, це знак вищих сил», - почув відповідь.

Навряд чи хтось із тих людей, які знали, наскільки складною є моя травма, вірили в те, що я здатен виграти золото. Та я й сам сумнівався в цьому до останнього. Лише коли почав боротися. Просто відключився і не думав про те, що буде далі. Концентрувався лише на найближчих сутичках. А до того прикладав лід після кожного тренування. Плече нило без перестанку. Та ще й психологічне навантаження накладало свій відбиток, той хейт, який супроводжував усю мою підготовку — і про те, що закриваю дорогу молодому, і що є депутатом.

— Не думав, що вас це може зачепити. Гадав, що до такого тиску ви стійкий, мов носорог.
— Воно наче й так. Але розумію, що було б, якби я програв. По-перше, я б не зміг сказати про свою травму. Бо відразу запитали б: «Навіщо ти взагалі туди їхав?» У разі поразки сказав би, що був погано готовий. Але в такому разі мені одначе б згадували, що скористався депутатським становищем, не пустив на Ігри молодого борця. На рівні підсвідомості це могло б на мене вплинути. Але в якусь мить я просто відпустив ситуацію і намагався про це не думати. Концентрувався на тому, щоб берегти руку, моделював сутички з можливими суперниками. З кожним днем передстартове хвилювання ставало все сильнішим і виштовхувало решту чинників на узбіччя.

— Кажете, що для вас знаком стала травма. В’ячеслав Олійник, якому судилося стати першим українським олімпійським чемпіоном літніх Ігор, єдиний до вас олімпіонік з греко-римської боротьби теж згадував, що незадовго до старту в Атланті здійснював ранкову пробіжку у парку. На шляху йому трапилося дерево, на якому був наріст, мов бараняча голова. В’ячеслав тоді теж вирішив, що то був знак, який віщував його перемогу.
— Я зрозумів, що то буде щось особливе — або тріумф, або повний провал. Середнього не дано. Пан або пропав.

— Ви вже сказали, що роль Володимира Шацьких в олімпійському успіху борців греко-римського стилю була визначальною. На ваш погляд, якби Володимир очолював команду впродовж усього олімпійського циклу, а не лише протягом заключних місяців, команда могла виступити ще ліпше? Принаймні, учасників у нас могло бути більше трьох?
— Важке питання. На мій погляд, за будь-яких обставин мав здобувати ліцензію наш тяж Микола Кучмій. Досі не збагну, як Микола поступився на ліцензійному турнірі фінському борцеві, який важить кілограмів на 20 менше. Але це сталося. Володимир Яковлєв, який представляє категорію до 77 кг. Мав брати ліцензію ще на чемпіонаті світу-2019 у Нур-Султані. Досі згадую ту прикру поразку. Якої Вова зазнав у сутичці з узбеком Джалґасбаєм Бердимуратовим.

З іншого боку, хто б подумав, що здатен взяти медаль Насібов? Особливо після жеребкування в Токіо, яке вибрало йому в суперники чемпіона світу Артема Суркова із РФ, єгиптянина Могамеда Ельсаєда. Причому африканця переміг, здійснивши фантастичний камбек, поступаючись із розривом у шість балів. Насібов був на волосині від поразки ще й тому, що Ельсаєд, ведучи 6:0, цілком міг провести ще один прийом у партері і завершити сутичку достроково. Але наш борець втримався, а потім почав свої результативні дії. Відіграти таке відставання у півфіналі Олімпіади — щось неймовірне. Більше того, думаю, якби фінальна сутичка проти іранця Могаммада Ґераеї відбувалася не наступного дня, Парвіз мав би шанси на золото. Знаю, що після виходу в фінал він усю ніч не спав. Як на мене, ті емоції, які охопили Насібова після перемоги в півфіналі, трохи його спустошили. Поки ти не завершив змагань, давати волю емоціям не варто. Але це досвід. Його Парвіз не мав. 

На мою думку, нашій збірній бракувало дисципліни. Борці займалися окремо, кожен зі своїм тренером, іноді навіть воліли обирати іншу годину. Спостерігався деякий хаос, який Шацьких з перших днів приходу намагався усунути. Він почав вимагати від тренувального процесу дисципліни. Бо в підсумку про результат спитають у головного тренера. Відповідно, не можна ділитися важелями впливу зі всіма, хто цього захотів. Бо ці люди потренують, а якщо щось не вийде, матимуть виправдання, що головні не вони.  

— «Будемо міняти головних тренерів», - сказав відразу після Олімпіади міністр спорту Вадим Гутцайт. На вашу думку, в тих видах спорту, де визначальними є метри й секунди, постать наставника збірної настільки важлива, щоб на цьому загострювати увагу?
— У кожного виду спорту свої труднощі і своя специфіка. Я впевнений, що як і перемоги, так і поразки ми маємо сприймати адекватно і проводити «роботу над помилками», щоб змінювати стан команди на краще. Не треба боятись брати на себе відповідальність. Наразі можу сказати, що в греко-римській боротьбі зміна головного тренера допомогла. Нюансів в інших видах спорту наразі не вивчав. Потрібно дивитися, що тренери говорили до Олімпіади, яке фінансування вони просили і на який результат націлювалися. А потім робити висновки. Вважаю, що вирішувати, наскільки доречною є зміна головних тренерів — компетенція федерацій. А призначати чи звільняти в ручному режимі не дуже вірно. Треба дотримуватися процедури.

— Нещодавно наш спорт сколихнув скандал навколо гімнаста Олега Верняєва. Дискваліфікований через позитивну допінг-пробу на чотири роки олімпійський чемпіон Ріо-2016 говорив мовою ультиматумів, вимагаючи прибрати з команди людей, з якими він не може знайти спільної мови. Інакше Олег погрожував змінити громадянство. Пізніше риторику Верняєв все ж пом’якшив, але суті справи це не змінює. Маємо гарний приклад, коли видатний спортовець не може знайти спільної мови з певною частиною команди чи тренерського штабу. І то в індивідуальному виді спорту. То чи не простіше створити Олегові умови для індивідуальної підготовки, аби він не диктував умов команді, а окремі люди з команди не заважали йому? Такі приклади регулярно трапляються в різних видах спорту.
— Думаю, то була найперша емоційна заява. Звісно, що раз Олег використовує таку риторику, то атмосфера в середині команди не дуже добра. Вихід треба шукати, бо такими спортовцями, як Верняєв, не розкидаються. І робити це вартувало ще раніше. Бо в нашому спорті є традиція: поки ти перемагаєш — тебе носять на руках, а щойно оступишся, починаєш програвати чи маєш якісь труднощі — про тебе забувають. Як то відбувається, на прикладі Олега якраз і видно. Або Яни Клочкової. Пам’ятаю, як з нею носилися після двох золотих медалей в Афінах. Золота рибка! І як швидко забули зараз, не запросивши на 30-річчя святкування незалежності України. 

Перша частина. Закінчення розмови із Жаном Беленюком читайте пізніше.